Слово
«русь» як означення військово-торгівельної консорції буквально перекадається як
«ті, що пливуть за допомогою весел; веслярі» < дв.-сканд.
rōþr «весляр», що трансформувалося через фінське посередництво
ruotsi «швед, шведський» у дв.-рус.
рѹсь. Згідно із загальноприйнятим у науці уявленням (в тому числі на основі як лінгвістичних, так і генетичних аналізів), варяги-руси були різноетнічного походження (скандінави, півніні германці, фінни, кельти, балти, поморські слов’яни), але з домінантою скандінаво-германської військово-релігійної (язичницької) традиції (т. зв. «чоловічі ініціальні союзи» – «вікінги»), проте вже на ХІ ст. руси, ставши соціальною елітою створеної ними держави (у «Повісті временних літ» в описі походу Ігоря 944 року русь і варяги вперше названі окремо: «Ігор совокупи воя багато – варяги, і русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печенігів найняв … поїде на греки в лодіях і на конях»), остаточно слов’янізувалися і іхні прямі нащадки («от рода рускаго») та нащадки їх підданих почали самоозначуватися загальним словом «русьські».
У Європі норманів-"вікінгів" чітко розділяли на датських та скандинавстьких («норвезьких»), хоча розмовляли вони фактично однією мовою. Датські вікінги в Європі часто сприймалися як більш агресивні та орієнтовані на грабунок. Норвезькі вікінги (скандинави в ширшому сенсі), які були першими поселенцями («старими іноземцями») в континентальній Європі, відзначалися більшою «толерантністю» і прагненням укладати союзи та відносини, повязані з отриманням данини.
Датчан і норвежців називали, відповідно, «темні / чорні» і «світлі / білі» (у ірландських анналах ІХ ст. «дубгалл», Dubhghaill, і «фіннгалл» Finnghaill, де ghaill «іноземці, переселенці») [Гуревич, 1996, т. 1].
Але сучасні дослідники – Clare Downham і, David Dumville, – вважають, що це могло означати: «нові» та «старі» хвилі вікінгів, або різні політичні коаліції, а не етнічних «датчан» і «норвежців» у пізнішому національному сенсі (бо деяких датчан ми бачимо на «службі» у норвежців, і навпаки, виникали династичні союзи та ситуативні обєднання флотів для далеких походів) [Downham, 2007; Dumville, 2005].
На цій підставі можна запропонувати гіпотезу, згідно з якою спочатку у Києві, Смоленську, Турові, Пінську, Мозирі, Клецку, Бересті княжили "династії" (корпорації / консорції) скандинавського («світлого») походження і називалася їхня «русь» – «білою», а в Новгороді, Полоцьку, Ростові, Білоозері, Ладозі, Ізборську сиділи "династії" (корпорації / консорції) датчан («темних») і називалася їхня «русь» – «чорною».
Отже, існували дві паралельні Русі як «конфедерації торгово-військових центрів», які довгий час співіснували, іноді ворогуючи (згадайте конфлікт Новгорода та Києва у IX-X ст.).
Поступове перехоплення датчанами земель у скандинавів призвело до того, що в основному в Гардарікі задомінували датчани («чорна русь»).
Коли літописець у XII столітті намагався створити єдиний родовід Рюриковичів, «зшити єдину династичну історію», він мав справу з палімпсестом та важко зрозумілими йому текстами про внутрішньокорпоративні відносини («фількіними грамотами», від fylgja «супровід», «колектив»: однакові імена датських та скандинавських ватажків накладалися одне на одне, часто правильне походження забувалося, плуталося, а іноді навпаки, один персонаж починав дублюватися як різні особи.
1. Гуревич А.Я. Викинги – легенды и реальность // Гуревич А. Я. Избранные труды.– СПб.: Издательство Фонда поддержки науки и образования «Университетская книга», 1996. – Т. 1. Древние германцы. Викинги. – С. – https://norse.ulver.com/articles/gurevich/vikings/vikings.html
2. Downham, Clare. Viking Kings of Britain and Ireland : The Dynasty of Ívarr to A.D. 1014. – Edinburgh : Dunedin Academic Press, 2007. – 338 p.
3. Dumville, David. Old Dubliners and New Dubliners in Ireland and Britain: a Viking Age story // Medieval Dublin VI. – Dublin, 2005. – P. 78-93.
P.S. Опоненти стверджують, що
