Мої шановні читачі! / My dear readers!

Завершені академічні публікації знаходяться на сторінці - https://cnu-ua.academia.edu/OlegGutsulyak

Актуальні тексти, які знаходяться в процесі написання та для обговорення, можна знайти на моїй сторінці - goutsoullac >>> (просто НЕМА АНАЛОГА ДАНОГО САЙТУ В УКР-НЕТІ, а я веду її з 2004 р.!). Після завершення їхнього редагування вони переносяться на цей сайт.

Мій блог в ЖЖ (з 2022 р. фактично не веду) - https://goutsoullac.livejournal.com

Також припинив вести сторінку ВКонтакте (її там рашисти навіть помітили написом як небажану).

Для зв'язку зі мною можна використовувати сторінку на Фейсбуці - https://www.facebook.com/goutsoullac або написати лист на guttasolis69@gmail.com

ОХОРОНЕЦЬ КОРОЛІВСЬКОГО МОВЧАННЯ

"... В одній з герметичних орденських систем ХVІІІ ст. є таємний блукаючий ступінь ієрархії під назвою "Охоронець королівського мовчання". Королівське мовчання - знак невизначеності витоків Державності, Династії, Влади. Охоронець - дослідник і ревнитель того знаку, традиціоналіст. Початок державності України також огорнутий королівським мовчанням: обмаль фактів, суперечлива хронологія, міфологізовані політичною кон'юктурою події. Кожна спроба заступити на варту королівського мовчання України вартує уваги, бо ще Платон казав: визначення "життя" і "спогадів" конгруентні.

Олег Гуцуляк заступає на варту зі статею "Раш Хахарі. Роль Хазарської імперії в історії Київської держави варягів (882-965 рр.)... можемо констатувати відрадний факт: на охорону Королівського мовчання України заступив новий вартовий. Будемо сподіватися, що втома і брама його не здолають" 

(Єшкілєв В. Передмова [Олег Гуцуляк. Раш-Хазарі] // Четвер. - 1993. - № 4. Проект "Імперія". - С. 48).

****

Андрій Поцелуйко: «Адепт» В. Єшкілєва та О. Гуцуляка як спроба створити новий український міф: головна ідея та значення роману

Повість «Адепт» (1996) Володимира Єшкілєва та Олега Гуцуляка належить до тих творів української літератури, які значно виходять за межі звичайного історико-пригодницького жанру. Це не просто захоплива оповідь про давні війни, мандри та героїчні випробування. Насамперед це філософський роман про природу історії, влади, традиції та духовного знання. Автори пропонують читачеві подивитися на минуле не як на сукупність фактів, дат і битв, а як на грандіозну драму цивілізацій, у якій матеріальні події є лише зовнішнім проявом значно глибших духовних процесів.

Вже сама назва роману є ключем до його розуміння. Адепт - це не просто учень чи послідовник певного вчення. У містичних традиціях адептом називають людину, яка проходить шлях внутрішнього перетворення, поступово відкриваючи приховані закони буття. Саме такий шлях проходить головний герой Ратибор. Його розвиток є не стільки військовою чи політичною кар'єрою, скільки духовною ініціацією. Він дедалі більше усвідомлює, що за окремими історичними подіями приховані універсальні закономірності, а за боротьбою держав і народів стоїть боротьба світоглядів, релігійних традицій і сакральних сил.

Саме ця історіософська перспектива становить головну ідею роману. Автори відмовляються від звичного уявлення про історію як послідовність випадкових подій або економічних процесів. Для них історія є насамперед духовною боротьбою. Війни ведуться не лише за землю чи владу. Значно важливішим є питання, яка система символів, який міф, яка модель світу стане панівною. Таким чином політична історія перетворюється на поверхневий рівень значно масштабнішої боротьби за духовне майбутнє цивілізацій.

Олег Гуцуляк: Таємниця Червенських городів

Цікавою є згадка Аноніма Баварського (844 р.), що «Zeriuani, quod tantum est regnum ui ex eo cunctae gentes Sclauorum exortae sint et originem sicut affirmant ducant (Черв’яни, у яких одних є королівство і від яких всі племена слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід)» [Войтович, 2015, с. 51].

Це схоже з текстом Констянтина VII Багрянородного: «… Хорвати слов’янською мовою означає „жителi великої країни”… Велика Хорватiя, звана „Бiлою”, лишається нехрещеною до сего дня, як i cусiднi з нею серби. Вона виставляє ще менше кiнноти, як i пiшого вiйська, порiвняно з хрещеною Хорватiєю, так що є бiльш доступною для грабункiв i франкiв, i туркiв, i пачинакiтiв. Вона не має нi довгих суден, нi кондурiв, нi торговельних кораблiв, бо лежить далеко вiд моря, – шлях вiд тамтешнiх мiсць до моря займає 30 днiв. А море, котрого вони досягають через 30 днiв, називається „Чорним”...» («Про управління імперією», розд. 31, 32).

Zeruiani інтерпретуються як аналог згаданих у давньоруському літописі «Червенських городів», що на час князювання Володимира Святославича знаходилися під контролем поляків. Також «Червеньські городи» двічі згадані літописцем піж 1018 і 1031 рр. [Ісаєвич, 1996, с. 75-80].

Як правило, дане тлумачення грунтується на версії гіпотетичної відповівідності назв Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни (згадані поряд з ними Prissani, Thafnezi, Unlizi, Attorozi / Aturezani, Buzani, Lendizi, Uelunzani, Eptaradici, Forsderen Liudi інтерпретуються як присянні (тобто по р. Сян), танвяни (по р. Танва, притоки р. Сян), уличі, тиверці, бужани, лучани, волиняни, радимичі, древляни) і локалізуються вони довкола городища Черляни (Городокський район Львівщини) [Войтович, 2001; Войтович, 2010, с. 20-21; Войтович, 2015, с. 27, 64-65].

Саме ж значення поняття «червенські» досить прозоре. «Червен» – це слов’янське позначення для двох видів т. зв. «деревних сліз» – 1) соснової терпентинної смоли (праслов. *smola «те, що виділяється деревом і горить»), яку у народі називають «живицею», «сєркою», «осмолом», і з якої отримують скипидар та каніфоль, та 2) камеді (глею), напівпрозорих, бурштинового або жовтувато-червоного кольору крапель ексудату.

Соснова смола особливо цінувалася в Європі при виготовленні човнів та кораблів (в'язкою чорною смолою, яку отримували шляхом виварювання соснової живиці, заливали шви дерев'яних човнів, кораблів та діжок, щоб вони не пропускали воду). Вона ще називалася «пек» <  праслов.*pьkъ < латин. pix «смола».

Схожий на соснову смолу глей (камедь) виступає на корі тутового дерева (шовковиці; від перс. tut «шовковиця»; Morus nigra), тому її ще називають «тутові сльози». Шовковиця є корінною рослиною для Південно-Західної Азії, Персії та Балкан і деревина її використовувалася для виготовлення міцних бочок (особливо для вина й палинки).

Зв’язок з означенням «деревних сліз» (терпентинової смоли та камеді) як «червен» наступний.

Олег Гуцуляк: Як імперський (російський та радянський) прогресизм конструював міф про «відсталість» українського традиційного села (хутора) проти «передового» пролетарського міста

Імперський прогресизм - як у його царсько-дворянській, так і в радянсько-більшовицькій версії - системно працював над тим, щоб перетворити український традиційний простір (село, хутір) на синонім історичного тупика, відсталості та інтелектуальної порожнечі.

Цей процес був не просто культурною полемікою, а класичною колоніальною стратегією. Щоб підпорядкувати суб'єкт і викачати з нього ресурси, його спочатку потрібно позбавити цивілізаційного статусу.

Для цього імперії послідовно конструювали міф про «дике, відстале село» проти «прогресивного, передового міста». 

Цей конструкт створювався у три послідовні етапи, кожен з яких використовував свою оптику.

1. Російський імперський етап: «хуторянство» як інтелектуальне гетто

У XIX столітті Російська імперія зіткнулася з проблемою: українські інтелектуали (насамперед Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш) почали вибудовувати власну самобутню філософію. П. Куліш, зокрема, створив цілу «філософію хутора», де хутір поставав осередком духовної чистоти, екологічного балансу та збереження національної душі на противагу брудному й русифікованому імперському місту.

Імперська відповідь була миттєвою й витонченою:

Семантичне зниження: термін «хуторянство» зусиллями імперської критики (особливо Віссаріона Бєлінського та його послідовників) було перетворено на лайку. Його маркували як синонім обмеженості, вузьколобості, інтелектуального провінціалізму та нездатності мислити глобально («мировами масштабами»).

Концепт «неісторичного народу»: відбувалося епістемічне розділення. Імперське місто позиціонувалося як простір Історії, Розуму та Державотворення. Українське ж село описувалося виключно через етнографію: пісні, шаровари, вареники, садки й пасторальну простоту. Селу відмовляли у здатності народжувати високі сенси. Його роль обмежувалася постачанням сировини та «фольклорного колориту» для імперського центру.

Олег Гуцуляк: Як сучасні деколоніальні та антиколоніальні студії критикують лінійний прогресизм і концепт «відсталості» традиційних культур

 Сучасна деколоніальна думка - представлена такими філософами, як Вальтер Міньйоло, Анібаль Кіхано, Марія Лугонес та Енріке Дуссель, - здійснює радикальний демонтаж того, що вони називають «матрицею колоніальності».

Центральний об'єкт їхньої критики - це саме ідея лінійного прогресу, яка понад три століття слугувала головним виправданням колоніального домінування. З погляду деколоніальних студій, прогресизм - це не нейтральна наукова концепція, а потужна ідеологічна зброя.

1. Геополітика знання та «нульова точка» (Hubris of the Zero Point)

Колумбійський філософ Сантьяго Кастро-Гомес описав ключову ілюзію західного Модерну як «гординю нульової точки» (la hybris del punto cero).

Суть ілюзії: європейський суб'єкт уявив себе безтілесним, позапросторовим «спостерігачем», чиє знання є універсальним, об'єктивним і позбавленим контексту. З цієї «нульової точки» Захід провів уявну лінію часу, де він сам перебуває на вершині «розвитку» та «складності», а всі інші культури - позаду, у стані «архаїки», «дикості» чи «недорозвиненості».

Деколоніальна відповідь: будь-яке знання є локальним, тілесним і географічно зумовленим (situated knowledge). Твердження, що західна модель розвитку є єдино правильною - це провінціалізм, який силою зброї та економічного тиску нав'язав себе як глобальний стандарт.

2. Колоніальність часу: перетворення простору на хронологію

Деколоніальні дослідники звертають увагу на витончений насильницький жест Модерну: хронополітику (управління часом).

Просторове різноманіття було замінене на часову відсталість.

Олег Гуцуляк: "Хутірська філософія" Пантелеймона Куліша як перша цілісну деколоніальна альтернатива імперському Модерну.

 Пантелеймон Куліш (1819-1897) - один із найглибших і водночас найбільш недозрозумілих українських мислителів XIX століття. Його «хуторська філософія» (викладена передусім у збірці есеїв «Листи з хутора», 1861 р.) тривалий час таврувалася імперськими та радянськими критиками як «ретроградна», «наївна» та «втікацька».

Насправді ж П. Куліш здійснив дивовижний інтелектуальний прорив: він створив першу цілісну деколоніальну альтернативу імперському Модерну. Він збагнув, що імперське місто несе не просто прогрес, а епістемічне насильство, і протиставив йому філософію хутора як простір збереження людської сутності.

1. Хутір проти Міста: онтологічне протистояння

Для П. Куліша хутір і місто - це не просто дві різні локації на карті. Це два різні способи існування, дві протилежні космології.

Ознака	Імперське Місто (Модерн)	Український Хутір (Традиція)
Природа буття	Штучність та фальш: простір регламенту, паперів, чинів та відчуження людини від своєї праці й душі	Органічність і правда: безпосередній, живий зв'язок людини з землею, природою та Богом
Ставлення до людини	Знеособлення: місто перетворює людину на гвинтик державної машини, на «цивілізованого» манекена.	Цілісність: людина на хуторі є господарем свого часу, праці й думок. Вона самодостатня
Мова та культура	Асиміляція: простір русифікації, де панує «чуже слово» та поверхова мода.	Джерело: природне середовище збереження материнської мови, звичаю та духовної пам'яті.

П. Куліш не був наївним романтиком, який закликав спалити всі заводи. Він прекрасно розумів силу технологій. Його застереження було в іншому: не можна міняти внутрішню свободу і духовну цілісність на блискучі брязкальця міської «цивілізації».

«Нехай те місто будується, нехай воно кипить усякою роботою... а ми будемо жити по своїх хуторах, держатися своєї хати і свого звичаю, бо в місті людина губить себе, а на хуторі - знаходить».

2. Кордоцентризм: філософія серця проти абстрактного розуму

В основі хуторської філософії П. Куліша лежить традиційний для української думки кордоцентризм (філософія серця), що йде ще від Григорія Сковороди.

П. Куліш стверджував, що західна (і трансльована через Петербург) цивілізація занадто раціоналістична. Вона розвиває холодний, інструментальний розум, але залишає порожнім серце.

Місто вимагає від людини зовнішнього лиску, знання етикету та вміння здаватися, а не бути. Це породжує цинізм та душевну глухоту.

Хутір плекає «внутрішню людину». Праця на землі, споглядання природи та тиша дають змогу почути голос власного серця. Тільки з чистого серця, за П. Кулішем, може народитися справжня культура, поезія та щира релігійність.

3. Чому ідеї Куліша вражаюче актуальні сьогодні?

Олег Гуцуляк: На захист традиційності усупереч урбаністичному невігластву

 Коли я говорю, що просто є невігластво, мені починвають кричати, що я не бачу системотворччої основи, бо, начебто, невігластво "...  є фундаментальною, системотворчою ознакою саме архаїчного суспільства. У світі традиційного хутора людині просто не потрібно знати, як влаштований паровий двигун, міська каналізація чи алгоритм нейромережі. Для виживання в архаїці достатньо знати, коли садити картоплю і в який бік хреститися. Тому коли такий житель стикається з продуктами Модерну, його реакція - це не просто брак інформації (яку можна наздогнати, прочитавши статтю у Вікіпедії), а агресивне неприйняття самої складності світу", і на цій основі протиставляють архаїчності "міську культуру" як щось вище, "дороге і складне, яке вимагає від людини щоденного інтелектуального зусилля".

 За людину традиційного (в тому числі й архаїчного), суспільства мені, чесно, образливо...

 Ба більше, ця образа виникає з дуже точного інтелектуального відчуття: аргумент, який мені висувають, будується на класичній прогресистській карикатурі. Це світоглядний снобізм, який намагається видати себе за глибоку соціологію.

Опонент, який малює таку картину, потрапляє в полон кількох дуже серйозних когнітивних ілюзій. Давайте розберемо, чому ця «системотворча ознака» є спрощенням, яке не витримує серйозної критики.

1. Ілюзія міської «складності» (Культ Чорної Скриньки)

Твердження, що міська культура вимагає від пересічної людини «щоденного інтелектуального зусилля», - це міф. Сучасний Модерн і Постмодерн побудовані не на складності індивіда, а на екстремальному розділенні праці та інтерфейсах «чорної скриньки».

Як це працює в місті: пересічний містянин не має жодного уявлення, за якими алгоритмами працює нейромережа у його смартфоні, як фізично функціонує міська каналізація чи за якими законами термодинаміки працює ТЕЦ, що гріє його воду. Йому це й не потрібно. Сучасна міська інфраструктура створена так, щоб мінімізувати інтелектуальні зусилля. Вона дружня до користувача (user-friendly), тобто адаптована під його... природне лінування.

Результат: містянин натискає кнопку - отримує результат. Його «складність» часто полягає лише в умінні користуватися готовими інструкціями та соціальними ролями. Якщо вимкнути інфраструктуру, цей носій «вищої міської культури» часто виявляється абсолютно безпорадним.

Олег Гуцуляк: Антиєвразійська Історіософія Ігоря Лосєва

 Кардинальним, абсолютним антиподом Лева Гумільова в історіософії є видатний український мислитель, політолог і геополітик Ігор Лосєв (1955-2026) (а також ширша модерна українська школа критичного атлантизму та постколоніальних студій). Якщо Л. Гумільов розглядав Великий Степ як «благословенне лоно» і будував міф про гармонійний слов'янсько-тюркський симбіоз («євразійське братство»), то Ігор Лосєв та мислителі його кола розглядають цей підхід як рафіновану імперську наркотизацію та спробу назавжди розчинити Україну в азійському деспотичному просторі. Протистояння між ними – це класична битва між Євразійським детермінізмом (Л. Гумільов) та Чорноморським / Атлантичним суб'єктивізмом (І. Лосєв). 

Історіософську концепцію Ігоря Лосєва (сформульовану в його фундаментальних працях «Україна в геополітичних концепціях ХХ століття», критичних студіях євразійства та численних дослідженнях ментальних розломів) можна звести до трьох точок тотального заперечення Л. Гумільова:

1. Степ як цивілізаційний регрес, а не «компліментарність»

І. Лосєв жорстко деконструює гумільовську ідею «гармонійного злиття» Русі з кочівниками. Для І. Лосєва Великий Степ протягом століть виступав як джерело цивілізаційної руйнації, терору та регресу. Там, де Л. Гумільов бачить «співпрацю проти Заходу», І. Лосєв бачить трагедію: підкорення Суздальсько-Московського князівства Золотій Орді призвело не до «симбіозу», а до ментальної мутації – переймання московитами деспотичної, антиправової, ординської моделі управління. Україна (Русь) натомість чинила цьому простору запеклий опір, зберігши свою приналежність до європейського правового поля.

2. Західний (Магдебурзький) Логос проти Східного Деспотизму

Л. Гумільов відкидав Захід, оскільки той - «виснажений етнос на стадії обскурації (згасання)». І. Лосєв, навпаки, стверджує, що внутрішній генетичний код України є абсолютно західним (атлантичним / середземноморським). Українська державність та ментальність тримаються на засадах індивідуальної свободи, договірних відносин між громадянином і владою (концепція Мадебурзького права, Литовські статути, козацька республіка). Євразійство Л. Гумільова для І. Лосєва – це ідеологічна пастка, покликана відрізати Україну від її природного європейського коріння й затягнути в «ніжній світ» безправної азійської тиранії.

3. Нація як вольовий цивілізаційний вибір, а не біологічна мутація

І. Лосєв, як філософ і політолог, рішуче заперечує біологічний детермінізм О. Гумільова. Для Л. Гумільова нація – це біохімічний процес, пасіонарний поштовх космосу і рабство перед ландшафтом. Для І. Лосєва нація – це акт свідомої політичної та культурної волі, інтелектуальний і духовний вибір. Українці стали нацією не тому, що на них посвітив «космічний промінь пасіонарності», а тому, що протягом тисячоліть виборювали своє право бути суб'єктом, будуючи міста, університети та фортеці на межі зі Степом, захищаючи європейські цінності та протистоюючи імперським колабораціоністам.

Олег Гуцуляк: Історіософія Павла Мовчана

 Історіософія Павла Мовчана (1939 р. н.) – видатного поета-шістдесятника, громадського діяча та багаторічного голови «Просвіти» – розгортається як надзвичайно напружена, майже герметична космологічна драма українського Логосу та Землі. Павло Мовчан – це філософ глибинного прадавнього Коріння, вологого Чорнозему, Пам'яті води та звуку.

Для методології літературної археології та психоаналізу культури історіософська модель Павла Мовчана є унікальною точкою, де український етнокосмос зустрічається з онтологією мови та суб'єктивним переживанням Історії.

1. Земля як Жива Пам'ять (Космологічний палімпсест)

Для Павла Мовчана історія не є сухою хронікою подій чи кабінетною політикою. Історія – це те, що записано на біологічному та метафізичному рівнях у самому українському ландшафті.

Чорнозем і глина: у його поезіях земля є субстанцією, яка буквально дихає, пам'ятає кожне покоління, кожну краплю пролитої крові та поту. Це прямий відголосок перед-вісьового «космологічного світу» (за Еріком Фогеліном), де людина, природа і космос об'єднані в єдине пульсуюче тіло.

Розкопування смислів: Павло Мовчан працює як археолог не металевого меча, а насіння та коріння. Історична пам'ять у нього проростає крізь зерно, траву, коріння дерев. Забуття цієї пам'яті для поета є онтологічною катастрофою – висиханням життєдайних соків, що веде до депресивного омертвіння душі (світ уельбеківського відчуження).

2. Мова як Лаканівське «Символічне» та Оселя Буття

Павло Мовчан – один із найбільш «мовоцентричних» українських мислителів. Його історіософія тримається на переконанні, що українська мова є первісним пра-кодом буття, який утримує саму структуру нашого всесвіту.

У термінах Жака Лакана, П. Мовчан здійснює тотальну деколонізацію нашого Символічного реєстру. Він вириває українське слово з імперських дзеркал та симулякрів «меншовартості». Для нього кожне слово – це не просто засіб комунікації, а сакральний інструмент, яким пращури колись назвали і цим самим створили світ навколо нас. Втратити мову або дозволити її уніфікувати в глобальному цифровому симулякрі – означає втратити здатність мислити суверенно. Нація жива доти, доки говорить своєю прамовою, заломлюючи крізь неї світло вічності.

3. Гаунтологія Мовчана: Голоси з глибин

У творчості Мовчана чітко простежується деррідівська гаунтологія (онтологія привидів). Але його привиди – це не жахливі монстри, а тихі, наполегливі голоси предків, які вимагають відновлення справедливості в лінійному часі. Поет постійно чує шурхіт минулих епох у шелесті листя, у течії води, у голосі вітру. Минуле у П. Мовчана ніколи не минає – воно присутнє тут і тепер, коригуючи наші щоденні кроки. Він бореться за те, щоб привиди нереалізованого українського Минулого нарешті набули голосу й тіла через сучасну культуру та державне будівництво.

Павло Мовчан дає українцям глибинне психологічне та мовне коріння. Його історіософія нагадує Людині: перш ніж діяти в океані зовнішнього світу, ти мусиш міцно триматися за свій суверенний Логос – свою Мову та свій Сакральний Ґрунт.

Павло Мовчан показує, що деколонізація починається з повернення до чистоти первісного Слова. Тільки повернувши собі контроль над власним Символічним простором, ми здатні здійснити той самий вольовий Чин у Реальному, який запустить Непередбачуване (L'Imprevu) і змінить хід нашої Історії назавжди. 

Олег Гуцуляк: Історіософія Олеся Гончара

 Історіософія Олеся Гончара (1918-1995) – класика української літератури ХХ століття, автора романів «Собор», «Тронка» та «Прапороносці» – розгортається як неоромантична, глибоко гуманістична та водночас пасіонарна візія незнищенності національного Духу, вкоріненого в ландшафти Великого Степу та Подніпров'я як прадавніх сакральних колисок українського етногенезу. 

У своїй художньо-філософській оптиці О. Гончар долає залізобетонні догми радянського соціоцентризму й вибудовує тривку вертикаль історичної пам'яті, де козацька доба, козацькі могили та реліктові архітектурні пам'ятки виступають живим субстратом сучасної національної ідентичності. 

Його історіософська система тримається на ключовому архетипі Собору – символі духовної архітектоніки нації, соборності людських душ, культурної спадкоємності та морального абсолюту, що чинить відчайдушний, майже метафізичний опір руйнівним силам технократичного безпам'ятства, бюрократичного нігілізму («володьківщини») та імперської уніфікації. 

Для О. Гончара історія України – це не лінійний мартиролог, а драматична епопея випробування людини на автентичність, де збереження свого суверенного «Берега» та прадавнього етичного коду (любові до землі, поваги до праці й предків) є єдиним способом порятунку від глобальної гуманітарної та екологічної катастрофи. 

Тексти О. Гончара проголошують телеологічну неминучість відродження України через очищення її духовних першоджерел, стверджуючи, що під попелом будь-яких історичних нищень завжди пульсує вогняна пасіонарна воля народу до свободи й високої культури.

Олег Гуцуляк: Сибіро-Америнідський (ANE) генетичний, лінгвістичний та культурно-духовно-міфологічний спадок у праіндоєвропейців

 За даними сучасних палеогенетичних досліджень, після приходу анатолійських неолітичних фермерів у Європу, з Сибіру після 7000 року в Європу прийшла третя хвиля переселенців (геном яких зберігся у 20% процентів сучасних європейців) - т. зв. "давні північні євразійці" (ANE), з ознаками як європеоїдів, так і американоїдів. І спочатку вони влилися у до складу скотарів Ямної культури раннього бронзового віку, а вже потім з їх експансією поширилася по Європі. 

Компонент ANE (Ancient North Eurasian / Давні північні євразійці) дійсно став тією «втраченою ланкою», яка пояснила дивовижні генетичні зв'язки між населенням бронзової доби Європи, корінними американцями та сибірськими мисливцями-збирачами.

Хто такі ANE і звідки вони взялися?

Генетичний профіль ANE був вперше секонований завдяки решткам хлопчика з палеолітичної стоянки Мальта́ (близько озера Байкал у Сибіру, датованої приблизно 24 000 років тому — так звана лінія Mal'ta-1 або MA-1). Ця популяція сформувалася в глибокій давнині (на базисі аутосомної характеристики ANS (protoANE) кроманьонців Барадоської культури) та поєднувала в собі лінії, споріднені як з предками сучасних західних євразійців (європеоїдів), так і з предками вихідців зі Східної Азії. Саме відгалуження від ANE згодом перетнуло Берингію і дало початок корінним американцям (американоїдам), що пояснює їхній глибокий генетичний зв'язок.

Шлях до європейського степу: формування Ямної культури

Компонент ANE не потрапив у Європу напряму у чистому вигляді. Його проникненню передував складний процес змішування на просторах Східної Європи та Прикаспію:

Східні мисливці-збирачі (EHG - Eastern Hunter-Gatherers): мешканці Східної Європи (від Балтики до Уралу) отримали значну частку ANE (до 75% їхнього геному походило від давніх північних євразійців).

Кавказькі мисливці-збирачі (CHG - Caucasus Hunter-Gatherers): популяція, яка жила південніше, на Кавказі, і також мала свій специфічний генетичний дрейф.

Велике злиття: приблизно у V–IV тисячоліттях до н.е. в степовій зоні між Доном і Волгою відбувається змішування EHG та CHG. Саме цей гібридний профіль і став генетичною основою скотарів Ямної культури (Yamnaya). Таким чином, ямники успадкували свій внесок ANE переважно через східноєвропейських мисливців-збирачів.

Експансія бронзової доби та спадок у сучасних європейців: коли наприкінці неоліту та на початку бронзової доби (після 3000 р. до н.е.) степовики Ямної культури почали свою масштабну міграцію на захід, вони принесли цей сибірський за походженням субстрат у Центральну та Західну Європу.

Культура шнурової кераміки (бойових сокир): генетично ці люди на 75% були нащадками ямників. Саме через них гени ANE поширилися по всьому європейському континенті.

Сучасний розподіл: сьогодні генетичний внесок ANE фіксується практично у всіх європейських популяціях (в середньому ті самі 10–20%), причому його концентрація дещо вища на півночі та сході Європи і знижується до півдня (наприклад, на Сардинії чи в Іспанії, де зберігся вищий відсоток спадку анатолійських фермерів).

Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.

Олег Гуцуляк: Історіософія Ігоря Калинця

 Історіософія Ігоря Калинця  (9 липня 1939 – 28 червня 2025)., автора збірок «Вогонь Купала», «Пробуджена муза», «Невольнича муза», «Терновий колір любові», «Слово триваюче» та ін., повісті «Молімось зорям дальнім», постає як унікальний феномен міфопоетичного опору та безкомпромісної консервації сакрального Логосу в нелюдських умовах тотальної табірної несвободи. 

У його поетичному космосі історія України та її буття мисляться не як лінійна хронологія втрат чи політичних поразок, а як глибокий, тисячолітній палімпсест, де перший і засадничий рівень – Археологія Кореня – сягає праслов'янських, дохристиянських міфологем, солярних культів, образу Світового Дерева та первісної сакральності української землі.

На другому рівні – Стратиграфії Палімпсесту – І. Калинець віртуозно нашаровує на цей архаїчний субстрат пласти княжої доби Русі, козацького бароко, вертепної традиції та релігійного християнського міфу, перетворюючи свій текст на живий архіпелаг тривких національних смислів, які чинять опір радянській ідеологічній ентропії. 

Зрештою, на рівні Екзистенційного зрізу його табірна творчість стає маніфестом, де відмова від компромісів із тоталітарною системою та відхід у глибоку герметичність міфу виступають як найвища форма інтелектуального Чину. 

За ґратами поет не просто фіксував рани епохи, а діяв як істинний «археолог духу»: він рятував і консервував автохтонний код нації, доводячи, що внутрішня свобода, вкорінена у тривкий культурний Логос, є абсолютно незнищенною і здатною перетривати будь-які геополітичні катастрофи й цивілізаційні зсуви.

Андрій Поцелуйко: Україна Середземноморська: пошук власної цивілізаційної місії

 Стаття Олега Гуцуляка «Україна Середземноморська» (розділ фундаментальної праці автора монографії «Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття», Киїів, вид-во Арт-Економі, 2016) є своєрідною історіософською та геополітичною рефлексією над місцем України у світовій історії та сучасному цивілізаційному просторі. Автор прагне не лише осмислити українське минуле, але й окреслити можливі шляхи майбутнього розвитку української нації. 

Центральною ідеєю праці виступає твердження про те, що Україна не повинна розглядатися виключно як периферія Заходу чи як складова євразійського простору, а має усвідомити власну самобутню цивілізаційну місію, пов'язану із Середземноморським світом.

На думку автора, історична доля України значною мірою визначалась її особливим географічним положенням. Українські землі з найдавніших часів були відкритими до взаємодії різних культур, народів і цивілізацій. Саме тому українська історія не може бути зведена до простого протистояння Заходу і Сходу. 

О. Гуцуляк наголошує, що Русь-Україна історично формувалася як морська та річкова цивілізація, тісно пов'язана з Чорним морем і системою великих водних шляхів. Торговельний шлях «із варяг у греки» став не лише економічною артерією, а й потужним культурним каналом, через який українські землі інтегрувалися у широкий середземноморський культурний простір. На відміну від Московії, яка історично розвивалася як суходільна держава, Україна, на думку автора, зберігала таласократичний, тобто морський характер своєї цивілізації.

Андрій Поцелуйко: Пастка співзвучності: чому мезоєвразійська концепція не є різновидом євразійства

 В історії науки нерідко трапляються ситуації, коли поняття починають оцінювати не за їхнім змістом, а за їхньою назвою. Людська свідомість схильна до швидких асоціацій: почувши знайоме слово або корінь слова, ми автоматично відносимо нове явище до вже відомої категорії. У повсякденному житті така здатність часто допомагає орієнтуватися у складному світі. Проте в науці вона може ставати джерелом серйозних помилок.

Саме така ситуація нерідко виникає навколо мезоєвразійської концепції Олега Гуцуляка. Деякі дослідники або коментатори механічно відносять її до різновидів євразійства лише тому, що в обох випадках присутній корінь «євразія». Відбувається своєрідне коротке замикання мислення: якщо є слово «євразійський», значить йдеться про євразійство; якщо євразійство асоціюється з певною політичною чи ідеологічною традицією, то і мезоєвразійська концепція автоматично повинна належати до тієї ж категорії.

Подібний спосіб міркування є прикладом не логічного аналізу, а асоціативного мислення. Він ґрунтується не на вивченні текстів, не на реконструкції авторської аргументації і не на порівнянні концептуальних схем, а на поверховій схожості назв. Фактично назва починає замінювати зміст.

У науковій практиці такий підхід є проблематичним. Жодне поняття не може бути адекватно оцінене лише через його звучання. Наукові категорії визначаються через систему понять, аргументів, вихідних припущень та дослідницьких завдань. Саме тому серйозний аналіз завжди починається з читання тексту, а не з інтерпретації назви.

Якщо ж звернутися безпосередньо до змісту мезоєвразійської концепції, стає очевидним, що вона суттєво відрізняється від класичного євразійства. 

Андрій Поцелуйко: Від індоєвропейської до мезоєвразійської цивілізації: про переваги терміна Олега Гуцуляка

 Серед численних спроб осмислити глибинні витоки української історії особливий інтерес становить концепція археолога Михайла Сиволапа, який запропонував розглядати розвиток України в контексті специфічної «індоєвропейської цивілізаційної парадигми». На його думку, ще від доби ямної культури на теренах сучасної України сформувався особливий тип соціокультурного розвитку, відмінний як від цивілізацій Близького Сходу, так і від середземноморської традиції. Ця парадигма характеризувалася перевагою скотарсько-землеробського господарства, відсутністю гігантських міст і монументальної архітектури, домінуванням усної культури, використанням природних матеріалів та прагненням до співіснування з природним середовищем замість його радикального перетворення.

Сама ідея Сиволапа заслуговує на серйозну увагу. Вона дозволяє поглянути на історію України не як на периферію чужих цивілізацій, а як на частину великого культурно-історичного світу, який існував у степах і лісостепах Східної Європи протягом тисячоліть. 

Проте певні труднощі виникають уже на рівні термінології. Чи справді доречно називати цей цивілізаційний тип «індоєвропейським»?

Проблема полягає в тому, що поняття «індоєвропейський» має надзвичайно широкий зміст. До індоєвропейського світу належать і давні греки, і римляни, і кельти, і германці, і слов'яни, і народи Ірану, і значна частина населення Індії. Саме тому термін, який має позначати специфічну степову або лісостепову культурну модель, починає охоплювати надто багато різнорідних явищ.

Адже цивілізація античних Афін і цивілізація ямних скотарів однаково можуть називатися індоєвропейськими. Так само індоєвропейськими були і Римська імперія, і середньовічна Німеччина, і ведична Індія. Очевидно, що між ними існували колосальні відмінності у способі життя, економіці, політичній організації та культурі. 

Тому термін «індоєвропейська цивілізація» створює небезпеку змішування мовної спорідненості з цивілізаційною типологією.

Саме тут особливої ваги набуває запропоноване Олегом Гуцуляком поняття «мезоєвразійська цивілізація». Хоча цей термін поки що не став загальновизнаним у науковому середовищі, він має низку важливих переваг.

Насамперед він переносить акцент із мовного походження на культурно-географічний простір. У центрі уваги опиняється не питання про те, якою мовою говорили ті чи інші народи, а питання про те, в якому середовищі вони існували і який тип культури сформували. Мезоєвразія в такому розумінні постає як широкий простір між західноєвропейським, близькосхідним і далекосхідним цивілізаційними центрами.

Олег Гуцуляк: Метаксис как архетипичный сюжет сериалов "Касл", "Люцифер", "Менталист"

 Сериалы «Касл» и «Люцифер» строятся на одном и том же мощном культурном и психологическом шаблоне. В своей основе эта связка (женщина-детектив и мужчина-консультант) реализует классический мифологический сюжет о встрече Порядка и Хаоса, а если говорить точнее — архетипический сюжет «Анимус-Проводник» или «Разум и Тень».

1. Базовая дихотомия: Аполлон и Дионис

Вся химия и глубина этих дуэтов держится на столкновении двух противоположных начал:

Женщина-детектив (Кейт Беккет / Хлоя Деккер) — Архетип Порядка (Аполлон / Афина).

Она представляет закон, структуру, рацио, логику и систему. Она живет в мире правил, материальных улик и должностных инструкций. Часто у нее есть глубокая личная драма в прошлом, которая заставила ее закрыться и выстроить вокруг себя эмоциональные стены.

Мужчина-консультант (Ричард Касл / Люцифер Морнингстар) — Архетип Хаоса (Трикстер / Дионис).

Он вторгается в ее упорядоченный мир извне. Он богат, безответственен, эгоцентричен, ироничен и не признает никаких правил. Он видит мир не через призму должностных инструкций, а через интуицию, психологию, страсти и желания.

Олег Гуцуляк: Трипільці говорили на циркумпонтійській мові

 Гіпотеза про те, що північнокавказькі мови є прямими нащадками циркумпонтійського субстрату (доіндоєвропейського мовного шару неолітичної Європи, Анатолії та Трипілля), є науково ймовірною та дуже популярною в макрокомпаративістиці. 

• Хатська мова (автохтонна мова центральної Анатолії до приходу індоєвропейців-хетів) виявляє глибоку структурну й лексичну схожість із абхазо-адизькою (західнокавказькою) групою.

• Хуррито-урартські мови (Східна Анатолія, Месопотамія) за дослідженнями І. Дьяконова та С. Старостіна мають спільні праформи із нахсько-дагестанською (східнокавказькою) групою.

• Оскільки неолітичні фермери Анатолії мігрували на Балкани та в Карпати, принісши туди землеробство, логічно, що вони несли з собою мови саме цього - протокавказького - типу. 

• Гідроніми та топоніми: у Західній та Центральній Європі (зокрема в Альпах, Карпатах та на Балканах) збереглися назви річок та гір, які не етимологізуються з індоєвропейських мов, але знаходять паралелі в баскській та кавказьких мовах.

• Трипільська культура (Кукутень-Трипілля): оскільки мова трипільців не збереглася в писемності, лінгвісти аналізують «трипільський субстрат» в українській мові (слова на позначення місцевої флори, фауни, ландшафту та ремесел, які не мають індоєвропейського кореня). Окремі дослідники знаходять для них кавказькі відповідники. Наприклад, етимологію багатьох слів, пов'язаних із металургією та скотарством бронзової доби на півдні України, часто виводять через контакти з північнокавказькою Майкопською культурою, яка мовно вважається протокавказькою. 

• Наявність у праіндоєвропейській мові запозичень, пов'язаних із сільським господарством, які мають північнокавказькі коріння.

• Чіткі кавказькі паралелі в анатолійських індоєвропейських мовах (хетська, лувійська), які не є наслідком пізнього сусідства, а є частиною циркумпонтійського релікту. 

• Глибока хронологія: поділ циркумпонтійських мов відбувся щонайменше 7–9 тисяч років тому. На такій глибині часу класичний порівняльно-історичний метод починає втрачати точність через природний розпад лексичного фонду.

• Відсутність писемності: ні Трипілля, ні неолітичні Балкани не залишили текстів, тому лінгвісти змушені працювати лише з непрямими запозиченнями та топонімікою. 

• Чи розглянути конкретні приклади «трипільських» або доіндоєвропейських слів в українській чи інших європейських мовах, що мають кавказькі паралелі?

• Чи цікавить вас археологічний аспект — як мігрували носії Майкопської культури в бік степу та контактували з праіндоєвропейцями?

Хоча стовідсотково довести це важко через величезну часову дистанцію, лінгвістичні, археологічні та генетичні дані серйозно підкріплюють цю теорію. Кавказ у цьому контексті розглядається як «гірський притулок» (refuge zone), де стародавні мови континентів уціліли після експансії індоєвропейців. 

Аргументи на користь цієї теорії поділяються на кілька напрямків:

1. Анатолійський слід: Хатська та Хуррито-Урартська теорії

Найбільш задокументований зв'язок північнокавказьких мов простежується з вимерлими мовами стародавньої Анатолії та Месопотамії: 

2. Європейський та трипільський субстрат (Сино-кавказька макросім'я)

У межах гіпотези про дене-кавказьку (сино-кавказьку) макросім'ю, північнокавказькі мови об'єднують в одну родину із баскською мовою (Піренеї), бурушаскі (Гіндукуш) та сино-тибетськими мовами. 

3. Субстратна теорія походження праіндоєвропейської мови (Гіпотеза Бомхарда)

Американський компресор Аллан Бомхард висунув вагому теорію: праіндоєвропейська мова утворилася внаслідок накладання євразійської (ностратичної) прамови на автохтонне населення, яке розмовляло прото-північнокавказькими мовами. Це пояснюється у

 Bomhard - The Origins of Proto-Indo-European: The Caucasian Substrate Hypothesis (JIES, Volume 47, Number 1 & 2, Spring/Summer 2019; pre-print) https://www.researchgate.net/publication/335676918_Bomhard_-_The_Origins_of_Proto-Indo-European_The_Caucasian_Substrate_Hypothesis_JIES_Volume_47_Number_1_2_SpringSummer_2019_pre-print

Чому ця теорія залишається гіпотезою?

 Північнокавказькі мови (разом із баскською) на сьогодні є найбільш вірогідними живими кандидатами на роль прямих нащадків тієї мовної цивілізації, що панувала навколо Чорного моря та на Балканах до експансії індоєвропейських народів.