Мої шановні читачі! / My dear readers!

Завершені академічні публікації знаходяться на сторінці - https://cnu-ua.academia.edu/OlegGutsulyak

Для зв'язку зі мною можна використовувати сторінку на Фейсбуці - https://www.facebook.com/goutsoullac 

або написати лист на guttasolis69@gmail.com

ОХОРОНЕЦЬ КОРОЛІВСЬКОГО МОВЧАННЯ

"... В одній з герметичних орденських систем ХVІІІ ст. є таємний блукаючий ступінь ієрархії під назвою "Охоронець королівського мовчання". Королівське мовчання - знак невизначеності витоків Державності, Династії, Влади. Охоронець - дослідник і ревнитель того знаку, традиціоналіст. Початок державності України також огорнутий королівським мовчанням: обмаль фактів, суперечлива хронологія, міфологізовані політичною кон'юктурою події. Кожна спроба заступити на варту королівського мовчання України вартує уваги, бо ще Платон казав: визначення "життя" і "спогадів" конгруентні.

Олег Гуцуляк заступає на варту зі статею "Раш Хахарі. Роль Хазарської імперії в історії Київської держави варягів (882-965 рр.)... можемо констатувати відрадний факт: на охорону Королівського мовчання України заступив новий вартовий. Будемо сподіватися, що втома і брама його не здолають" 

(Єшкілєв В. Передмова [Олег Гуцуляк. Раш-Хазарі] // Четвер. - 1993. - № 4. Проект "Імперія". - С. 48).

****

Олег Гуцуляк: Кашпіровський і Арестович як іпостасі Психопомпа-Параклета

 Феномен масової сприйнятливості до таких постатей, як Анатолій Кашпіровський на зламі 1980–1990-х років та Олексій Арестович на початку повномасштабного вторгнення 2022 року, демонструє глибоку психологічну закономірність: в умовах тотальної невизначеності та надстресу суспільство прагне віднайти для коллективу «Психотерапевта-Утішителя / Параклета».

Незважаючи на різні часові епохи, медійні канали та зовнішній контекст, обидва явища працюють за схожими механізмами адаптації людської психіки до кризових станів.

1. Соціально-історичні передумови: Точка зламу

Обидва феномени виникли в моменти, коли звична картина світу руйнувалася, а рівень тривоги досягав критичної позначки:

Кашпіровський (кінець 1980-х): крах радянської ідеології, економічний колапс, втрата орієнтирів та відчуття безпорадності перед майбутнім.

Арестович (початок 2022 року): екзистенційна загроза знищення реальності, шок від вибухів, військова невизначеність та загроза власному життю.

В обох випадках традиційні інститути (держава, офіційні ЗМІ, наукова спільнота) або втрачали довіру, або не відповідали на головний запит психіки: «Що буде далі і чи я виживу?».

2. Психотехніки та архетипи «Заспокійливого»

Обидва діячі несвідомо або свідомо застосовували комплекси навіювання, які спираються на класичні психотерапевтичні та ерикснівські гіпнотичні моделі:

Олег Гуцуляк: Чому західна демократія знову вистоїть

Теза: З того, що зараз відбувається на вулицях Франції, постає враження, що сьогоднішнє "повстання ліцеїстів" у Франції вдало продумана стратегія. 

Спочатку - "вогняний бунт" нащадків мігрантів, які так і не асимілювалися у французьку цивілізацію, потім силова відповідь на нього ультраправої вулиці. внаслідок чого бійня. 

Це дасть підстви владі зняти з виборів президента ультрправу кандидатку Ле Пен. 

У ФРН пішли іншим шляхом - тотальне виявлення російської шпигунсько-териристичної основи АдН, внаслідок чого - заборона партії та її активістам вести політичну діяльность навіть в інших структурах...

Розгорнутий аналіз:

Погляд на такі складні й гострі події через призму багатокрокової комбінації цілком зрозумілий - франко-німецька політична арена зараз дійсно переживає сильну турбулентність, а вибори, що наближаються, лише піднімають ставки. 

Проте якщо розібрати цю гіпотезу детальніше, то помітно, що в реальності ситуація значно хаотичніша і менш підконтрольна центральній владі.

Ось кілька критичних моментів, які варто враховувати:

Олег Гуцуляк: Історіософія Леоніда Мосендза

 Історіософія Леоніда Мосендза (2.10.1897-14.10.1948) – видатного представника «Вісниківської квадри» (вояк Армії УНР, член ОУН, учитель Олени Теліги, доктор хімічних наук, автор підручника з виноробства, український поет) та українського правого модернізму – це волюнтаристична, неоромантична концепція, що базується на ідеї героїчного чину, культурного місіонерства та внутрішнього аристократизму як єдиних дієвих інструментів подолання історичної руїни. Л. Мосендз, маючи фах науковця-хіміка, поєднував раціональний аналіз із глибоким містичним переживанням долі нації, відкидаючи як провінційне хуторянство, так і безхребетний ліберальний позитивізм.

У центрі його історіософського бачення стоять кілька засадничих ідей:

Трагедія «Silenzium Regis» (Мовчання Короля) та втрата еліти: для Л. Мосендза історична катастрофа України (зокрема, поразка визвольних змагань 1917–1921 років) – це не випадковість, а наслідок глибокої внутрішньої кризи: зникнення справжньої провідної верстви, духовної та політичної аристократії. Історія рухається вперед не безликими «масами», а волею пасіонарних особистостей. Коли еліта зрікається свого меча й обов'язку, нація занурюється в колоніальний сон.

Синтез меча і духу (Орденський тип людини): на противагу народницькому образу українця як безпорадної жертви чи тужливого гречкосія, Л. Мосендз виводить архетип лицаря-абсолютиста, носія «західницького», динамічного духу. Його історіософія вимагає переформатування української ідентичності за суворим орденським зразком, де релігійний пієтет зливається з державотворчою залізобетонною волею.

Світова історія як арена боротьби культурних типів: у своїх творах (зокрема, в романі «Останній пророк» про часи перед приходом Христа чи в поемі «Волинський рік») Л. Мосендз проектує українську проблематику на глобальні історичні зсуви. Він розглядає історію крізь призму циклічного протистояння високої, структурованої духовної Культури (яку уособлює державницький Захід) та руйнівної, аморфної Цивілізації мас (Ерзацу). Україна в цій геополітичній системі координат мислиться як форпост європейського порядку на кордоні з хаосом.

Ідея Очищення через Катастрофу: історичні поразки для мислителя є не приводом для жалоби, а «вогняним хрещенням» – горнилом, у якому виплавляється новий, загартований людський тип. Л. Мосендз вірив у телеологічну (спрямовану до вищої мети) доцільність страждань: руйнація старого світу необхідна для того, щоб народився суб'єкт нового історичного Чину.

Історіософія Леоніда Мосендза – це філософія Чину проти обставин. Вона перетворює історичний песимізм реалій на запеклий метафізичний оптимізм волі, де нація повертає собі суб'єктність лише тоді, коли її інтелектуали та воїни починають мислити категоріями вічності, імперського масштабу та власної безкомпромісної правди.

Олег Гуцуляк: Історіософія Івана Багряного

 

Історіософія Івана Багряного (Лозов’ягіна) (2.10.1906-25.08.1963) перебуває на перетині художньої прози, публіцистики та вольового політичного маніфесту. Якщо більшість його сучасників, котрі пережили катастрофи «Тюрми народів», схилялися до елегійного жалю чи песимістичного споглядання «поразки», то Іван Багряний вибудував власну активну, динамічну історіософію – концепцію національної витривалості, чину та невідворотної поразки будь-якого тоталітаризму. В основі історіософської візії Багряного лежить кілька засадничих стовпів:

1. Людина проти Тоталітарного Левіафана. Центральний нерв Багрянівської історіософії – це категоричне заперечення фаталізму. Історія у Івана Багряного – це не сліпа зумовленість чи абстрактна гра наддержав, а простір геркулесової боротьби між Індивідом (як носієм божественного первня) та Механізмом Імперії (як втіленням абсолютного зла). В описі зіткнення Григорія Многогрішного із майором Медвином (роман «Тигролови») чи у пекельних жорнах НКВС (роман «Сад Гетсиманський») письменник формулює головний людиноцентричний закон історії: людина, яка відмовляється стати жертвою, руйнує сам імперський міф про абсолютний контроль. «Сміливі завжди мають щастя» – це не просто белетристичне гасло, а глибока історіософська формула: хід історії змінюють ті, хто чинить опір, навіть коли система здається тотально переможною.

2. Неперервність генетичної пам'яті та Гетманський Архетип. Іван Багряний майстерно пов'язує сучасне йому визвольне змагання з попередніми епохами української історії. Будучи нащадком козацьких родів і свідомо обираючи собі псевдонім на честь гетьманської традиції, він демонструє циклічність українського спротиву:

Многогрішний у «Тигроловах» – свідомий нащадок гетьмана Дем'яна Многогрішного. Це знак того, що імперська каторга протягом століть карає один і той самий український тип – бунтаря, але не здатна його винищити.

Зелений Клин (стаття «Україна біля Тихого океану») – це не просто географічна локація, а розширена Україна, дух засновників, який перемагає дику тайгу і створює свій порядок там, куди імперія посилала людей на смерть.

Історія для Багряного – це не лінія поразок, а тривала затяжна війна, де кожен наступний етап підхоплює естафету попереднього.

Олег Гуцуляк: Покозачення як феномен становлення української політичної нації

 Для російського імперського мислення нація та влада вимірюються виключно через походження, імперську графу «крові» та жорстку етнічну ієрархію. 

Тому вони намагаються приміряти свій шовіністичний лекало на Україну і щиро не розуміють, як суспільство може об'єднуватися навколо цінностей, а не за кольором шкіри чи походженням прізвища.

"... Весной 2024 года солдат в Николаеве мог удивляться степени этнической толерантности в Украине: комбат - татарин, председатель ОВА - кореец, главком - русский, министр обороны - татарин, секретарь Совбеза - русский, президент - еврей. Вероятно, этнические украинцы не заслужили места в этой иерархии в государстве Украина во время экзистенциальной войны. Украинцам нужно больше работать над собой" (Андрей Моденов).

В основі української націєгенези насправді  ж лежить козацький код (political nation, спільнота вільного вибору):

Січ як прото-республіка: історичне Запорожжя ніколи не питало про етнічне коріння. Критеріями належності були спільні цінності, готовність прийняти правила товариства, присяга на вірність свободі та здатність тримати зброю.

Покозачення через чин: козаком не народжувалися, козаком ставали. Саме тому серед запорожців та реєстровців були й татари, й волохи, й литвини, й поляки, й німці чи шотландці. «Козацький рід» - це не про генетичний код, це про етичний та вольовий вибір.

Сучасна політична нація: сьогодні Україна демонструє класичну модель сучасної політичної нації. Усі названі посадовці, незалежно від свого етнічного коріння, є українцями за духом, за громадянським вибором і за тим, що вони стали на захист української державної незалежності.

Ворог бачить у цьому «відсутність етнічних українців», бо для нього нація - це підданство та походження. Україна ж демонструє, що українець - це той, хто поділяє свободу, честь і готовність захищати свій дім.

Це дійсно політична та духовна спільнота вільних людей - той самий «козацький рід», де національність визначається не графою в паспорті прадіда, а тим, за що ти готовий стояти пліч-о-пліч у вирішальний момент.

Звісно, основу української нації складає українське етно-мовне ядро, але унікальність українського проектування нації полягає в тому, що це ядро виступає не ізоляційною стіною, а гравітаційним центром. Воно не примушує до розчинення чи уніфікації через імперську зрівнялівку, а пропонує спільний мовно-культурний та ціннісний простір, довкола якого добровільно консолідуються найрізноманітніші елементи.

 Вимальовується декілька фундаментальних принципів взаємодії етнічного ядра та «покозачених» супутників:

Відзнака з нагоди Всеукраїнського Дня бібліотек

З нагоди Всеукраїнського Дня бібліотек та за вагомий особистий внесок у розвиток бібліотечної справи, багаторічну працю, високу фахову майстерність 

НАГОРОДЖУЄТЬСЯ:

Грамотою Івано-Франківської обласної ради - учений секретар Наукової бібліотеки Карпатського національного університету імені Василя Стефаника ГУЦУЛЯК Олег Борисович.

Стендова доповідь М. В. Мельник, присвячена майбутньому ювілею шановного вчителя - професора, доктора хімічних наук Бориса Михайловича Гуцуляка (1927-2015), мого тата

 21-24.09.2026 р. відбулася конференція VIII Домбровські хімічні читання (м. Яремче; проведена Інститут органічної хімії НАН України спільно із Івано-Франківським національним медичним університетом та Буковинським державним медичним університетом), де Мельник Марія Василівна представила стендову доповідь, присвячену майбутньому ювілею шановного вчителя - професора, доктора хімічних наук Бориса Михайловича Гуцуляка (1927-2015), мого тата. 

Дякую всім, хто зберігає пам'ять про нього!

Посилання на сторінку про тата у Вікіпедії - https://uk.wikipedia.org/wiki/Гуцуляк_Борис_Михайлович

Олег Гуцуляк: Триплет числа 210 (70+70+70): нумерологія історичної відплати

 В народі є приказка "Бог трійцю любить", маючи на увазі, що за третім разом нарешті все вдасться. 

Можна подивитися, що через кожні наступні 210 років все наближається: 

1408 - ординський хан Едигей вчинив напад на Нижній Новгород та Городець і пішов на Москву, однак повернув назад, отримавши запевнення в покорі. 1618 - козацький гетьман Сагайдачний стоїть військом перед Арбатськими воротами Москви. 2028 - ...

Ця хронологічна пропорція виглядає як дивовижна історіософська спіраль, де кожен виток у 210 років піднімає суб'єктність та загрозу для імперського центру на якісно новий рівень!

Якщо розкласти цю «нумерологію історичного відплати», то динаміка вимальовується вражаюча:

1408 рік (Перший крок / Дистанційний тиск): хан Едигей здійснює набіг, підходить під стіни, але Москва відкуповується і демонструє удавану покору. Це ще епоха, коли центр сили знаходиться в Степу, а Москва - лише васал, якого карають за непослух.

1618 рік (Другий крок / Біля самих воріт): через 210 років Петро Сагайдачний із козацьким військом стоїть безпосередньо перед Арбатською брамою. Це вже не просто степовий набіг за даниною, а повноцінний військово-політичний похід, який ледь не поставив крапку в історії Московського царства під час Смути (і лише релігійно-тактичні міркування або дипломатичний розрахунок зупинили штурм).

2028 рік (Третій крок / Остаточний триумф): дотримуючись правила «Бог трійцю любить», третій виток через 210 років має стати не просто наближенням чи облогою, а повною та остаточною деконструкцією імперського центру.

Якщо простежити трансформацію суб'єкта:

1408: Золота Орда (зовнішній степовий сюзерен).

1618: Козацька держава / Військо Запорозьке у союзі з Річчю Посполитою (руська/українська військова сила, яка показує свою здатність визначати долю східноєвропейського простору).

2028: Сучасна українська політична нація та її союзники (остаточне закриття «московського питання» в історії).

Якщо перші два рази Москва змогла відкупитися або вислизнути завдяки компромісам та поступкам, то за законами фольклорної та історичної логіки третій акт має стати фінальним - коли «козацький род» і свобода остаточно демонтують імперську матрицю, позбавивши її можливості відновлюватися.

Олег Гуцуляк: Міфологія (μυθολογία) як "Розрада" і філософія Чудесного (Θαυμαστόν)

По-грецьки "міфологія" фактично означає  "розрада".  В російській мові немає такої ідіоми і лише Яків Голосовкер інтуїтивно наблизився до цього розуміння.

З точки зору чистої грецької етимології слово «міфологія» (μυθολογία) складається з двох базових коренів: μῦθος (mythos) "слово, переказ, сказання, сюжет" +λόγος (logos) "слово, вчення, думка, розумний порядок". Тому буквально це «слово про перекази» або «систематизована розповідь».

 Про те, чому міф стає розрадою, закладено в самій природі грецького розуміння слів і психології міфу:

*Гомерівське поняття μῦθος: у найдавніші часи mythos - це не просто казка чи вигадка, це «живе, переконливе слово», яке має терапевтичну дію. У світі, де панує хаос, неуникненний Фатум (Рок) та сліпа доля (Moira), розповідь міфу давала людині затишок і сенс - "розраджувала". Пояснити трагедію через дію богів чи героїв - це вже спосіб її розрадити та приборкати страх.

*Інтуїція Голосовкера: Яків Голосовкер у своїй праці «Логіка міфу» абсолютно геніально відчув, що міф - це сфера «бажаного» та «уявного», яке захищає людину від смертності та абсурду буття. Для нього міф - це абсолютна свобода духу, де абсолютна реальність знаходить свій вищий смисл, а отже, дарує компенсацію (і розраду) за обмеженість та страждання фізичного існування.

*Смислові паралелі: у греків для утіхи та розради були слова παρηγορία (paregoria) або παραμυθία (paramythia). І ось тут криється ключ: слово параміфія (para-mythia) буквально походить від того самого кореня mythos і означає «утіха», «розрада», «помилування» чи «ласкаве слово» (буквально - «розповідь поруч», «промовляння до когось, щоб заспокоїти»).

Отже, хоча сама «міфологія» - це формальна назва дисципліни чи системи переказів, її серцевина - параміфія - це і є чиста розрада. Греки відчували, що переказувати міф біля вогнища чи в біді - це єдиний спосіб вилікувати людську душу від спустошення.

Міф розповідає, розраджуючи, про те, що в цьому світі залишилося місце не стільки для "чуда" як такого, але саме для "чудесного", проявленого у праксисі - у вчинках, у гідності, у доблесті, у творчості. І хоча б намагатися слідувати цьому праксисові древніх  - це належна відповідь звичайної людини на трагедію буття.

Отже, міф перестає бути лише «технікою заспокоєння» чи казкою на ніч - він стає наставником дії. Коли реальність руйнується під тиском трагічного (чи то екзистенційного фатуму ancients, чи то хаосу сучасності), людина знаходить опорну точку не у сподіванні на трансцендентне «чудо» (яке визволить її ззовні без її участі), а саме в «чудесному», яке вона здатна спроектувати у світ власним вчинком.

Тут перетинаються кілька фундаментальних смислових пластів:

Олег Гуцуляк: Скандинавське жертвопринесення-"blót" та його об'єкти

У скандинавів існувало ритуальне жертвоприношення для зміни сезону [Пріцак, 1997, т. 1, с. 196-198] –  «блот»: blót < пра-герм. *blōtą як іменник «поклоніння / жертва» та *blōtaną як дієслово «приносити жертву», «вшановувати сакральною дією» < пра-і.-є. *bhlād- або *bhel-, що має два тісно пов'язані значення: «розбухати», «буяти», «розквітати», «булькотіти» (звідси ідея життєвої сили, що випліскується); «промовляти заклики», «заклинати», «верзти / закликувати». У германському контексті відбувся смисловий зсув: «заклинати / приносити у жертву життєву силу (кров, плоди) задля буйства і родючості». У давньо-англійській мові воно розвинулося в blōtan «приносити жертву» та blōtsian «освячувати кров'ю». Звідси походить сучасне англійське слово bless «благословляти». Первісно to bless означало «окропити жертовною кров'ю під час blót, роблячи священним». У готській мові воно набуло значення blotan «поклонятися», «шанувати» (у готському перекладі Біблії цим словом перекладали грецьке λατρεύειν «служити Богу»). У континентальній давньоверхньонімецькій мові  blōzan стало означати «приносити жертву».  Латинське поняття flāmen «жрець, фламін» походить від тотожного праіндоєвропейського кореня *bhlād-s-men- «той, хто виголошує заклинання / жрець, що здійснює ритуал». Частина лінгвістів виводить з того ж кореня *bhel- / *bhlo- прагерманське *blōþą / blood  > давньоскандинавське blóð «кров». Отже, blót – це буквальний процес «кровного освячення» або «пролиття живої сили».

Блот мав характер «дару-обміну» за принципом «Do ut des» («Даю, щоб ти дав»). Людина віддавала богам частину своєї праці чи життєвої сили (кров жертовної тварини – бика, коня, кабана), щоб боги (Аси) мали сили тримати порядок Всесвіту проти хаосу (Йотунів). Таким чином, blót – це ритуальний двигун германського космосу, де слово («молитва/заклик»), кров («життя») та бенкет («соціальний договір») зливалися в єдину дію.

Кров жертовної тварини збирали та намазували за допомогою жертовних гілочок (хлауттейнарів, hlautteinar) на вівтарі (сталлар, stallar), на стіни сакральної язичницької споруди – гофу (hof / hov «двір», «замок», «дворове господарство») та людей, що там зібралися, як знак очікування милості у богів. Це об'єднувало родове коло у єдине сакральне тіло.

Рік Вогняного Коня

 За східним (китайським) 60-річним календарним циклом «Вогняному Коню» (Червоному Коню) відповідають роки, у яких поєднуються знак Коня (сьомий знак зодіаку) та стихія Вогню:   1906 рік (з 25 січня 1906 по 12 лютого 1907), 1966 рік (з 21 січня 1966 по 8 лютого 1967),  2026 рік (з 17 лютого 2026 по 5 лютого 2027), 2086 рік (з 2 лютого 2086 по 22 січня 2087).

Оскільки 60-річний цикл є безнастанним, роки Вогняного Коня повторюються рівно через кожні 60 років (наприклад, попередні були в 1786, 1846, 1906, 1966, а найближчий — 2026 рік).

Паралель із 1966 роком розкриває глибоку циклічність архетипів: Вогняний Кінь — це завжди час зламу старих догм, геополітичних розколів та інституційного демонтажу.

Світ 60 років тому переживав ті самі процеси трансформації, які сьогодні досягають нової фази:

Геополітика та проксі-конфлікти

1966: Холодна війна в розпалі. В Ємені триває Північноєменська громадянська війна (де СРСР та Єгипет протистояли західним сателітам), а хусити та регіональні радикали вела активну боротьбу за Єменську Аденську колонію проти Великої Британії.

2026: Пряме протистояння Заходу та Росії у формі виснажливої проксі-війни в Європі. Червоне море та Ємен (хусити) знову стали однією з найгарячіших точок світової торгівлі та безпеки.

Розколота єдність Альянсу

1966: Шарль де Голль оголошує про вихід Франції з військових структур НАТО та вимогу вивести штаб-квартиру з Парижа.

2026: Внутрішня турбулентність у НАТО, суперечки щодо внесків, стратегічної автономії Європи та перегляду меж колективної безпеки.

Закручування гайок та ідеологічний цемент

1966: Процес Синявського і Даніеля позначив остаточний кінець "хрущовської відлиги" й початок епохи застою та системного переслідування дисидентів. Брежнєв повертає собі титул Генерального секретаря (замість Першого) — символ зацементованого авторитаризму.

2026: Повний занепад решток громадянських свобод у РФ, тотальна дерадіокалізація думок, повернення до суворих ідеологічних табу та остаточна фіксація неорадянського режиму.

Сакральне та анти-сакральне

1966: Ватикан скасовує Index Librorum Prohibitorum (Індекс заборонених книг), вимагаючи від вірян власної моральної відповідальності за вибір літератури, тоді як Антон Шандор ЛаВей засновує Церкву Сатани, оголошуючи "Анно Сатанас" — виклик традиційній християнській етиці.

2026: Загальна деінституціоналізація класичних релігій, переосмислення сакрального через цифрову епоху, розквіт контркультурних та оккультно-езотеричних дискурсів як відповіді на кризу раціоналізму.

Цікаво, що в східній традиції рік Вогняного Коня (Hinoe Uma) вважається періодом невиправданої пристрасті, спалахів, коли «вогонь спалює стару траву, готуючи ґрунт для нового посіву». Події 1966 року сформували контури другої половини XX століття — і 2026-й, здається, перевертає ту саму сторінку, але вже на новому оберті спіралі.

Олег Гуцуляк: Бриттський Мабон і його ірландський відповідник Мак Ок (Енгус)

У німецькому рицарському романі «Ланцелет» вказується, що у Феї Озера був власний син Мабуз дер Блод (Mabuz der Blod) і про нього відомо, що він має боязкий характер, тому мати його тримає під чарами, які дають йому впевненість. 

Його вважають англо-німецькою версією двох кельтських героїв: 

1) валлійського Мабона, сина Меллта («Блискавки»; Mabon am Melld), або його батьком вважають Урієна, володаря підземного світу (очевидно, аналог грецького Оріона), і богині Модрон (am Mydron, fab Modron; Мотрони), 

та 

2) ірландського Мак Ока (Macan Óc), сина бога Дагди і богині ріки Боанн (Бойн; у шотландській версії – Бейр, Beira Cailleach, фея зими), вона ж – богиня-корова, чиє молоко утворило Чумацький Шлях (ірл. Bealach na Bó Finne – «Шлях Білої Корови»). 

Обидва імена героїв походять з пракельт. *makʷkʷ-ono < *maggṷo < *maghṷo «син, хлопчик». 

Мабон вважається бриттським божеством Мапоносом (Maponos «Великий син»), якого галло-римляни ототожнили з Аполлоном, а його матір Модрон (Modron < пра-кельт. *mātīr «матір»), богиню родючості, ототожнили з римською богинею Матрона (Dea Matrona). Сліди його пошанування збереглися в топонімці західної частини регіону Адріанового валу (Lochmaben, Clochmabenstane). 

Мабон у валлійців є божеством осіннього рівнодення (21-23 вересня), святкування урожаю, Жнивної або Урожайної Повні Місяця. Згідно з міфом, Мабон зник через три дні після свого народження, а Модрон оплакує його зникнення. Зрештою, він визволяється з таємної місцевості за допомогою мудрості тварин-помічників – Чорного Дрозда, Оленя, Сови, Орла і Лосося (за епічною версією його рятує герой Кілух за допомогою короля Артура та його лицарів Кея і Бедуїра). Вважається, що міф цей символізує факт, що з моменту осіннього рівнодення світла стає менше, ніж темряви, сонце світить все слабше аж до зимового сонцестояння, після якого починає набирати силу. 

Далі Мабон стає одним з лицарів Артура (варіанти його континентальних імен – Maboun, Nabon le Noire) і приймає активну участь в полюванні на магічного дикого вепра Турха Труйта (Twrch Trwyth). 

В пізніших версіях образ Мабона злився з образом історичного міфологізованого короля Регеду VI ст. Оуена ап Урієнна (Owain ab Urien, Iventus Uriani filius; від ieuanc «юний», або грец. «Євгеній» – «благородного народження») і в одній з версій його матір’ю названа Модрон, відома як матір Мабона. Оуен, який жив пізніше історичного Артура, тому те ж став описуватися як його лицар і пізніше під іменем Івейн (Yvain), «лицар Лева», став героєм лицарських романів. 

У романі Кретьєна де Труа «Ерек і Еніда» Мабонагрен (Mabonagrain) – це «Червоний Лицар», зачарований коханою сидіти в зеленому саду, доки не буде кимось переможений (ним виявився Ерек). 

У «Смерті короля Артура» Томаса Мелорі Мабон виступає як Набон ле Нуар – володар острова Серваж (Servage) і описується як велетень, який ненавидить лицарів короля Артура і бажає з ними зійтися у герці. Всіх лицарів, які потрапляють на його острів, він вбиває ганебними способами. Проте лицарі Ламорак (Lamorak) і Трістрам (Tristram de Liones) проникають на острів і в лицарському турнірі вбивають Набона та його сина, в честь посвяти в лицарі якого й був влаштований турнір. Правління островом  було ними передане серу Сегварідесу (Segwarides). Цим наративом, очевидно, демонструється перемога римо-германського світу над римо-галльським.

Друге ім’я ірландського відповідника галло-бриттському Мабону – Мак Ока – Енгус / Ангус (Aengus, Óengus, Aonghus «справжня сила»), оскільки породжений він був «єдиним бажанням» бога Дагди і богині Боанн.  Обставини стосунків їх схожі з тими, які були у біблійних Давида і Вірсавії (Ветсавії): чоловіка Боанн Елкмара відсилають надовго з дорученням. 

Енгус відвідує озеро Паща Дракона і знаходить 150 дівчат, прикутих попарно, і серед них – Каер Ібормейт (Caer Ibormeith), дівчину з його снів. Кожен другий Самайн, Каер та інші дівчата на рік перетворюються на лебедів. Енгусу кажуть, що він може одружитися з Каер, якщо зможе впізнати її у формі лебедя. Енгус сам  перетворюється на лебедя, і вони відлітають, співаючи чудову музику, яка засипає всіх, хто слухає, протягом трьох днів і ночей. У шотландській версії Каер відповідає Брайд (Брігід, Brigid), яку утримує в неволі фея, зробивши з неї служницю. Позичивши три дні з серпня, щоб розшукати Брігід, Ангус на своєму білому коні залишає чарівний острів матері Тір на нОґ (Tír na nÓg). Він, зрештою, знаходить Брігід у підземному палаці Бейри саме на початку весни; коли вони зустрічаються в перший день весни, починають розпускатися квіти і рости трава, а пошарпаний одяг Брігід перетворюється на білі шати зі срібними блискітками, а її волосся прикрашається весняними та літніми квітами. Ангус одружується на Брігід під час весільного бенкету, який зірвала Бейра, яка прогнала їх грозовими хмарами на своєму чорному коні. Згодом Бейра старіє та слабшає, і їй доводиться повертатися до Колодязя Молодості для омолодження, де вона знову засинає, а Ангус і Брайд стають Королем і Королевою Літа. 

Енгус володіє золотою арфою зі срібними струнами, і коли він грає на ній, дівчата та юнаки йдуть за музикою лісом. Він також цілує закоханих, і коли закохані розлучаються, поцілунки стають невидимими птахами, які слідують за закоханими додому, співаючи пісні про кохання та шепочучи їм на вуха спогади. 

В іншій версії Ангус є сином Бейри і відмовляється на її прохання стати царем Всесвіту. У покарання Бейра заманила його всередину скелі, де він перетворився на відлуння (змушений повторювати слова інших). 

Енгус володіє мечем на ім'я Моралтах (Moralltach «Велика Лютість»), який подарував йому бог моря Мананнан Мак Лір («Мананнан, син Ліра»), який живе у чарівній місцевості Емайн Аблах («Яблуневий маєток»; у епосі короля Артура - це Аваллон, англ. Avalon, лат. Insula Avallonis) в Тір на нОґ («Країні вічної молодості»). 

Олег Гуцуляк: Південний Руський каганат в орнітологічному аспекті

Академік О. М. Трубачов, будучи видатним славістом та іраністом, намагався обгрунтувати «південне (автохтонне) походження» Русі, але не через наївну слов'янську етимологію (яка нівелюється за законами індоєвропейського вокалізму), а через давній іранський (скіфо-сарматський) субстрат Середнього Подніпров'я та Приазов'я [Трубачев, 1981; Трубачев, 2013].

О. М. Трубачов чудово розумів, що вивести Русь із слов'янського Ръсь/Рось фонетично неможливо. Тому він припустив, що сам гідронім Рось (Ръсь) та приазовський етнонім Rhos / Rous мають не слов'янське, а давньоіранське походження. Він пов'язував ці назви з іранським (осетинським) коренем *roxs- / *ruxs- «світлий, білий, блискучий» (пор. сучасне осетинське рухс «світло», ім'я Роксана «світла», та етнонім роксолани «світлі / білі алани»). 

За цією логікою, річка Рось первісно означала просто «Світла річка» (іранський гідронім), що для степового та лісостепового прикордоння, де століттями кочували іраномовні скіфи й сармати, є абсолютно природним.

О. М. Трубачов також спирається на сирійського хроніста Псевдо-Захарія Ритора (555 р.), який згадує північніше Кавказу, в районі Приазов'я, народ «Hros» або «Rhos» (в грецькому написанні – ῥῶς). Також фіксуються топоніми з коренем рос- (Rossofar, Rossoca, Rossa, Casale dei Rossi) в Криму (Тарханкутський півострів), на Тендровській косі, в Приазов'ї (біля гирла Дону і на південь від Азова) [Талис, 1973; Талис, 1974].

О. М. Трубачов доводив, що цей азовський народ Rhos – це залишки іраномовного (алано-роксоланського) населення. Назва цього народу походить від того самого іранського кореня «світлі» (roxs). Оскільки цей корінь в іранських мовах мав природне коливання голосного (і міг давати звуки, близькі як до рос-, так і до рус-), це, на думку О. М. Трубачова, знімало суворе слов'янське лінгвістичне обмеження.

Поділяв даний погляд Д. Т. Березовець, вважаючи, що слово Рос-  було іменем іраномовних носіїв салтово-маяцької культури, які займали басейни Дону, Сіверського Дінця та Осколу [Березовець, 1970].

О. С. Галкіна ототожнює Подоння салтово-маяцької культури зі згадуваним у мусульманських, візантійських та західних джерелах у IX столітті «Руського каганату»:

Борис Харчук: Історіософія України Бориса Харчука

 Історіософія України Бориса Харчука (13.09.1931-16.01.1988) – видатного представника українського шістдесятництва та класика «малої» і великої прози (автора тетралогії «Волинь», романів та повістей «Майдан», «Хліб насущний», «Кревняки», «Межі і безмежжя», «Подорож до зубра» та ін.) – розгортається як глибока, екзистенційно-трагічна та водночас пасіонарна рефлексія над долею українського селянського космосу як тримача національного архетипу. На відміну від соцреалістичних догм чи пізнішого постмодерного скепсису, Б. Харчук трактує українську історію крізь призму запеклої, майже метафізичної боротьби Кордону (людини землі) проти руйнівних хвиль чужинських імперій – польської, російської, радянської. 

В основі його історіософської системи лежать кілька ключових констант:

Земля як абсолютний Сакральний Простір: для Б. Харчука українська земля (і символічна Волинь зокрема) – це не просто територія чи засіб виробництва, а жива метафізична матриця. Вона є джерелом етнічної моралі, мови та внутрішнього суверенітету. Поки українець тримається за цей ґрунт, він залишається автентичним суб'єктом, здатним переплавляти у своєму горнилі будь-які історичні катастрофи.

Трагедія відірваності та розколу: історичний рух України у XX ст. письменник бачить як тотальну екзистенційну драму, де колективізація, війни та депортації намагалися вирвати коріння народу, перетворивши його на безлику масу (манкуртів). Його проза фіксує момент, коли традиційний селянський космос насильно стикається із жорстокою, бездушною механікою модерних тоталітарних систем.

Незламність «тихого» етнічного ядра: попри трагізм історичного мартирологу, історіософія Б. Харчука не є капітулянтською. Він стверджує, що під шаром зовнішнього підкорення, руйнації та чужинського гніту завжди зберігається реліктове, підземне кипіння національної сутності. Його герої – це часто вперті, мовчазні тримачі свого суверенного берега, які передають прадавній код волі з покоління в покоління не через гучні політичні декларації, а через саму форму свого щоденного буття та збереження внутрішньої гідності.

Історіософія Бориса Харчука повертає нас до першовитоків нашого ландшафту. Б. Харчук показує, як цей самий пасіонарний вогняний субстрат Свободи проявляє себе внизу – на рівні долі звичайного українського хлібороба, котрий вріс у свою землю настільки глибоко, що жодна імперська завірюха не здатна його звідти викорчувати. Його тексти – це заземлення нашого метафізичного проекту, нагадування, що серцевина Скіфії-Русі-України тримається на міцному корінні автохтонної культури.

У 1968-му він підписав «Лист 139-ти» з вимогою припинити незаконні політичні судові процеси в СРСР. Далі - відмови видавництв, розгромні рецензії, звинувачення у «сумнівних ідейках». Цензура вирізала уривки, перекроювала розділи. Роман «Межі і безмежжя», написаний 1966 року, за його життя так і не вийшов.

Олег Гуцуляк: "Розриваючи сіті Німрода": особливості та відмінності індоєвропейської та близькосхідної магічних парадигм

Магія — це світоглядна система та сукупність практик, основаних на вірі в існування таємних, невидимих зв’язків між об’єктами, словами чи ритуальними діями та матеріальною дійсністю, що дає змогу людині цілеспрямовано впливати на довкілля, події, духів або інших людей вхідними шляхами, які виходять за межі звичайного фізичного причинно-наслідкового зв’язку.

Магія - це онтологічний інструментарій впливу на дійсність за допомогою прихованих важелів Космосу.

Два типи магії

 Таємниця магічного світовідчуття не полягає у питаннях «чи вірить людина в надприродне» або «які атрибути використовує». Різниця пролягає значно глибше - у тому, яку роль людина відводить собі у взаєминах із Космосом, Божеством та Духом.

Порівняльно-міфологічний та лінгвістичний аналіз виявляє глибокий водорозділ між магічною парадигмою Близького Сходу (шумеро-аккадською та семіто-хамітською) та метафізикою індоєвропейського світу, яка через віки знайшла своє унікальне відлуння у традиційній китайській думці.

Близькосхідний магізм: Воля, підкорення та закляття

У давньоєгипетській, шумерській, аккадській, та пізнішій семітській традиціях космос сприймається як складне, часто вороже середовище, виткане з воль численних духів, демонів та божеств. Шумерське суспільство, а за ним і Вавилон, сформували магічну практику як ієрархічну юриспруденцію.

Близькосхідний маг (ашупу або асіру) виступає в ролі духовного юриста або воєначальника:

Примус та влада ім'я: головне завдання близькосхідної магії - дізнатися істинне, таємне ім'я духа, абісу чи демона (Nam-Sub у шумерів) і за допомогою цього імені підкорити його своїй волі, зв'язати, вигнати або змусити виконати наказ.

Десервіторизація духу: духовна істота тут - це об'єкт примусу. Якщо демон Пазузу чи Ламашту завдає шкоди, магічний ритуал розглядається як протиборство воль, де людський заклинатель спирається на авторитет сильнішого бога (наприклад, Еа/Енкі), щоб змусити нижчого духа підкоритися.

Утилітарний контракт: магія Близького Сходу має чітко виражений технологічно-примусовий характер. Вона намагається зламати або підпорядкувати волю духовного суб'єкта за допомогою формул, імперативів та строгих ритуальних заклять (incantations).

Вавилонський володар Німрод («могутній мисливець перед Господом») уособлює близькосхідну технологію занурення Космосу у сіті Тексту, Формули, Закону та Демонологічного зв'язування (asāru).

Олег Гуцуляк: Китайська концепція Музики та Ритуалу

 У конфуціанстві Музика (Юе, 樂) та Ритуал (Лі, 禮) утворюють нерозривний паракліт політології та психогігієни. Вони розглядаються не як естетична розвага чи формальний протокол, а як дві взаємодоповнюючі сили (Ян та Інь), за допомогою яких правитель впорядковує внутрішній світ людини, суспільство та саму державу. Головна філософська праця, що описує цей механізм - канонічний трактат «Юе Цзі» (樂記, «Записки про музику»), який є частиною ширшого канону «Лі Цзі».

1. Метафізична підвалина: Музика як Ян, Ритуал як Інь. Конфуціанська традиція бачить у державних інституціях дзеркальне відображення космічного порядку. Юе та Лі працюють як єдиний механізм налаштування суспільного оркестру.

Музика (Юе) - це сила Ян (Внутрішнє єднання): вона виходить ізсередини людини, діє на почуття та серце (Хін). Музика усуває відчуження, розчиняє ворожість і породжує спільноту. Вона рухається зверху вниз і зсередини назовні, створюючи Гармонію (Хе, 和).

Ритуал (Лі) - це сила Інь (Зовнішній порядок): він регулює зовнішню поведінку, встановлює межі, статус, ієрархію та соціальні дистанції. Ритуал запобігає хаосу, сваволі та зазіханню на чужий статус, створюючи Відмінність / Порядок (Фень, 分).

«Музика об'єднує те, що спільне; ритуал розділяє те, що відмінне. Через об'єднання виникає взаємна любов, через розділення - взаємна повага», - «Юе Цзі»

2. Психоакустична механіка управління державою. Конфуцій та його послідовники (зокрема Сюнь-цзи у трактаті «Юе Лунь») розробили чіткий ланцюг причинно-наслідкових зв'язків між звуком та державотворенням: 

зовнішні враження порушують спокій людського серця > eмоції серця знаходять вираження в акустичних звуках (Шен) > заряджені звуки, поєднуючись у ритми та лади, стають Музикою (Юе) > Музика повертається до народу і безпосередньо виправляє чи розбещує його пневму-енергію (Кі/Ці) > правитель, який розуміє закони гармонії, маніпулює не страхом чи покараннями, а Правильним Звуком (Чжен Інь).

Олег Гуцуляк: Чи були кіммерійці ... кіммерійцями (на правах препринту)

В історичній думці традиційно побутує погляд, за яким згаданий в античних джерелах народ кіммерійців відноситься до наративу про т. зв. «богатирський народ, який зник із землі» перед або через прибуття нового етносу (етногенетичний сюжет, характерний для багатьох міфологій – «чудь, яка сама себе закопала», «чудьські городища / дворища / могили» у переказах північноєвразійських народів, «сіди Племен богині Дану» у легендах ірландців, «ішигаки» у фольклорі ескімосів і т. п.). Самі скіфи імені народу-попередника на теренах Північного Причорномор’я не повідомляють. Вважається, що ототожнення з кіммерійцями до-скіфського населення Північного Причорномор’я здійснили самі греки (Гекатей) в часі колоннізації, поширивши ім’я мешкаючих у Малій Азії кіммерійців на значний масив народів спільного з кіммеррійцями культурно-господарського типу і які підтримували з ними торгівельні зв’язки. Найімовірніше, початково таким населенням була праіндоарійська або паратохарська реліктова групa давнього населення Боспору (сінди, меоти). Ключовим моментом для нашого дослідження є зафіксоване свідчення про те, що у вкритій туманом землі народу («демосу») кіммерійців біля їхнього одноіменного міста («полісу») Кіммерій стародавні греки розташовували один із входів у потойбічний світ (Аїд). На нашу думку, з причин прив’язки даного сюжету мандрівки Одіссея до входу в царство Аїда до регіону Середземномор’я слід шукати саме в цьому регіоні початкове уявлення про вхід в Аїд та мешкаючих біля нього кіммерійців, перенесених пізнішими інтерпретаторами у Північне Причорномор’я. Найімовірніше, що архаїчні греки зіткнулися на Близькому Сході з етносом, для якого важливим був сакральний топонім з коренем kmr-/gmr-/hmr-, від якого вони й отримали визначення, і який певною мірою пов’язаний з культом потойбічного світу. Власне в угарітській традиції зустрічаємо наратив про те, що бог смерті та засухи Мот (Mot) мешкав у місті Хамрай (hmry), розташованому в ущелині, що знаходиться на краю землі, яке сприймалося як вхід у підземний світ. Тобто кіммерійці були відомі грекам і Близькому Сходу як мешкаючі власне на теренах Південного Причорномор’я, у Малій Азії (між Фермодонтом і Фасісом), але відкривши для себе Північне Причорномор’я,  греки виявили на ньому й споріднений малоазіатським кіммерійціям етнос, стосовно якого, до того ж, використовувався ним самим (або його сусідами) той самий (або схожий) етнонім і звідси у греків виникло уявлення про початкове перебування кіммерійців у районі Північного Причорномор’я, звідки вони, начебто, й переселилися у Малу Азію (за аналогією до того, як це пізніше реально здійснили скіфи). Можливо, дане уявлення навіть потрапило до греків з Месопотамії, бо в трьохмовних написах перського царя Дарія І еквівалентом назви «саки» (тобто скіфи) у перськомовному та еламськомовному написах (sakā, ša-ak-ḳa) в аккадському написі наведена назва gi-mi-ri (в інших аккадських джерелах – Gimirraia) як більш давня для визначення країни та її населення у Північному Причорномор’ї. Проте термін gi-mi-ri був просто загальним синонімом для означення «варварства» народів, північних щодо Ассирії та Вавілону. Сам же термін gi-mi-ri на думку групи дослідників є  давньо-іранського походження: gaya-mira «союз кланів» або авестійського gwa-m-ira > gam-ir(a) «ті, які рухаються», «рухомий загін» і означав своєрідну міжетнічну (надплемінну) війського-кочову орду, підпорядковану суворій дисципліні та нормам патріархально-родово суспільства («лицарський орден»), що існує за рахунок експлуатації сусідніх етнічних землеробських суспільств і перебуває у родовому зв’язку з аристократичними родами різних стабільних етнічних кочових спільнот на великому просторі від Гіндукушу до Дунаю. Протиріччя у використанні праіндоаріями та германцями праіранського терміну немає, оскільки пізніші слов’яномовні козаки використовували для самоідентифікації тюркську назву. Отже, можна висловити здогад, що коли греки зустріли омонімічні терміни (hmry, Κιμμερικόν, kammara- та gi-mi-ri), вони їх ототожнили, вибудувавши міфо-історичну легенду про особливий народ, мешкаючий в туманних землях біля входу в Аїд.  Оскільки І. М. Дьяконов і Х. Котхе вважали, що аналогічне явище перенесення уявлення греків зі знайомого їм по Малій Азії народу на північнопричорноморське населення трапилося щодо скіфів і називають північнопричорноморське населення епохи бронзи («сколотів») «псевдоскіфами», на відміну від прийшлих в епоху заліза іраномовних «царських скіфів», а отже, на нашу думку, можна називати північнопричорноморських кіммерійців – «псевдокіммерійцями» (історико-географічна традиція знає народи з аналогічними визначенням – «псевдогуни», «псевдосувіри», «псевдоавари» і т. д.).

Ключові слова: етнонімія, кіммерійці, скіфи, нарти, кімври, орда, козаки, Північне Причорномор’я.

Олег Гуцуляк: "Темні" кіммерійці - "сліпі (тіфли) раби" / анди - тайфали / анти - тиверці-"толковини"

На території, яку залишили північні фракійці [Gavra, 1989], формується культура носіїв карпатських курганів (кін. ІІ-V ст. н. е.), яка виникла на перехресті черняхівської (увібрала місцевий елемент), вельбарської та пшеворської культурих зон  [Магомедов, 2001].

Її носії визначалися етнонімом «тайфали» (Taifali, Thaifali, Taiphali) і підпорядковувалися остроготському королю Германаріху [Тимощук, 1953; Вакуленко, 1976; Вакуленко, 1994; Вакуленко, 2009; Вакуленко, 2010]. Власне культура карпатських курганів є першою, якій притаманні саме риси наступних слов’янських культур (трупоспалення під курганами, квадратна землянка з піччю-кам’янкою як наслідування цегляної римської печі та посуд «празького типу») [Седов, 1979, с. 45–52; Вакуленко, 2010].

 Вважається, шо етнонім тайфали (Taifali) у германському чи германізованому середовищі зазвичай трактують через германське *taifala- (пор. дв.-ісл. teufr «магія», або готські корені). Проте очевидно, що предки тайфалів були членами кіммерійського міжплемінного об’єднання (релікт індоаріїв Північного Причорномор’я) [Трубачев, 1987; Трубачев, 1999] і перейшли у спадок іраномовним «царським скіфам» як підневільний етнос («раби») і які стали їх називати (екзоетнонім) «тіфли» (τυφλοι, tyfloi «сліпі»): начебто вони нащадки скіфських жінок і осліплених (τυφλοι, tyfloi) скіфських рабів і приборкують їх  скіфи не за допомогою зброї, а батогами (Геродот, «Історія», IV, 2-4). Проте можливий зв’язок і з зафіксованим у IV-VІI ст. н. е. слов’янським етнонімом сарматського походження «анти» (Áνται, Antai, Antae, Antes) як букв. «сліпі (раби)» (пор. з cогд.-буд. ‘nt / and, авест. anda-, парф. hand- «сліпий») [Абаєв, 1958, с. 159; Трубачев, 2003]. Звісно, грецька та сарматська назва була для тайфалів < тіфлів < антів / андів екзоетнонімом, дана через перетлумачення самоназви нащадків скіфських жінок та скіфських (осліплених) рабів.

Олег Гуцуляк: Серби, Шваби і Дреговичі: палеоетимологічна матриця ландшафтних екзоетнонімів та автоетнонімів (як заболочена автохтонія Полісся створила етнічну карту Європи)

В історії ранньоєвропейського етногенезу праслов’янська Поліська «біла пляма» (осередок київської культури, горизонту Невле-Невль та зубрицької культури) постає не просто ізольованим притулком між Прип'яттю, Горинню й Двиною, а потужним демографічним і соціокультурним акумулятором. Тісний зв'язок автохтонів із вологим, запливним ландшафтом сформував особливу палеоетимологічну матрицю, яка залишила глибокий слід на етнічній карті Європи — від Північного й Балтійського морів до Дунаю та Пелопоннесу. Ця матриця спирається на два взаємопов'язані механізми: зовнішнє ландшафтне маркування (екзоетноніми) та внутрішнє засвоєння чи реінтерпретацію назв (автоетноніми).

Серби як жителі країни боліт  

Етнонім «серби» – це германське (лангобардське) означення частини північних хорватів, які стали поселенцями у Паннонії: дв.-ірл. sorb «грязь», дв.-ісланд. sorb, sorp, норв. sørpe «слякоть, грязь, болото, топь» > ст.-слов. «српы» – «поселенці у Болотяній (Паннонії)» (фрак. pani, прусск. pannean «болото», гот. fan «намул»; укр. «багно» – «болото, топь» < «торфяне болото» < «місцевість, вільна від рослинності і дерев внаслідок розпалення вогнищ»).  

«… У них (склавинів) болота і ліси замість міст (hi paludes silvasque pro civitatibus habent)» (Йордан, «Діяння готів», 35). Пор. з аналогічним означенням Тацітом певкінів, мешкаючих у плавнях дельти Дунаю: «… Всі вони живуть у грязі, а знать у бездіяльності» (Таціт, «Германія», 46:1). 

Олег Гуцуляк: Почему евреи 40 лет были в Синайской пустыне (этногенетический аспект и аналогии)

 Если рассматривать ветхозаветный сюжет о 40-летнем блуждании евреев в Синайской пустыне через призму исторической демографии и сравнительного религиоведения, то выделяются несколько ключевых смысловых пластов:

1. Оазисы Синая и Мадианитяне

Исторический контекст: тесть Моисея (в Библии - Иофор или Рагуил) являлся священником мадианитян. Мадианитяне - полукочевой семитский народ, населявший Синайский полуостров и северо-запад Аравии.

Ресурсная база: длительное пребывание кочевого союза в районе крупных оазисов (таких как Кадеш-Барнеа)  требовало прочной хозяйственной базы и поддержки местной племенной элиты, обладающей знаниями о выживании в пустыне.

2. Фигура Иофора (Шуайба) и друзы

Связь с друзизмом: в религиозной традиции друзов пророк Шуайб (отождествляемый с библейским Иофором) занимает центральное место и почитается как главный духовный ancestor и основоположник их учения.

Исторический нюанс: с точки зрения религиоведения, само учение друзов (исмаилитский эзотеризм) окончательно оформилось в XI веке н. э. в Фатимидском Египте (при халифе Аль-Хакиме). Однако сами друзы возводят истоки своей духовной традиции к изначальной мудрости древних пророков, где Шуайб выступает ключевым звеном.

3. Демографический взрыв и с Due Process освоения земель

Смена поколений: сорокалетний период («сорок лет в пустыне») социально-антропологически интерпретируется как смена поколений: отмена психологической зависимости бывших рабов и формирование нового поколения, рожденного в суровых условиях кочевья. 

Экологическое и социальное давление: когда численность союза племен превысила несущую способность оазисов, естественным шагом стала экспансия в сторону более плодородных земель Ханаана (Палестины), где в этот период (конец Бронзового века) происходил системный кризис местной городской цивилизации.

Таким образом, традиционный сакральный нарратив превращается в рациональную модель: освоение пустынных технологий через союз с мадианитянами, накопление критической демографической массы и последующий выход на плодородный ареал.

Можно выделить ещё несколько незаурядных аспектов - как социокультурных, так и этнорелигиозных.

Олег Гуцуляк: Гото-слов'янські контакти у Верхньому Подністров'і

Аенінгія-"Домовина" між Віслою та Одером

Племена германців (ясторфська та вельбарська культури; носії – лугії, скірри, гірри, гутони, фругудіони, бургіони, астінги, ругії) (Таціт, «Германія», ІІІ, 5.7-10), балтослов’ян (культура підкльошових поховань; «венеди», судіни, ставани, вельти, суобени, галінди) і кельтів (латенська культура; омброни, анартофракти, арсієти, сабоки, костобоки)   утворили симбіоз - пшеворську культуру (150 р. до н. е. – 450 р. н. е.) між Віслою та Одером, яка активно почала просуватися на південь і південний схід, заселивши Моравію, Мазовію, Підляшшя, Західну Волинь, Прикарпаття та Середнє Подністров’я та Південний Буг, витісняючи звідусюди фракійські племена. Для носіїв пшеворської культури були характерні грунтові могильники з тілопаленням на стороні, складання чисто перебраних кісток в урну, наявність у могилах ритуально пошкодженої зброї [Вакуленко, 1976, с. 90-91; Козак, 1984]. 

Узагальнено всю освоєну пшеворцями територію (суходільний масив величезних розмірів) Пліній Старший визначає як «острів» Енінгія («nec minor est opinione Aeningia» – «Енінгія, як вважають, не менша [за Скандинавію]»), розташований біля Скандинавії (Scatinavia) у Codanus Sinus (Балтійському регіоні) і який населяли сармати (sarmati), венеди (venedi), скірри (sciri) і гірри (hirri) (Пліній Старший, «Природна історя», IV, 13. 96-97).  Давньоскандинавський компонент -ingi / -ungia у топонімах зазвичай означає «поселення / місце людей, пов’язаних з чимось», або «місце, де є певна природна особливість» (пор.: Skjöldungar «люди Скйольда», Ynglingar «рід Інґві»). Перший компонент Aen вказує на прагерм. haima-z- «дім, оселя, поселення, батьківщина» (пор. з праслов. *domovina / *domovina > словен., хорват., серб. domovina «батьківщина, вітчизна»; пор. з укр. «домовина» – «дім предків» > «гріб») > гот. haims «село», дв.-сканд. heimr, ісл. heimur, норв.-дат.  hjem, швед. hem, англ. home  «світ, дім, батьківщина»,  але герм. діал. heine, heinz, hein (як у haimirich / heimirich «домоправитель» > нім. Heinrich, Heinric, нідер. Hendrik). Тобто відбулося скорочення / редукція початкового аспірата (h-) у діалектному вимові або при передачі через греко-латинську графіку: haim-in-gjja > Aen-ingia. Таким чином, Аенінгія (Aeningia) у Плінія – це латинізована фіксація місцевої (прагермансько-пшеворської) самоназви освоєного простору: «Хаймінґа» / «Земля родоводу і затишних осель» (*Haimingja).

Діодор Сицілійський його називає «Басілейя» (ст.-грец. «Царська»):