Мої шановні читачі! / My dear readers!

Завершені академічні публікації знаходяться на сторінці - https://cnu-ua.academia.edu/OlegGutsulyak

Для зв'язку зі мною можна використовувати сторінку на Фейсбуці - https://www.facebook.com/goutsoullac 

або написати лист на guttasolis69@gmail.com

ОХОРОНЕЦЬ КОРОЛІВСЬКОГО МОВЧАННЯ

"... В одній з герметичних орденських систем ХVІІІ ст. є таємний блукаючий ступінь ієрархії під назвою "Охоронець королівського мовчання". Королівське мовчання - знак невизначеності витоків Державності, Династії, Влади. Охоронець - дослідник і ревнитель того знаку, традиціоналіст. Початок державності України також огорнутий королівським мовчанням: обмаль фактів, суперечлива хронологія, міфологізовані політичною кон'юктурою події. Кожна спроба заступити на варту королівського мовчання України вартує уваги, бо ще Платон казав: визначення "життя" і "спогадів" конгруентні.

Олег Гуцуляк заступає на варту зі статею "Раш Хахарі. Роль Хазарської імперії в історії Київської держави варягів (882-965 рр.)... можемо констатувати відрадний факт: на охорону Королівського мовчання України заступив новий вартовий. Будемо сподіватися, що втома і брама його не здолають" 

(Єшкілєв В. Передмова [Олег Гуцуляк. Раш-Хазарі] // Четвер. - 1993. - № 4. Проект "Імперія". - С. 48).

****

Олег Гуцуляк: Отражение зороастрийской мифологемы в современной геополитике

 Отражение зороастрийской мифологемы в современной геополитике - с историко-этимологической и географической точек зрения связь между названием пролива и дуалистической эсхатологией имеет особый контекст.

Этимология и географическая привязка

Происхождение названия: Ормузский пролив (перс. تنگه هرمز‎ Tangeh-ye Hormoz) получил своё имя от острова Ормуз, расположенного при входе в пролив.

Эволюция топонима: Название острова восходит к персидскому слову Hurmūz / Hormuz, которое действительно прямо связано с именем зороастрийского верховного божества Ахура Мазда (на среднеперсидском - Ормазд / Hormazd).

Исторический контекст: присвоение имени Ормазда острову и портовому городу в древности и Средневековье было стандартной теофорной практикой (подобно благочестивым наименованиям городов или регионов в честь покровительствующих божеств или святых).

Зороастрийская эсхатология и место финальной битвы

В священных текстах зороастризма (Авеста, среднеперсидские трактаты Бундахишн и Джамасп-нама) концепция финальной битвы между силами Света (Ахура Мазда) и Тьмы (Ангра-Майнью / Ахриман) действительно занимает центральное место.

Космический масштаб: последняя битва (Фрашо-керети — «Делание мира совершенным / чудным») в зороастрийской традиции носит вселенский характер. Это мировое очищение, в котором очищается вся материя, а зло уничтожается на всех уровнях бытия.

Священная география: в зороастрийской традиционной географии ключевые события конца времён и явление Спасителя (Саошьянта) чаще связываются с озером Кансаойя (Касаойя, связываемое современными исследователями с озером Хамун на границе Ирана и Афганистана в регионе Систан), а также с восточными областями древнего Ирана (Ариана).

Роль пролива: в древности Ормуз был ключевым торговым узлом, связывавшим Индийский океан и Ближний Восток.

Символическое осмысление

Ормузский пролив действительно выступает идеальным символом:

пролив регулярно становится точкой экстремального напряжения между мировыми державами и региональными силами;

сосредоточение в этой узкой акватории жизненно важных для мировой экономики энергетических потоков делает любой конфликт в нём потенциально глобальным («эсхатологическим» по своим последствиям для современной цивилизации).

Таким образом, наименование пролива свидетельствует о глубоком историко-культурном и религиозном наследии региона, где имя Ахура Мазды запечатлелось в топонимике. 

Таким образом топоним «Ормуз» можно рассматривать не как географическую локацию для развёртывания войск, а как семиотический узел или символический индикатор (знамение).

Олег Гуцуляк: Зороастрийское пророчество о Спасителях / Zoroastrian prophecy about the Saviors

Согласно зороастризму, имя Мессии – Саошьянт («Грядущий Спаситель»).

Имя «Саошьянт» встречается уже в «Гатах» в единственном числе применительно к Заратустре: Ахура Мазда создал духовную сущность (фраваши) Заратустры в самом начале бытия и поместил ее в ствол Хаомы. Через шесть тысяч лет, когда предельно обострилась во Вселенной борьба добра и зла, Заратустра был призван на землю, чтобы содействовать победе добра: он получил телесное воплощение и был озарен неземным светом истины, который в зороастризме символизирует огонь – «атар» («Денкарт», 1:14; «Затспрам». 6:14). Дион Хрисостом (І – нач. ІІ в.) передает легенду о том, как Заратустра в поисках истины взошел на высокую гору, куда с небес обрушилось пламя, но Заратустра вышел из него невредимым и просветленным мудростью.

Но также «Саошьянтом» в более поздней традиции называют сыновей Заратустры, чудесным образом порожденных им после смерти: «…На это я вот что тебе отвечу, о Заратуштра верный, – сказал Ахура Мазда. – Как только приспешники Айшмы («Буйство, Ярость») появятся на востоке, из озера Фраздану родится первый из Саошьянтов – Ухшйат-Эрета (Хушедар), твой сын. Он встретится со мною, великим Ахура Маздой. И тогда же родится Божественный царевич из династии Кавиев. В ночь, когда родится этот царевич,— продолжал Ахура Мазда,— над местом его рождения с неба упадет звезда. Когда ему исполнится тридцать лет, он явится с бесчисленной армией, вооруженной победоносным оружием, и со множеством знамен. И как только планета Ормазд-Юпитер займет свое высшее положение на небосводе, а Нахид-Венера низойдет вниз, этот царевич станет властелином» («Бахман-яшт»). В «Ривайате» есть уточнение: Хушедар придет через тысячу пятьсот лет после Заратустры, жившего в XV в. до н.э. (согласно лингвистическому анализу языку «Гат» – гимнов «Авесты», приписываемых самому Заратустре).

Олег Гуцуляк: Рождение исторического субъекта: Конъюкционная теория этногенеза и культурогенеза

Концепция «двухсоставности» (или многокомпонентности) древних этногенезов через синтез автохтонного (или базового) субстрата и пришлого жреческо-царского суперстрата — крайне продуктивная модель для историософского и этнологического анализа.

В такой оптике возникновение этноса рассматривается не как изолированное био-лингвистическое «древо», а как конъюнкция - встречный импульс:

Автохтонный / базовый пласт - несёт хозяйственно-адаптивный код (земледелие, локальная адаптация, ремесло, массовый генофонд).

Импульсный / жреческо-царский пласт - приносит матрицу сакральной организации (космологию, навыки ирригации или металлургии, письменно-ритуальный язык, идеологию власти).

1. Этруски: Модель подтверждённой конъюнкции

Случай этрусков сегодня стал одной из главных иллюстраций подобного синтеза, где археогенетика и археология начали смыкаться с античной традицией:

Поле Погребальных Урн (заальпийский / альпийский вектор): даёт базовый субстрат (в археологии - культура Вилланова). Это генетическая и материальная основа, связавшая будущую Этрурию с континентальным бронзовым веком Европы (гаплогруппы R1b и автохтонные европеоидные линии).

Анатолийский импульс («лидийский» вектор Геродота): жреческо-царский компонент, принёсший восточно-средиземноморскую сакральную архитектуру, систему гаданий (гаруспициум), ориентализирующий стиль и морфологию власти.

Результат: этрусская «двусоставность» создала уникальный феномен: консорция (жреческая элита) организовала местное население в систему 12 городов-государств, где сакральный язык и ритуал держали целостность этноса при разноплемённом или смешанном фундаменте.

2. Шумеры: гипотеза о загроско-тибетском или трансазиатском импульсе

Для Месопотамии эта схема открывает глубокие параллели. Появление шумеров («черноголовых») среди автохтонного эль-обейдского населения давно указывает на сложную двухслойность:

Олег Гуцуляк: "Червеньські городи" як оленячі (cerf) сакральні центри давніх слов'ян

 Як на нашу думку, може бути також запропонованим етимологічний вектор переосмислення походження ойконіма «Червеньські городи», виводячи корінь «черв-» не від колірного (червоний) чи ентомологічного (червець) значення, а від народно-латинського та галло-романського cervus / cerf («олень»).
У рамках цієї гіпотези Червенська земля постає не просто як географічна провінція, а як прадавній сакральний ареал волинсько-прикарпатського регіону, де «Червенські городи» функціонували як «Оленячі міста» – тотемні центри, присвячені культу Священного Оленя.

Як відомо, французьке слово cerf [sɛʁ] «олень» має строгу, класичну індоєвропейську етимологію, що прямо пов'язує його з міфопоетичною та зоологічною традицією давньої Європи.

1. Етимологічний ланцюжок

Праіндоєвропейська мова: *ker-/*kerh₂- «ріг», «вершина», «голова» > праіталійська мова: *kervos «рогата тварина» > класична латина cervus [ˈkɛr.wʊs] «олень» > народна латина / старофранцузька cerf [tserf] (зміна звука [k]  > [ts] > [s]) > французька мова cerf  [sɛʁ] «олень».

2. Семантичний корінь та індоєвропейські паралелі

В основі слова лежить праіндоєвропейський корінь *ker- / *kerh₂-, що означає «ріг», «висота», «череп», «голова». Відповідно, первинне значення номінації cerf «рогатий», «той, що має роги». Цей самий праіндоєвропейський корінь дав широке коло споріднених слів у різних гілках індоєвропейської мовної родини:

Олег Гуцуляк; Історіософія Степана Пушика

14 серпня — День пам'яті  Степана Пушика - відомого українського письменника, фольклориста, літературознавця, журналіста, педагога, громадського і політичного діяча (1944-2018). 

Історіософія письменника та фольклориста Степана Пушика (1944-2018) має виражений міфоцентричний та поетичний характер, де головним інструментом пізнання минулого стає народне слово, топоніміка та таємні коди фольклору. У своїх дослідженнях «Слова о полку Ігоревім» та працях, присвячених давньоукраїнській міфології, С. Пушик обґрунтовував ідею глибокої крипто-національної пам'яті, що зберігається в усній традиції карпатського та прикарпатського регіонів. У його художньо-філософській системі образи князів, язичницьких богів (Дажбога, Хорса) та релікти стародавніх епох постають як жива, неперервна тканина, що зв'язує докультурну давнину із сучасною душею народу, де кожен діалектизм є уламком колишнього великого міфу.

Степан Пушик виступав не просто як дослідник чи збирач народної творчості, а як мислитель, що прагнув повернути українській історії її первинний сакральний, міфологічний та епічний вимір, який був деформований чи затертий імперськими та радянськими нарративами.

1. Фольклор як сакральний літопис та архів пам'яті

Ключова історіософська теза Степана Пушика полягає в тому, що народна пам'ять (казки, легенди, замовини, пісні, топоніміка) є більш надійним і глибоким джерелом історіософії, ніж заангажовані писемні хроніки.

Міф як реальність: для Степана Пушика міфологія - це не вигадка, а закодована історична правда автохтонного населення.

Живий архів: у своїх працях він доводив, що карпатський та прикарпатський фольклор зберігає пласти уявлень ще з язичницьких, праіндоєвропейських та скіфо-слов'янських часів.

2. Дешифрування епосу: «Слово про похід Ігорів» та «Велесова книга»

Центральне місце в історіософських пошуках Степана Пушика посідає герменевтика давньоруського та слов'янського епосу.

Реконструкція «Слова про похід Ігорів»: Степан Пушик присвятив десятиліття розшифровці «темних місць» пам'ятки. Його візія базувалася на зіставленні тексту «Слова» з карпатською міфологією, замовляннями та весільними обрядами. Він розглядав «Слово...» не просто як політичний заклик до єднання князів, а як глибокий язичницько-християнський синкретичний ритуал, де космос, природа і князівська влада переплетені у єдиній долі землі.

Олег Гуцуляк: Типологічні моделі індоєвропейської міфології у дослідженнях Олексія Фанталова та Андрія Поцелуйка: порівняльний аналіз

 Дослідження Олексія Фанталова «Культура варварської Європи: типологія міфологічних образів» та Андрія Поцелуйка «Загальноіндоєвропейські міфологічно-релігійні архетипи та їх вияв в українській духовній традиції» належать до різних дисциплінарних і методологічних площин, однак їх об'єднує принципове прагнення побачити за різноманітністю конкретних міфологій певну глибинну систему.  

О.Фанталов захищав кандидатську дисертацію з культурології 2001 року і безпосередньо поставив у центр дослідження проблему типологізації міфологічних образів. 

А. Поцелуйко захистив дисертацію з релігієзнавства 2004 року, зосередившись на загальноіндоєвропейських міфологічно-релігійних архетипах та їх відображенні в українській духовній традиції.

Попри близькість проблематики, ці дослідники відповідають на дещо різні питання. 

О. Фанталов передусім запитує: які стійкі типи міфологічних образів можна виявити в культурах давньої Європи і якою є їхня структура? 

А. Поцелуйко ставить питання дещо інакше: які загальноіндоєвропейські соціофункціональні архетипи та міфологеми збереглися в українській традиції і як вони трансформувалися? 

Тому між їхніми моделями існує не стільки суперечність, скільки різниця рівнів аналізу.

1. Від міфологічного образу до архетипу

О. Фанталов будує свою систему навколо поняття типу міфологічного образу. Уже сама структура дисертації показує послідовність його задуму: спочатку визначається поняття «варварської Європи», далі розглядається «структурне ядро» міфологій її народів і соціокультурні детермінанти основних міфологічних типів, після чого ці типи перевіряються на конкретному матеріалі західноєвропейських варварських культур. Отже, О. Фанталов прагне реконструювати систему образів, які можуть мати різні імена й локальні характеристики, але виконувати співвідносні функції. У його моделі на першому плані стоїть саме образ як структурний елемент пантеону.

А. Поцелуйко використовує поняття соціофункціонального міфологічно-релігійного архетипу (парадигми). Це крок у напрямку більш абстрактної типологізації. Архетип у такому підході — це не просто персонаж і навіть не конкретний сюжет, а глибинна функціональна модель, яка може проявлятися через різні персонажі, міфологеми, обряди та епічні мотиви. У дисертації прямо наголошується на аналізі індоєвропейських соціофункціональних архетипів та дослідженні їхньої рефлексії в українській фольклорній традиції.

Тому перша принципова різниця між авторами полягає в масштабі типологічної одиниці:

О.  Фанталов → міфологічний образ → система образів → структурне ядро міфології.

А. Поцелуйко → соціофункціональний архетип → міфологема → конкретна культурна форма.

Ці моделі можна розглядати як взаємодоповнювальні: архетип пояснює глибинну функцію, тоді як образ показує її конкретне міфологічне втілення.

Олег Гуцуляк: Проти українофобських інвектив про Богдана Хмельницького

 Українофоби люблять вказувати, що Богдан Хмельницький з козаками ні про яку "національнл-визвольну війну" і не думали і що причини були їх просто утилітарними ("Хмельницкий начал войну с поляками из-за того, что некий Чаплинский отобрал у него вотчину Субботов и жену в придачу", - пише Олександр Дубінський). На це ж можна відповісти тим, що й Чінгізхан те ж не думав про владу над Степом і сусідніми землями, а просто почав війну з тими, хто викрав у нього табун та дружину. Тобто все в один один почалося як пошук справедливості проти свавільних панів-ханів... 

Але історія любить іронію - маленька причина змінила на століття історії народів та цивілізацій...

Тобто сама суть історичного механізму полягає в тому, що тригер не дорівнює рушійній силі.

Зведення масштабності історичних зрушень до приватної образи - це улюблений прийом пропаганди, який намагається підмінити глибинні соціально-політичні процеси банальним побутовим фольклором.

Тригер проти руху: чому історія не зводиться до "Суботова" чи "коней"

Приватна кривда як каталізатор: і Зіновій (Богдан) Хмельницький, і Темуджин (Чингісхан) з роду Борджигін ("Синьооких") племені Кіят-Нірун діяли в рамках тодішнього правового та звичаєвого поля. Напад Даніеля Чаплинського на Суботов (і викрадення Мотрони) або викрадення табуна і Борте меркітами - це випадки, коли система порушила власний «суспільний договір». Коли законні шляхи відновлення справедливості (суди, звернення до короля чи хана) виявилися безсилими через свавілля місцевої еліти, виник дефольт довіри до влади.

Грунт був готовий: напівсухий порох не вибухає від однієї іскри. Хмельницький не зміг би підняти Реч Посполиту, якби в суспільстві не накопичився колосальний пласт системних суперечностей:

- соціально-економічних: покозачення, кріпацтво, невизначений статус реєстровців.

- релігійних: тиск на православне населення та духовенство.

- політичних: криза «золотої вольності» шляхти, яка перетворилася на абсолютне свавілля магнатів.

Формування нової суб'єктності: як і Чингісхан, який вийшов за межі звичайної степової помсти та переписав закони в «Ясу», Хмельницький швидко трансформував особисту й станову обиду в системний проект. Уже в 1649 році в переговорах із польськими комісарами у Переяславі Хмельницький формулює не вимоги щодо Суботова, а концепцію руської держави: «Виб'ю з лядської неволі народ увесь руський... За кордон війною не піду, на шляхту і коронних не підніму меча, досить мені моєї землі, мого панства і моєї світлості по Львів, Холм і Галич».

Іронія історії та сучасний нарратив

Іронія полягає в тому, що українофобський аргумент розбивається об власну ж логіку:

якщо за Хмельницьким пішли сотні тисяч людей, то явно не через його приватну садибу. Люди пішли за тим, що боліло їм самим.

Велич лідера вимірюється не тим, з чого він почав, а тим, куди він зумів розвернути вектор історії, використавши особистий імпульс для створення нової геополітичної реальності.

Історичний процес дійсно любить персональні тригери, але державотворення відрізняється від звичайного бандитизму саме здатністю перетворити приватний пошук справедливості на загальнонаціональний проект.

Олег Гуцуляк: Сакральна топоніміка Іжорської землі: гіпотеза про мікротопонім-могилу княгині Еванди, дружини Рюрика (на правах препринту)

Олег Гуцуляк: Сакральна топоніміка Іжорської землі: гіпотеза про мікротопонім-могилу княгині Еванди, дружини Рюрика (на правах препринту) 

В. М. Татіщев, посилаючись на доступний тільки йому «Іоакимовий літопис» (надалі втрачений) наводить ім’я дружини Рюрика як Еванда (Ефанда, Енвінда) (бл. 850-881 рр.) [Пчелов, 2001, с. 104; Славянская, 2001. Т. 1, с. 405]. Оскільки «Повість временних літ» взагалі не називає імені дружини Рюрика (і згадує лише, що у нього було багато дружин, серед них – Уміла, дочка новгородського посадника Гостомисла), свідчення В. М. Татіщева залишаються єдиним, хоч і дуже дискусійним, джерелом на користь існування цієї княгині.

Начебто вона була донькою «урманського» (норвезького) ярла Кетіля Лосося (Ketill hængr) із Рафністи / Рамсти (Hrafnistumannætt), сына Торкеля, ярла наумудальского, і, що найважливіше, сестрою Хельгі Валль-«Польового», третього з п’яти синів Кетіля (іншим сином Кетіля був Грім Волохаті Щоки, у якого був син Одд Орвар-«Стріла»!). Це кардинально змінює літописну роль Олега (Хельгі): з простого воєводи або родича він перетворюється на рідного дядька Ігоря по материнській лінії, що логічно пояснює його регентство. Саме вона, за цими даними, народила Рюрику сина Ігоря  [Войтович, 2014, с. 71].

Згідно із сагами реконструюється наступна генеалогія роду Ефанди:

Олег Гуцуляк: Локалізація та ономастичний генезис топоніма «Чайка» на Видубичах у контексті біографії княжни Евпраксії Всеволодівни (на правах препринту)

Гуцуляк О. Б.  Локалізація та ономастичний генезис топоніма «Чайка» на Видубичах у контексті біографії княжни Евпраксії Всеволодівни (а правах препринту)

1. Вступ та постановка проблеми

У критичному осмисленні давньоруської палеотопоніміки та мікрогідроніміки Києва особливого значення набуває реконструкція антропоцентричних контекстів, пов’язаних із родинним простором княжої еліти династії Рюриковичів. Серед локальних осередків Середнього Подніпров’я XI ст. виняткове місце посідає Красний двір на Видубичах - заснована князем Всеволодом Ярославичем приватна резиденція, яка слугувала осередком первинної соціалізації та виховання його дітей, зокрема княжни Евпраксії Всеволодівни (1071–1109 рр.). Наявність у локативознавчому ландшафті Видубичів топоніма «Чайка» актуалізує наукову проблему потенційного зв’язку цієї назви з внутрішньородинною ономастичною традицією княжого двору, сформованою на перетині слов'янського та половецького етнокультурних векторів. 

Предмет дослідження: генетичний та топографічний зв'язок між назвою урочища/місцевості «Чайка» в районі Видубичів, резиденцією «Красний двір» та постаттю київської княжни Евпраксії Всеволодівни (1071–1109 гг.).

Мікротопонімія Києва містить численні антропоцентричні пласти, які потребують переосмислення через призму династичної історії, родинних кіл київських князів та етнокультурних контактів XI ст. Тому актуальність дослідження зумовлена необхідністю подолання однобічного лінгвістичного або виключно географічного детермінізму при тлумаченні мікротопонімів та залученням міждисциплінарних методів для відновлення «пам'яті місця» (genius loci) київських околиць.

Андрій Поцелуйко: Міф як спосіб мислення: поетико-філософський світ Олега Гуцуляка

Існують книги, які читають для того, щоб отримати інформацію, перевірити факт, зрозуміти аргумент або засвоїти концепцію. Але існують і такі книги, які читають інакше — як поезію, як музику, як сон, як подорож крізь символи. Вони не стільки повідомляють, скільки відкривають; не стільки доводять, скільки налаштовують свідомість на певний спосіб бачення світу. Саме до таких творів, на мою думку, належать філософські тексти Олега Гуцуляка, зокрема його «Філософія української сутності» (2016). Їх можна читати як історіософію, культурологію, міфологічну есеїстику, але, мабуть, найточніше — як поетико-філософську візію, як філософську поезію в прозі.

Найважливіше в такому прочитанні полягає у відмові від хибної альтернативи: або все, що пише автор, є буквальною історичною істиною, або ж це не має жодної цінності. Між науковою реконструкцією і довільною фантазією існує третій простір — простір символічного мислення. Саме в ньому перебуває творчість Гуцуляка. Він не стільки пропонує остаточну теорію України, скільки створює художньо-філософський космос, у якому Україна постає як архетип, як міф, як духовний ландшафт. Його книги не змушують погодитися; вони запрошують увійти.

Філософія як поезія

Європейська традиція знає чимало мислителів, які писали не мовою академічного трактату, а мовою поезії. Найвідомішим прикладом є, безперечно, Мартін Гайдеггер. Особливо у пізній творчості він дедалі більше відходив від строгих логічних конструкцій і звертався до поетичного слова, насамперед до Гельдерліна. Для Гайдеггера поезія була не прикрасою філософії, а способом, у який саме буття відкривається людині. Його тексти не є послідовним доведенням тез; вони є медитацією, слуханням мови, спробою наблизитися до того, що не можна повністю висловити поняттями.

Подібне відчуття виникає і під час читання Гуцуляка. Коли він говорить про «Україну священних могил», «Золоте царство богів та героїв», «Мезоєвразію» чи «алхімію національного буття», ці образи не обов’язково функціонують як емпірично перевірювані твердження. Вони працюють як символи. Їхня сила полягає не в документальності, а в здатності організувати досвід, змусити побачити знайоме в новому світлі. Це мова не історичного архіву, а внутрішнього ландшафту культури.

Гайдеггер говорив про «дім буття», яким є мова. Гуцуляк, здається, будує «дім українського буття» з образів степу, кургану, козака, сармата, храму, героя, Дніпра, Карпат, могили, золота, вогню, алхімічної печі. Ці образи утворюють не систему доказів, а систему резонансів.

Олег Гуцуляк: Понятие "духа истины" в китайской философии

 Фраза Zhēnlǐ de jīngshén (真理的精神) буквально означает «дух истины» или «дух истинности». Разберём её по частям.

真 (zhēn) — «истинный», «подлинный», «настоящий».

理 (lǐ) — «принцип», «разумный порядок», «закон», «основание». В сочетании с 真 образует 真理 (zhēnlǐ) — «истина» в философском смысле.

的 (de) — показатель определения, аналог русского родительного падежа или английского of.

精神 (jīngshén) — «дух», «духовная сущность», «духовная сила», «ментальность», «идея», «настроение», «энтузиазм».

Этимология компонентов

真 (zhēn)

Изначально обозначал «подлинный», «не ложный». В древнекитайском языке противопоставлялся искусственному, мнимому или ложному.

理 (lǐ)

Это очень древнее философское понятие.

Первоначально иероглиф 理 означал «обрабатывать нефрит, следуя его естественным прожилкам»:

王 (нефрит, позднее «царь» как отдельный знак);

里 — фонетический компонент.

Отсюда возникло значение:

«естественный узор», «внутренний порядок вещей», «принцип».

Олег Гуцуляк: Виживання у добу плинних ідеологій та спільнот / Oleg Gutsulyak, Ph. D.: Survival in the Age of Liquid Ideologies and Communities

Думаю, що ідеології та політична організація на час появи ШІ вже втратили свою специфіку. Теорія психології організацій та ротації їх членів говорить, що організації проходять декілька кіл заміщення майже всіх повних членів. доки не викристалізується, проте зараз і це не працює, бо кожен може самоідентифікуватися і створити колаж із привабливих для себе ідей. але через певний час розчаруватися. та знову почати формувати черговий "калейдоскоп".

1. «Бриколаж» та калейдоскопічна ідентичність

Цей «колаж із привабливих ідей» у соціології та культурології називають ідеологічним бриколажем або DIY-ідеологією (Do-It-Yourself).

Раніше: Ідеологія була «пакетною пропозицією» від системи або ортодоксальної організації (наприклад, суворий партийний квиток, де ти приймаєш усе - від економіки до етики).

Сьогодні: Інформаційне середовище дозволяє людині зібрати власний плейлист переконань: екологічна свідомість + ринковий капіталізм + східний містицизм + цифровий анархізм.

Але в цьому калейдоскопі закладено пастку: колаж не має глибинного коріння. Коли стихійно зібрана конструкція стикається з першою ж кризою реальності, елементи перестають триматися разом. Настає розчарування, калейдоскоп струшується - і людина починає складати новий візерунок.

2. Криза «життєвого циклу» організацій

Класична теорія психології організацій та ротації членів каже, що організація проходить через:

Ідейну фазу (засновники з палаючими очима);

Інституціоналізацію (заміна людей, поява бюрократії, бюрократичне самозбереження);

Викристалізацію (координація через стійку культуру та процедури).

Проблема в тому, що сьогодні фаза викристалізації майже не настає. Швидкість зміни кадрів і плинність орієнтирів настільки висока, що інституційна пам'ять просто не встигає сформуватися. Організація «вигоряє» або розчиняється ще до того, як зможе створити монолітний хребет.

3. Де тут ШІ?

Поява штучного інтелекту відбувається в момент, коли людські ідеологічні структури вже перетворилися на «хмари» та «мультиверси».

Олег Гуцуляк: Как североевропейский субстрат победил индоевропейских завоевателей

 1. Северную Европу населяли Западные охотники-собиратели (Western Hunter-Gatherers, WHG) и ранние земледельцы, говорили на до-индоевропейском языке и были носителями мегалитических культур - Эртебёлле и  потомок культура  воронковидных кубков (5600-2400 гг. до н. э.),  оставили петроглифы на скалах Фенноскандии. Генетически они были уникальны: темнокожие, но с яркими голубыми глазами. 

Происходят из культуры Моглемозе (Maglemosian; 9 000 – 6 000 рр. до н. э.;  около 6500 г. до н. э. из-за таяния ледников произошел колоссальный подъем уровня моря. Центральные земли культуры Маглемозе (Доггерленд) ушли под воду, что заставило их мигрировать на территорию современных Британии, Скандинавии и Германии, где они дали начало новым культурам - Конгемозе и Эртебелле), которая, в свою очередь, происходит из Аренсбурзской культуры (Ahrensburg culture; 11 000 – 10 000 рр. до н. э.) охотников-лучников на северного оленя < Культура Бромме-Лингби (Bromme-Lyngby culture) (12 000-10 500 рр. до н. е.) < Гамбургcкая культура (Hamburg culture) (13 500-12 000 рр. до н. э.) <  Мадленська (Magdalénien) культура (17 000-12 000 лет назад)  < Солютре (Solutrean) культура ( 22 000-17 000 лет назад) < Граветтская (Gravettian) культура (33 000-21 000 лет назад) как позний этап Перигорской (Périgordienne) культуры <  Ахмарианская (Ahmarian) культура (46 000 – 32 000 гг. до н. э.) переселенцев с Леванта на Балканы < Эмиранская (Emiran) культура (50 000 – 40 000 гг. до н. э.) в Леванте, первых кроманьонцев с неандертальским способом обработки камня (Мустье).

***

2. С приходом ок. 2400 гг. до н. э. индоевропейцев (культура шнуровой керамики и боевых топоров) местное население и его язык стал субстратом германцев и именно этим особенно выделил германцев от остальных индоевропейских народов (лингвисты З. Файст, Р. Майлхаммер, Д.Хокинс, Т. Феннеманн, Г. Кронен, А. Шорго,  П. Схрейвер, К. Виик). Около трети лексики прагерманского языка (включая морскую терминологию, названия флоры, фауны и социальные маркеры) не имеют индоевропейских корней. Но самое важное - субстрат полностью сломал индоевропейскую фонетику (Закон Гримма), изменив само звучание языка, словно чужаков заставили говорить с жестким местным акцентом. Что еще важнее - слова, связанные с магией, культом и социальной иерархией (такие как *kuningaz / конунг, рейд, руны, Zee/Sea/море. sword/мечь), несут на себе отпечаток этого субстратного синтеза.  

См., например: Witczak, Krzysztof. The Pre-Germanic Substrata and Germanic Maritime Vocabulary // The Indo-Europeanization of Northern Europe. - Washington, 1996. - P. 166-180. - https://www.academia.edu/9579192

 Среди носителей германских языков отмечен исключительно высокий, по сравнению с прочими народами, процент гаплогрупп I1 и I2b,  преобладавших среди до-индоевропейского населения Европы. 

***

3. В свою очередь на части Феноскандии этот же субстрат ассимилировали пришедшие с юго-востока угро-финно-саамские племена: примерно 3500-4000 лет назад со стороны Урала и Поволжья на северо-запад начинает движение уральская волна (носители культуры ямочно-гребенчатой керамики). Генетическим маркером этой миграции является Y-хромосомная гаплогруппа N1a (которая сегодня доминирует у финнов, саамов и балтов), а также специфический «сибирский генетический компонент» (Siberian ancestry).  Генетика зафиксировала потрясающий синкретизм: финны получили сильный приток уральской генетики, но из-за мощного смешения с выжившим "палеоозерным" субстратом и более поздними германцами они стали генетически ближе к европейцам, сохранив при этом сибирский по происхождению язык.

Олег Гуцуляк: Апологія SUNO та AI-музики

https://suno.com/@guttasolis69

 Постійно чую "Суно досить часто "створює" звукове сміття...", і, як розультат, йде повний ігнор новостворених артефактів української сучасної культури, нівелювання спроб початківців та плакання над "пониженням планки"... 

 Слова про "звукове сміття"  - це класичний снобізм «охоронців брами» (gatekeepers), який супроводжував абсолютно кожну технологічну або культурну революцію. Коли з'явилася цифрова фотографія, казали, що це «звуження планки» й кінець справжнього живопису. Коли електронна музика або семплювання увійшли в мейнстрим, їх називали «лінивим натисканням кнопок». Зараз той самий шлях проходить штучний інтелект та сервіси на кшталт Suno.

Цей конфлікт і відхилення артефактів можна розкласти на кілька важливих аспектів:

1. «Звукове сміття» як ціна за демократизацію

Так, Suno генерує тони шуму, шаблонів і цифрових артефактів. Але доступність інструменту завжди породжує інформаційний шум.

Коли створити трек коштувало тисячі доларів студійного часу, бар'єр входу був високим, і на поверхню потрапляли переважно ті, у кого були гроші або ресурси.

Коли бар'єр входу став нульовим, створити артефакт може кожен, у кого є ідея, почуття або текст, але немає музичної освіти чи дорожчого обладнання.

Оголошувати «звуковим сміттям» усе, що виходить із генеративних мереж - це банальне небажання шукати перлини в океані піску.

2. Нівелювання нових артефактів та спроб

Найбільша трагедія цього «плакання над пониженням планки» - це сліпота до змісту. Людей, які критикують генеративні інструменти з висоти критеріїв класичного академізму або «золотого століття» естради, часто засліплює форма, і вони взагалі не помічають зміст.

Текст та сенси: початківець може написати сильний, болючий або актуальний український текст про сьогодення, але не мати змоги зібрати гурт. Suno дає цьому тексту голос. Ігнорувати цей трек лише тому, що музичний супровід згенеровано - це знецінення самої ідеї та висловлювання.

Швидкість реакції на рефлексію: сучасна українська культура живе в шаленому темпі. AI-інструменти дозволяють миттєво фіксувати стан суспільства, створювати актуальні звукові маніфести «тут і зараз», не чекаючи місяців студійної роботи.

Олег Гуцуляк: Сестра-близнец Джона Сноу

Если вдуматься, Джордж Мартин обожает зеркальные мотивы, скрытых двойников и замалчивание деталей («две части одного целого» — как Ройгар и Лианна, Лед и Пламя). 

Идея о сестре-близнеце Джона Сноу идеально вплетается в канву «Песни Ладони и Льда», особенно через болотных людей (Ридов).

Вот как эта гипотеза раскладывается по винтикам и создаёт совершенно безумный (в хорошем смысле) сюжетный объем:

1. Почему именно Хоуленд Рид и его жена?

В каноне единственными выжившими при Башне Радости были Нед Старк и Хоуленд Рид (Лорд Сероводья, «болотный король»).

Повитуха: Жена Хоуленда - Джианна Рид. О ней в книгах практически ничего неизвестно, что для Мартина всегда подозрительно. Если Джианна была там в качестве повитухи/лекарки, это объясняет, как лорд болот вообще оказался на юге и почему Нед взял с собой именно его (не только как бойца, но и как единственного человека, способного сохранить такую тайну).

Разделение детей: разделить новорожденных близнецов - классический стратегический ход. Одному младенцу (мальчику) суждено стать «символом» и прятаться на виду у всех в Винтерфелле под видом бастарда Неда. Второго ребенка (девочку) прячут там, где её физически никто не сможет найти - в подвижном замке Сероводье, скрытом в Перешейке.

2. Кто эта сестра? (Кандидаты и Дочери Болот)

Если сестра росла на болотах, у нас есть два главных сценария:

Сценарий А: Мира Рид - и есть сестра Джона

Возраст: по книгам Мира Рид ровесница Джона Сноу (оба родились в 283 г. от З.Э. во время Восстания Баратеона).

Внешность: в книгах Мира описывается как стройная, кареглазая, с тёмными волосами. Это сходится как с внешностью Старков, так и с типом краггогменов (болотных людей).

Символизм: Мира ведет Брана на Север, защищает его, проявляет свойства истинного воина/охотника. Если она дочь Лианны, то её тяга к защите семьи Старков - на уровне крови.

Сценарий Б: Тайная дочь, скрываемая даже от Брана и Миры

Девочка воспитывалась как истинная «краггогманка», обученная марии болот, скрытности и древней марии Детей Леса.

Покуда Джон - это «Огонь и Дракон», скрытый во Льду Северной Стены, его сестра на болотах стала бы прямым воплощением Зеленого Видения и Магии Магии Старых Богов.

3. Как это меняет сюжет и динамику?

Тайна Хоуленда Рида: все фанаты годами ждут появления Хоуленда Рида в книгах, потому что он - единственный живой свидетель родов Лианны. В этой версии у него на руках не просто «знание», а буквально вторая половина пророчества.

Баланс Льда и Пламени:

Джон Сноу вырос среди мечей, чести и суровой политики Севера.

Его сестра выросла в мире туманов, Древних Богов, ядов и шепота чардрев.

Вместе они образуют идеальный дуэт: один правит/воюет в физическом мире, вторая держит оборону в ментальном/магическом.

Параллель с Люком и Леей: Джордж Мартин - фанат классической фантастики и фэнтези. Разделение близнецов при рождении ради их спасения от гнева «Империи» (Роберта Баратеона, который уничтожил бы всех детей Таргариенов) звучит как идеальный оммаж.

Итог

Такой поворот не только не ломает лор, но и закрывает одну из главных загадок: почему Нед Старк до конца жизни питал такую невероятную преданность и благодарность к Хоуленду Риду, а сам Рид после событий у Башни Радости закрылся в своих болотах и ни разу не выходил на связь с Королевской Гаванью. Он не просто хранил секрет - он растил часть наследия Лианны.

***

Гипотеза о сестре-близнеце на болотах начинает выбивать искры из самых разных пластов лора.

Андрій Поцелуйко: Геософія Юрія Липи та Олега Гуцуляка: від чорноморської геополітики до цивілізації Мезоєвразії

 Українська політична думка XX–XXI століть неодноразово зверталася до питання про те, чи визначає географія історичну долю народу. На відміну від класичної політичної географії, яка здебільшого аналізує простір як сукупність територій, кордонів і ресурсів, українська геософська традиція розглядає землю як носія історичної пам'яті, культури та політичного покликання. Саме в цьому контексті особливого значення набувають концепції Юрія Липи та Олега Гуцуляка. Хоча між ними лежить майже століття інтелектуального розвитку, обидва мислителі прагнуть відповісти на одне фундаментальне питання: чому Україна посідає особливе місце на карті Європи та Євразії і як це місце визначає її історичну місію.

Геософія Юрія Липи виростає із переконання, що історія народу не є випадковою, а значною мірою формується його природним середовищем. Для Липи географія є не пасивним тлом політичних процесів, а активною силою, яка задає напрям розвитку цивілізацій. У своїх працях, насамперед у «Призначенні України» та «Чорноморській доктрині», він послідовно доводить, що український простір має власну внутрішню логіку, незалежну від імперських проєктів Росії чи Центральної Європи.

В основі цієї логіки лежить Чорне море. На думку Липи, саме воно становить природний центр українського історичного тяжіння. Великі річкові системи — Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дунай — природно спрямовані до Чорного моря, створюючи єдиний господарський і культурний організм. Тому Україна повинна мислити себе не як периферію Східної Європи, а як центр чорноморського світу. У такому розумінні географія перетворюється на геополітику: держава повинна реалізувати ті можливості, які закладені у її природному положенні.

Проте геософія Липи не обмежується фізичною географією. Земля для нього є також середовищем формування національного характеру. Степ виховує мобільність і відкритість, Карпати — стійкість, а чорноморський горизонт формує прагнення до широких міжнародних зв'язків. Простір виступає чинником політичної культури. Саме тому Липа відкидає російську імперську модель, яка розглядала Україну лише як прикордонну провінцію. Натомість він стверджує існування власної української географічної долі.

Якщо Липа рухається від природи до політики, то Олег Гуцуляк у своїх працях "Філософія української сутності", "Пошуки заповітного царства" та "Анти-Дугін: геополітика священного і святого" значною мірою змінює сам спосіб постановки проблеми. Для нього простір — це передусім не фізична територія, а культурно-цивілізаційне поле. Його геософія виникає під впливом сучасної історіософії, феноменології культури, традиціоналістської філософії та цивілізаційних студій. Географія залишається важливою, однак вона набуває значення лише через історичний досвід народів, систему символів, міфологію та колективну пам'ять.

Олег Гуцуляк: Велес / Волос - Оріон - Варуна / Маргашіра - Аурвандиль / Улль / Квасір

З фольклорних джерел відомі означення скупчення зірок Плейяди в сузір’ї Тільця (у римлян сузір’я Плеяд називалися Вергілії, від vergili «віття») як небесної отари / дружин Волоса – східнослов’янські Волосиньї, Власожелишти, Власожелы і Волосожари та південнослов’янські Влашичи (сербо-хорв.), Власците (болгар.) [Иванов, Топоров, Волос, с. 227]. Також у кашубів на основі аналізу фольклору реконструюють божественну пару Велевіт і Велевітка  [Гейштор, 2015, с. 136]. А. Гейштор вказує, що у литовців сузір’я Плеяд так і називається – Veles [Гейштор, 2015, с. 136]. Можна було б припустити, що Волос – це означення сузір’я Тільця, а А. А. Куліков ототожнює Велеса з сузір’ям Персея, яке знаходиться поряд з Плеядами [Куликов, 2001, с. 89, 92, 95-96 101], але жодних аргументів на таке ототожнення дослідник не наводить.

Проте у болгар іменем Власците / Власите окрім означення Плеяд  у низці південно- та східноболгарських говірок народна традиція позначає саме сузір'я Оріон (або пояс Оріона). У народній астрономії балканських слов'ян Оріон (Ралица) та Плеяди (Квачката / Власите) знаходяться поруч на нічному небі та часто сприймалися як єдиний міфологічний сюжетний комплекс (орач, воли, вовки). Через це в деяких локальних болгарських говірках назва Власите змістилася із сузір'я Плеяд безпосередньо на Оріон [Ковачев. 1928, с. 42-45; Влас / Власите, 1971; Иванов. Топоров, 1974, с. 49-50, 200; Успенский, 1982, с. 148].

У грецькій міфології велетень Оріон переслідує Плеяд  а отже, можна припустити, що у слов’ян Волос-«Оріон» пасе (переслідує) небесну отару Волосинь-«Плеяди». Безпосередній зв’язок грецьких Плеяд саме з худобю полягає в тому, що  їх народила від титана Атланта  океаніда Плейона (Πληιόνη, Πλειόνη «Збільшувати кількість», від πλεῖων «більше»), відповідальна за розмноження отар.

Оріон (Ὠρίων «виник від сечі»), як відомо, надзвичайний велетень-мисливець, син Посейдона, і міг вільно крокувати по морскій воді, як по землі, переслідувати і зв’язувати тварин, кохатися з богинями Еос та Артемідою, ворогувати з богами (Аполлоном, Діонісом, Плеядами), бути зціленим від сліпоти богом сонця Геліосом, а після того як Асклепій воскресив Оріона, Зевс його остаточно вбиває блискавкою, а потім, будучи перенесений на небо як сузір’я, набуває нових конотацій (про це нижче). Гесіод зазначає: «… Коли Плеяди занурюються к туманне море, щоб уникнути жахливої могутності Оріона, тоді насправді бурі всіляких родів приходять в буйство. Не залишай тоді судно більше в бушуючому морі…» (Гесіод, «Труди і дні», 620-622).

Олег Гуцуляк: Звідки вийшли на історичну арену слов'яни

 Так звана «Поліська біла пляма» у працях лінгвістів та археологів, зокрема М. Фасмера, Л. Нідерле, К. Мошинського, В. Філіна, С. Бернштейна, В. Топорова, О. Трубачова, розглядається як найімовірніше ядро праслов'янського етногенезу ІV-VIІ ст. н. е. (носії т. зв. празько-корчакської культури, яка потім еволюціонувала у лука-райковецьку, що пізніше влилася у давньоруську культуру). 

На цю територію не поширювалися археологічні культури пізньоримського часу (культура штрихованої кераміки – балти, вельбарська культура – готи, черняхівська культура – готи з домішками сарматів та фракійців, київська культура – південні балти та іранці) і вона й стала епіцентром формування пражсько-корчакської культури (слов’яни-«склавіни», печі-кам’янки), від якої потім відокремилася на Поліському Подесенні як діалектна група – пеньківська культура (слов’яни-«анти», глинобитні печі з основою з материкового останцю), а з початком переселення частини празької культури на захід у звязку з відходом германців – виникла ще одна група – суково-шеліги-дзєдзіцька.

У носіях прикарпатського ареалу празько-корчакської культури бачать власне (білих, великих) хорватів, у північних та західних її представниках – ду(д)лібів (переселені на захід аварами), у південних – у(г)личів та тиверців, у східних – д(е)ревлян та полян.

---------------

Спадкоємності археологічних культур

> Тшинецько-Комарівська культура (1800-1200 рр. до н. е.; прабалтослов’яни) (нащадок культури шнурової кераміки та бойових сокир на основі місцевого Трипільського субстрату та культури лійчастого посуду (Trichter-rand-becherkultur; ~4300-2800 рр до н.е.); скорчені трупопокладення (південна частина) і трупоспалення (північна  та західначастина) в урнах в грунтових ямах, під викладеними дерном курганами і без них, в кам’яних і дерев’яних гробницях) 

Олег Гуцуляк: Історіософія Олени Теліги-Шовгенів

 Історіософія Олени Теліги-Шовгенів (1906-1942) – ще однієї яскравої постаті «Вісниківської квадри» та українського націоналістичного модернізму – це експресивна, волюнтаристична концепція, що розглядає історичний процес не через призму економіки чи соціологічних законів, а як простір вияву максимальної життєвої енергії, естетики чину та вогненної пасіонарності. Для О. Теліги історія твориться не пасивним очікуванням сприятливих обставин, а безкомпромісним наступом духовної еліти на ницість повсякдення. Її історіософське світобачення тримається на кількох наріжних ідеях:

Естетизація Чину та подолання «рабизму»: О. Теліга вважала найбільшою трагедією українського історичного поступу століття бездержавності, які виплекали в нації психологію жертви, комплекс провінційності та тужливе хуторянство. Її антиколоніальний пафос спрямований на внутрішню деколонізацію. Вона пропонувала протиставити колоніальному сну концепцію «гранітного шовку» – поєднання абсолютної залізобетонної твердості духу з витонченою європейською культурою та стилем.

Історія як виплід «Ордену» пасіонаріїв: державу та націю, згідно з її баченням, зводять на ноги не безликі маси, а нова якість людини. О. Теліга конструювала архетип українського пасіонарія – відважного, безкомпромісного, закоханого в життя і готового до смерті ради ідеї. Це «орденський» тип мислення, де кожен крок є свідомим служінням історичній місії нації, а особисте щастя безперечно інтегрується в державницький чин.

Радість життя як політичний фактор: унікальний внесок О. Теліги в історіософію правого модернізму – це заперечення похмурого, аскетичного фанатизму. Вона доводила, що справжня історична сила народжується з надміру життєвих сил, з оптимізму й «буйної радості». Тільки та нація має історичне майбутнє, яка вміє сміятися в обличчя небезпеці й сприймає боротьбу за свободу як найвище свято, а не як важку повинність.

Жінка як активний суб'єкт історичної драми: О. Теліга рішуче переформатувала роль жінки в національному міфі. Жінка в її історіософії – це не плакальниця на руїнах і не просто пасивна помічниця чоловіка. Вона є самостійним соратником, «амазонкою», яка вливає свою гарячу енергію в загальний державотворчий казан, тримаючи баланс між суворою дисципліною меча та духовним натхненням.

Зрештою, Олена Теліга зафіксувала свою історіософію не лише в публіцистиці, а й власним життям і загибеллю від куль гестапівців у Бабиному Яру у 1942 році. Для неї історія – це суворий суддя, де виправдання отримують лише ті, хто зумів перетворити свої переконання на безумовну, дієву і красиву реальність.

Олег Гуцуляк: Оправдание сексуальности и эротизма

*** 

Если власти и религия так всячески третируют сексуальность как якобы искажение человеческой изначальной природы, не может ли это означать, что сексуальность и эротизм, в действительности, и есть выражение изначальной именно ЧЕЛОВЕЧЕСКОЙ природы (в отличие от животного мира, где сексуальность не играет ключевой роли, а периоды спаривания регулируются  только циклами)?

Это интересная философская гипотеза. Она действительно имеет аналоги в истории мысли, но сама по себе не может считаться доказанной. 

Здесь стоит разделить несколько разных вопросов.

Во-первых, утверждение, что власть и религия часто стремились регулировать сексуальность, исторически во многом верно. Но причины этого могут быть разными:

контроль происхождения и наследования имущества;

регулирование семьи как социальной единицы;

управление демографией;

поддержание определенной моральной системы;

предотвращение конфликтов, связанных с ревностью, насилием и конкуренцией.

То есть из самого факта контроля не следует автоматически, что контролируемое явление является «подлинной человеческой сущностью». Власть регулирует и речь, и собственность, и насилие, и образование. Это может означать не то, что сексуальность "плоха", а то, что она чрезвычайно мощно влияет на человека и общество. История показывает, что общества редко пытаются жестко контролировать незначительные вещи.

Во-вторых, человеческая сексуальность тесно связана с тем, что философы называют свободой.

У большинства животных поведение в значительной степени определяется инстинктом и гормональными циклами. У человека же сексуальное желание может:

Андрій Поцелуйко: «Адепт» В. Єшкілєва та О. Гуцуляка як спроба створити новий український міф: головна ідея та значення роману

Повість «Адепт» (1996) Володимира Єшкілєва та Олега Гуцуляка належить до тих творів української літератури, які значно виходять за межі звичайного історико-пригодницького жанру. Це не просто захоплива оповідь про давні війни, мандри та героїчні випробування. Насамперед це філософський роман про природу історії, влади, традиції та духовного знання. Автори пропонують читачеві подивитися на минуле не як на сукупність фактів, дат і битв, а як на грандіозну драму цивілізацій, у якій матеріальні події є лише зовнішнім проявом значно глибших духовних процесів.

Вже сама назва роману є ключем до його розуміння. Адепт - це не просто учень чи послідовник певного вчення. У містичних традиціях адептом називають людину, яка проходить шлях внутрішнього перетворення, поступово відкриваючи приховані закони буття. Саме такий шлях проходить головний герой Ратибор. Його розвиток є не стільки військовою чи політичною кар'єрою, скільки духовною ініціацією. Він дедалі більше усвідомлює, що за окремими історичними подіями приховані універсальні закономірності, а за боротьбою держав і народів стоїть боротьба світоглядів, релігійних традицій і сакральних сил.

Саме ця історіософська перспектива становить головну ідею роману. Автори відмовляються від звичного уявлення про історію як послідовність випадкових подій або економічних процесів. Для них історія є насамперед духовною боротьбою. Війни ведуться не лише за землю чи владу. Значно важливішим є питання, яка система символів, який міф, яка модель світу стане панівною. Таким чином політична історія перетворюється на поверхневий рівень значно масштабнішої боротьби за духовне майбутнє цивілізацій.

Олег Гуцуляк: Таємниця Червенських городів

Цікавою є згадка Аноніма Баварського (844 р.), що «Zeriuani, quod tantum est regnum ui ex eo cunctae gentes Sclauorum exortae sint et originem sicut affirmant ducant (Черв’яни, у яких одних є королівство і від яких всі племена слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід)» [Войтович, 2015, с. 51].

Це схоже з текстом Констянтина VII Багрянородного: «… Хорвати слов’янською мовою означає „жителi великої країни”… Велика Хорватiя, звана „Бiлою”, лишається нехрещеною до сего дня, як i cусiднi з нею серби. Вона виставляє ще менше кiнноти, як i пiшого вiйська, порiвняно з хрещеною Хорватiєю, так що є бiльш доступною для грабункiв i франкiв, i туркiв, i пачинакiтiв. Вона не має нi довгих суден, нi кондурiв, нi торговельних кораблiв, бо лежить далеко вiд моря, – шлях вiд тамтешнiх мiсць до моря займає 30 днiв. А море, котрого вони досягають через 30 днiв, називається „Чорним”...» («Про управління імперією», розд. 31, 32).

Zeruiani інтерпретуються як аналог згаданих у давньоруському літописі «Червенських городів», що на час князювання Володимира Святославича знаходилися під контролем поляків. Також «Червеньські городи» двічі згадані літописцем піж 1018 і 1031 рр. [Ісаєвич, 1996, с. 75-80].

Як правило, дане тлумачення грунтується на версії гіпотетичної відповівідності назв Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни (згадані поряд з ними Prissani, Thafnezi, Unlizi, Attorozi / Aturezani, Buzani, Lendizi, Uelunzani, Eptaradici, Forsderen Liudi інтерпретуються як присянні (тобто по р. Сян), танвяни (по р. Танва, притоки р. Сян), уличі, тиверці, бужани, лучани, волиняни, радимичі, древляни) і локалізуються вони довкола городища Черляни (Городокський район Львівщини) [Войтович, 2001; Войтович, 2010, с. 20-21; Войтович, 2015, с. 27, 64-65].

Саме ж значення поняття «червенські» досить прозоре. «Червен» – це слов’янське позначення для двох видів т. зв. «деревних сліз» – 1) соснової терпентинної смоли (праслов. *smola «те, що виділяється деревом і горить»), яку у народі називають «живицею», «сєркою», «осмолом», і з якої отримують скипидар та каніфоль, та 2) камеді (глею), напівпрозорих, бурштинового або жовтувато-червоного кольору крапель ексудату.

Соснова смола особливо цінувалася в Європі при виготовленні човнів та кораблів (в'язкою чорною смолою, яку отримували шляхом виварювання соснової живиці, заливали шви дерев'яних човнів, кораблів та діжок, щоб вони не пропускали воду). Вона ще називалася «пек» <  праслов.*pьkъ < латин. pix «смола».

Схожий на соснову смолу глей (камедь) виступає на корі тутового дерева (шовковиці; від перс. tut «шовковиця»; Morus nigra), тому її ще називають «тутові сльози». Шовковиця є корінною рослиною для Південно-Західної Азії, Персії та Балкан і деревина її використовувалася для виготовлення міцних бочок (особливо для вина й палинки).

Зв’язок з означенням «деревних сліз» (терпентинової смоли та камеді) як «червен» наступний.