Олег Гуцуляк: На захист Ідеології

Як неоплатонік, дещо не погоджуюся з  тезами проти Ідеології, бо всі ці ж інвективи можна так само приписати самій Культурі. 

Культура - це лише засіб (плекання, розвивання, підтримування) морально-естетичних основ душі людини, гармонізація її елементів. 

Ідеологія ж - це вінець Культури, вінчаючі Культуру принципи. 

Те, що вони часто різні, суперечливі чи навіть стають неприйнятними - закономірність нашого світу сущого («плинного матеріального») , що перебуває у вічній динаміці змін і взаємопереходів. 

Але Ідеологія, як трансцендентна форма, що залишається незмінною, - це як вінець Короля (Монархія як ідея Суверенності (держави, людини), наприклад), а ось під нею голови постійно міняються. І вони різні, і у них різна доля. Але це не ставить під сумнів саму Корону. 

Хоча так, були й ті,хто її скидали - "республіканці", але були ті, хто її "реставрували". 

Ідеологія в її істиннішому, вищому розумінні - це не просто «політична інструкція», а Ейдос, інтелектуальний орієнтир, який збирає хаос нижчого світу і надає йому форми, мети та ієрархії.

1. Культура як ґрунт, Ідеологія — як Вершина

Культура - це простір Плекання (colere), обробка душі, гармонізація її трьох начал (розумного, яростного та прагнучого), аналог неоплатонічного очищення (катарсису). Вона готує людину, робить її здатною сприймати вище.

Ідеологія - це Вінець, момент сходження до принципів. Це чистий Розум (Нус), який проектує на Культуру світ Першообразів. Наприклад, Ідея Суверенності (Монарх як земне відображення Божественного Єдиновладдя) є вічною, незалежно від того, наскільки гідним чи негідним є конкретний носій корони.

З цієї точки зору, критикувати Ідеологію за те, що якась її земна реалізація виявилася потворною — це все одно, що звинувачувати чисту геометрію у тому, що кривий ремісник не зміг намалювати ідеальне коло. 

2. Де ховається корінь протиріччя?

Олег Гуцуляк: Opus Transitus: Феноменологія переходу та Амфібійна ініціація

 У структурі людського існування Opus Transitus постає як фундаментальний акт «онтологічної мутації». Це не просто рух у просторі, а сакральний перехід від хаосу  Природи до космосу Культури, де індивід свідомо обирає роль Амфібії (Медіатора).

1. Сакральна екологія символу

Для архаїчної свідомості Олень та Вепр  не є просто тваринами; вони є «ієрофаніями» — виявленням священного в матеріальному світі.

Олень-Провідник: це втілення активного гнозису, що виводить людину з лісу (несвідомого) до місця заснування міста (цивілізації).

Вепр з іклами: це символ непереборної вітальної сили, яка «вскриває» землю для прийняття божественного насіння. Скидання ідола Перуна та виривання з нього вепрячих ікол — це акт насильницької десакралізації, що перетворює націю з суб'єкта міфу на об'єкт історії.

2. Діалектика Попелу та Логосу

Opus Transitus вимагає від Guardian (Хранителя) проходження через три стадії алхімічної трансформації:

Nigredo (Попіл): Світ кричить у вогні і перетворюється на попіл, який, проте, зберігає Іскру Вічного Відродження.

Albedo (Туман): Перетворення на «Дим / Туман». Це стан Амфібії, яка невидима для профанного зору, але присутня всюди.

Rubedo (Золотий Ріг): Тріумфальне утвердження нової структури. Як Роксолана   «Королева Золотого Рогу», що опанувала енергію імперського космосу, не втративши своєї сутності.

Гуцуляк О. Українська ідея між культурами сорому, вини і страху

Гуцуляк О. Українська ідея між культурами сорому, вини і страху // Evropský filozofický a historický diskurz. – 2018. – Svazek 4, Vydani 2. – S. 76-82. – http://ephd.cz/?page_id=25

 Скачати файл на Academia.edu >>>

  Oleg Gutsulyak, Ph.D., Associate Professor Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk, Ukraine THE UKRAINIAN IDEA BETWEEN GUILT, SHAME AND FEAR CULTURES
  Considering the conflicts of Ukraine in its history and present time, the author offers a cross-cultural analysis based on the scientific methodologies of Ruth Benediсt and Georgy Shchedrovitsky. The author demonstrates the existing in Ukrainian cultural studies debate about the identity of Ukrainian culture, its place in European civilization, and also speaks about the stages of the formation of the Ukrainian political mentality. Also, the cultural and philosophical assessment of modern Russia and attempts to influence it in other countries with the help of the doctrine of the "Russian world" are also examined in parallel. The actual task now is to bring Ukrainians back to the periphery of the "culture of shame" with its principle of "dignity," in educating Ukrainians in an extrovert, corporate, solidarity and heroic-moral dominant, based on the spirit of "adversity" ("agon") and the aspiration to glory. In this situation, the territory of the ATO becomes a motherly formation in the environment of carriers of culture of shame and honor, as once the Cossack Freedom ("Ukraine") on the border with the Steppe was the territory of the formation of the Cossack "culture of shame and honor," and the subsequent infusion of it into the territory of the whole of Southern Russia. 
  Kaywords: Ukraine, Russia, Cossacks, guilt culture, shame culture, fear culture, Taras Shevchenko, Island of Europe, fantasy, ukrainian literature.

Директор Інституту філософії Національної академії наук України, професор Мирослав Попович (1930-2018), аналізуючи ситуацію із загальногуманітарною кризою в сучасній Україні, пропонує змістити фокус погляду українців на самих себе власне у моральній площині[1]. Для цього він апелює до дослідження американського культуролога Рут Бенедикт «Хризантема і меч» (1946)[2], в якому розкрито розподіл культур за двома регуляторами – «культурою вини» (guilt culture) та «культурою сорому» (shame culture). На її думку, вони характерні, відповідно, для близькосхідно-європейської та японсько-океанічної цивілізацій. Згідно з версією М. Поповича, в українському соціумі домінує теж «культура вини» (головний регулятор поведінки – внутрішнє відчуття вини перед богом і перед собою, рішення є внутрішнім, індивідуальним та самостійним поза залежностю від того, як до цього поставляться інші, навіть своя група чи свій колектив). Але, говорить професор, на периферії українського соціуму, на задвірках, все ж, знаходила собі місце і «культура сорому» (відповідальність особистості перед спільнотою, сором перед своїми). Сам М. Попович вважає, що різниця між селянами («рустикалами», «посполитими») і козаками полягала в тому, що перші, тяжіючи до сімейно-кланової організації, були репрезентантами «культури сорому» («встиду»), в той час як козаки-індивідуалісти – до «культури вини» («провини», «совісті»)[3].

Олег Гуцуляк: "Burning Man" - рождение нового трайбализма

Спасаясь от диктата «Здесь-Бытия», постчеловек, не вынося своего «абсолютного одиночества» и «ужаса истории», стремится найти «спасение» в суррогатах.

Вариантом «спасения» для постчеловека рассматривается нахождение (иногда удачно, иногда нет) тех, кто «здоров/девиантен также, как и я». В отличие от премодерного (традиционного) этноса, племени или клана как жёстко структурированного социокультурного образования с контролированным членством, ныне существуют «новые группы», функционирующие исключительно по причине индивидуальных решений «абсолютных / пост- человеков». Российский орнитолог Виктор Дольник в книге «Непослушное дитя биосферы» использовал для определения таких групп понятие «клубы», а в СМИ их часто определяют как «тусовки». Традиционно их отождествляют с субкультурами – социальными группами носителей части культуры общества, отличающейся от преобладающего большинства своим поведением (положительным или отрицательным), собственной системой ценностей, языком, манерой поведения, одеждой и другими аспектами и формирующихся на национальной, демографической, профессиональной, географической и других основах.
Часто такие группы образуются как «фандом» («фэндом», англ. fandom, букв. «фанатство»), то есть клуб поклонников какого-то произведения (мифа, легенды, романа, комикса, фильма, телесериала, компьютерной игры) с яркими героями, либо какого-то популярного актёра / писателя. Существуют специальные названия для фанатов некоторых отдельных жанров и направлений. Например, отаку – любители аниме и манги; треккеры – любители сериала «Звёздный путь; поттероманы (поттериане) – любители книг и фильмов о Гарри Поттере; толкинисты – любители творчества Дж. Р. Р. Толкина, хувианы (доктороманы) – любители сериала «Доктор Кто», шерлокоманы – любители сериала «Шерлок», брони – любители сериала «My Little Pony», сверхамипришибленные – любители сериала «Сверхъестественное», хаталийцы – любители аниме и манги «Hetalia», персоманы – любители книг и фильмов о Перси Джексоне, стидиевцы — поклонники сериальной пары Стайлза Стилински и Лидии Мартин в сериале «Волчонок», киллджои — поклонники рок группы «My Chemical Romance», скамовцы — любители сериала «Skam», АРМИ — фанаты корейской музыкальной группы BTS и т.д. Издаются фанатские издания («фэнзины»), проводятся периодические (международные, национальные или региональные, и, как правило, ежегодные) собрания («конвенты»), а также проводятся «косплеи» («костюмированные игры»), активные участники которых образуют постянные группы («косбенды»).

Олег Гуцуляк: Шейх украинской литературы

Юрий Андрухович, любимым автором которого является босняк-мусульманин Меша Селимович (автор исторического романа "Дервиш и смерть") " и который в предисловии к сборнику "Новая дегенарация" горько вздыхает об отсутствии в Украине своей мусульманской культурной версии нации, выступает апологетом национальной героико-пророческой мифологии-"джихада": 

 осознает свое место во времени и пространстве («Город и площади», «Середмістя», «Дезориентация на местности», «Лексикон интимных мест»), странствует с караванами («Моя Европа, «Потяг 76», переводы поэтов-битников, Шекспира, Рильке, Пастернака, Мандельштама), общается с потусторонними посланниками («Экзотические птицы и растения»), осуществляет развенчание идолов (повести и романы "Слева, где сердце", "Рекреации", "Московиада", "Перверзия"), отправляет жертвоприношение-"рамадан" (роман "Двенадцать обручей"), провозглашает "хадисы" (книги "Послания в Украину", «Лексикон интимных мест», "Дьявол прячется в сыре", "Тайна" и др.), отправляет войска на покорение стойбищ неверных («Мариуполь»), осуществляет «исру» – «в середине ночи путешествие в Иерусалим» (книга интеллектуальных странствий «Здесь погребен Фантомас»). 

Надеемся, в будущем нас ожидает и «мирадж» – «вознесение к седьмому небу» с «рассеканием груди и омыванием сердца»… 

 А за ним подвизаются верные подвижники – «сахабы» («псы святого Юра» и и их журналы "Четвер", "Потяг 76", "Ї" и "Киевская Русь"). 

Они уже создали образ этакой среднеевропейской Земли Франца-Иосифа III: "... Нам ... не нужна Европа реальная, она нужна бизнесменам, людям вещевой культуры. Мы здемиургировали свою Европу... Так когда-то Аксёнов написал "Остров Крым", где Крым не был захвачен большевиками, а остался независим. Так мы ориентированы на остров Европа ..., где всё еще существует Австро-Венгрия, где правит какой-нибудь Франц-Иосиф III... Демиургическое делание предлагает читателю свой текст вне общественных текстовых конвенций. Виртуальное разнообразие возможных миров предлагает доверится не конвенции (правилам игры), а собственному своеволию. Здесь открываются горизонты ницшеанского бога собственного мира, демиурга замкнутых на персональную, не опосредованную социумом, волю текстовых практик" [Єшкілєв В. Наша Європа // http://thule.primordial.org.ua/mesogaia/europa.htm]. 

И в этой "островной Европе" отдается предпочтение литературному мифу об Украине как стране хаоса, свободы, родине барокко и органичного постмодернизма. 

Последующая судьба украинской культуры – это непримиримый «шариат» относительно всех не-европейских поползновений, но это и «имамат» как законное «Да!» на наследство от Руси-Украины и как «Великое Нет!» истории, которая идет дорогой невежества не в Киев-«Новый Иерусалим», а в Третий Рим! 

Но самая главная её миссия – это «Ашура», память о героях-мучениках Небесной Сотни и АТО, которая укажет и как верный путь и даст ответ на извечный вопрос: «Что делать?», так и поможет понять, что на повестке дня – борьба с любыми попытками идти на компромис с собственной совестью. 

Олег Гуцуляк: К победе качества над количеством: от эстетизации Этики к этизации Эстетики

В условиях Постмодерна при создании новой сродности-общности человечества, как указывает этнолог Кирилл Серебренитский, вместо лозунгов, деклараций и программ необходимое «стягивание» активистов к предлагаемой «новой идентичности» должно происходить не через этические, моральные принципы (всегда относительные и исторически обусловленные), не через идеологию (ведь она, как и все другие, не выдержит столкновения с социально-политической практикой), а именно через «эстетические сигналы», «кодовые слова», «миф-константы», «метаэйконы», за которыми поднимаются самые разнообразные образы (например, слова «Наполеонбонапарт», или «Хайльгитлер», или «Миллионбаксов», или «Русскоеправославие») [Серебренитский К. В конце-то концов: обсуждение идеологии, статуса и доктрины Восточного Бонапартистского Комитета // http://vkontakte.ru/board.php?act=t&tid=16090076], а рядом с ними мигают, — и призывно, и отталкивающе, – личностные сигналы, чаще всего — против воли сигнализатора. В эмпирических измерениях эстетика даже не первична, а единственна, а идеология, выходящая на уровень эмпирики, перестаёт существовать, растворяясь в эстетике, превращаясь в одну из её разновидностей, причём мало востребованную, библиотечную [Серебренитский К. Не идеология, но эстетика! // http://falangeoriental.blogspot.com/2011/12/blog-post_02.html].

Например, в СССР, впротивовес актуальным политическим доктринам, меняющимся в зависимости от коньюктуры исторического момента, именно  общая ленинско-антигитлеровско-чегеварская эстетика скрепляла соцлагерь извне в некую целостность. Крушение СССР определилось именно тем, что власти этого не понимали и поддерживалась наивная, ленинско-дикарская вера в значимость идеологии, а к эстетике относились халтурно, народно-самодеятельно. «Холодная война» – это именно сражение эстетик, и этого советские власти этого не желали понимать (хотя в двери СССР стучались несчастные эстеты (мы же свои, свои же!) Пикассо, Рерихи, Леже, Сартр, Ошо, Леннон, Пазолини, «Чёрные пантеры» и хиппи, им лишь «подавали иногда на бедность», но «за порог не пускали»).  Как-то подспудно почувствовавшая важность эстетики, нынешняя идеология современного неосоветизма чрезвычайно забавна (во всех смыслах этого определения, в том числе – и в самом обаятельном), она наскоро испекается в одесском стиле теософии («Жора, у вас булочки с изюмчиком? Таки наковыряйте килограмчик пожирнее») и – становиться совершенно «не-советской» (вне всякого сомнения, в СССР, на любом этапе А. Дугин, и тем более Максим Калашников с его «Чёрными Орденами Красных Меченосцев»), как вполне голливудский «Славяно-Ордыно-Советский Тысячелетний Рейх», изображаемый явно на манер Империи из «Звёздных Войн», были бы свирепо запрещены). Тоже можно сказать и о реальном Рейхе, где всё таки попытались достичь целостности (с немецкой педантичностью и кантовской последовательностью) идеологии и эстетики, в результате чего эта фантасмагорическая цельность никак не позволяет гитлеровскому национал-социализму стать историей, остыть в музейной пыли, а всеобщая охота на фашистов продолжается до сих пор, в отличие от рукопожатых, парламентосидящих и накафедростоящих социалистов и коммунистов (идеология которых от нацистов отличается только списочным составом).

Олег Гуцуляк: Нація як консорція Афіни Демократії: до питання про середземноморську українську ідентичність

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертування) українського національного духу порятунком може стати, як на нас, наприклад, «болгарський феномен», коли, натужно відкараскуючись від свого потурнацтва [1], цей південнослов’янський народ стрімко увірвався, проте, не у «словянофільський» світ (з абсолютною домінацією російської культури), а у «франкофонний» (при тому, що і закликали на царський престол «варяга» — представника германської династії, а не російської).

Можливо, українцям, в цьому сенсі, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», слід, проте, не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу)?
Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття.
Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі — Другий і Третій Рим).
Проте в своїй «здоровій» основі Рим Середземноморський, велич якого оспівували Віргілій («Четверта еклога»), Данте і Петрарка («Африка»), — в тому, що він поєднав європейську, африканську і азіатську кров, плекаючи в народних душах цього регіону спогад про заповітний «Золотий вік» Урана-Сатурна, в якому був повною мірою дієвим духовно-герметичний принцип блаженного життя «внизу (на землі), як на верху (на небі)». Саме великі європейці Гете, Гельдерлін, Ніцше і Камю заразили людство своєю тугою за «середземноморським небом», що невіддільне від землі (телурократія) і моря (таласократія), але що стоїть вище них (уранократія) і, тому, неділиме.
А отже, доступне для всіх, хто так чи інакше причетний до цього зачаровуючого дух і душу культурного світу.

Олег Гуцуляк: Чому вірші?

Вважається, що досі популярність серед українства поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій, а також з претензією на реалізацію «триєдності свободи» – свободи творчості, свободи особистості і свободи народу) означає відсутність «релігії вищого чину», вказує на те, що поезія – лише її сурогат, або, якщо хочете, нижча, «матріархальна» форма релігії (пригадаймо слова Г. Гердера: «… Поезія була материнською мовою людського роду»). Тобто український етнос досі залишається у полоні інфантилізму, а спроба Івана Драча запропонувати «Закон про українську поезію» за своєю суттю виявляється атакою аборигенів з мотикою на колонізаторські мортири.

Щоправда, є ще одна нація в світі, яка звеличила поезію в канон – «… культ поезії в Китаї завжди далеко переважає звичайне для інших націй читацьке смакування і любування: читати обожнюваного поета із запаленим запашним ладаном і потім повільно його переписувати багато разів …, а головне, вчити його напам’ять у безмежній кількості – явище найзвичайнісіньке і скоріш правило, ніж виняток» [1].

Саме поезія, як вказував Т.С. Еліот, втілює функцію «нового витлумачення вже знайомого досвіду», «новим (пере-) прочитанням» збагачувати духовний світ і витончувати здатність сприйняття довколишнього [2]. Поезія є істинне, досконале знання, виговорювання головних смислів буття, вона зберігає ці головні смисли і захищає їх у всій їхній первісності. І якщо М. Хайдеггер, доказуючи це, опирається на досвід Г. Гельдерліна, Р.-М. Рільке і Г. Тракля, то у нас є цілий всесвіт осягнення суті реальності в поетичному слові – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь Стус і тисяч інших подвижників поетичного слова. «… Якщо читати всю національну поезію як єдину книгу [виділено нами, – О.Г.], то в ній можна виокремити стійкі мотиви, которі … належать поетичній свідомості всього народу, характеризуют його цілісне сприйняття»

Олег Гуцуляк: Изначальный архетип Украины и России

Понятие "Православие" (греч. "Ортодоксия") генетически связано с ведическим Рта-Дакша, авестийским Артха-Дасена (эквивалент др.-рус. Ряд-Десница), то есть направлением "вправо" (против часовой стрелки), движением солнца с востока на запад ("посолонь"; попытка И. Кунцевича ввести крестные шествия "осолонь" вылилась в православный резистанс XV-XVI вв.). Это — путь Традиции внуков Солнца-Дажьбога на территории Украины, славянские корни названия которой (Ук- и Рай-) тождественны санскритским корням самоназвания Индии Бхарата — "воспитанная", "культурная", "традиция". Путь Традиции на земле Традиции порождает у идущего им чувство убежденности у достижении желаемого результата, мобилизирует эмоционально-психологический эффект, вызванный выполнением ритуала "по Солнцу", впервые введенного небесным Богом-Предком (повторение пути первопредка-тотема), а именно — воссоздание естественной субстанции без установки на её изменение. А современное жалкое состояние человечества (смертность, "испорченность", "железный век", "кали-юга") воспринимается как логическое следствие прошлого, игнорирование этого пути, и, соответственно, как новая возможность исправится, преодолеть "ностальгию за идеалом", за Эдемом, "золотым веком".

Хельги Сакхофф: Преданная Американская Революция: от классического республиканизма – к извращенному

1.

Классический республиканизм представляет собой учение о политической природе человека и о том обществе, которое возникнув в Древней Греции, затем переместилось в Рим, потом в Италию эпохи Возрождения, потом в Англию XVIII века и, наконец, в Америку.

 Классический республиканизм в Европе представляют Аристотель Стагирит, Марк Туллий Цицерон, барон Шарль-Поль де Монтескье, Джеймс Харрингтон (Гаррингтон) и др.

 Аристотель истолковывает понимание «добродетели» (arete) собственно как «моральную добродетель» (ethike) – действие по принципу «золотой середины»: быть благородным (т.е.  равно далеким и от скупости, и от расточительности) и остроумным (т.е. равно далеким от глупой невоспитанности и от фиглярства). Познание моральной добродетели требует  практического дружелюбия и гражданственности, т.е. участия в общественной жизни. Это. в свою очередь, требует экономически независимых граждан, чтобы их политическая активность имела своей целью общее благо, а не частные экономические интересы.

Римская концепция добродетели, изложенная Цицероном, несколько отличается от греческой.

Олег Гуцуляк: Лицарі святого Бьолля, або "Мандрований град" в сучасному українському літературному процесі

“Патріарх Бу-Ба-Бу” Юрій Андрухович пропонує всім українцям (“ще не добитим”)   відкриття «лицарської Слави» своєї країни, слави “мандрованого лицаря-філософа”, “визволителя Панни” (архетип “Персей”) [1]. Цим він повторює західноєвропейського патріарха літератури Генріха Бьолля  (“Очима паяца”, 1963 р.), який не знаходить для свого “лицаря-принца” іншого шляху, крім карнавально-циркового (знаменно, що один із перших романів Бьолля “Потяг прибув вчасно” початково мав назву “Від Львова до Чернівець”). Надалі романи Юрія Андруховича “Рекреації” та “Перверзія” явно перегукуються з такими романами Бьолля “Чим закінчилося одне відрядження” та “Груповий портрет з дамою”.

Не слід перейматися тим, що ідея “лицаря-визволителя Панни” є смішною та споріднена із замилуванням Дон Кіхота лицарською славою раннього Середньовіччя. Не забуваймо, що якщо на крайньому Заході Європи  лицар серця Дульцінеї втілював незалежне існування на “окраїні” суспільства та звільняв каторжників, то на крайньому Сході Європи  лицар Святої Покрови здійснював той же “момент” буття – жив на “окраїні”, звільняв каторжників із турецьких галер… Але якщо ідальго Алонсо Кіхано – герой-меланхолік, то гетьман (генеральний капітан) християнської міліції Сагайдачний – герой-холерик,

Олег Гуцуляк: Россия как "просто пустое место"

"… Какими словами, в каких понятиях охарактеризовать русскость?.. Что общего у Пушкина, Достоевского, Толстого? Попробуйте вынести общее за скобки, — окажется ... просто пустое место" [Федотов Г. Новый Град. — Нью-Йорк, 1952. — C. 70]. Также, «… как известно, в "Философическом письме" Чаадаева [отстаивается] взгляд, по которому все прошлое России есть какое-то пустое место» [Франк С. Пушкин об отношениях между Россией и Европой // http://www.magister.msk.ru/library/philos/frank/frank004.htm]. Даже небезъизвестный «Проект Россия», спецтираж которого был распространен в Кремле, ФСБ и Генштабе России декларирует: «… У нас нет лица … Мы выстоим, потому что нас нет. Потому что «музыка и слова — народные» [Проект Россия. — М.: Эксмо, 2008. — Т.2. — С.4.]. Но «…то пустое место, к которому стягиваются, вокруг которого сталкиваются все силы и страсти. Смертоносное место…» [Цветаева М. Мой Пушкин. — СПб.: Азбука-классика, 2006. — С.141]. Эта пустота — абсолютна, и этим она противостоит Абсолюту, Богу: «...Русские как народ — "социальный нуль". Их поведение регулируется, с одной стороны, чисто биологическими факторами ("чувством голода, чувством холода и чувством боли от удара палкой"), с другой — рациональными соображениями (прежде всего пользы и вреда). А то место, которое у других народов занимают социальные инстинкты, русские компенсируют особого рода конструкциями, созданными разумом, — то есть так называемыми убеждениями (начиная от политических и кончая нравственными)... Доверие к "разумным доводам", которые другие народы отвергают на уровне инстинкта, сплошь и рядом оказывается ахиллесовой пятой русских. То, что другие просто не слушают, русские начинают обсуждать, да еще и соглашаться» [Крылов К. Русские — «неправильный народ»

Олег Гуцуляк: Украина как проблема мобилизации жизненно-волевых принципов национальной культуры

В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация "исчерпала" "византийскую" форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с "византийской" происходило становление "барокково-метафизический" формы, затем насильственно прерваной, но успевшей "оплодотворить" П. Величковского и Ф. Достоевского), но не исчерпать своих творческих сил [1]. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но не доплыв к Индии, он открыл Америку [Уайтхед А.Н. Избранные работы по философии / Перев. с англ. Общ. ред. и вступ. Ст. М.А. Кисселя. – М.: Прогресс, 1990. – С. 685].

Как видим, например, российская нация определенно стоит перед выбором нескольких "новых-старых" форм — неоевразийской (метафизической) и импер-либеральной (рационалистической), "вновь перепрочитывая", казалось бы, уже перевернутые иными цивилизациями страницы. И если уж и не построят свою Империю, то свою Америку найдут (хотя и остается их плавание каботажным, вдоль берега Евразии, то есть нестрашного и традиционного)...

Что касается Украины, то

Олег Гуцуляк: Неоаватаризм

Вопрос: В связи с этим не мог бы ты кратко описать общую миссию Института Стратегического Анализа Нарративных Систем? В чем конкретная цель?Реконструкция «примордиального нарратива» и создание постмодернистского дискурса на его основе?

Ответ: Скорее не создание постмодернистсого дискурса, а наоборот – антитезис ему. Ранее мы предлагали «демиургию», сотворение новых миров (по образцу Толкиена-Борхеса), реабилитацию Метанарративов (В. Ешкилев). Но вряд ли такая практика выдержит противотояние инерции бытия.

Поэтому постмодернизму как воплощенному Дискурсу мы противопоставляем примордиальное воплощение Великого Нарратива – НЕОАВАТАРИЗМ (например, из 5-го сезона «Земля: Последний Конфликт» – Рене Палмер против Атавуса, где последний – идеальный образ постмодернизма, а имя героини – Возрожденная Длань).

Общество в этом веке десакрализованно лимитированной наукой, профанизмом, недорационализмом. Бог умер, мифы остались в прошлом,но потребности в боге и мифах – не вымерли. И вот, народ воспринимает сюжет кинофильмов как религиозно-политические мифы современности, ведущие к суррогату бога: супер-компу, супер-организму планеты, супер-андрогину, супер-инопланетянину – и так далее.

Олег Гуцуляк: Книга як ідеал культури та її втілення: від традиції до постмодернізму (лекція)

В історії людства існують явища, значення яких важко переоцінити. Вони належать не якомусь обмеженому відрізку часу, а з дня свого існування приречені на вічність. До таких явищ суспільної свідомості належить Книга.

Чудом, гідним пошанування та любові, вважали Книгу багато прославлених представників людства. Найбільші генії присвятили їй немало теплих і звеличуючих слів.
Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.
«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].
Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга,  теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона  залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).
І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали.

Олег Гуцуляк: Epistema denudata: апологія пілігримства

Як древо хлібне й небо срібне

потрібен світові пророк!..
Юрій Андрухович

1.

Епістема - давньогрецьке слово. Означає не тільки знання, вміння, здатність що-небудь робити (походить від дієпрекметника epistamenos - "той, хто знає як"), а є означенням того чудовиська, котре ахейці та троянці, іонійці та афіняни розташовували на носі корабля - воно знає як подолати стихію титана Океана...

"... Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна ... Дерев'яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев'яна "масмі" - ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивалися увечері, кричали Хоконовим воякам: "Веслярі дохлого Масмі!.." Ті у відповідь підіймали над бортом лейдангу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами..."
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).

2.
Сучасна епоха породжена титанами Ренесансу з його "ницістю ізольованої особистості", з його розривом із антично - середньовічними абсолютами; Ренесансу, котрий, звеличуючи людину ("гуманізм"), перетворює її на безпринципового артиста, носія аморальності, бісівства та титанізму, на самого в собі "трансцедентального регулятора" (О. Лосєв, "Естетика Відродження", 1978), на носія принципу "Роби, що хочеш" (гасло раблезіанського Телемського абатства), засудженого Святим Письмом (Суд. 21:25), на постулатора значно ширшої "пропозиції свавілля" (В. Єшкілєв, "Повернення деміургів", 1998).


... Морська буря, яку описує Рабле, - це стихія Ренесансу. В якомусь часі захитався навіть Пантагрюель: "Господи, спаси нас! - молився він. - Проте, хай не буде за бажанням нашим, але хай сповниться твоя свята воля!" Але боротьби він не залишає. Коли ж, зрештою, мандрівники досягають берега, мудрець Епістемон робить висновок тільки що пережитій події такими словами

Олег Гуцуляк: Патриотизм как моральное достоинство

Главное преступление «экспертов-обществоведов» состоит в подмене истины. В действительности Аристотель в своей «Афинской политии» говорил о том, что успех общества и государства не зависит от формы правления и общественного строя. Он определяется исключительно уровнем нравственности большинства людей («моральное большинство»), и только без этого уровня (когда „моральное большинство” превращено в „молчащее большинство”, по Ж. Бодрийяру) монархия превращается в тиранию, аристократия в олигархию, а демократия в охлократию.

Раньше И. Кант связывал идею нравственности, морального закона неприменно с религией

Олег Гуцуляк: Феноменология принятия славянами христианства

Древние славяне избирают в IX-Х в. христианство потому, что в красоте обряда приобретали то, чего не имела до-христианская славяно-германская "метафизика света", а именно — эстетического плана, то есть представления о свете как о сущности прекрасного (1), хотя и имели иные два плана — онтологический (свет как субстанция всего сущего) и гносеологический (свет как принцип познания) (2). Только в стихии света возможно единение ("срастворение") трансцендентного и имманентного, в то время как "манихейско-богомильская" подоснова древних славян (по М. Драгоманову) различала оба мира как непримиримые враждебные силы (Белобог - Чернобог). Приход именно светоносного христианства — это была спасительная возможности Руси стать на сторону добра и Света, не предавая дуалистическую веру предков, а только коректируя её. Иными словами, если языческая вера славян базируется на восприятии чувственного как живого, то на новом этапе, христианстве, славянам (и германцам) уже открылась религиозная вера — восприятие сверхчувственного как реального.

Сын Божий как представитель Отца Небесного был понятен древним славянам, у которых место Солнца-Царя (Дажьбога) ночью заменял Месяц-Князь (Ксьонжец), а на земле — князья (ксендзы):

Олег Гуцуляк: Язык богов и язык людей

Главным даром Изначальной (Примордиальной) цивилизации человечеству была письменность. На основании примордиальной пиктографии, «языка рисунков», начала складыватся протописьменность как таковая, что позже стало основанием протошумерской, протоиндийской, протоэламской письменностей — самых древних на Земле.

Но, как известно, письменность имела сакральный характер и для менталитета архаического человечества нарисованный знак был неотделим от его звучания. Поэтому если и использовали чужие письменные знаки для обозначения слов или звуков своего собственного языка, но тщательно сохранялось их изначальное (примордиальное) звучание (что воспринималось как «имя» знака), для чего составлялись специальные словари. Благодаря этим словарям-билингвам и дошел к нам шумерский язык, письменность которого использовали семитоязычные ассирийцы и вавилоняне, индоевропейские хетты, картвелоязычные урартийцы и хурриты и др. «… В архаическом шумерском письме знак в виде вписанных овалов с вырастающим из внешнего растением имел значение TU, TUD — рождать, творить. В шумерскомклассическом написании он выглядел как два вписанных треугольника с растением на вершине. Треугольник с косой штриховкой и штрихами на боковых гранях означал осенний месяц тишри, а в старовавилонском читался tamu — покрывать, закрывать и napharu — всеобщность. Сочетание двух этих знаков означало «выходить». «происходить». Характерно, что  заштрихованный овал архаического шумерского письма в классическом предстает как ромб и даже треугольник со значением KI — земля, почва, низ, место, преисподняя. Квадрат с перечеркнутыми сторонами и разделенный диагоналями (т.е. состоящий из треугольников) имеет значение BARAG, BARA, BAR — божественный трон, святилище,

Олег Гуцуляк: Человек на пути к точке Омега

Сознание нельзя отождествлять с психическими процессами. Собственно феноменология открыла непсихические сознательные акты, имеющие всеобщую устойчивую внеличностную объективно-идеальную структуру, детерминирующую эмпирический опыт сознания, его многообразность и многослойность, его «многомерное топологическое пространство» [Брысина Т.Н. Сознание в современном мире. – Саратов : Изд-во Саратов. Ун-та, 1993. – С.40-61]. Сознание – это способность субъекта соотносить себя с миром, вычленять себя из мира и противопоставлять себя ему. Сознание является всего лишь событием, т.е. видом бытия, равноправным и кореллятивным с другими (например, общественное бытие). Например, как указывал Л. Витгенштейн, грамматика функционирует без опоры на психические процессы. Тот факт, что языковые выражения имеют значения, никоим образом не предполагает особого психического опыта переживания значения языкового выражения. Наше «внутреннее» никогда не дано нам как таковое, но только в определенной «языковой игре», и стремясь сделать это «внутреннее» объектом исследования, мы просто переходим от одной «языковой игры» к другой (примером такой «игры» есть психоанализ), а не приходим, как считают психологи, к реальным основам и элементам сознания. Гештальт