Олег Гуцуляк: Християнство як збережена й доведена до логічного фіналу Вища Традиція Індоєвропейського світу

 Те, що часто малюється як «радикальний розрив» або «перемога над язичництвом», насправді для  еллінського світу виглядало як Опус Транзитус (Opus Transitus) - органічний перехід, де стара форма знайшла своє максимальне, як їм здавалося, абсолютне наповнення.

Філософсько-релігійний аспект

Елліни не тільки не відмовилися від своєї мови та категоріального апарату, але й інкультурували нову віру в уже готові, століттями відточені матриці. По суті, християнська теологія (особливо східна, патристика) була сформульована грецькою мовою і в термінах грецької філософії. Сама мова - від тонких відтінків філософських понять (суть, іпостась, енергія) до побутових речей - залишилася незмінною. Грецька думка не загинула; вона стала тілом, у яке одягнувся новий релігійний дух. 

Давайте подивимося, як саме ці «пазли» ідеально збіглися без жодного когнітивного дисонансу:

1. Від Логосу філософів до Логосу Євангелія

Коли грек чув перші рядки Євангелія від Іоанна: «На початку було Слово (Logos)...», для нього це не було новиною. Концепт Логосу як космічного розуму, закону, що впорядковує хаос, розроблявся від Геракліта до стоїків і Філона Олександрійського. Християнство лише зробило цей метафізичний Логос персональним — Він втілився.

2. Страждаюче божество та Апофеоз

Страждання та воскресіння: містеріальні культи (Діоніс, Орфей, Адоніс) уже привчили еллінську свідомість до ідеї божества, яке помирає і воскресає, приносячи спасіння або оновлення світу.

Теозис (Обожнення): знаменита формула Афанасія Великого: «Бог став людиною, щоб людина стала богом» — це пряма легітимізація античного апофеозу. Але якщо раніше це був привілей героїв (Геракла) чи імператорів, то тепер шлях до «обожнення» через синергію (співдію) відкривався кожній людині.

Олег Гуцуляк: Що таке Рахманський Великдень / What is Rahman Easter?

Митрофан Дикарев, як глибокий дослідник українського фольклору, справді шукав раціональне та історичне коріння  свята "Рахманський Великдень" саме в локальному контексті Північного Причорномор'я [Посмертні писання Митрофана Дикарева з поля фолькльору й мітольогії / передмова Івана Франка. - Львів : Наукове Товариство ім. Шевченка, 1903. - 258 c.].

Ось кілька ключових аспектів, які розкривають логіку цього висновку:

Генезис терміну: від Орхомена до Рахмана

М. Дикарев припускав, що назва «рахмани» — це не спотворене «брахмани», а фонетична трансформація назви орхоменів (мешканців беотійського Орхомена).

Міграційний аспект: Орхоменці брали активну участь у грецькій колонізації. Їхні релігійні культи, зокрема втаємничені обряди, могли бути перенесені на береги Чорного та Азовського морів.

Танцювальна традиція: У грецькій традиції орхомени були відомі своїм зв'язком із культом Харит (Грацій) — богинь радості та вроди, чиє шанування супроводжувалося ритуальними танцями.

Каста жерців та «невидимий світ»

Згідно з М. Дикаревим, пам'ять про цих жерців-танцюристів трансформувалася в українському фольклорі у переказ про праведних істот, що живуть «за морем» або «під землею».

Сакральна ізоляція: Жерці вели відокремлений спосіб життя, що в народній уяві з часом перетворило їх на ідеалізованих мешканців «блаженного острова».

Шкаралупа як сигнал: Традиція пускати шкаралупу крашанок на воду у Рахманський Великдень, щоб вона допливла до них, за цією версією є відголоском морських зв'язків між колоніями та метрополіями.

Чому це важливо?

Такий підхід виводить Рахманський Великдень із площини чистої легенди у площину античного спадку України. Це демонструє, як:

Дохристиянські, античні пласти культури не зникли, а «оселилися» в народному календарі.

Етноніми та назви соціальних груп (каст) перетворювалися на міфологічні категорії під впливом християнства та зміни мовного середовища.

Хоча більшість сучасних академічних дослідників все ж схиляються до книжного походження «рахманів» (через апокрифічні тексти про Олександра Македонського), гіпотеза Дикарева залишається однією з найоригінальніших спроб прив'язати українську міфологію до реальної археології та історії грецьких міст-держав.

Хельги Сакхофф: Преданная Американская Революция: от классического республиканизма – к извращенному

1.

Классический республиканизм представляет собой учение о политической природе человека и о том обществе, которое возникнув в Древней Греции, затем переместилось в Рим, потом в Италию эпохи Возрождения, потом в Англию XVIII века и, наконец, в Америку.

 Классический республиканизм в Европе представляют Аристотель Стагирит, Марк Туллий Цицерон, барон Шарль-Поль де Монтескье, Джеймс Харрингтон (Гаррингтон) и др.

 Аристотель истолковывает понимание «добродетели» (arete) собственно как «моральную добродетель» (ethike) – действие по принципу «золотой середины»: быть благородным (т.е.  равно далеким и от скупости, и от расточительности) и остроумным (т.е. равно далеким от глупой невоспитанности и от фиглярства). Познание моральной добродетели требует  практического дружелюбия и гражданственности, т.е. участия в общественной жизни. Это. в свою очередь, требует экономически независимых граждан, чтобы их политическая активность имела своей целью общее благо, а не частные экономические интересы.

Римская концепция добродетели, изложенная Цицероном, несколько отличается от греческой.

Олег Гуцуляк: Праславяне - от "больших" до"свободных"

1.

Венетов считают представителями археологической культуры Эсте, которая эволюционировала из культуры полей погребений (ранний период — 950-750 гг. до н.э., средний — 750-575 гг. до н.э., поздний — 575-183 гг. до н.э.) [15]. По мнению В.В. Иванова,  обнаружившего связи славянских языков с древними анатолийскими и палеобалканскими языками, энеты/генеты, как и фракийцы/фригийцы, представляли собой этнос, родственный с  хетто-лувийской общностью и прототохарами [16], и, вероятно, даже были диалектно-этнической группой последних (к середине ІІІ тыс. до н.э. относятся отдельные изоглоссы, объединяющие праславянский диалект индоевропейского языка с северо- или восточно- анатолийским (хеттским), с одной стороны, и балто-славянский как группу диалектов с северо- или западно- анатолийским (лувийским), с другой стороны, и к последней относился и прототохарский диалект (хетты, палайцы и тохары принадлежали к группе языков centum, энеты и лувийцы — к группе языков satem). В свою очередь хетто-лувийская общность в Анатолии подверглась значительному влиянию со стороны представителей туземного населения (хаттов, как правило, соотносмых с протоабхазами), принадлежащими к северокавказской языковой семье.

Согласно легендам, после падения Трои вождь пафлагонцев-энетов Антенор (др.-греч. «власть оставшаяся») пересенился со своим народом из анатолийский Каппадокии (город Амсила/Энеты на правобережье реки Галис) во Фракию, а оттуда — в страну евганеев («благородных») на северо-востоке от реки По и северном берегу Адриатического моря. Здесь он основал города Патавий (современный — г. Падуя) и Атеста (современный — г. Эсте). Последнее и дало название культуре Эсте, с которой археологи соотносят венетов. Тит Ливий в своей «Истории» (І 1:1-3) детализирует это переселение, указывая, что Антенора с большим числом энетов изгнали мятежники, затем энеты объединились с троянцами и приняли имя венетов и основали Новую Трою (по мнению Р. Салинаса Прайса и А. Вучетича, ныне это с. Гебел в долине реки Неретвы, впадающей в Адриатику возле городов Дубровник и Сплит [17]). Другие утверждали, что энеты были одним из сильнейших пафлагонских племен (Полемон Периегет, «Фрагменты», 22), жившие по соседству с Каппадокией. Потеряв своего вождя во время Троянской войны, они перешли во Фракию и заселили сначала север Македонии (Herod, I, 196), а затем в Адриатическую Венетию

Олег Гуцуляк: Хурритский миф о мести Кумарби

Вероятно также, что крах цивилизации Чатал-Гююка отразился в ближневосточной патриархальной мифологии, а именно в хурритском мифе о гибели великана Улликумме. Отец богов Кумарби родил сына-мстителя Улликумме, призванного вернуть ему власть, отнятую младшим поколением богов во главе с богом грозы Тешубом. В своё время бог неба Ану, побеждённый Кумарби, оставляет в нём своё семя, в результате Тешуб выходит из головы Кумарби. Миф рассказывает о том, что правителями становятся бывшие слуги (т.е. явный намек на социальную революцию).

«… В городе Куммии, что на небесах, царствовал бог Аллалу. Был у него сам Ану слугой. Через девять лет он Аллалу изгнал и в Куммии воцарился. Ему же прислуживал Кумарби, отец бога Грозы (Тешуба), бога Солнца (Шимиге), бога Луны (Кужух) и прекрасной Иштар (Шавушка). Через девять лет Кумарби

Олег Гуцуляк: Исторические реалии мифа об Ясоне

Гибель Чатал-Гююка хронологически соотноситься с началом распространиения в Европу (от Адриатики до Апеннин, Пиренеев и Сев. Марокко) неолитической культуры Импрессо (культура кардиальной/кардиумной керамики, ККК; название происходит от обычая отпечатывать на керамике раковины моллюска сердцевидки, Cardium edulis; некоторые археологи используют альтернативное название — «тиснёная (кардиальная) керамика», Printed-Cardium Pottery, Impressed Ware, поскольку среди отпечатков встречается не только Cardium; носители культуры относились к средиземноморской расе, что резко выделяло их среди местных мезолитических кроманьонцев). Наиболее заметной характеристикой данной культуры являются их развитые навыки навигации, что доказывают находки видов морепродуктов, которые можно добыть только в открытом море. Эта способность позволила им колонизировать обширные регионы вдоль средиземноморского побережья. При этом культура кардиальной керамики никак не связана с Критом, где в минойский периодтакже были развиты мореходные традиции (исследователи XIX века предполагали такую связь через посредство Бутмирской культуры в Боснии). Плацдармом колонизации ККК в Европе стала Фессалия (пре-Сескло со штампованой керамикой).

Олег Гуцуляк: Болгарське Нестинарство та римські Палії

Цікавим феноменом є болгаро-грецьке "ходіння босоніж по розпеченому вугіллю" - нестинарство (грец. nestia "вогонь, вогнище", nesteia "піст") - вогняні ігрища під флейту і барабан 21 травня в день, коли церква шанує ромейського імператора Констянтина і царицю Єлену (тільки в Странджанському регіоні, на південному сході Фракії; в деяких селищах - на Атанасів день, Ільїн день, на місцеве храмове свято), учасники яких відчувають крайні душевні муки перед тим, як увійти у вогонь, а після ігрищ відчувають надзвичайне полегшення і спокій: "… Проходження через вогонь сприймається ними як оновлення і досягнення більш високого духовного статусу (див. виникаючий в ці моменти дар пророкування; пор. також російських старообрядців - самоспалювачів, котрі сприймають самоспалення не як колективне самовбивство, а як очищення та досягнення безгріховного стану)…" [1], відповідає семантемі вставання, воскресіння (anastasis) [2]. Обряд передається тільки в родинах нестинарів - від батька до сина або дочки. Спосіб розташування гарячого вугілля колом і проведення танцю у вигляді кружляння наводить на здогад, що обряд є пошануванням Сонця. Тримаючи ікону св. Констянтина та Єлени і в трансі кружляющи по розпеченому вугіллю, опівночі дійства найстарший нестинар починає пророкувати про наступний рік як для всієї спільноти, так і для окремих людей.

Схожий обряд влаштовувався римлянами під час святкування Нового року - Palilia (Parilia), що супроводжувалося непристойними веселощами (пор. зі слов. масляницею: [3]), співами , запалюваннями соломи і проганянням через вогонь худоби, приганням через три розташовані у ряд вогнища, здійснюючи цим обряд "люстрації" - очищення (lustratio)

Олег Гуцуляк: Радость и вина: мифо-антропологический очерк

 Мифологическое мышление предков было базировано на идее, что во время происхождения мира смешались антагонистические элементы и что самой главной задачей богов было их раздеделение [Леви-Строс К. Структурная антропология / Пер. с фр. – М.: Наука, 1982. - С.209].

Человеку, соответственно, суждено привыкнуть к этому созданному богами состоянию «разделения», узнать нормы, войти в роль.

Однако желанное человеком соединение, сцепление всего в гармонию осуществимо только в мире богов, существование которых есть гарантом безопасности от ненормированных соединений антагонистических элементов, где за каждый из них «ответственен» определенный бог (дух). Собственно в последнем и состоит сущностная идея политеизма (многобожия).

Поскольку только единство противоположностей рождает красоту, она является только, как замечает Ф. Шеллинг, совершенным взаимопроникновением или воссоединением того или другого, их неразличением, обозначающим «чудо», и которая прочувствывается потребителями искусства как «тихая преданность неизмеримому (Hingabe), успокоение в лоне мира», в поклонении пред божественным.

Искусство провозглашается соучастием в божественных идеях, а причастность к нему — продуктом божественной благодати (харизмы), её «эманацией» (Ausfluss) в виде идей, которые суть образы божественного, но когда они рассматриваются реально — они сущие боги мифологических исканий [Нарский И.С. Западноевропейская философия ХІХ века. — М.: Высш.шк., 1976. — С.233-234].

Олег Гуцуляк: Нейт и Атлантида

Согласно финикийским представлениям женой Ваала (Баала, Бела) была воинственная Анат, которую египтяне называли Нейт, греки - Афина (Атена), а германцы чтили как женоподобного Одина. Нейт египтяне награждали эпитетом "Та, которая открывает пути (на запад)". Её культ был господствующим в Египте в VІІ-VІ вв. до хр.э., т.е. тогда, когда из Египта переселились несколько колен Израиля — герои "Книги Мормона", узнавшие от жрецов богини Нейт о земле за Океаном.

Именно Геродот в своей "Истории" (Кн. 2, 59) рассказывает об отождествлении египетской Нейт с греческой Афиной (Атеной), а таким образом не удивительно, что жрецы Нейт рассказали архонту города Афины Солону древнюю таинственную легенду о победе афинян (т.е. последователей культа Нейт-Анат, жены Бела-Ваала) над атлантами, почитающими морского бога Посейдона, ведь по мифологии финикийцев именно Анат побеждает демонических морских существ Йамму ("море"),

Олег Гуцуляк: Аполлон і Діоніс як міфологічне вирішення проблеми суспільств “батьків” та “дітей”

Культ бика (великої рогатої худоби) найтіснішим чином пов’язаний з ідеєю “відродження”. Про це свідчить аналіз пам’яток, що характеризують ідеологію індоєвропейських племен, до яких обгрунтовано можна віднести і “ямників”. Це “Рігведа” і “Авеста”. В нихсакральна роль бика виступає у таких формах: бик як втілення чоловічого початку, невід’ємного від зародження життя, уособлений у образі Парджаньї; бик як первісна худоба, смерть якої породила усе суще на землі; бик як первісна тварина, яка пов’язана зі стародавніми тотемічними уявленнями, з міфом про вмираючу та воскресаючу тварину, основу всього сущого” (Ляшко С.М. Нові матеріали про культ бика в епоху ранньої бронзи // Археологія: Респ. міжвідомч. зб. наук. праць: Вип. 58. – К.: Наук.думка, 1987. – С.75 – 76).

Інтроспекція в минуле скіфів та угро-фіннів приводить нас до таїнства передання могутності вбитого звіра переможцеві, в результаті чого, як зазначає Ф. Кардіні, звір уже начебто й не вмирає, а “втілюється” в переможцеві – героєві