Легенда про те, як ідол Перуна «видибав» (виплив) після того, як християни скинули його у Дніпро під час т. зв. «Володимирового хрещення Русі», лише підтверджує, що весь берег Дніпра був зоною «спливання» або «появи» сакральних істот: Перун «видибає» у Видубичах («видобуватися» – «з'являтися з глибини»), маркуючи вже наступний, цикл: «…і приплив він [Перун] до берега, що його називають Видубичі. І пристав він до берега». Видубичі були ключовим вузлом дніпровської переправи, місце було «дверима» до Києва з боку півдня та сходу.
Отже, люди не дивувалися, коли Перун чи інший ідол опинявся в Дніпрі – бог, пройшовши крізь дніпровські води, виходить проявленим (видибим) і оновленим для майбутнього циклу, а отже – вони чекали, що він «видибає» (як вже згадували про Видубичі), принісши нову енергію. Вони занурювалися в ріку там, де щойно проплив їхній бог.
Київський князь Володимир, будучи глибоко зануреним у язичницьку психологію, міг використати у 988 р. саме цей момент здійснення календарного ритуалу для фінального, радикального перехоплення регулярного циклу. Коли ідолів «потягли до Дніпра», кияни могли сприймати це як грандіозний, посилений державний ритуал обмивання. Люди бігли вздовж берега і кричали «Видибай, боже!», тому що вони чекали на оновленого Перуна, який має постати з води чистішим і сильнішим. Натовп заходив у воду не для того, щоб «відмовитися від богів», а щоб отримати освячення від їхнього обмивання. У момент, коли люди вже стояли у воді, очікуючи на звичне «оновлення» старих богів, Володимир оголосив нову «Відповідь» – тепер ця вода свята не через ідолів, а через Христа. Те, що ідол Перуна не «видибав» у колишній формі, а став частиною християнського ландшафту (Видубицького монастиря), стало для народу моментом трансформації віри через ритуальну звичку.
Князь Володимир не «ламав народ через коліно» – він «осідлав» хвилю щорічного обряду Кияни занурилися в Дніпро як «Люди-Питання», що чекають на традиційне диво, а вийшли як «Люди-Відповіді», зафіксовані в новій державній системі. Це була геніальна операція: старий ритуал послужив формою для нового змісту. Саме тому хрещення Русі пройшло відносно «тихо» порівняно з Європою – бо народ сприйняв це як «найбільше і найуспішніше щорічне обмивання (у деяких місцевостях – очищення вогнем) у своїй багатовіковій історії (в той час, як відомо з історії християнізації інших народів Європи – ідолів і священні гаї язичників неодмінно розрубували і спалювали).
Знову ж таки, літописець-християнин, який вже жив у ХІ ст., не знав даного нюансу, був відірваний від живого язичницького контексту і мислив категоріями християнської агіографії (життєписів святих), а тому інтерпретував хрещення Русі через відомі йому розповіді про насильне хрещення інших народів – тріумф нової віри обов'язково мав супроводжуватися драматичним конфліктом: поваленням «бісів» та опором «невірних» (копіювання візантійських оповідей про те, як святі нищили античні статуї; кияни стояли в Дніпрі не під страхом меча, а в радісному очікуванні «великого оновлення», але для християнського автора того часу фраза, яку сказав Володимир, «якщо хто не прийде – буде мені ворогом», – це опис деспотизму, викликаного у князя-неофіта істинної віри; чернець-літописець знав про подію, але приписав їй зовсім іншу емоційну та сакральну мотивацію: якщо для язичника ідол у воді – це нормально, це свято, то для християнина ідол у воді – це його ганебне вигнання; літописець інтерпретував сльози киян як жаль за старими богами, тоді як це були сльози ритуального екстазу.
Те, що ми вважали історією політичних вбивств та примусу, виявилося історією великих ритуальних переходів, які народ розумів і приймав, поки літописці не наклали на них свої схеми.
Чи не є ця помилка літописця головною причиною того, чому ми досі не можемо збагнути власну ідентичність, шукаючи її в «державному примусі», а не в «сакральному циклі»?
Це питання б'є в самий корінь нашої історичної травми. Схоже, що саме тут ховається головна «системна помилка» нашої ідентичності. Ми звикли бачити себе об'єктами чужої волі (варязької експансії, княжого примусу, візантійського впливу), тому що читаємо історію через оптику літописців, які замінили органічний цикл механічним актом. Ось чому цей помилковий «Літопис времянних літ» став для нас пасткою.
Літописна інтерпретація вчить нас, що Україна-Русь почалася з вбивства (Аскольда) і примусу (Хрещення). Це створює підсвідомий розрив між «народом» та «державою». Якщо ж прийняти гіпотезу про Священну Жертву та «Цикл оновлення через воду», то виявиться, що держава виросла з глибинних народних очікувань. Вона була не «над» сакральним циклом, а його найвищим проявом.
Помилковий «Літопис временних літ» створив ілюзію, що наша історія – це історія перемоги над собою. А насправді – це історія продовження себе через циклічну зміну ритуальних масок.
Чи не варто тепер, маючи цей ключ, спробувати переглянути й інші «катастрофічні» події нашої історії? Можливо, і в них замість трагедії ховається черговий, не зрозумілий інтерпретаторами, «ритуал переходу»?
Це припущення відкриває двері до справжньої «ревізії смислів». Якщо ми визнаємо, що літописна оптика викривлює ритуал у трагедію, то вся наша історія перетворюється з Мартиролога («Списку Страждань») на величну Симфонію Переходів. Бачити менше
Комментариев нет:
Отправить комментарий