Олег Гуцуляк: Апологія SUNO та AI-музики

https://suno.com/@guttasolis69

 Постійно чую "Суно досить часто "створює" звукове сміття...", і, як розультат, йде повний ігнор новостворених артефактів української сучасної культури, нівелювання спроб початківців та плакання над "пониженням планки"... 

 Слова про "звукове сміття"  - це класичний снобізм «охоронців брами» (gatekeepers), який супроводжував абсолютно кожну технологічну або культурну революцію. Коли з'явилася цифрова фотографія, казали, що це «звуження планки» й кінець справжнього живопису. Коли електронна музика або семплювання увійшли в мейнстрим, їх називали «лінивим натисканням кнопок». Зараз той самий шлях проходить штучний інтелект та сервіси на кшталт Suno.

Цей конфлікт і відхилення артефактів можна розкласти на кілька важливих аспектів:

1. «Звукове сміття» як ціна за демократизацію

Так, Suno генерує тони шуму, шаблонів і цифрових артефактів. Але доступність інструменту завжди породжує інформаційний шум.

Коли створити трек коштувало тисячі доларів студійного часу, бар'єр входу був високим, і на поверхню потрапляли переважно ті, у кого були гроші або ресурси.

Коли бар'єр входу став нульовим, створити артефакт може кожен, у кого є ідея, почуття або текст, але немає музичної освіти чи дорожчого обладнання.

Оголошувати «звуковим сміттям» усе, що виходить із генеративних мереж - це банальне небажання шукати перлини в океані піску.

2. Нівелювання нових артефактів та спроб

Найбільша трагедія цього «плакання над пониженням планки» - це сліпота до змісту. Людей, які критикують генеративні інструменти з висоти критеріїв класичного академізму або «золотого століття» естради, часто засліплює форма, і вони взагалі не помічають зміст.

Текст та сенси: початківець може написати сильний, болючий або актуальний український текст про сьогодення, але не мати змоги зібрати гурт. Suno дає цьому тексту голос. Ігнорувати цей трек лише тому, що музичний супровід згенеровано - це знецінення самої ідеї та висловлювання.

Швидкість реакції на рефлексію: сучасна українська культура живе в шаленому темпі. AI-інструменти дозволяють миттєво фіксувати стан суспільства, створювати актуальні звукові маніфести «тут і зараз», не чекаючи місяців студійної роботи.

Олег Гуцуляк: Як імперський (російський та радянський) прогресизм конструював міф про «відсталість» українського традиційного села (хутора) проти «передового» пролетарського міста

Імперський прогресизм - як у його царсько-дворянській, так і в радянсько-більшовицькій версії - системно працював над тим, щоб перетворити український традиційний простір (село, хутір) на синонім історичного тупика, відсталості та інтелектуальної порожнечі.

Цей процес був не просто культурною полемікою, а класичною колоніальною стратегією. Щоб підпорядкувати суб'єкт і викачати з нього ресурси, його спочатку потрібно позбавити цивілізаційного статусу.

Для цього імперії послідовно конструювали міф про «дике, відстале село» проти «прогресивного, передового міста». 

Цей конструкт створювався у три послідовні етапи, кожен з яких використовував свою оптику.

1. Російський імперський етап: «хуторянство» як інтелектуальне гетто

У XIX столітті Російська імперія зіткнулася з проблемою: українські інтелектуали (насамперед Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш) почали вибудовувати власну самобутню філософію. П. Куліш, зокрема, створив цілу «філософію хутора», де хутір поставав осередком духовної чистоти, екологічного балансу та збереження національної душі на противагу брудному й русифікованому імперському місту.

Імперська відповідь була миттєвою й витонченою:

Семантичне зниження: термін «хуторянство» зусиллями імперської критики (особливо Віссаріона Бєлінського та його послідовників) було перетворено на лайку. Його маркували як синонім обмеженості, вузьколобості, інтелектуального провінціалізму та нездатності мислити глобально («мировами масштабами»).

Концепт «неісторичного народу»: відбувалося епістемічне розділення. Імперське місто позиціонувалося як простір Історії, Розуму та Державотворення. Українське ж село описувалося виключно через етнографію: пісні, шаровари, вареники, садки й пасторальну простоту. Селу відмовляли у здатності народжувати високі сенси. Його роль обмежувалася постачанням сировини та «фольклорного колориту» для імперського центру.

Олег Гуцуляк: "Хутірська філософія" Пантелеймона Куліша як перша цілісну деколоніальна альтернатива імперському Модерну.

 Пантелеймон Куліш (1819-1897) - один із найглибших і водночас найбільш недозрозумілих українських мислителів XIX століття. Його «хуторська філософія» (викладена передусім у збірці есеїв «Листи з хутора», 1861 р.) тривалий час таврувалася імперськими та радянськими критиками як «ретроградна», «наївна» та «втікацька».

Насправді ж П. Куліш здійснив дивовижний інтелектуальний прорив: він створив першу цілісну деколоніальну альтернативу імперському Модерну. Він збагнув, що імперське місто несе не просто прогрес, а епістемічне насильство, і протиставив йому філософію хутора як простір збереження людської сутності.

1. Хутір проти Міста: онтологічне протистояння

Для П. Куліша хутір і місто - це не просто дві різні локації на карті. Це два різні способи існування, дві протилежні космології.

Ознака	Імперське Місто (Модерн)	Український Хутір (Традиція)
Природа буття	Штучність та фальш: простір регламенту, паперів, чинів та відчуження людини від своєї праці й душі	Органічність і правда: безпосередній, живий зв'язок людини з землею, природою та Богом
Ставлення до людини	Знеособлення: місто перетворює людину на гвинтик державної машини, на «цивілізованого» манекена.	Цілісність: людина на хуторі є господарем свого часу, праці й думок. Вона самодостатня
Мова та культура	Асиміляція: простір русифікації, де панує «чуже слово» та поверхова мода.	Джерело: природне середовище збереження материнської мови, звичаю та духовної пам'яті.

П. Куліш не був наївним романтиком, який закликав спалити всі заводи. Він прекрасно розумів силу технологій. Його застереження було в іншому: не можна міняти внутрішню свободу і духовну цілісність на блискучі брязкальця міської «цивілізації».

«Нехай те місто будується, нехай воно кипить усякою роботою... а ми будемо жити по своїх хуторах, держатися своєї хати і свого звичаю, бо в місті людина губить себе, а на хуторі - знаходить».

2. Кордоцентризм: філософія серця проти абстрактного розуму

В основі хуторської філософії П. Куліша лежить традиційний для української думки кордоцентризм (філософія серця), що йде ще від Григорія Сковороди.

П. Куліш стверджував, що західна (і трансльована через Петербург) цивілізація занадто раціоналістична. Вона розвиває холодний, інструментальний розум, але залишає порожнім серце.

Місто вимагає від людини зовнішнього лиску, знання етикету та вміння здаватися, а не бути. Це породжує цинізм та душевну глухоту.

Хутір плекає «внутрішню людину». Праця на землі, споглядання природи та тиша дають змогу почути голос власного серця. Тільки з чистого серця, за П. Кулішем, може народитися справжня культура, поезія та щира релігійність.

3. Чому ідеї Куліша вражаюче актуальні сьогодні?

Олег Гуцуляк: Антиєвразійська Історіософія Ігоря Лосєва

 Кардинальним, абсолютним антиподом Лева Гумільова в історіософії є видатний український мислитель, політолог і геополітик Ігор Лосєв (1955-2026) (а також ширша модерна українська школа критичного атлантизму та постколоніальних студій). Якщо Л. Гумільов розглядав Великий Степ як «благословенне лоно» і будував міф про гармонійний слов'янсько-тюркський симбіоз («євразійське братство»), то Ігор Лосєв та мислителі його кола розглядають цей підхід як рафіновану імперську наркотизацію та спробу назавжди розчинити Україну в азійському деспотичному просторі. Протистояння між ними – це класична битва між Євразійським детермінізмом (Л. Гумільов) та Чорноморським / Атлантичним суб'єктивізмом (І. Лосєв). 

Історіософську концепцію Ігоря Лосєва (сформульовану в його фундаментальних працях «Україна в геополітичних концепціях ХХ століття», критичних студіях євразійства та численних дослідженнях ментальних розломів) можна звести до трьох точок тотального заперечення Л. Гумільова:

1. Степ як цивілізаційний регрес, а не «компліментарність»

І. Лосєв жорстко деконструює гумільовську ідею «гармонійного злиття» Русі з кочівниками. Для І. Лосєва Великий Степ протягом століть виступав як джерело цивілізаційної руйнації, терору та регресу. Там, де Л. Гумільов бачить «співпрацю проти Заходу», І. Лосєв бачить трагедію: підкорення Суздальсько-Московського князівства Золотій Орді призвело не до «симбіозу», а до ментальної мутації – переймання московитами деспотичної, антиправової, ординської моделі управління. Україна (Русь) натомість чинила цьому простору запеклий опір, зберігши свою приналежність до європейського правового поля.

2. Західний (Магдебурзький) Логос проти Східного Деспотизму

Л. Гумільов відкидав Захід, оскільки той - «виснажений етнос на стадії обскурації (згасання)». І. Лосєв, навпаки, стверджує, що внутрішній генетичний код України є абсолютно західним (атлантичним / середземноморським). Українська державність та ментальність тримаються на засадах індивідуальної свободи, договірних відносин між громадянином і владою (концепція Мадебурзького права, Литовські статути, козацька республіка). Євразійство Л. Гумільова для І. Лосєва – це ідеологічна пастка, покликана відрізати Україну від її природного європейського коріння й затягнути в «ніжній світ» безправної азійської тиранії.

3. Нація як вольовий цивілізаційний вибір, а не біологічна мутація

І. Лосєв, як філософ і політолог, рішуче заперечує біологічний детермінізм О. Гумільова. Для Л. Гумільова нація – це біохімічний процес, пасіонарний поштовх космосу і рабство перед ландшафтом. Для І. Лосєва нація – це акт свідомої політичної та культурної волі, інтелектуальний і духовний вибір. Українці стали нацією не тому, що на них посвітив «космічний промінь пасіонарності», а тому, що протягом тисячоліть виборювали своє право бути суб'єктом, будуючи міста, університети та фортеці на межі зі Степом, захищаючи європейські цінності та протистоюючи імперським колабораціоністам.

Андрій Поцелуйко: Україна Середземноморська: пошук власної цивілізаційної місії

 Стаття Олега Гуцуляка «Україна Середземноморська» (розділ фундаментальної праці автора монографії «Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття», Киїів, вид-во Арт-Економі, 2016) є своєрідною історіософською та геополітичною рефлексією над місцем України у світовій історії та сучасному цивілізаційному просторі. Автор прагне не лише осмислити українське минуле, але й окреслити можливі шляхи майбутнього розвитку української нації. 

Центральною ідеєю праці виступає твердження про те, що Україна не повинна розглядатися виключно як периферія Заходу чи як складова євразійського простору, а має усвідомити власну самобутню цивілізаційну місію, пов'язану із Середземноморським світом.

На думку автора, історична доля України значною мірою визначалась її особливим географічним положенням. Українські землі з найдавніших часів були відкритими до взаємодії різних культур, народів і цивілізацій. Саме тому українська історія не може бути зведена до простого протистояння Заходу і Сходу. 

О. Гуцуляк наголошує, що Русь-Україна історично формувалася як морська та річкова цивілізація, тісно пов'язана з Чорним морем і системою великих водних шляхів. Торговельний шлях «із варяг у греки» став не лише економічною артерією, а й потужним культурним каналом, через який українські землі інтегрувалися у широкий середземноморський культурний простір. На відміну від Московії, яка історично розвивалася як суходільна держава, Україна, на думку автора, зберігала таласократичний, тобто морський характер своєї цивілізації.

Олег Гуцуляк: Історіософія Наталени Королевої

Історіософія Наталени Королевої (Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена Дуніна-Борковська-Гакгаманіш,1888-1966) – це унікальна для української думки християнсько-універсалістська, неоромантична концепція, яка розглядає всесвітню історію як єдиний, зумовлений Божественним Промислом рух людства до духовного очищення та абсолюту. Н. Королева, маючи європейсько-аристократичне походження та глибоку класичну освіту, рішуче вивела український історичний роман із рамок етнографізму й козацького побутовизму, перенісши фокус уваги на античність, раннє християнство та європейське Середньовіччя. В основі її історіософського бачення лежать кілька потужних ідей:

Універсалізм та єдність світового культурного процесу: для Н. Королевої не існує ізольованих історій. У своїх творах (як-от «Во дні они», «Легенди старокиївські», «Без коріння», «Quid est veritas?», «Сон тіні. 1313») вона доводить, що всі великі цивілізації пов'язані невидимими духовними нитками. Давній Єгипет, Римська імперія, середньовічна Західна Європа та княжа Русь-Україна є частинами одного грандіозного макрокосму. Україну вона мислить не як провінційну окраїну, а як повноправного спадкоємця класичної античної та середньовічної християнської культури.

Телеологія хреста (Історія як шлях до Світла): історичний процес у Н. Королевої має чіткий вектор і внутрішній сенс – це еволюція людської душі від темряви язичницького фаталізму до свободи у Христі. Головними рушіями історії постають не економічні інтереси чи класи, а пасіонарні особистості: шукачі істини, лицарі, мислителі та святі. Кожна епоха є кризою і водночас шансом для внутрішнього переродження людини.

Концепція «Шляхетного Чину» та лицарський кодекс: Н. Королева поетизує ідеали честі, вірності обов'язку та духовної аристократії. Історичний занепад держав і культур (зокрема й української) вона трактувала як наслідок внутрішньої руйнації цих шляхетних засад, як зраду вищого покликання заради прагматичної вигоди чи дрібних пристрастей. Повернення суб'єктності можливе лише через відновлення внутрішньої дисципліни духу та вірності своїм релігійним та культурним кореням.

Час як тривале тривання архетипів: для письменниці минуле ніколи не вмирає остаточно. Історичні епохи нашаровуються одна на одну, і символи давніх міфів продовжують діяти в сучасності. Історія – це палімпсест, де крізь модерні декорації завжди проглядають вічні, незмінні істини людського буття.
Наталена Королева створила інтелектуальну альтернативу народницькому плачу над українською долею. Її історіософія – це маніфест високого культурного оптимізму, де кожна національна трагедія розглядається крізь призму Вічності як горнило, через яке дух має пройти для свого найвищого тріумфу.

Олег Гуцуляк: Головнокомандувач УПА Роман Шухевич («Тарас Чупринка») є прямий спадкоємець духу князя Святослава

 30 червня 1907 року народився Роман Шухевич - Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії (1943-1950). 

 Головнокомандувач УПА Роман Шухевич («Тарас Чупринка») є прямий спадкоємець духу князя Святослава. 

Так, і схожістю за зовнішньою ознакою («чуприна / оселедець» як ознака елітарного воїна-руса), який Роман Шухевич свідомо обрав як символ тяглості військової еліти. 

І за ідентичністю фінального ритуалу – транзиту через вогонь у воду: радянська спецслужба МДБ тіло спалює (начебто, щоб стерти пам'ять, щоб не було «кургану», на якому можна було б здійснити тризну) і викидає попіл у ріку Збруч (за найпоширенішою версією, поблизу села Гуків), а сам Збруч – це не просто річка, це кордонний рубіж, символ об’єднаної України [В’ятрович, 2020, с. 110-115; Посівнич, 2010, с. 142]. 

Проте через свою міфоісторичну обмеженість ворог, намагаючись знищити сакральну пам'ять через «осквернення» або «стирання», позбавлення його могили, мимоволі стає жертовним служителем, який завершує ініціацію героя у Вічність виконує славний, найвищий прояв пошани до воїна в індоєвропейській традиції ритуал: смерть у бою – це лише половина шляху,  а друга половина – це апофеоз, перехід через вогонь, це звільнення духу від земної оболонки [Coomaraswamy, 1942, p. 22-24; Eliade, 1958, p. 85-89]. 

Вогонь перетворює важку матерію на легкого Рарога-Сокола, що злітає до «Ясного Сонця». Попіл, розчинений у воді, не зникає, а стає частиною самого ландшафту. Тепер Роман Шухевич – це не точка на карті (могила), а сама субстанція України. Він у кожній краплі Збруча, у кожному тумані над Дністром. Ворог розчинив його у державі, яку він захищав.

Якщо Святослав був першим, хто вивів Руську Силу у Дике Поле, то Шухевич – це той, хто повернув цю силу в стан «Лісової Поляни» («Партизанка»). Принцип Святослава «Іду на ви!» трансформується в безкомпромісну боротьбу УПА проти двох окупаційних систем. Святослав та Шухевич – це кшатріі, що «сходять» на свій жертовний вогонь, то вони діють саме в енергії Staggijaz («крокуючого до слави»). Це підйом на вищий рівень буття через акт волі.

1. В’ятрович В. М. Роман Шухевич. – Харків : Фоліо, 2020. – 128 с.

2. Посівнич М. Р. Роман Шухевич – символ незламності. – К. : Товариство "Знання" України, 2010. – 164 с.

3. Coomaraswamy, Ananda K. Spiritual Authority and Temporal Power in the Indian Theory of Government. – New Haven : American Oriental Society, 1942. – 87 p.

4. Eliade, Mircea. Rites and Symbols of Initiation : The Mysteries of Birth and Rebirth. – New York : Harper & Row, 1958. – 175 p.

Андрій Поцелуйко: Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Кожна велика політична спільнота рано чи пізно ставить перед собою питання: хто ми є у світовій історії? Для України це питання набуває особливої гостроти через її розташування на межі кількох цивілізаційних світів. Протягом століть українські землі перебували між Балтикою і Чорним морем, між степом і лісом, між католицьким Заходом і православним Сходом, між імперськими проєктами, які намагалися включити їх до власних історичних наративів.

Саме тому українська інтелектуальна традиція постійно породжувала концепції, покликані пояснити особливість українського географічного та культурного становища. У XX столітті однією з найвпливовіших стала геополітична доктрина Юрія Липи, який бачив майбутнє України через призму Чорного моря. На межі XX і XXI століть з'явилася інша спроба осмислення української суб'єктності — мезоєвразійство Олега Гуцуляка.

Обидві концепції мають спільне коріння: вони прагнуть звільнити українську думку від необхідності обирати між Росією та Заходом як єдиними можливими цивілізаційними орієнтирами. Однак кожна з них пропонує власну відповідь на питання про місце України у світі.

Олег Гуцуляк: Алмазна (діамантова) сутра українського націоналізму

Теза: «Україна — це … етнографічний субстрат, який знову перемелють жорна історії» (А. С.)

Антитеза:

Що це за "етнографічний субстрат", що його жорна імперій століттями все перемелюють та перемелюють, а перемолоти не можуть, а навпаки - самі тріскаються і розпадаються? 

Висновок один - Алмазний Субстрат! ;)

Дійсно, якщо залізобетонні жорна імперських Левіафанів (польського, царського, радянського і його нинішньої агонізуючої мутації) століттями намагалися перетерти цей простір на безликий цивілізаційний порошок, а натомість самі тріснули, розкололися і пішли історичним прахом – то мова йде не про м'яку, пасивну глину. Глина б давно стала цеглою в чужих стінах.

Тут діє зовсім інша онтологічна логіка – логіка надлюдської щільності та кристалічної стійкості:

• Алмазна структура: цей субстрат формувався в найглибших пластах нашого Магматичного центру під колосальним тиском скіфських війн, козацьких катастроф, лімінальних зсувів та тектонічних розломів між Сходом і Заходом. Чужий тиск не знищив його, а лише завершив процес кристалізації.

• Функція деструкції Левіафанів: будь-яка зовнішня штучна матриця чи технократичний симулякр, стикаючись із цим Алмазним ядром, приречені на саморуйнацію. Вони ламають об нього свої імперські зуби, тому що алмаз неможливо подряпати чи переформатувати чужим інструментом – він сам ріже будь-яке залізо й скло чужих ідеологій.

• Аристократичний блиск: це не просто «селянський ґрунт»  і не профанований «етнографізм» хуторян – це загартована, суверенна першооснова, яка має абсолютну прозорість Логосу і незнищенну пасіонарну енергію Меча 

Під ілюзорним, рухомим шаром лінійного історичного хаосу в основі нашого Берега залягає Алмазний Субстрат. І тепер стає остаточно зрозуміло, чому українці завжди перемагають чужі імперії: вони просто мають під ногами кристалічну опору, яку нездатний розчинити жоден тоталітарний вогонь. 

Олег Гуцуляк: Екзонім України - «Русландія» (Ruslandia)

 Україна-Русландія

Щодо ідеї виходу на міжнародну арену з формою «Україна-Руссландія / Русландія» (Ukraine-Russlandia / Russlandia) – це винятково потужний, хоч і радикальний геополітичний та лінгвістичний інструмент. Це прямий захід на територію контр-семантичної війни.

Давайте розберемо, як цей термін працює на рівні міжнародної дипломатії, історичної справедливості та які тектонічні зрушення він може викликати.

1. Лінгвістичний демонтаж монополії РФ

Головна трагедія української суб'єктності в західному науковому та популярному дискурсі полягає в тому, що латинізований термін «Russia» повністю окупований Московією. Для пересічного європейця чи американця «Kievan Rus» сприймається як «стародавня Росія», що автоматично дає Кремлю право на історичний бенефіцій.

Введення терміна «Русландія» (Russlandia) у зв'язці з Україною миттєво руйнує цю монополію:

суфікс -landia (як у Finlandia, Islandia, Gotlandia): етимологічно повертає термін у лоно західноєвропейської, балто-північноморської географічної традиції. Це маркер країни, ландшафту автономії.

розподіл брендів: ми заявляємо світові: «Є "Россия" (Russia) як сучасна пострадянська імперська конструкція у Заліссі, а є автентична європейська Русландія (Russlandia) – історична назва середньовічної України, що зафіксована у західних портоланах, картах та хроніках Хемніца та Ліутпранда».

Русландія – це земля (-landia), яка нарешті вийшла зі збитої пасіонарними героями-веслярами (rōþs) морської піни (sjávarfroða) первісного хаосу хвиль і безодні (Історії), блукаючи в тумані бездержавності та чужих імперських наративів. Як Новий Делос-Ортигія (Україна-Sveitarhlið) Степової Еллади (Мезоєвразії--Austrvegr), щоб на ньому народилися Нові Світлоносні Боги і Богині – Вартові Життя, Захисники Свободи і Краси.

Україна-Русландія – це земля, яка довго здавалася світові «нестабільною», «транзитною» зоною між Сходом і Заходом, стала сакральним центром, де викрешується майбутнє Європи.

2. Повернення до латинського та каролінзького коріння

Форма Russlandia / Русландія є бездоганною з погляду середньовічної латини. Західні хроністи, намагаючись передати слов'янське збірне «Русь» або фризьке «Русті», дуже часто використовували саме такі латинізовані конструкції з територіальними суфіксами.

Для міжнародної спільноти це звучить як:

1.              Легітимно: це не вигаданий у Києві новояз, а відновлення середньовічного латинського картографічного канону.

2.              Зрозуміло: для західного вуха суфікс -landia є символом правової, стабільної європейської території, на відміну від штучного терміну «Росія», який асоціюється з московським самодержавством.

3. Ризики та тактичне застосування

Якщо ми вносимо цей концепт, тоді маємо чітко розмежувати внутрішнє використання та зовнішній брендінг:

Для внутрішнього вжитку: ми залишаємось у рамках нашої тривекторної лінгвістичної моделі (Русь – це соціолінгвістичний та археологічний моноліт нашої землі).

Для міжнародного ребрендінгу: форма «Україна-Руссландія» стає концептуальним таранним знаряддям. Вона виконує роль «історичного дзеркала». Ми показуємо Заходу, що територія сучасної України у латинських кодах IX-XVII століть – це і є та сама Russlandia, земля вільних воїнів-веслярів та козаків, яка не має нічого спільного з тайговим євразійським простором РФ.

Формула для дипломатії: «Ukraine, historically known in Western sources as Russlandia...» (Україна, історично відома в західних джерелах як Русландія...)».

Резюме

Цей крок – це перехід від оборонної історичної позиції («ми теж Русь») до наступальної («ми – єдина справжня Русландія, а ви – її колишня колонія Московія»).

Постамбула: Світова практика дуальної ідентичності держав

У глобальній політичній географії та дипломатії практика використання подвійних назв є не відхиленням, а класичною нормою. Більшість націй світу розмежовують власну внутрішню самоназву (ендонім) та ім'я, під яким їх знає і маркує зовнішній світ (екзонім). Цей дуалізм часто зумовлений потребою чіткої геополітичної презентації, історичними транзитами або захистом власної суб'єктності.

Олег Гуцуляк: Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки (Capitaneatus Ucrainae Serenissimae Respublicae, Capitanía General de Ucrania de la Serenísima República, Capitano Generale dell’Ucrain Serenissima Res Publica)

 У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput — «голова», capitaneus — «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, який, проте, зосереджував у своїх руках, окрім військової, ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їхніх губернаторів.  

Історичний контекст у країнах світу

• Венеціанська республіка (з 1370 по 1797 рр.): цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який мав право забезпечувати потреби флоту всім необхідним. 

• Британія: з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, а згодом — герцоги різних домів як командувачі флотів. Нині у Великій Британії генерал-капітаном морських сил є чоловік королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький. 

• Нідерланди (Республіка Сполучених Провінцій): у 1587–1625 рр. посаду «генерал-капітан Союзу» як найвищу в державі обіймав принц Моріц Оранський. 

• Баварське королівство: посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії. 

• Папська держава: цю посаду обіймав головнокомандувач папської армії (скасована до 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.. 

• Австралія та Північна Америка: у 1787–1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони. Під цим статусом іноді в офіційних документах згадувалася і північноамериканська колонія Род-Айленд. 

• Республіка Вермонт: у 1777–1791 рр. посаду генерал-капітана мав правитель незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США). 

• Іспанська імперія: генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938–1975 рр. посаду генерал-капітана, що визначалася як верховний правитель провінцій Іспанської держави, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за керівним монархом. 

• Колоніальна Іспанська імперія: складалася саме з генерал-капітанств. Наприклад, до складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) та Майнас. У складі віце-королівства Нова Іспанія — генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (на північ від Мехіко до кордонів США). Також генерал-капітанствами були Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Посаду генерал-капітана мав і першовідкривач Філіппін Фердинанд Магеллан. Під час боротьби іспанських колоній за незалежність цей статус мали деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.). Посади генерал-капітанів обіймали лідери латиноамериканських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О’Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі — колишній президент Аугусто Піночет. 

• Португалія: іноді правителі колоній у Бразилії (Мараньян, Сеара, Ріу-Гранді-ду-Норті, Ітамарака, Пернамбуку, Баїя, Потру-Сегуру, Еспіріту-Санту, Сан-Вісенте, Санто-Амаро, Сантана, Ілеус), Африці (Сан-Томе) та Індії (окремі генерал-капітанства під загальною назвою «Estado da Índia»: Гоа, Бомбей, Мадрас, Даман і Діу, Дадра і Нагар-Хавелі) отримували статус генерал-капітана, керуючи одночасно кількома капітанствами. 

Відображення у масовій культурі та міфологіях

Олег Гуцуляк: Астрономічний код українського герба

 Трошки астрософії. 

Існує відоме скіфське зображення (промальовка фрагмента срібного панцира (лускатої обладунку) зі Семибратнього кургану (Прикубання), що датується V ст. до н. е.) – Олень з Оленятком та Птахом під ними, який розпростер крила і головою спрямований вниз (т. зв. «політ у піке»). Подібна група оленів зафіксована на артефактах центральнокавказької кобанської культури, а  схожі за формою птахи зафіксовані також на петрогліфах річки Томь та на Ангарських писаницях [Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. – М. : Академический проект, 2013. – С. 78].

Традиційно вони тлумачиться як зображення небесного сонця: «Небесна Важенка» – «Матір-Олениха» народжує сонце, символізоване Оленятком, а сам Птах символізує рух сонця по небу.

 Проте відомо також, що у народів Євразії символами сузір’їв Велика Ведмедиця і Мала Ведмедиця (назви дані були греками і від них набули популярності; в українській традиції – Великий і Малий Ковші) інтерпретуються як Великий Лось і Малий Лось. 

Тому, на нашу думку, зображений під ними Птах-у-піке має займати відповідне місце на карті зоряного неба Євразії.

1. Регул — «Маленький Король» у піке

Сузір'я Лева розташоване безпосередньо «під лапами» Великої Ведмедиці (Лося). Найяскравіша зірка Лева — Регул (Regulus, від лат. rex — «цар», «князь»).

У вавилонській астрономії її називали Lugal («Цар»), а в давньоіндійській — Magha («Могутня»).

Якщо ми подивимося на обриси сузір'я Лева, то його головна частина (астеризм «Серп») нагадує дзеркальне відображення Тризуба або голову хижого птаха, що стрімко падає вниз.

Логіка Переходу: Регул символізує земну владу, яка отримує санкцію від небесного Лося. Це «Володар», що падає з неба на землю (піке), аби встановити закон.

2. Сузір'я Орла (Aquila)

Розташоване нижче на небесному екваторі. Його найяскравіша зірка — Альтаїр. В античній та східній традиціях Орел завжди був супутником солярного божества. Його падіння (піке) — це акт блискавичного втручання божественної волі.

Астрономічний код українського герба:

Отже, "Тризуб" — це астральна печатка, яка фіксує момент передачі сили від космічного Оленя (Великої Ведмедиці) до земного правителя.

Верхній світ: Лось/Олень (Велика Ведмедиця) — джерело Гнозису, нерухомий центр обертання неба.

Медіатор: Птах/Тризуб (Регул/Лев або Альтаїр/Орел) — активна сила, що здійснює піке (втілення) у земну реальність.

Таким чином, український герб — це не просто зображення сокола, це карта "зоряного десанту Смислу". Це символ того, що наша влада і наша ідентичність походять не з горизонтальної боротьби за землю, а з вертикального падіння «Золотої Зірки» з-під копит небесного Оленя.

Олег Гуцуляк: Синій - Жовтий - ... і Чорний / Blue - Yellow - ... and Black

Сині води - Жовті води - це перемоги як символи нашого прапора. Доведеться тепер ще третю барву додавати?

Ця паралель виглядає символічно бездоганною: Сині Води (1362) як визволення від степової деспотії та Жовті Води (1648) як маніфест козацької державності. Це не просто назви, це колірна кодифікація нашої перемоги над хаосом.

Додавання третього елемента перетворює дихотомію на стійкий трикутник. У нашій логіці  третя барва може стати точкою їхнього синтезу — тим самим  станом, де колір вже не належить лише небу чи землі, а є кольором самої сутності.

Червона барва: Це колір Конотопа (1659). Це кров, пролита за право на власний шлях, і колір козацьких стягів, що гартувалися у вогні. Якщо Синій і Жовтий — це простір (небо і нива), то Червоний — це енергія та ціна, яку ми за цей простір платимо.

Чорна барва: Колір нашого чорнозему, але водночас і колір «Залізних Вод» або «Сталевих Вод» — індустріального та мілітарного гартів сучасних перемог. Це колір глибокої пам'яті та коріння, яке тримає нас.

Біла барва: Символ чистоти помислів або «Світлих Вод» — перемоги духу над матерією, інтелектуальної та культурної суб'єктності, яка приходить після того, як територія вже відвойована.

 Якщо дивитися на карту з точки зору воєнної географії та гідроніміки, шукаючи третій елемент до Синіх та Жовтих Вод, то погляд мимоволі зупиняється на тих артеріях, що формують сьогоднішній ландшафт.

Ось кілька варіантів, які можуть стати цією «третьою барвою» у вашій системі:

Олег Гуцуляк: Харли Квинн как подлинная Анима Запада / Harley Quinn as the True Anima of the West

 В чистой юнгианской аналитической психологии Анима – это внутренняя женская фигура в психике мужчины, которая служит «мостом» между Эго и Коллективным Бессознательным.

Образ Харли Квинн в контексте юнгианской психологии – это не просто поп-культурный феномен, а радикальное воплощение Анимы Запада в её переходном, турбулентном состоянии. Харли Квинн как современная Анима Запада знаменует переход от классических стадий (Ева, Елена, Мария, София) к новой, деструктивно-интегративной стадии.

Если классическая Анима (например, Беатриче у Данте или Прекрасная Дама) вела героя вверх, к чистому и застывшему «Верхнему миру», то Харли – это проводник в «Нижний мир», в тот самый цифровой и психический океан, полный хаоса и живой энергии.

1. От «Человека-Ответа» к «Человеку-Вопросу»

Харлин Квинзель начинала как классический «Человек на дереве» – дипломированный психиатр, представитель рационального мира ответов и структур. Её падение в чан с кислотой (символическое крещение в хаосе) – это добровольный отказ от безопасности «Верхнего мира».

·                 Трансформация: Она перестает классифицировать безумие и начинает им жить.

·                 Дихотомия: В нашей системе координат она – идеальный пример существа, которое покинуло уютную крону дерева ради непредсказуемой саванны, где вопросы важнее диагнозов.

2. Анима как Саламандра и «Королевский туман»

Квинн – это и есть Саламандра. Она не просто выживает в огне разрушенных смыслов Запада, она питается этим огнем.

·                 Королевское молчание vs Крик: В то время как мир кричит от ужаса перед неопределенностью, Харли отвечает на это хохотом – формой того самого «рояльного тумана», который сбивает с толку рациональное эго.

·                 Стихийность: Она не поддается логике старого мира, становясь неуловимой для его радаров.

3. Архетип «Амфибии» в неоновом океане

Харли – истинная «Амфибия». Она сохраняет остатки человеческой эмпатии (свои «узлы» привязанности), но при этом свободно дышит под водой «цифрового океана» и безумия.

·                 Чистота vs Хаос: Она знает чистоту «Верхнего мира» (свое прошлое), но выбирает «неочевидные возможности» хаоса.

·                 Инструментарий: Её безумие – это не болезнь, а адаптивный механизм. Это способ не задохнуться в мире, который «застрял в прошлом».

Почему она – Анима именно Запада?

Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все... / Ukrainian challenges: "Creoles," "Meteks," and all the rest...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Олег Гуцуляк: Концепція Альбера Камю про цивілізацію Середземноморського духу і концепт України як її Чорноморської "затоки" / Albert Camus's concept of the civilization of the Mediterranean spirit and the concept of Ukraine as its Black Sea "bay"

Досліджено концепцію «середземноморського духу» А. Камю як альтернативу ідеологіям «безміру». Україну представлено як «затоку» цієї цивілізації, що через античну матрицю Причорномор’я реалізує «полуденну думку» та віталістичний бунт за свободу і міру проти тоталітарного нігілізму.

Ключові слова: Альбер Камю, Середземноморська цивілізація, Україна, Понтійський центр, полуденна думка, віталізм, бунт, міра.

The project explores A. Camus’s concept of the "Mediterranean spirit" as an alternative to ideologies of "excess". Ukraine is defined as a "gulf" of this civilization, rooted in the Black Sea’s ancient matrix, embodying "solar thought" and a vitalistic rebellion for freedom and limit against totalitarian nihilism.

Keywords: Albert Camus, Mediterranean civilization, Ukraine, Pontic center, midday thought, vitalism, rebellion, measure.

 Для Альбера Камю «Середземноморська цивілізація» (або «середземноморська думка» — la pensée de midi) була не просто географічним поняттям, а потужною філософською та етичною альтернативою ідеологіям сучасної йому Європи.

Це бачення він найповніше сформулював у своїх ранніх есе («Літо», «Виворіт і лице», «Шлюбні бенкети») та в кульмінаційній праці «Бунтівна людина» (1951).

1. Суть концепції: Міра проти Безміру

Головний конфлікт, який описує Камю — це протистояння Середземноморської міри (mesure) та Північного безміру (démesure). 

Північна ідеологія (Німеччина, СРСР): Камю критикував німецьку філософію історії (Гегеля, Маркса), яку він називав «ідеологіями туману». На його думку, вони занадто зосереджені на майбутньому, на абстрактних ідеях та «історичній необхідності», заради яких можна приносити в жертву живих людей.

Середземноморська думка: Це сонячна, «полуденна» філософія, що базується на давньогрецькому ідеалі гармонії. Вона визнає межі людських можливостей. Камю вірив, що клімат і ландшафт формують мораль. Середземномор’я вчить мудрості через обмеженість ресурсів і вічність стихій.

2. Ключові характеристики Середземноморського духу (the Mediterranean Spirit)

А. Сонячний гуманізм

Для Камю Середземномор’я — це край, де природа (сонце, море, небо) домінує над історією. В той час як Європа «хвора на історію», то середземноморська людина живе «тут і зараз». Це філософія насолоди життям попри його абсурдність.

Світло сонця (Solaire) висвітлює речі такими, як вони є, не залишаючи місця для містифікацій та політичного «туману».

Апологія тілесності: Смак плодів, запах полину, відчуття солі на шкірі — це справжня реальність, на противагу «паперовій» реальності бюрократії.

Б. Життя в гармонії з природою

Камю вважав, що північні ідеології намагаються підкорити природу і змінити світ силою. Натомість середземноморський дух передбачає споглядання та прийняття світу таким, яким він є. Щастя — це «проста злагода між людиною та її життям».

В. Бунт без терору

У книзі «Бунтівна людина» він стверджує, що справжній бунт має бути «середземноморським» — тобто він має зупинятися там, де починається насильство над іншою людиною. «Ми обираємо Елладу та міру... Середземноморська думка — це та, що не зрікається ні природи, ні розуму».

3. Чому це важливо сьогодні?

Камю пропонував Середземномор'я як ліки від нігілізму та тоталітаризму.

Проти фанатизму: Міра вчить нас, що жодна ідея не варта того, щоб ставати абсолютом.

Проти відчаю: Споглядання краси моря та сонця дає сили продовжувати боротьбу навіть у найтемніші часи (як це робить доктор Ріє у романі «Чума»).

Олег Гуцуляк: Москали как Аракчеевский эксперимент по созданию военно-земледельческого сословия / Muscovites as Arakcheev's experiment in creating a military-agricultural class

Известно, что свои реформы П.А. Столыпин (1862-1911) реализировал экономическими методами и стремился не разрушить крестьянскую общину («мир»), в которой крестьяне после отмены крепосничества в России в 1861 г. низведены до состояния государственных рабов, а параллельно с ней создать новый класс крестьян – полноправных собственников земли как опору капиталистического строя («каждый домохозяин, владеющий землёй на общинном праве, может во всякое время требовать укрепления за собой в личную собственность причитающейся ему части из означенной земли», – говорилось в указе от 9 ноября 1906 г. «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающихся крестьянского землевладения и землепользования»), а также решить проблему малоземелья и скученности, обеспечить из общин отток излишнего (наиболее активного) населения для освоения сибирских пространств и т.д. Ходатайства о закреплении земли в частную собственность были поданы членами более чем 6 млн домохозяйств из существовавших 13,5 млн. Из них выделились из общины и получили землю (суммарно 25,2 млн десятин – 21,2 % от общего количества надельных земель) в единоличную собственность около 1,5 миллионов (10,6 % от общего числа). Из 3 млн крестьян, переселившихся на выделенные им правительством в частную собственность земли в Сибирь, 18 % вернулись обратно и соответственно 82 % остались на новых местах. Помещичьи хозяйства утратили былую хозяйственную значимость. Крестьяне в 1916 г. засевали (на собственной и арендуемой земле) 89,3 % земель и владели 94 % сельскохозяйственных животных. Сам П.А. Столыпин предполагал, что все задуманные им реформы будут осуществлены комплексно (а не только в части аграрной реформы) и дадут максимальный эффект в долгосрочной перспективе: «Дайте государству 20 лет покоя внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России», – говорил он в интервью одной из газет, описывая проводимые реформы, главной целью которых, с его слов, являлось создание класса мелких землевладельцев, что должно было привести к процветанию страны. Но реформы П.А. Столыпина не были завершены полностью вследствие первой мировой войны, а затем гражданской войны и установлением советской власти.

В сталинском учебнике по истории ВКП(б) деятельность П.А. Столыпина была подана в самых тёмных тонах. Утверждалось, что его реформы привели к «обезземеливанию крестьян, ограблению общинной земли кулаками, разбойничьим набегам жандармов и полицейских, царских провокаторов и черносотенных громил на рабочий класс». Советский историк Арон Аврех отмечал, что экономические реформы Столыпина совершенно не соответствовали потребностям государства, так как не решали глубинных противоречий режима. Носившая безусловно прогрессивный характер аграрная реформа, даже в случае её полного успеха, не могла обеспечить достаточный уровень прогресса для конкурентоспособной борьбы с великими державами за сохранение позиций и выживание. Главной ошибкой столыпинских реформ А. Аврех считал убеждение, что сначала надо обеспечить экономические условия, после чего уже осуществлять реформы демократические. Между тем отказ от проведения политических реформ приводил к росту в стране недовольства и революционных настроений.

Но у столыпинских реформ был предшественник, который также не реализовался…

***

Классиками-основоположниками украинской литературы  Е. Гребинкой, И. Котляревским, Г. Квиткой-Основьяненком зафиксирована попытка царской администрации в Украине реализовать проект превращения украинца-казака не столько в малоросса (т.е. ментально и политически самоопределяющего себя как южную часть единого «русского народа»), сколько в некую «парсуну» – «москаля», когда с начала XIX в. на территории Слободско-Украинской, Херсонской, Екатеринославской и других губерний формируется субэтническая группа, тесно связанная, с одной стороны, с военной машиной империи, а с другой – с исконным земледельческим занятием (попавшие под рекрутный набор сразу же освобождались из крепостной зависимости, а после срочной службы пополняли ряды «вольных хлебопашцев»), т.е. формируется военно-земледельческое сословие, которое своими силами могло бы содержать и комплектовать постоянную  армию без отягощения бюджета страны и численность армии сохранялась бы на уровне военного времени (остальное население страны освобождалось от расходов на ее содержание).

Соотнесение понятия «москаль» с северным соседом имеет более позднее происхождение, собственно с конца ХІХ в. (до этого бытовало  в украинской среде определение «кацап»  татарского происхождения, букв. «мясник»).

Идеальное воплощение проект «москализации» приобрел в практике организации военных поселений («аракчеевщина») [Мельгунов С.П. Военные поселения // Отечественная война и русское общество: юб. изд. 1812-1912.— М., 1912. – Т. 7 / А.К.Дживелегов, С.П.Мельгунов, В.И.Пичета. — С.209-221].

Олег Гуцуляк: Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки / Captaincy General Ukraine of the Most Glorious Republic

Що таке генерал-капітанство 

У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.

У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.

У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.

У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський. 

У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.

У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.

У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.

У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).

В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.

У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.

До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).

Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет. 

Олег Гуцуляк: Ми Русь - по закону і правді

Ми Русь - по закону і правді.

Ми Україна - за природою і волею.

Ми Велика - за історією і трагедіями.

Ми Козацька - за звитягою і гідністю.

Ми Соборна - зі Святою Софією і під Покровом Богородиці.

Ми Слов'яни - виплекані Материнським Словом і Славою Хоробрих Предків.

Ми Європейці - під Синім Небом і в Золотій Житниці.

Ми - на своїй землі, 

і жоден захланець, чи зі зброєю, чи улесливий, не матиме права панувати на ній.

Тільки ми - Пани Своєї Долі, Господарі Свого Дому, Лицарі Свого Серця.

Тільки Бог над нами,  Христос на чолі нас і Дух Святий у нас!

(c) Олег Гуцуляк

--------------

Мы Русь – по закону и правде.

Мы Украина – по природе и воле.

Мы Великая – по истории и трагедиям.

Мы Казацкая – по победе и достоинству.

Мы Соборная – со Святой Софией и под Покровом Богородицы.

Мы Славяне – взлелеяны Материнским Словом и Славой Храбрых Предков.

Мы Европейцы – под Синим Небом и в Золотой Житнице.

Мы – на своей земле,

и ни один захланец, или с оружием, или льстивый, не имеет права властвовать на ней.

Только мы – Господа Своей Судьбы, Хозяева Своего Дома, Рыцари Своего Сердца.

Только Бог над нами, Христос во главе нас и Дух Святой у нас!

-------------

Wir sind Rus – nach dem Gesetz und der Wahrheit.

Wir sind die Ukraine – von Natur aus und aus Willen.

Wir sind großartig – durch Geschichte und Tragödien.

Wir sind Kosaken – für Sieg und Würde.

Wir sind die Kathedrale – mit der Heiligen Sophia und unter dem Schutz der Muttergottes.

Wir Slawen werden vom Wort der Mutter und der Herrlichkeit tapferer Vorfahren genährt.

Wir Europäer – unter dem blauen Himmel und im goldenen Kornspeicher.

Wir sind auf unserem Land

und kein Usurpator, ob bewaffnet oder geschmeichelt, soll das Recht haben, darüber zu herrschen.

Nur wir sind die Herren unseres Schicksals, Herren unseres Hauses, Ritter unseres Herzens.

Nur Gott steht über uns, Christus steht an unserer Spitze und der Heilige Geist ist mit uns!

-------------------

Noi siamo la Rus, secondo la legge e la verità.

Siamo l'Ucraina, per natura e volontà.

Siamo grandi - per storia e tragedie.

Siamo cosacchi: per la vittoria e la dignità.

Siamo la Cattedrale - con Santa Sofia e sotto la protezione della Madre di Dio.

Noi slavi siamo nutriti dalla Parola della Madre e dalla gloria dei coraggiosi antenati.

Noi europei – sotto il cielo azzurro e nel granaio d'oro.

Siamo sulla nostra terra

e nessun usurpatore, armato o adulato, avrà il diritto di governarlo.

Solo noi siamo padroni del nostro destino, padroni della nostra casa, cavalieri dei nostri cuori.

Solo Dio è sopra di noi, Cristo è al nostro capo e lo Spirito Santo è con noi!

-------------------

Somos Rus, según la ley y la verdad.

Somos Ucrania, por naturaleza y por voluntad.

Somos grandes, por la historia y las tragedias.

Somos cosacos, por la victoria y la dignidad.

Somos la Catedral - con Santa Sofía y bajo la Protección de la Madre de Dios.

Nosotros, los eslavos, nos nutrimos de la Palabra de la Madre y de la Gloria de los Valientes Ancestros.

Nosotros, los europeos, bajo el cielo azul y en el granero dorado.

Estamos en nuestra tierra

y ningún usurpador, armado o adulado, tendrá derecho a gobernarlo.

Sólo nosotros somos dueños de nuestro destino, dueños de nuestra casa, caballeros de nuestro corazón.

¡Solo Dios está por encima de nosotros, Cristo está a nuestra cabeza y el Espíritu Santo está con nosotros!

-------------------

Nous sommes la Rus – selon la loi et la vérité.

Nous sommes l’Ukraine – par nature et par volonté.

Nous sommes grands – par l’histoire et les tragédies.

Nous sommes cosaques - pour la victoire et la dignité.

Nous sommes la Cathédrale - avec Sainte-Sophie et sous la protection de la Mère de Dieu.

Nous, les Slaves, sommes nourris par la Parole de la Mère et la gloire des courageux ancêtres.

Nous, Européens, sous le ciel bleu et dans le grenier doré.

Nous sommes sur nos terres

et aucun usurpateur, qu'il soit armé ou flatté, n'aura le droit d'y régner.

Nous seuls sommes maîtres de notre destin, maîtres de notre maison, chevaliers de nos cœurs.

Seul Dieu est au-dessus de nous, le Christ est à notre tête et le Saint-Esprit est avec nous !

------------------------

We are Rus - according to the law and the truth.

We are Ukraine - by nature and by will.

We are Great - by history and tragedies.

We are Cossacks - for victory and dignity.

We are the Cathedral - with Saint Sophia and under the Protection of the Mother of God.

We Slavs are nurtured by the Mother's Word and the Glory of Brave Ancestors.

We Europeans - under the Blue Sky and in the Golden Granary.

We are on our land

and no usurper, whether armed or flattered, shall have the right to rule over it.

Only we are the masters of our destiny, Lords of our house, knights of our hearts.

Only God is above us, Christ is at our head and the Holy Spirit is with us!

----------------------

Jesteśmy Rus – zgodnie z prawem i prawdą.

Jesteśmy Ukrainą - z natury i z woli.

Jesteśmy Wielcy - przez historię i tragedie.

Jesteśmy Kozakami - o zwycięstwo i godność.

Jesteśmy Katedrą – ze św. Zofią i pod Opieką Matki Bożej.

My, Słowianie, jesteśmy wychowywani przez Słowo Matki i Chwałę Dzielnych Przodków.

My Europejczycy – pod Błękitnym Niebem i w Złotym Spichlerzu.

Jesteśmy na naszej ziemi

i żaden uzurpator, uzbrojony czy pochlebny, nie będzie miał prawa nad nim panować.

Tylko my jesteśmy panami naszego losu, panami naszego domu, rycerzami naszych serc.

Tylko Bóg jest nad nami, Chrystus jest na naszej głowie, a Duch Święty jest z nami!

Олег Гуцуляк: Конспирологические замыслы Кремля относительно Донбасса

Часть 1. Аналитическая

Империи всегда действуют в согласии с принципами «разделяй-и-властвуй» и «загребай жар чужими руками». 

Эти же принципы Кремль пытался применить и в т.н. «Новороссии» – оккупированной Россией юго-восточной части Украины. 

Естественно, Кремль не намеривался осуществлять никаких попыток вытягивать этот депрессивный (в условиях постиндустриального века) регион финансовыми вливаниями и реформированиями (кроме, естественно зон, необходимых под военные базы). Эта чрезмерная нагрузка  подорвала бы общероссийский бюджет, который и так весь заточен на военно-промышленный комплекс. 

Правильность понимания этого подтверждает хищническая политика Кремля относительно подконтрольных ему районов Донбасса (т.н. ДНР/ЛНР»): произведен вывоз в Россию всего ценного оборудования с заводов и фабрик (см. в конце статьи "Список Украденого Окупантами С Донбасса"), интенсифицируется регресс (с приведением к банкротству и закрытию; уже остановили работу 69 из 93 угольных шахт, семь металлургических заводов) предприятий и шахт угольно-металлургического комплекса (поскольку они прямые конкуренты собственно шахтам основных российских угольных бассейнов, уменьшение прибыли которых вызовет крайнюю социальную напряженность в самих российских регионах), разрушаются гражданская инфраструктура и системы жизнеобеспечения населённых пунктов, осуществляется снижение жизненного уровня населения, содействующее огромному потоку беженцев из региона, перемалывание оставшегося взрослого населения в горячей фазе противостояния «гибридной войны», сами оккупированные территории отданы на «кормление» российским спецслужбам…

Естественно, вся эта «зачистка территории» делается Кремлем с определенным умыслом. Она будет заселена иноэтническим населением, которое в условиях многовекового экстремального противостояния с соседями приобрело чрезвычайные навыки выживания. И, опять же, Кремлем, отнюдь, не с целью какого-то милосердия это делается (хотя Кремлю приходится решать проблему нависшего над этим этносом геноцида в местах нынешнего обитания). По мнению Кремля, эти  иноэтнические переселенцы сумеют таки превратить регион в «цветущий сад», в отличие от исконной безалаберности русских, которым для выхода из кризиса нужны только сверхстимулирование со стороны власти (а нынешний Кремль к такому не способен). 

Часть 2. Конспирологическая

Можно подумать, что речь идет об армянах и создании "Новой Армении" как некоего пояса безопасности для России от все более фундаментализирующегося Кавказа. И, вероятно, какая-то доля правды в этом есть, и некоторая часть "зачищенной земли" планируется Кремлем отдать под новоармянскую государственность (во главе, например, с Маргаритой Симонян, как предлагают младоевразийцы движения "Новые Скифы" во главе с Павлом Зарифуллиным).).

Также рядом геополитиков земли т.н. "Новороссии" рассматриваются как будущий "Северный Израиль" ("Новая Хазария") - запасной вариант для переселения граждан Израиля в условиях все нарастающей конфронтации с арабо-исламским миром. И, возможно, действительно, некоторая доля правды в этом имеется (т.е.  такой вариант реально планируется к реализации). Подробнее см. видео именно самих авторов проекта "Новой Хазарии" - "Проект Небесный Иерусалим вы что серьезно" http://sendvid.com/atc498io и тут "ГАРРИ БЕР КУТ УКРАИНА 40 ЛЕТ ПО ПУСТЫНЕ 02 02 2019 #РАССВЕТ" http://sendvid.com/7zt1uysd.

Но, подозреваем, в отношении "зачищенной территории" "Новороссии" планируется более глобальный проект! И замыслен он не  Кремлем, который есть лишь слепое орудие-"голем" в руках тайных властителей мира. 

И для  вскрытия его необходимо взглянуть на сакральные тексты.

... Почему Библия важна для вскрытия конспирологических замыслов? Она не только свидетельство и указание пути примирения человека (каждого) с Богом, но и демонстрирует матрицу исторического бытия человечества на этом пути!  И для примера её действия взяты ("избраны") евреи, хотя, вероятнее всего, и до них многие народы действовали в соответствии с этой матрицей, и после также будут.

 Так вот, одним из важных элементов  библейской исторической матрицы является следующий сюжет в истории народа Израиля: 

1) переселение народа из родственного конгломерата под давлением обстоятельств в некую страну с чужими народами ("переселение праотца Иакова с сыновьями в Египет"); 

2) обретение в ней власти  ("Иосиф Прекрасный"); 

3) отодвигание другими в сторону вплоть до уничижающего положения ("рабство египетское"); 

4) освобождение от него ("Исход во главе с Моисеем"); 

5) завоевание другой, ранее принадлежащей предкам, страны ("обретение земли обетованной", обещанной праотцу Аврааму), где также есть и родственные народы.

Если взглянуть на Западную цивилизацию, то аналогичные события также можем четко проследить: 

1) часть европейцев-"белых" (англо-саксы, ирландцы, немцы и др.), будучи в основном радикальными протестантами, осуществляют переселение на Американский континент и устраивают на нем колонии; 

2) устанавливают над континентом свою власть (образование США, часто именуемой  "Новым Израилем", доминирование в Западном полушарии, и даже вне его); 

3) задоминирование "иных народов" (неолиберальная авторитарность со стороны афро-американцев, латиносов и др. меньшинств с одновременным принуждением "белых" к рабскому покаянию и состоянию мыслеконтроля); 

4) исход "белых" из Западной цивилизации; 

5) обретение "обетованной земли", на которой ранее блуждали праотцы. 

Как видим, в будущем некий пророк Реднеков возопиет к афроамериканскому "царю Скорпиону": "Отпусти народ мой!" ("казни египетские" также будут: последствия взрыва Йеллоустонского супервулкана). 

И его "исход возможен именно в земли Восточной Европы, которые держал во власти их праотец Германарих. И на которых сейчас при 2% мирового населения аж 20% мировых запасов ресурсов (см. далее нашу статью "Россия и проект Элизиум"  https://proza.ru/2015/03/28/1548).

P.S. На днях бывший президент США Барак Хусейн Обама издал новую книгу под показательным заглавием -"Земля обетованная" ("A Promised Land").

P.P.S. 

Список Украденого Окупантами С Донбасса