Олег Гуцуляк: Апологія трипільського глечика

Наші опоненти опоненти верещать, що "Держави будуються заводами, арміями та закритими інтелектуальними клубами, а глечики - це просто посуд, з якого колись їли люди, чиїх імен ми ніколи не дізнаємося".

Це класичний голос суходолу — прямолінійний, технократичний Логос «Людей-Відповідей», які щиро вірять, що історію тримають лише залізо, мундири та кабінетні змови. Вони бачать фабричну трубу й гармату, але впритул не помічають тієї невидимої осі, яка змушує людей за ці заводи й армії вмирати.

У цій суперечці є три глибинні рівні, де технократичний міф розбивається об реальну історіософію:

Глечик як матриця, завод як копія: завод виробляє снаряди чи трактори лише доти, доки існує смислова матриця, яка пояснює, навіщо ці трактори потрібні на цій конкретній землі. Глечик - це не просто посуд. Тісто, замішане в трипільському глечику, рухомий орнамент на його боках - це первинний культурний код, ДНК цивілізації. Без цього коду будь-який завод - це просто купа металобрухту, яку наступний завойовник переплавить під свої потреби. Держава починається не з паркану промислової зони, а з міфу, який цей паркан легітимізує.

Армія без глечика - це найманці: армія, яка не спирається на реліктовий субстрат своєї землі (на  «Стару Європу» Габсбургів чи затишний «хутір» Куліша), перетворюється на банду мародерів або ландскнехтів. Солдат захищає не абстрактний залізобетонний цех. Він захищає простір, де з цього глечика пили його предки. Коли Костомаров писав про «народну душу», він мав на увазі саме це: армії розпадаються за один день, якщо зникає внутрішня вісь культурної ідентичності. Імена творців глечиків ми можемо не знати, але саме їхня безіменна, монументальна тривалість тримає ґрунт під ногами тих, хто сьогодні тримає автомат.

Закриті клуби в утробі Кита: інтелектуальні клуби, відірвані від живої вітальної магми свого народу (те, від чого застерігав Драгоманов і що висміював Антонич), швидко перетворюються на закриті секти, які Кит макросистеми перетравлює першими. Вони генерують застиглі, мертвонароджені схеми, які безсилі проти реального історичного шторму. Справжня еліта - це не каста в ізольованому акваріумі, а «амфібійні» медіатори, які здатні спуститися до первісної глини, почути мелос безіменних поколінь і перетворити його на державну стратегію.

Держава, що збудована тільки заводами й арміями, - це Левіафан на глиняних ногах. Вона приречена на лімінальну нудоту й розпад, бо в ній немає надлишку людського духу.

Що змушує наших опонентів так панічно боятися «глечиків» — невже страх перед живою, некерованою архаїкою, яку неможливо загнати у фабричний регламент чи закритий кабінет?

Звісно, до цього їх спонукає класичний колоніальний синдром — зверхність «креольської» еліти над «тубільним» субстратом.

Ці опоненти несвідомо копіюють поведінку колонізаторів або їхніх прямих нащадків (креолів), які прибули на нову землю, збудували там свої форпости, заводи й закриті гарнізонні клуби, і тепер дивиться на автохтонну культуру як на щось відстале, «екзотичне» та безіменне. Для них тубілець із його глечиком — це просто етнографічний інвентар, позбавлений історичної суб'єктності.

У цій «креольській» логіці є кілька глибоких ментальних пасток:

Олег Гуцуляк: Украинцы – от мегаобщины к гиперобщине

І. Безгосударственная нация

Считается, что украинцы в ситуации порабощения Золотой Ордой, Польшей, Австро-Венгрией, Румынией и Россией (ХІІІ-XX вв.), якобы, были "негосударственной нацией", лишеной собственной элиты, миролюбивой крестьянской массой, дезориентированной, немонолитной, неконсолидированной. И вынуждены былы работать в пользу тех наций, в государства которых они входили, будучи объектом идеологических и всяких духовных воздействий и внушений, причем все эти усилия были направлены на ослабление сопротивления в украинцах и укрепления над Украиной чужеродной власти.

В частности, один из идеологов украинского консерватизма В. Липинский указывал, что в украинцев в условиях колониального порабощения и неуспехов восстаний нивелировалось желание иметь своё государство, собственную материально и морально сильную государственную власть. И, соответственно, когда они её получали (в 1918 г.), в их среде начинали господствовать анархия и братоубийственный раздор. 

Этот же комплекс "не быть государственной нацией" сохранился и в условиях, казалось бы, обретенного в 1991 г. независимого государства. В. Липинский считал, что такое состояние вещей будет вызвано именно неумением украинцев добыть и организовать на своей земле свою собственную власть и эту власть своими собственными силами удержать.

Да, последнее было верно именно для периода 1991-2014 гг., когда власть в Украине организовывали и держали не этнические украинцы, а "политические украинцы" (состоящие в своей массе из иноэтнических региональных общностей)  а после, казалось бы "взятия власти", её утрачивали, не обеспечив против этого никаких "предохранителей". Да и само постколониальное государство все больше приобретало признаки неоколонии, прикрытой псевдодемократическими институтами.

Но ситуация кардинально изменяется со времени Революции Достоинства 2013-2014 гг. и есть предпосылки, что на этот раз этническими украинцами "власть будет удержана"...

II. Почему выживают безгосударственные общества

Однако даже в нелегких условиях порабощения и отсутствия собственной государственности украинцам удалось не только сохранить себя как народность  (к 1917 году 60 миллионов подроссийских украинцев, несмотря на все запретительные указы царата, были украиноязычными и преимущественно национально сознательными), но и выращивать собственную элиту, быть способными к восстаниям и стремлениям к независимости. 

 В чем секрет?