Олег Гуцуляк: Південний Руський каганат в орнітологічному аспекті

Академік О. М. Трубачов, будучи видатним славістом та іраністом, намагався обгрунтувати «південне (автохтонне) походження» Русі, але не через наївну слов'янську етимологію (яка нівелюється за законами індоєвропейського вокалізму), а через давній іранський (скіфо-сарматський) субстрат Середнього Подніпров'я та Приазов'я [Трубачев, 1981; Трубачев, 2013].

О. М. Трубачов чудово розумів, що вивести Русь із слов'янського Ръсь/Рось фонетично неможливо. Тому він припустив, що сам гідронім Рось (Ръсь) та приазовський етнонім Rhos / Rous мають не слов'янське, а давньоіранське походження. Він пов'язував ці назви з іранським (осетинським) коренем *roxs- / *ruxs- «світлий, білий, блискучий» (пор. сучасне осетинське рухс «світло», ім'я Роксана «світла», та етнонім роксолани «світлі / білі алани»). 

За цією логікою, річка Рось первісно означала просто «Світла річка» (іранський гідронім), що для степового та лісостепового прикордоння, де століттями кочували іраномовні скіфи й сармати, є абсолютно природним.

О. М. Трубачов також спирається на сирійського хроніста Псевдо-Захарія Ритора (555 р.), який згадує північніше Кавказу, в районі Приазов'я, народ «Hros» або «Rhos» (в грецькому написанні – ῥῶς). Також фіксуються топоніми з коренем рос- (Rossofar, Rossoca, Rossa, Casale dei Rossi) в Криму (Тарханкутський півострів), на Тендровській косі, в Приазов'ї (біля гирла Дону і на південь від Азова) [Талис, 1973; Талис, 1974].

О. М. Трубачов доводив, що цей азовський народ Rhos – це залишки іраномовного (алано-роксоланського) населення. Назва цього народу походить від того самого іранського кореня «світлі» (roxs). Оскільки цей корінь в іранських мовах мав природне коливання голосного (і міг давати звуки, близькі як до рос-, так і до рус-), це, на думку О. М. Трубачова, знімало суворе слов'янське лінгвістичне обмеження.

Поділяв даний погляд Д. Т. Березовець, вважаючи, що слово Рос-  було іменем іраномовних носіїв салтово-маяцької культури, які займали басейни Дону, Сіверського Дінця та Осколу [Березовець, 1970].

О. С. Галкіна ототожнює Подоння салтово-маяцької культури зі згадуваним у мусульманських, візантійських та західних джерелах у IX столітті «Руського каганату»:

Олег Гуцуляк: Локалізація та ономастичний генезис топоніма «Чайка» на Видубичах у контексті біографії княжни Евпраксії Всеволодівни (на правах препринту)

Гуцуляк О. Б.  Локалізація та ономастичний генезис топоніма «Чайка» на Видубичах у контексті біографії княжни Евпраксії Всеволодівни (а правах препринту)

1. Вступ та постановка проблеми

У критичному осмисленні давньоруської палеотопоніміки та мікрогідроніміки Києва особливого значення набуває реконструкція антропоцентричних контекстів, пов’язаних із родинним простором княжої еліти династії Рюриковичів. Серед локальних осередків Середнього Подніпров’я XI ст. виняткове місце посідає Красний двір на Видубичах - заснована князем Всеволодом Ярославичем приватна резиденція, яка слугувала осередком первинної соціалізації та виховання його дітей, зокрема княжни Евпраксії Всеволодівни (1071–1109 рр.). Наявність у локативознавчому ландшафті Видубичів топоніма «Чайка» актуалізує наукову проблему потенційного зв’язку цієї назви з внутрішньородинною ономастичною традицією княжого двору, сформованою на перетині слов'янського та половецького етнокультурних векторів. 

Предмет дослідження: генетичний та топографічний зв'язок між назвою урочища/місцевості «Чайка» в районі Видубичів, резиденцією «Красний двір» та постаттю київської княжни Евпраксії Всеволодівни (1071–1109 гг.).

Мікротопонімія Києва містить численні антропоцентричні пласти, які потребують переосмислення через призму династичної історії, родинних кіл київських князів та етнокультурних контактів XI ст. Тому актуальність дослідження зумовлена необхідністю подолання однобічного лінгвістичного або виключно географічного детермінізму при тлумаченні мікротопонімів та залученням міждисциплінарних методів для відновлення «пам'яті місця» (genius loci) київських околиць.

Олег Гуцуляк: Міф про родоначальників: три брати і сестра / The myth of the ancestors: three brothers and a sister

1* Батько Славен (Юнак) — брати Чех, Лех і Рус і сестра Лібуше (Старша).

2* Батько Йонакр (Сігурд) і мати Гудрун (Крімхільда) — брати Хамдір, Сьорлі і Ерп і сестра Сванхільда ("Лебідь битв").

3* рід Ахсартахката і мати Дзерасса - Хаміц, Уризмаг і Уарп-Тау і Царівна-Жабка Дарг-Ців (рід Бцента, дочка бога вод Донбеттира), дружина Хаміца (їх син - Уас Батрадз).

4* Батько Будха (юнак, планета Меркурій) і мати Іла (Іда "жертва", дочка Ману Вайвасвата), - син Пуруравас, цар Пратіштхани, побратими Індра Пурурандара ("Руйнівник фортець") і Аіраваті (слон Індри)  і апсара Урваші, дружина Пурураваса (їх син Аюс і внук Нахуша, засновники Місячної династії).

5* Батько Кісань і мати Болонь  — брати Кий, Щек і Хорив і сестра Либідь.

6* Батько Гісане і мати Деметр — брати Куар, Мелтей і Хореан і  сестра Астхік (символ лебідь/голуб).

7*  У персидского царя Аршавіра було три сини - Арташес,  Карей, Сурен, і одна дочка - Кошм, дружина Аспахапета, полководця усіх арійців, назначеного батьком.

8* (Від первінця Якути -) Джумри (народились) Ашаканабджа, Ріпха і Таджа (і дочка) Рума.

--------------

1* У "Сказанні про Славена": «В лѣто 3099 от сотворенія мира, Словенъ і Русъ отлучишася от Ексинопонта…» .  Існує наведений у «Великоморавській хроніці» (XIV ст. )  та у  польській латиномовній «Великої хроніці про Польщу, Русь та їхніх сусідів» (XIII ст.) варіант генеалогічної легенди слов'ян про трьох братів, які стали родоначальниками трьох братніх народів – Чех, Лех і Рус (Мех). Думається, тут засвідчено факт, за яким ірано-сарматська кінна аристократія (вихідців із салтово-маяцької культури Полтавщини, сер. VIII- поч. Х ст.) після падіння Аварського каганату і під тиском хазар змушена була мігрувати на Правобережжя і стала родоначальником державності у чехів, поляків та києворусів. «Лех/Лях» – від осетин. laeg «мужчина, чоловік» (старо-чеськ.  leh "аристократ").  «Чех» - від осетин. chyzg «дівчина» (за легендою, саме в Чехії знаходилися Дівочі-міста, де мешкали виключно слов'янські «амазонки»; порівн. осет. «baexdzhyn chyzg-aefsad» – «дівоче кінне військо»; "гуцули" - "гіццил чизг" як "малі язиги"). "Рус" - осет. rus «щока» (Щек, один із генеалогічних засновників Києва; два інші персонажі – Кий і Хорив – мають також явно іранську етимологію). Очевидно, тут вказівка ​​на вершника, тому що нащочники є важливим елементом кінної упряжі, так і шолома воїна.

Олег Гуцуляк: Киев - это Азиатский Рим?

Если следовать утверждениям А. Тойнби, у нас господствует ныне ситуация: если украиноязычные граждане бывшего УССР всё же добились независимой от Москвы державы со столицей в Киеве , то теперь проблемма состоит в том, какой "внутренний пролетариат" новой Украины — русскоязычный («укрАинцы») или украиноязычный («украЙИнци») — создатут т.н. "церковь" "религии высшего порядка".

"Церковь религии высшего порядка", по А. Тойнби, являет собой аналог "куколки", из которой предыдущая цивилизация возрождается в последующей. Что-то аналогичное тому, как после сорокалетнего Исхода евреев из Египта (Пасха) и жизни в пустыне Синая евреи получили Закон (Симхат Тора) от консорции "Медный Змей", победившего консорцию "Золотого Тельца" (по убеждению некоторых ученых, объединявших не иудейские, а именно другие семитические этносы, вышедшие вместе с евреями из Египта).

То есть существует историософская проблема — какая цивилизация "возродится" — "Россия-Тартария" (с её архетипом "Странствующего царства") или "Украина-Сарматия" (с архетипом "Заветного царства").

Содействуют этому также "места исторической славы" (Lieux de memoire), которые сакрализируются, превращаются в "теменосы", где человек "входит в ландшафт как субъект".