Олег Гуцуляк: Історіософія Тараса Ткачука щодо знакової системи Трипілля

Історіософія Тараса Ткачука щодо знакової системи Трипілля – видатного археолога, дослідника мальованого трипільського посуду та семіотики давніх культур, – розгортається як революційна, глибоко антропологічна концепція, де знак і орнамент мисляться не механічним побутовим декором, а сакральним візуальним текстом, що фіксує космогонічний прорив та психонавтичний досвід прадавньої людини. 

Спираючись на прискіпливу класифікацію трипільсько-кукутенських знакових систем, Т. Ткачук фактично деконструює застигле радянське матеріалістичне маркування археологічних артефактів, переводячи дослідження кераміки у вимір лімінальної психоісторії та релігієзнавства. У його оптиці знамениті трипільські спіралі, конотації біноклеподібних посудин, антропоморфні схеми та двоїсті зміїні мотиви постають як задокументовані ентоптичні феномени та фосфени – візуальні видіння, народжені в надрах людської психіки під час змінених станів свідомості (екстатичних трансів, ритуальних практик чи шаманського занурення у праматерію несвідомого). Ця історіософська модель трактує трипільський простір як унікальну цивілізаційну лабораторію, де народжувався першородний міфодинамічний Логос: прадавній носій культури виходив за межі повсякденного фізичного тривання, занурювався в хаотичну, але життєдайну магму іншого виміру, а повертаючись, структурував та консервував отримане сакральне знання на стінках глиняних посудин. 

Орнамент у Т. Ткачука – це жива, пульсуюча геометрія Духу, яка долає тисячолітнє безчасся і доводить, що праісторія України-Русі укорінена не у випадковому збігу господарських обставин, а у вищих, метафізичних ініціаціях. Зрештою, візія дослідника утверджує трипільську семіотику як суверенний, тривкий ідеографічний берег Мезоєвразії, де застиглий у глині транс європейського пращура залишається незнищенним кодом, що й сьогодні забезпечує вертикаль нашого цивілізаційного коріння крізь катарсис епох.

Тарас Ткачук здійснює надзвичайно глибокий вихід на рівень глобальної палеокуорології та міфодинаміки, де локальний трипільський контекст раптово синхронізується із загальнолюдським антропологічним руслом. Порівняння трипільської орнаментики із графічними системами північноамериканських індіанців (зокрема, культур на кшталт Міссісіпі, Пуебло чи архаїчного петрогліфічного мистецтва Шаманів Великого Басейну) остаточно підриває сухий, кабінетний дифузіонізм, який намагався виводити будь-який знак виключно з міграцій чи механічного запозичення. Т. Ткачук тут фактично намацує універсальний нейрофізіологічний субстрат людства. Незалежно від географічного ландшафту та історичної епохи – чи це прадавній хлібороб у лісостепах України-Русі за чотири тисячоліття до нашої ери, чи це корінний американець у преріях або каньйонах – людський мозок під час занурення у лімінальні, змінені стани свідомості (транс, депривація почуттів, ритуальний екстаз) генерує абсолютно ідентичні геометричні структури.

У цій компаративній оптиці відкривається вражаюча логіка:

Консервація констант: спіралі, концентричні кола, хвилі («зміїні» мотиви), зигзаги та сітки – це не вигадка абстрактної художньої фантазії, а об'єктивна архітектоніка внутрішнього космосу людини, так звані ентоптичні знаки, які око бачить на першій стадії трансу перед тим, як вони розгорнуться у повноцінні міфологічні сюжети.

Два світи – один Логос: переносячи ці видіння на ритуальний посуд у Трипіллі чи на оленячу шкіру та скелі в Америці, обидві культури займалися однаковим деміургічним актом – вони структурували хаос потойбічних візуальних штормів, перетворюючи їх на стабільну, суверенну знакову вертикаль.

Такий підхід Т. Ткачука доводить, що первісне мистецтво було не декорацією, а найдавнішою картографією духу. Трипільська знакова система завдяки цій індіанській паралелі постає не ізольованим чудом, а повноправним суверенним Берегом у всесвітньому океані прадавньої психонавтики, де людина вперше навчилася фіксувати Алмазний Субстрат свого метафізичного досвіду, задовго до появи перших Левіафанів писемних цивілізацій.

Олег Гуцуляк: К символике трипольских женских статуэток со змеями на животе: герменевтика образа

  «... если еда Иезабели есть ваш Бог,
тогда пусть стошнит вас, когда вы её едите»
(Иоанн Златуст, из «Послания
Константинопольскому собору
403 года»).

Семитское слово «ханаан» одного ностратического истока с дравидо-тамильским «анангу» – «мучение», «переживание», «страх», т.е. «внутренняя сила, находящаяся в предметах, вещах, людях», она разрушительна, но и благодатная, требующая постоянного ритуального контроля и подчинения воле человека, а не наоборот.

Тот же ностратический (бореальный) корень обнаруживаем в древнескандинавском ygg "страшный" (связанный с нем. Angst) и балто-славянским «яга» (чеш. jeze, jezenka, jezinka; литов. jega "сила, мощь", pajegti "мочь"; латв. jega "разум, сила, смысл", jegt "понимать" [1]). Скандинавское ygg известно как эпитет бога Одина и присутствует в названии Мирового Дерева Иггдрасиль («Конь Игга»). Это дерево укрыто влагой со вкусом мёда и листья, которое ест мифическая коза Хейдрун (Гудрун), питающая своим молоком со вкусом мёда погибших в бою воинов.

Структура относительно мифологического Мирового Древа Жизни обнаруживается с определенной чёткостью: плоды из него доступны только трансцендентным существам, тем, кто не дотронулся к плодам из другого дерева – Познания Добра и Зла. В ином случае, последнее рассматривается как преступление, наказанием чего есть отлучение от ранее допущенных плодов.

«Только плодов дерева, которое среди рая, сказал Бог, не ешьте их и не прикасайтесь к ним, чтобы вам не умереть». Плод в подлиннике – это peri, слово, означающее

Олег Гуцуляк: Изначальное семантическое пространство и полевая организация сознания

По мнению В.В. Налимова (1910-1997), существует «глубинное, предлогическое мышление (сознание)», на котором происходит непосредственное созерцание образов и порождающее всё новые и новые «смыслы» («То, что образ изображает, есть его смысл» [Витгенштейн Л.]), не подвластные формальной логике и существующее далее самостоятельно. Смыслы существуют изначально (они вездесущи и лежат в основе Мироздания), как некая «семантическая потенциальность мироздания», континуум (проявляющийся через число без разбиения его на части). Она проявляется через большие тексты (наррации), которые существовали ранее, существуют сейчас или будут существовать в будущем, и даже весь эволюционируемый Мир рассматривается как множество текстов.

Еще в сентябре 1929 г. П.А. Флоренский в своем письме к В.И. Вернадскому обращал внимание последнего на возможность дополнения «ноосферы» некой «пневматосферой». Он высказал мысль о существовании в биосфере особой части вещества, включенной в круговорот культуры, духа, и которую нельзя сводить к круговороту жизни как таковой. Якобы существует множество данных, которые намекают на собую стойкость вещественных образований, проработанных духом, например, предметов искусства. Это и заставляет подозревать существование и особой сферы вещества в космосе