Андрій Поцелуйко: Міф як спосіб мислення: поетико-філософський світ Олега Гуцуляка

Існують книги, які читають для того, щоб отримати інформацію, перевірити факт, зрозуміти аргумент або засвоїти концепцію. Але існують і такі книги, які читають інакше — як поезію, як музику, як сон, як подорож крізь символи. Вони не стільки повідомляють, скільки відкривають; не стільки доводять, скільки налаштовують свідомість на певний спосіб бачення світу. Саме до таких творів, на мою думку, належать філософські тексти Олега Гуцуляка, зокрема його «Філософія української сутності» (2016). Їх можна читати як історіософію, культурологію, міфологічну есеїстику, але, мабуть, найточніше — як поетико-філософську візію, як філософську поезію в прозі.

Найважливіше в такому прочитанні полягає у відмові від хибної альтернативи: або все, що пише автор, є буквальною історичною істиною, або ж це не має жодної цінності. Між науковою реконструкцією і довільною фантазією існує третій простір — простір символічного мислення. Саме в ньому перебуває творчість Гуцуляка. Він не стільки пропонує остаточну теорію України, скільки створює художньо-філософський космос, у якому Україна постає як архетип, як міф, як духовний ландшафт. Його книги не змушують погодитися; вони запрошують увійти.

Філософія як поезія

Європейська традиція знає чимало мислителів, які писали не мовою академічного трактату, а мовою поезії. Найвідомішим прикладом є, безперечно, Мартін Гайдеггер. Особливо у пізній творчості він дедалі більше відходив від строгих логічних конструкцій і звертався до поетичного слова, насамперед до Гельдерліна. Для Гайдеггера поезія була не прикрасою філософії, а способом, у який саме буття відкривається людині. Його тексти не є послідовним доведенням тез; вони є медитацією, слуханням мови, спробою наблизитися до того, що не можна повністю висловити поняттями.

Подібне відчуття виникає і під час читання Гуцуляка. Коли він говорить про «Україну священних могил», «Золоте царство богів та героїв», «Мезоєвразію» чи «алхімію національного буття», ці образи не обов’язково функціонують як емпірично перевірювані твердження. Вони працюють як символи. Їхня сила полягає не в документальності, а в здатності організувати досвід, змусити побачити знайоме в новому світлі. Це мова не історичного архіву, а внутрішнього ландшафту культури.

Гайдеггер говорив про «дім буття», яким є мова. Гуцуляк, здається, будує «дім українського буття» з образів степу, кургану, козака, сармата, храму, героя, Дніпра, Карпат, могили, золота, вогню, алхімічної печі. Ці образи утворюють не систему доказів, а систему резонансів.

Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.

Андрій Поцелуйко: Пастка співзвучності: чому мезоєвразійська концепція не є різновидом євразійства

 В історії науки нерідко трапляються ситуації, коли поняття починають оцінювати не за їхнім змістом, а за їхньою назвою. Людська свідомість схильна до швидких асоціацій: почувши знайоме слово або корінь слова, ми автоматично відносимо нове явище до вже відомої категорії. У повсякденному житті така здатність часто допомагає орієнтуватися у складному світі. Проте в науці вона може ставати джерелом серйозних помилок.

Саме така ситуація нерідко виникає навколо мезоєвразійської концепції Олега Гуцуляка. Деякі дослідники або коментатори механічно відносять її до різновидів євразійства лише тому, що в обох випадках присутній корінь «євразія». Відбувається своєрідне коротке замикання мислення: якщо є слово «євразійський», значить йдеться про євразійство; якщо євразійство асоціюється з певною політичною чи ідеологічною традицією, то і мезоєвразійська концепція автоматично повинна належати до тієї ж категорії.

Подібний спосіб міркування є прикладом не логічного аналізу, а асоціативного мислення. Він ґрунтується не на вивченні текстів, не на реконструкції авторської аргументації і не на порівнянні концептуальних схем, а на поверховій схожості назв. Фактично назва починає замінювати зміст.

У науковій практиці такий підхід є проблематичним. Жодне поняття не може бути адекватно оцінене лише через його звучання. Наукові категорії визначаються через систему понять, аргументів, вихідних припущень та дослідницьких завдань. Саме тому серйозний аналіз завжди починається з читання тексту, а не з інтерпретації назви.

Якщо ж звернутися безпосередньо до змісту мезоєвразійської концепції, стає очевидним, що вона суттєво відрізняється від класичного євразійства. 

Андрій Поцелуйко: Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Кожна велика політична спільнота рано чи пізно ставить перед собою питання: хто ми є у світовій історії? Для України це питання набуває особливої гостроти через її розташування на межі кількох цивілізаційних світів. Протягом століть українські землі перебували між Балтикою і Чорним морем, між степом і лісом, між католицьким Заходом і православним Сходом, між імперськими проєктами, які намагалися включити їх до власних історичних наративів.

Саме тому українська інтелектуальна традиція постійно породжувала концепції, покликані пояснити особливість українського географічного та культурного становища. У XX столітті однією з найвпливовіших стала геополітична доктрина Юрія Липи, який бачив майбутнє України через призму Чорного моря. На межі XX і XXI століть з'явилася інша спроба осмислення української суб'єктності — мезоєвразійство Олега Гуцуляка.

Обидві концепції мають спільне коріння: вони прагнуть звільнити українську думку від необхідності обирати між Росією та Заходом як єдиними можливими цивілізаційними орієнтирами. Однак кожна з них пропонує власну відповідь на питання про місце України у світі.

Олег Гуцуляк, Ph.D.: Христианство возникло в сообществе "оскверненных смертью", Антихрист придет из сообщества "благоговеющих перед жизнью" / Christianity arose in a community of those "defiled by death," the Antichrist will come from a community of those "who revere life."

 Французский психоисторик Филипп Арьес (1914-1984) осуществил на социально-культурной основе танатологический анализ европейской цивилизации (Aries P.  L’Homme devant la mort, Seuil, 1977; Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М.: Прогресс-Академия, 1992. 528 с.). Он  изучал, как менялось отношение к смерти в разные исторические периоды, выявляя, как общество воспринимало смерть и умерших. Его работы показывают эволюцию представлений о смерти, от "смерти всех" в Средние века до "смерти одиночки" в современности. Также Ф. Арьес исследовал, как смерть влияла на структуру общества, роль семьи и индивидуальные переживания людей в разных эпохах.

Если продолжить его подход, то можно предложить нижеследующее.

Назореи

Христианство возникло внутри  сферы, которая напрямую занимается мертвыми и умирающими.  Тема смерти, праведной смерти, воскресения и загробной жизни — это ключевые столпы христианства. Можно предположить, что в сообществе, где эти вопросы были особенно акцентуированы, новая религия, предлагающая ответы и надежду, нашла  благодатную почву, или же, даже, возникла внутри него.

В иудеев для выполнения погребальных обрядов  существовали специальные похоронные братства, известные как "Хевра Кадиша" (иврит חֶבְרָה קַדִּישָא, "Святое общество"). 

Проживали или собирались они возле Иерусалима в Долине реки Кедрон ("Черная, темная, сумрачная",  נחל קדרון, Нахаль Кидрон), известной также как Долина Иосафата (Эмек Йехошафат "Яхве Судья"), потому, что по преданию, во время пришествия Мессии Бог будет судить в ней огнем (Иоиль, 3:2-14). На ней царь Иосафат разбил моавитян (ІІ Хроники 20) и в ней затем сам был похоронен, из-за чего названа "Долина Царская" (2 Самуила 18:18).

Долина Кедрон, глубиной до 1200 м, проходит от северо-западных Дамасских ворот вдоль северных стен города и затем поворачивает на юг и идет вдоль всей восточной стены Старого Города Иерусалима  и отделяет от Храмовой горы Елеонскую (Масленичную) гору и является наибольшим некрополем (בית עלמין бейт альмин "дом вечности", בית קברות бейт кварот «дом гробов»), принимавшим тела на протяжении 5-ти тысячелетй (если не больше). В долине Кедрон расположены  Масленичная (Едеонская) гора, Силоамский водоём (наполняемый из Гихонского источника), гробница Авессалома, Захрии, Иосафата,  Гефсиманский сад ("Масленичный сад") с гробницей Богородицы (а также Иосифа Обручника, Иоакима и Анны, королевы Мелисанды), гробница апостола Иакова ("брата Господнего" и первого епископа Иерусалима),  обитель св. Саввы и др. Новый Завет свидетельствует, что Иисус Христос много раз проходил по долине из Вифании в Иерусалим и обратно. Евангелист Иоанн также говорит о потоке Кедрон в следующих словах: «Иисус вышел с учениками Своими за поток Кедрон, где был сад» (Иоан. 18:1), там он был взят под стражу вооружёнными людьми, преданный Иудой Искариотом. Здесь же находиться Акелдама "Поле крови", купленное Иудою за 30 сребреников (до того на нем хоронили пришлых).

На определенное время 30-километровое русло реки Кедрон, проходящее через Иудейскую пустыню и впадающее в Мертвое море, пересыхало, но  затем наполнялась во время обильных дождей, разливаясь и, как бы, воды омывали (очищали) кости погребенных в долине и уносили часть из них в Мертвое море.   Мёртвое море, кстати, находитсяна отметке около 430 метров ниже уровня океана, т. е. в самой низкой точке суши на Земле. Аналогично другая река, Иордан, также впадает в Мертвое море, она постоянно “падает” (само названиеיַרְדֵּן, Yarden происходит от корня yarad «спускаться, нисходить»), теряет воду быстрее, чем набирает; заканчивает путь в водоёме без стока. Река буквально и смыслово всё время идёт вниз.

Члены Хевра Кадиша выполняли все необходимые ритуалы, дав для этого особый обет служения ("назир" – «отделение», «огороженное место», отсюда и название города Назарет). Апостола Павла обвинили в том, что он "предводитель [ереси] Назореев" (Деяния 24:5), т. е. давших особые обеты. Не следует их путать с противоположными  обетами-"назирами" ("не касаться мертвого тела, даже если это близкий родственник"; "не пить вино и напитки из виноградной лозы", "не стричь волосы", Книга Чисел 6:1-21).  Обеты могли быть даны на несколько дней, месяцев, лет или пожизненно. Освобождение он них или окончание завершалось проведением особого ритуала (как правило, символическим состриганием пьяди волос и омовением). 

В иудаизме участие в погребальном ритуале считалось актом благочестия.  Погребение в земле  было предписано, так как тело возвращалось "в прах".  Загрязнение (тум'а) от контакта с мёртвым телом было ритуальным, но оно не делало человека в среде иудеев изгоем; оно устранялось через определенное время путём ритуального омовения ("крещения") - "погружения (в воду)" (иврит טְבִילָה "тевиля", арам. טְבִילוּתָא "твилута", טְבִילְתָּא "твильта", греч. βάπτισμα "баптисма") в реке Иордан (ивр. הַיַּרְדֵּן  ha-Yarden; араб. الأُرْدُنّ  al-Urdun "нисходящая"), вытекающей из под горы Хермон (протекает через озеро Кинерет (Галилейское море), pатем течет на юг по Иорданской долине) и свое течение Иордан завершает, впадая в северную часть Мёртвого моря.  Само Мёртвое море является бессточным водоемом - вода, поступающая из Иордана, Кедрона и других мелких источников, не имеет выхода и испаряется в жарком климате, оставляя позади соли и минералы. Отсюда выражение Иисуса к назореям - "вы - соль земли" (Матфея 5:13), т. е. все последователи Христа должны служить моральным и духовным "консервантом" для мира, предотвращая его моральное разложение (соль была и остается важнейшим консервантом, предотвращающим гниение), и, одновременно, придавать смысл и ценность жизни в этом мире, делая ее "вкусной" (т.е., осмысленной) для других.

В обычной жизни члены братства занимались в основном рыболовлей, так как на время принятия ими обета-"назира" они не могли касаться ни земли, ни живых существ, т. е. не могли заниматься земледелием и скотоводством (кроме свиноводства, мясо и шкуры которых продавали не-евреям). Поэтому не удивительно, что первые христиане-"назореи / назаряне" - это рыбаки (да́яг דַּיָּג), вытягивающие рыбу (даг דָּג) на берег, чтобы она умерла путем надлежащего приготовления (засоливая) к будущему (употреблению). Иисус призвал их стать «ловцами человеков» (Матфея 4:19),

 Аккадское слово для обозначения "мертвой плоти" или "трупа" — это, как правило, pagru или связанные с ним формы, угаритское pgr со значением "труп, тело", древнееврейское peger "труп, мертвый труп". Это слово используется в Библии (Танахе) для обозначения мертвых тел, часто убитых или павших.

Нассалары

В зороастрийских Иране и Армении (затем Армения первой в мире приняла христианство как государственную религию)  отдельно существовали те, кто занимался погребениями - нассалары (поздне-персидское nasа < ср.-перс. nasu < авест. nask "труп" < пра-и.-е. ∗nau / ∗neu / ∗nu "смерть" или "труп" ~ санскр.  nsta "уничтоженный, погибший"; nasu - это религиозно заряженный термин для обозначения источника скверны и это слово присутствует в зороастрийском обозначении демона - Друдж Насуш "демон осквернения"). Их основная обязанность состояла в подготовке тел для погребального обряда и доставке их в дахмы, известные также как Башни Молчания, открытые сооружения, где тела оставляли на съедение грифам и другим хищным птицам. Это было предпочтительным методом погребения, поскольку считалось, что он не загрязняет священные элементы — землю, воду и огонь. После того как птицы очищали кости, их сбрасывали в центральный колодец башни, где они разлагались, а затем прах смешивался с известью (кстати, так часто поступали большевики с трупами своих противников). Эта практика была частью зороастрийской веры, которая уделяла огромное внимание чистоте и способам обращения с мёртвыми, тема смерти была крайне актуальной. Поэтому с точки зрения персов, иудеи, занимающиеся погребениями, считались "нечистыми", а метод погребения (захоронение в земле), принятый у иудеев,  считался осквернением земли.

Видимо, вторичное семантическое значение персидского слова "нассалары" как "смотрители Башни Молчания" было воспринято евреями как буквальное и отсюда возникло ивритское слово "нацары / назореи" - "смотрители башни"  (от "нацар" נָצַר - "охраняющие, оберегающие ")  и "магдалины" - профессиональные плакальщицы у башен молчания (abli migdal hadmama).

 Нассалары / назореи, или "похоронщики", находились на самом низу социальной иерархии именно потому, что соприкасались с "нечистой" мёртвой материей. Их профессия была буквально сосредоточена вокруг самой тревожной темы для человека.

Поэтому именно в такой среде - среди людей, которые постоянно сталкивались с тем, что другие считали нечистым, и которые, возможно, чувствовали себя отверженными, — христианство  нашло первых последователей. В Евангелии от Луки (9:59) Иисус говорит одному из своих последователей: «Пусть мёртвые хоронят своих мёртвых. Ты же, иди и возвещай Царство Божье».  Новая вера, которая утверждала, что само тело Христа было мёртвым, а затем воскресло, могла показаться особенно привлекательной. Она предлагала надежду на искупление и воскресение для тех, кто работал с тем, что, по мнению их общества, не подлежало искуплению. 

Таким образом, мысль не столько о том, что профессия нассаларов и назореев ("хевра кадиша") была причиной, сколько о том, что их социальное положение и постоянное соприкосновение с темой смерти создали благоприятные условия для возникновения и принятия христианства. Они были в той самой «среде, очень обеспокоенной темой смерти». 

Этот  подход помогает нам посмотреть на историю не только как на набор фактов, но и как на процесс, в котором социальные и психологические факторы играют важную роль.

Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації / Aratta: from the "golden age" to degradation

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).

Олег Гуцуляк: Про термін "Прикарпаття" / About the term "Prykarpattia"

Термін "Прикарпаття" (Prykarpattya, Prykarpattia, Precarpathian). 

Іноді доводиться чути, що іноземці даного терміну не розуміють, його немає на географічних картах, що "полякам важко вимовляти" (як от Перемисль перетворили на Пшемишль) і т. п., а тому виникають спроби замінити його на інваріанти "Підгір'я" (Foothills, Undermountain) чи "Карпатія" (Carpathia, від Carpathian Mountains). 

Але замінник "Карпатський (край)" навряд чи підходить, бо під ним розуміється ВЕСЬ регіон Карпат (не тільки Українських, але й Польських, Словацьких, Румунських, Угорських Карпат), він має не тільки суто фізико-географічні, але й геокультурні конотації, а також нівелює традиційний термін "Закарпаття" (Zakarpattya, Zakarpattia, Транскарпатія, Transcarpathian area) у значенні пригірської території, на яку переходять через Карпати за рухом сонця (зі сходу на захід). Бо ж, відповідно, Прикарпаття (Precarpathian area) - це територія, з якої починається рух за сонцем через Карпати. 

У світовій географічній науці існують терміни з префіксом "Пре-"  на означення території пагорбів і гір, що лежать перед великим гірським хребтом: Преаппалачі (Pre-Appalachian Translational Tectonic, Pre Appalachian Trail), Прекордільєри (Precordillera), Передгірський масив (Pre-mountain range, Près-des-Montagnes), Преальпи (Prealps,  Préalpes, Pre-Alpine, Alpine foothills, Voralpenland, Alpenvorland)...

Звісно, при транскрипції слов'янського терміну Прикарпаття латинкою написане виглядає "дико" (Prykarpattia, Prykarpatya, Prikarpatja, Prykarpattja і т. п.) і вносить плутанину. Хоча саме назва у формі Prykarpattia є заголовком відповідної статті в англійській Вікіпедії. Італійці взагалі йдуть за римською традицію, в якій існуівла "Цизальпійська Галлія" (Gallia Cisalpina "Передальпійська Галлія) і тому використовують термін Ciscarpazia... 

Тому більш доцільно йти при перекладі назви "Прикарпатський" не шляхом її транскрипції, а використовувати традиційну наукову (історико-географічну) назву у одній з таких форм як Precarpathian, PreCarpathian або Pre-Carpathian.

І, в принципі, "Прикарпаттям" є вся Україна, як вона ж є і "(Північним) Причорномор'ям" (Pre-Black Sea Area, The Northern Pre-Black Sea Region). 

Сама назва Карпати (Καρπάτης, вперше засвідчена Птолемеєм у ІІ ст. н. е.) походить від іллірійського слова (збереженого в албанській мові)  kárpë / kárpa, множ. kárpa / kárpat («скеля, твердий») ​​і месапійського karpa «туф (скеля), вапняк» (збереглося як càrpë «туф» на діалекті бітонто та càrparu «вапняк» на салентіно італійської мови). Цей зв’язок додатково підтверджується тим фактом, що також оронім Бескиди, низка гірських хребтів у Карпатах, має значення албанською: bjeshkë / bjeshkët «високі гори, гірські пасовища». Аналогічно це ж слово від догрецького праіллірійського населення перейняли греки на означення острова Карпатос (Κάρπαθος). Фракійське плем'я "карпи" (Καρπιανοί, Carpi, Carpiani, і варіанти - Καρποδάκαι, Harpii),  засвідчене навколо гирла річки Тірас (Дністер),  а потім просунулося на захід бл. на 400 р. н. е., отримало назву саме від того, що замешкало на південь від Карпат, а не гори Карпати отримали назву від племені карпів.

Назва Карпати, зрештою, може походити від праіндоєвропейського кореня *sker-/*ker-, що означає "гора, скеля"  (пор. албанське kárpë, германський корінь *skerp-, давньоскандинавське harfr «борона», готське skarpo , середньонижньонімецьке scharf «черепок» і сучасне верхньонімецьке Scherbe «осколок», литовське karpas «різати, рубати, вирізати», латиське cìrpt «стригти, зарізати»). Архаїчне польське слово karpa означало «нерівності, перешкоди/скелі, нерівне коріння або стовбури». У скандинавській сазі про Герварар, яка розповідає давні германські легенди про битви між готами та гунами, назва Карпати з’являється у  німецькій формі як Harvaða fjöllum. Римляни Карпати називали Сарматськими горами та Бастарнськими Альпами, на Русі - Угорськими горами, а деяких латинських хроніках - Гунськими Альпами. Самі ж угорці називають Карпати "Сніжними горами" (Гавашок,  Havasok).

Олег Гуцуляк: Генерал-капітанство Україна Найсвітлішої Республіки / Captaincy General Ukraine of the Most Glorious Republic

Що таке генерал-капітанство 

У традиції Європи генерал-капітан (від латин. caput «голова», capitaneus «головний») з XIV ст. є аналогом командувача округу, але також у своїх руках крім військової, він мав ще й морську, судову, фіскальну, торговельну та виконавчу владу. Він мав право за потреби поширювати свою владу на інші провінції та контролювати їх губернаторів.

У Венеціанській республіці (з 1370 по 1797 рр.) цю посаду обіймав командувач флоту під час війни, який має право забезпечувати потреби флоту всім необхідним.

У Британії з 1513 р. цю посаду обіймав регент Катерини Арагонської, потім як командувачі флотів герцоги різних домів. Ще нещодавно у Великій Британії генерал-капітаном морських сил був чоловік (консорт) королеви Єлизавети II принц Філіп, герцог Единбурзький.

У 1587-1625 р. посаду "генерал-капітан Союзу" як найвищу в Ніделандах (Республіка Сполучених Провінцій) обіймав принц Моріц Оранський. 

У Баварському королівстві посаду генерал-капітана обіймав командувач королівської гвардії.

У Папській державі цю посаду обіймав головнокомандувач папської армією (скасована в 1700 р., а її функції передані генерал-хорунжому). Відомими генерал-капітанами Церкви були імператор Карл Великий (Шарлеман; VIII ст.), королі Філіп VI де Валуа, Хайме ІІ Арагонський, Людовіко Тревісан, Ніколо ді Пітільяно (Орсіні), Джованні та Чезаре Борджіа, Джуліано II та Лоренцо ІІ Медічі, Федеріко ІІ Гонзага та ін.

У 1787-1837 рр. колонія Новий Південний Уельс в Австралії мала статус генерал-капітанства Британської корони, а також під цим статусом іноді в офіційних документах визначалася північноамериканська колонія Род-Айленд.

У 1777-1791 pp. посаду генерал-капітана мав імператор незалежної Республіки Вермонт (до перетворення більшої її частини на один зі штатів США).

В Іспанській імперії генерал-капітанством була Ла-Корунья у складі королівства Галісія. У 1938-1975 р.р. посаду генерал-капітана, що визначається як верховний правитель провінцій Іспанської держави та Християнської міліції, обіймав каудильйо Франсіско Франко, а з 1999 р. ця посада зарезервована за монархом.

У колоніальній Іспанській імперії існували саме генерал-капітанства. Посаду генерал-капітана мав першовідкривач Філіппін Фердінанд Магеллан.

До складу віце-королівства Перу входили генерал-капітанства Нова Гранада, Венесуела (як велике генерал-капітанство) і Майнас, у складі віце-королівства Нова Іспанія – генерал-капітанства Юкатан і Внутрішні Провінції (північніше від Мехіко до кордонів США), також генерал-капітанствами були окремі колонії – Канарські острови, Чилі, Куба, Філіппіни, Пуерто-Ріко, Гватемала, Санто-Домінго. Також під час боротьби іспанських колоній за незалежність генерал-капітанствами були деякі форпости іспанської корони (Буенос-Айрес, Санта-Крус-де-ла-Сьєрра та ін.).

Посади генерал-капітанів займали лідери латино-американських повстанців Сімон Болівар, Хосе де Сан-Мартін, Бернардо О'Хіггінс, Хосе Марія Морелос, Ігнасіо Хесе де Альєнде, а з 1990 р. як почесну посаду в Чилі – колишній президент Аугусто Піночет. 

Статті Олега Гуцуляка на сайті "Спадщина предків"

Аркан - гуцульський танець ініціації
http://spadok.org.ua/gutsulschyna/arkan-svyaschennyy-cholovichyy-orden-gutsulskyy-tanets-initsiatsiyi

Гуцули – нащадки етрусків?
http://spadok.org.ua/gutsulschyna/gutsuly-naschadky-etruskiv

Жаб'є - священний тотем Карпат і балто-слов'янської єдності
http://spadok.org.ua/davni-viruvannya/zhab-ye-svyashchennyy-totem-karpat-i-balto-slov-yanskoyi-yednosti

Кельтський слід в історії слов'ян
http://spadok.org.ua/galshtat/keltskyy-lingvosotsiokulturnyy-slid-v-istori-slov-yan

Солярно-космічне неоязичництво
http://spadok.org.ua/tradytsionalizm/solyarno-kosmichne-neoyazychnytstvo

Сонячна онтофанічна сакральність українського народу
http://spadok.org.ua/tradytsionalizm/sonyachna-ontofanichna-sakralnist-ukrayinskogo-narodu

Україна священних могил
http://spadok.org.ua/skifiya/ukrayina-svyaschennych-mogyl

Червона Русь і Біла Хорватія
http://spadok.org.ua/bila-chorvatiya/chervona-rus-i-bila-chorvatiya

УНСО, «станіславський феномен», Інтертрадиціонал: розмова з Олегом Гуцуляком (клуб "Пломінь" Сергій Заїковський)

Східноєвропейська рецепція традиціоналізму та нової правиці годується не євразійством єдиним. Від самого початку (…тобто від падіння СРСР) ці ідеї жили та розвивалися й на наших теренах: хто чув про український переклад «Язичницького імперіалізму» Еволи в 90-их? А про «закриті ордени прикарпатських фалангістів»? Ми й самі лишаємося в невіданні, проте спільними зусиллями спробуємо припідняти пелену таємничості надзвичайно динамічної історії перших «єретиків» пострадянського традиціоналізму, «мислителів доби раннього Інтернету», поговоривши з Олегом Борисовичем Гуцуляком, кандидатом філософських наук, доцентом кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, директором аналітичного центру «Есхатон».

Пломінь: Вас можна назвати одним з перших представників «нової правиці» не лише в Україні, але й на всій території колишнього радянського союзу. Звідки ви дізналися про даний інтелектуальний напрямок, його представників (в країні, де іноземна література – рідкісне явище) та що зацікавило вас у ньому найбільше?

Олег Гуцуляк: Навряд чи один з перших. Десь, напевно, в третьому-четвертому десятку. Мене з дитячих часів цікавила політична історія, енциклопедії зачитувалися мною до дірок, шкільні підручники та хрестоматії старших класів – так само, потім – вузівські підручники з нової та новітньої історії, політекономії та історії КПРС. Був такий цікавий довідник «Політичні партії», де розповідалося про кожну країну, її політичний устрій, наявність партій, їх коротка історія, лідери, назви друкованих органів…

Також, як правило, значна увага в таких виданнях приділялася й контрпропаганді – викриванню некомуністичних ідеологій. Звідти я довідався про різні праві й ультраправі рухи. А от про іспанський фалангізм – з фантастичної повісті Володимира Владка «Сивий капітан»… Потім, з початком «гласності», з’явилися видання українських націоналістичних організацій, де друкувалися програмні документи, уривки з робіт класиків українського націоналізму тощо. Ну, хоча б такі журнали як «Націоналіст» і «Розбудова держави»… Звісно, також потрапили до рук дугінські «Елементи» та «Милий ангел», видання інших російських організацій («Золотий лев», наприклад). Вони підкуповували підняттям політичних ідей на метафізичний рівень, а не борсанням в буденних політичних чварах…

П: Ваші наукові інтереси – сакральна географія, езотеризм, полеміка з неоєвразійством – лежать, умовно кажучи, на грані академізму. Яким чином вам вдається поєднувати їх з роботою в університеті?

ОГ:  Сучасна епоха постмодернізму у науці зняла, особливо у гуманітарній сфері, перепони для того, щоб розмежовувати сфери на «ось це академічне, наукове», а ось це – «ні, не наука, не варте уваги». Допустимі всі гіпотези, якщо не доведено інакше. А людина – це така істота, яка не обмежується тільки раціонально-побутовою сферою існування, вона проявляє себе і в ірраціональному (вірі, інтуїції, почуттях) і виражає себе в мистецтві, психічній поведінці, релігійній діяльності, тому наука, якщо вона хоче зрозуміти людину як цілісний феномен, повинна вивчати всі прояви і сфери її буття. Головне – притримуватися при вивченні тих чи інших явищ наукових методів, навчати студентів при написанні курсових, бакалаврських та магістерських робіт застосовувати їх, керуючись як зразками для цього працями Мірчу Еліаде, Фрітьофа Шуона, Тітуса Буркхардта, Джозефа Кемпбелла, вітчизняних наукорвців – Сергія Капранова, Артема Корсуна, Костянтина Рахна, Степана Пушика… Чи при вивченні філософії сюрреалізму Сальвадора Далі, чи філософії любові католицької Контрреформації, чи танатологічних вчень країн Сходу, чи ролі міфів в японських аніме…

Олег Гуцуляк. Анти-Дугин: геополитика священного и святого

Гуцуляк О.Б. Анти-Дугин : геополитика священного и святого [Текст] / Олег Гуцуляк. –  LAP Lambert Academic Publishing, 2018. – 173 с. : ил. - ISBN: 978-3-659-36307-8

 В своей новой монографии автор с позиций культурно-цивилизационного и сравнительно-исторического метода анализирует геополитическую и геокультурную концепцию неоевразийства А.Г. Дугина и его последователей, поставленную в основание импер-шовинистической политики т.н. «Русского мира».
Для ученых, преподавателей вузов, студентов, учителей, а также для всех, кто интересуется судьбами и будущим Европейской цивилизации.

СОДЕРЖАНИЕ
Глава 1. Изначальная рапсодия геополитического - 5
Глава 2. Культура Жизни против культуры Смерти - 25
Глава 3. Геополитика Эманаций - 49
Глава 4. Проект «Элизиум» и крах транзитного - 90
Глава 5. Царство дрожащих тварей - 155

Скачать:  http://primordial.org.ua/wp-content/uploads/books/anti-dugin.pdf  (2,5 Mb)

Новые публикации Олега Гуцуляка на сайте "Новые скифы"

Энергетическо-плазмоидная форма жизни 1. «Энергетические сущности» Иные ученые предлагают взглянуть на проблему жизни иначе — она возможна и в виде энергетической полевой формы. Согласно гипотезе академика В. П. Казначеева, такие существа уже проживают с нами на…

  Сюжет о даре Царственности в феврале Общеевразийский сюжет о даре инсигний Царственности в феврале 1. Говоря о происхождении царских скифов, Геродот рассказывает легенду о том, как их родоначальнику-царю Колаксаю упали с неба божественные дары: «… В их царствование на…

Щойно вийшла з друку нова книга Олега Гуцуляка!

О.Б. Гуцуляк. Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття. - К. : АртЕкономі, 2016. - 256 с. - ISBN 978-617-7289-20-2- На украинском языке.

У своїй новій монографії автор пропонує розглянути теми міфополітики, філософії культури та соціальної етнології з позицій україноцентризму, порівняльно-історичного методу та образно-чуттєвого потенціалу. Для науковців, викладачів вишів, студентів, учителів, фахівців гуманітарної сфери, а також тих, хто цікавиться проблемами минулого, сучасного та майбутнього України.

Замовити можна у видавництві!

http://www.knygar.com.ua/site-products-do_druku-gutsuliak/

Зміст

Epistema denudata: апологія пілігримства

МЕТАФІЗИЧНА УКРАЇНА
Україна Середземноморська (Ucraina Mediterranean, Ουκρανία Μεσογείου)
Автономна Нація як Велика Пригода та її Радикальний Ворог
Україна: культура вини і культура сорому
Українська писанка як феномен сили
Україна священних могил і Золоте царство богів та героїв
Історіософія кенозису Русі: від Малоросії до України
Українці в небезпеці стати жертвами помсти творчого дару
Київська спокуса московського євразійства
Малорос як тип втікача від свободи
Україна як проблема мобілізації принципів національної культури
Українська ідея в контексті Книг національного буття
Метафізична Україна у ментальному хронотопі
Діалектика інтровертного та екстравертного начал буття українського етносу
Український солярний космізм
«Аркан»: гуцульський танець ініціації
Україна наша езотерична:
на шляху шевченківського ініціанта у «Воїна Буття»

НАРАТИВНА УКРАЇНА
Іван Франко – таки Каменяр: модернізм – неомодернізм – сучасність
Пророк у поемі «Мойсей» Івана Франка
Чому вірші? Щодо поетичності української нації
Лицарі святого Бьолля, або «Мандрований град» в сучасному українському літературному процесі
Арійська зоря Ярослава Ороса

СОНЯЧНА «ТІНЬ» ЄВРОПИ
Гламур і «туга за жахом»
Варвар як «Тінь» європейської людини
Гуманітарні праві та нова культурна революція
Горить листя… Ніцше та шлях Воїнів Буття

МОЖЛИВІСТЬ ПРИНЦИПУ
Звернення до монархістів України
Необонапартизм – нова відповідь на геополітичні виклики глобалізації
Ми – моральна більшість!

ПРО АВТОРА
Марта Войцехівська-Павлишин. На шляху традиції духу і науки
Євген Баран. Вихід із тіні патосу

ВИБРАНІ ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА

Олег Гуцуляк: Атлантида в "Ведах"

Странно, что не пытаются искать предания об Атлантиде в ведической традиции.

Острову Атлантида соответствует упоминаемая в «Брахма-самхите» четырехугольный остров (область) Шветадвипа (как и территорию Атлантиды почти полностью занимает четырехугольная долина). Шветадвипа охватывает центральную местность – Гокулу, которая имеет форму шестиугольника (что сравнимо с центральным, внутренним островом Атлантиды, образуемым каналами). Шветадвипа разделяется на четыре части, которые обращены на четыре стороны (т.е. всего частей, вместе с Гокулой, пять – и Атлантидой правят цари, потомки первых пяти пар близнецов).

Гокула — это место, где вырос Кришна под присмотром своих приёмных родителей Нанды и Яшоды. Из-за того, что демонический царь Камса убивал всех новорождённых младенцев будущей матери Кришны Деваки, Нанда обменял свою новорождённую дочь с только что появившимся на свет сыном Васудевы и Деваки Кришной, который был тайком перенесён подальше от опасности из Матхуры в Гокулу.

Во время своего пребывания в Гокуле Кришна проводил время развлекаясь и резвясь, а также убивая различных демонов, время от времени посылаемых Камсой с целью убить Кришну. Кришна был шаловливым ребёнком и очень много проказничал, его часто ловили на том, что он вместе с братом Баларамой воровал масло и йогурт у пастухов Гокулы. Во время своего пребывания в Гокуле Кришна всячески развлекался. Он играл на своей флейте, привлекая деревенских девочек-пастушек гопи. Именно в Гокуле Кришна впервые встретился со своей возлюбленной Радхой.

Однажды, когда Кришна был ещё младенцем, в Гокулу пришла демоница Путана, посланная Камсой. Она приняла образ красивой женщины и пришла в дом Нанды и Яшоды с целью накормить младенца Кришну своим молоком, предварительно помазав соски смертельным ядом. Кришна, однако, начав сосать грудь, не оторвался от неё пока не высосал из Путаны вместе с молоком её жизнь.

Олег Гуцуляк: Путинская империя - это царство Лукавого

Свой пафос русские националисты  - «почвенники» обретают в Православной Традиции, описывая грядущие события как наступление царства Антихриста – скорое и сокрушительное поражение на всех фронтах, окончательная победа мондиализма, искоренение остатков Православной традиции и полное забвение Бытия.  Перед лицом этого Антихриста православные националисты якобы должны открыто исповедовать свою веру и принять мученическую смерть.

В соответствии с ранними средневековыми представлениями христианской веры, антихрист является универсальным врагом человечества, который будет уничтожать человеческое существо за его грехи. Антихрист упоминается в Библии в двух маленьких отрывках первого и второго посланий Иоанна только лишь как символ борьбы между добром и злом. Антихрист описан Аббатом Бержье как тиран, нечестивый и чрезмерно жестокий, заклятый враг Христа и последний правитель Земли. Преследуя грешников, он станет последним, самым тяжелым испытанием, которое должны будут терпеть избранные. Эти события должны будут произойти перед Вторым пришествием Иисуса Христа. Считается, что антихрист будет происходить из израильского колена Дана , к территории которого принадлежит Иерусалим.

Да, мир надо единственно делить на тех, кто ждет Мессию как Спасителя Мира и на тех, кто ждет мессию как разрушителя. 

Однако русские "почвенники-имперцы" забыли, что сам «тиран» будет выдавать себя за мессию, создавая между тем чудесные вещи и творя на Земле добро и все ради того, чтобы введя в заблуждение, впоследствии уничтожить всех, кто это заслужил. Это некое подобие искушения. Своими чудесами «последний правитель» собирает армию грешников, удостоенных одной участи. Российские «почвенники»-эсхатологисты оказываются именно на стороне Антихриста, Лукавый соблазнил их имперской идей противостояния «Оси Зла» – своему зеркальному отражению.

Олег Гуцуляк: "Советский социализм" как государственно-монополистичский капитализм

Как известно, К. Маркс и Ф. Энгельс  и их последователи утверждали, что необходимо, прежде чем делать социалистическую революцию, подождать, пока капитализм разовьется до нужного состояния (вплоть во всем мире, а не только в отсталой России), чтобы потом обобществить все производство. «… В настоящее время, – писал в 1890 г. Ф. Энгельс, – капитал и наемный труд неразрывно связаны друг с другом. Чем сильнее капитал, тем сильнее класс наемных рабочих, тем ближе, следовательно, конец господства капиталистов. Нашим немцам, а к ним я причисляю и венцев, я желаю поэтому поистине бурного развития капиталистического хозяйства и вовсе не желаю, чтобы оно коснело в состоянии застоя» [Ф. Энгельс. // Маркс К. и Энгельс Ф. Соч. – Т. 39.].

Разница между социализмом и капитализмом видится только в том, что капитализм — это накопление капитала ради производства товаров и получения прибыли, а социализм — то же самое накопление капитала, но ради иных целей (максимализация свободного времени, расширение занятости, совершенствование человека, стремление к красоте и гармонии). Таким образом, сущность социализма состоит в демократическом способе выбирать те потребности, которые должны будут удовлетворяться соответствующим распределением ресурсов [Przeworsky A. Capitalism and Social Democracy. — Cambridge: The Cambridge Univ.Press, 1985. — P.238].
Поэтому социалистами отрицается любая попытка даже ставить вопрос о ликвидации господствующей капиталистической системы (со всеми её региональными и фазисными инвариантами).

Олег Гуцуляк: Родовой грех национал-анархизма

Предложить человеку право на власть и достоинство могут только иные общности, отличные от «новой / сытой элиты», построенные на «иных ценностях», более конкретных, чем ранее рожденные рационализмом (с его «расколдованием мира») проекты эпохи Модерна. М. Мафессоли называет их «неотрайбами» («новыми социальными  малыми группами»). Новые общности конституируют новое социальное знание  (социемы) — этико-эстетическое, мифопоэтическое, развивающее органическую солидарность в символическом и коммуникационном измерениях. Они сознательно используют мифологизацию («заколдовывание мира», «возвращение божественного социального») и как психологический метод замещения и трансценденции, конструктивный и конструирующий способ преодоления проблемной ситуации семантического шока индивидом, инспирирующий социальное действие, и как путь поведенческой интеграции и самоидентификации общности, метод закрепления и трансляции релевантных смыслов и целей, форму обоснования группового (коллективного) опыта, воплощенную в общезначимых способах действования