Андрій Поцелуйко: Геософія Юрія Липи та Олега Гуцуляка: від чорноморської геополітики до цивілізації Мезоєвразії

 Українська політична думка XX–XXI століть неодноразово зверталася до питання про те, чи визначає географія історичну долю народу. На відміну від класичної політичної географії, яка здебільшого аналізує простір як сукупність територій, кордонів і ресурсів, українська геософська традиція розглядає землю як носія історичної пам'яті, культури та політичного покликання. Саме в цьому контексті особливого значення набувають концепції Юрія Липи та Олега Гуцуляка. Хоча між ними лежить майже століття інтелектуального розвитку, обидва мислителі прагнуть відповісти на одне фундаментальне питання: чому Україна посідає особливе місце на карті Європи та Євразії і як це місце визначає її історичну місію.

Геософія Юрія Липи виростає із переконання, що історія народу не є випадковою, а значною мірою формується його природним середовищем. Для Липи географія є не пасивним тлом політичних процесів, а активною силою, яка задає напрям розвитку цивілізацій. У своїх працях, насамперед у «Призначенні України» та «Чорноморській доктрині», він послідовно доводить, що український простір має власну внутрішню логіку, незалежну від імперських проєктів Росії чи Центральної Європи.

В основі цієї логіки лежить Чорне море. На думку Липи, саме воно становить природний центр українського історичного тяжіння. Великі річкові системи — Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дунай — природно спрямовані до Чорного моря, створюючи єдиний господарський і культурний організм. Тому Україна повинна мислити себе не як периферію Східної Європи, а як центр чорноморського світу. У такому розумінні географія перетворюється на геополітику: держава повинна реалізувати ті можливості, які закладені у її природному положенні.

Проте геософія Липи не обмежується фізичною географією. Земля для нього є також середовищем формування національного характеру. Степ виховує мобільність і відкритість, Карпати — стійкість, а чорноморський горизонт формує прагнення до широких міжнародних зв'язків. Простір виступає чинником політичної культури. Саме тому Липа відкидає російську імперську модель, яка розглядала Україну лише як прикордонну провінцію. Натомість він стверджує існування власної української географічної долі.

Якщо Липа рухається від природи до політики, то Олег Гуцуляк у своїх працях "Філософія української сутності", "Пошуки заповітного царства" та "Анти-Дугін: геополітика священного і святого" значною мірою змінює сам спосіб постановки проблеми. Для нього простір — це передусім не фізична територія, а культурно-цивілізаційне поле. Його геософія виникає під впливом сучасної історіософії, феноменології культури, традиціоналістської філософії та цивілізаційних студій. Географія залишається важливою, однак вона набуває значення лише через історичний досвід народів, систему символів, міфологію та колективну пам'ять.

Олег Гуцуляк: "Хутірська філософія" Пантелеймона Куліша як перша цілісну деколоніальна альтернатива імперському Модерну.

 Пантелеймон Куліш (1819-1897) - один із найглибших і водночас найбільш недозрозумілих українських мислителів XIX століття. Його «хуторська філософія» (викладена передусім у збірці есеїв «Листи з хутора», 1861 р.) тривалий час таврувалася імперськими та радянськими критиками як «ретроградна», «наївна» та «втікацька».

Насправді ж П. Куліш здійснив дивовижний інтелектуальний прорив: він створив першу цілісну деколоніальну альтернативу імперському Модерну. Він збагнув, що імперське місто несе не просто прогрес, а епістемічне насильство, і протиставив йому філософію хутора як простір збереження людської сутності.

1. Хутір проти Міста: онтологічне протистояння

Для П. Куліша хутір і місто - це не просто дві різні локації на карті. Це два різні способи існування, дві протилежні космології.

Ознака	Імперське Місто (Модерн)	Український Хутір (Традиція)
Природа буття	Штучність та фальш: простір регламенту, паперів, чинів та відчуження людини від своєї праці й душі	Органічність і правда: безпосередній, живий зв'язок людини з землею, природою та Богом
Ставлення до людини	Знеособлення: місто перетворює людину на гвинтик державної машини, на «цивілізованого» манекена.	Цілісність: людина на хуторі є господарем свого часу, праці й думок. Вона самодостатня
Мова та культура	Асиміляція: простір русифікації, де панує «чуже слово» та поверхова мода.	Джерело: природне середовище збереження материнської мови, звичаю та духовної пам'яті.

П. Куліш не був наївним романтиком, який закликав спалити всі заводи. Він прекрасно розумів силу технологій. Його застереження було в іншому: не можна міняти внутрішню свободу і духовну цілісність на блискучі брязкальця міської «цивілізації».

«Нехай те місто будується, нехай воно кипить усякою роботою... а ми будемо жити по своїх хуторах, держатися своєї хати і свого звичаю, бо в місті людина губить себе, а на хуторі - знаходить».

2. Кордоцентризм: філософія серця проти абстрактного розуму

В основі хуторської філософії П. Куліша лежить традиційний для української думки кордоцентризм (філософія серця), що йде ще від Григорія Сковороди.

П. Куліш стверджував, що західна (і трансльована через Петербург) цивілізація занадто раціоналістична. Вона розвиває холодний, інструментальний розум, але залишає порожнім серце.

Місто вимагає від людини зовнішнього лиску, знання етикету та вміння здаватися, а не бути. Це породжує цинізм та душевну глухоту.

Хутір плекає «внутрішню людину». Праця на землі, споглядання природи та тиша дають змогу почути голос власного серця. Тільки з чистого серця, за П. Кулішем, може народитися справжня культура, поезія та щира релігійність.

3. Чому ідеї Куліша вражаюче актуальні сьогодні?

Андрій Поцелуйко: Пастка співзвучності: чому мезоєвразійська концепція не є різновидом євразійства

 В історії науки нерідко трапляються ситуації, коли поняття починають оцінювати не за їхнім змістом, а за їхньою назвою. Людська свідомість схильна до швидких асоціацій: почувши знайоме слово або корінь слова, ми автоматично відносимо нове явище до вже відомої категорії. У повсякденному житті така здатність часто допомагає орієнтуватися у складному світі. Проте в науці вона може ставати джерелом серйозних помилок.

Саме така ситуація нерідко виникає навколо мезоєвразійської концепції Олега Гуцуляка. Деякі дослідники або коментатори механічно відносять її до різновидів євразійства лише тому, що в обох випадках присутній корінь «євразія». Відбувається своєрідне коротке замикання мислення: якщо є слово «євразійський», значить йдеться про євразійство; якщо євразійство асоціюється з певною політичною чи ідеологічною традицією, то і мезоєвразійська концепція автоматично повинна належати до тієї ж категорії.

Подібний спосіб міркування є прикладом не логічного аналізу, а асоціативного мислення. Він ґрунтується не на вивченні текстів, не на реконструкції авторської аргументації і не на порівнянні концептуальних схем, а на поверховій схожості назв. Фактично назва починає замінювати зміст.

У науковій практиці такий підхід є проблематичним. Жодне поняття не може бути адекватно оцінене лише через його звучання. Наукові категорії визначаються через систему понять, аргументів, вихідних припущень та дослідницьких завдань. Саме тому серйозний аналіз завжди починається з читання тексту, а не з інтерпретації назви.

Якщо ж звернутися безпосередньо до змісту мезоєвразійської концепції, стає очевидним, що вона суттєво відрізняється від класичного євразійства. 

Андрій Поцелуйко: Від індоєвропейської до мезоєвразійської цивілізації: про переваги терміна Олега Гуцуляка

 Серед численних спроб осмислити глибинні витоки української історії особливий інтерес становить концепція археолога Михайла Сиволапа, який запропонував розглядати розвиток України в контексті специфічної «індоєвропейської цивілізаційної парадигми». На його думку, ще від доби ямної культури на теренах сучасної України сформувався особливий тип соціокультурного розвитку, відмінний як від цивілізацій Близького Сходу, так і від середземноморської традиції. Ця парадигма характеризувалася перевагою скотарсько-землеробського господарства, відсутністю гігантських міст і монументальної архітектури, домінуванням усної культури, використанням природних матеріалів та прагненням до співіснування з природним середовищем замість його радикального перетворення.

Сама ідея Сиволапа заслуговує на серйозну увагу. Вона дозволяє поглянути на історію України не як на периферію чужих цивілізацій, а як на частину великого культурно-історичного світу, який існував у степах і лісостепах Східної Європи протягом тисячоліть. 

Проте певні труднощі виникають уже на рівні термінології. Чи справді доречно називати цей цивілізаційний тип «індоєвропейським»?

Проблема полягає в тому, що поняття «індоєвропейський» має надзвичайно широкий зміст. До індоєвропейського світу належать і давні греки, і римляни, і кельти, і германці, і слов'яни, і народи Ірану, і значна частина населення Індії. Саме тому термін, який має позначати специфічну степову або лісостепову культурну модель, починає охоплювати надто багато різнорідних явищ.

Адже цивілізація античних Афін і цивілізація ямних скотарів однаково можуть називатися індоєвропейськими. Так само індоєвропейськими були і Римська імперія, і середньовічна Німеччина, і ведична Індія. Очевидно, що між ними існували колосальні відмінності у способі життя, економіці, політичній організації та культурі. 

Тому термін «індоєвропейська цивілізація» створює небезпеку змішування мовної спорідненості з цивілізаційною типологією.

Саме тут особливої ваги набуває запропоноване Олегом Гуцуляком поняття «мезоєвразійська цивілізація». Хоча цей термін поки що не став загальновизнаним у науковому середовищі, він має низку важливих переваг.

Насамперед він переносить акцент із мовного походження на культурно-географічний простір. У центрі уваги опиняється не питання про те, якою мовою говорили ті чи інші народи, а питання про те, в якому середовищі вони існували і який тип культури сформували. Мезоєвразія в такому розумінні постає як широкий простір між західноєвропейським, близькосхідним і далекосхідним цивілізаційними центрами.

Олег Гуцуляк: Американизм / Americanism

 Собственно американизм представляет собой учение о политической природе человека и о том обществе, которое возникнув в Древней Греции, затем переместилось в Рим, потом в Италию эпохи Возрождения, потом в Англию XVIII века и, наконец, в Америку.

 Исходные компоненты американской  парадигмы таковы: по своей природе человек, в сущности, существо политическое; его природа требует, чтобы экономически независимые граждане принимали непосредственное участие в управлении обществом, тем самым творя и выражая свою уникальную природу, учреждая и поддерживая добродетельную республику.

Творец американизма Томас Джефферсон (1743-1826)  исходил из того, что самой идеальной политической структурой для этого является «демократия непосредственного участия в управлении округом (wards)» (т.н. «окружная демократия», «демократия малых республик»), аналогичная древнегреческой полисной демократии.

Классическая «демократия участия» не только развивает ума и сердца граждан, но и препятствует вырождению государства в тиранию. Представительная демократия же есть лишь естественным продолжением окружной демократии. 

Олег Гуцуляк: Амфибийный вариант культуры / Amphibious variant of culture

 Культура — это всегда «амфибия». Она живет на границе между своей уникальной идентичностью ("берегом") и неизбежным влиянием глобального информационного / религиозного "океана".

Рассматривая культуру как «амфибию», мы отказываемся от статического понимания традиции как чего-либо «законсервированного». Напротив, мы признаем, что жизнеспособность любого сообщества зависит от его умения существовать в двух стихиях одновременно. 

1. Берег: Гравитация Идентичности

Берег — это то, что делает культуру узнаваемой. Это локальный ландшафт, язык, специфический исторический опыт и коллективная память. 

Функция: Защита от растворения. Без берега культура становится «энтропией» — она теряет структуру и превращается в безликий контент. 

Риск: Если культура слишком долго остается только на берегу, она становится изолированной, превращается в «музей» и в конце концов теряет энергию для развития.

2. Океан: Стихия Универсальности 

Глобальный океан – это большие религиозные системы, мировые идеологии, технологические стандарты и цифровые потоки. Это пространство, где все взаимосвязано. 

Функция: Обеспечение ресурсами. Океан приносит новые идеи, технологии, языки и возможности для экспансии. 

Риск: Океан стремится поглотить все уникальное, унифицировать его по общему знаменателю (глобализация, алгоритмизация).

3. Точка перехода: Зона прибоя 

Именно здесь рождается Амфибия. Это художник, мыслитель или сообщество, которые способны выходить в океан, не теряя легких, чтобы дышать на берегу. 

Синтез: Амфибийная культура использует универсальные инструменты (например, английский язык или блокчейн-технологии), чтобы рассказать свою уникальную локальную историю. 

Динамика: Она постоянно мигрирует. Когда берег становится слишком душным, она идет в океан. Когда океан становится слишком токсичным и безличным — она возвращается к корням. Т

Образец: Японская культура (высокие технологии + синтоизм). 

История идей – это, по сути, хроника успешных и трагических десантов «амфибий» на чужие берега. Интересные примеры возникают там, где культура не просто заимствует что-то, а перекодирует океаническую стихию под свой ландшафт.

Рассмотрим три фундаментальных «скачка», которые изменили лицо мира:

Олег Гуцуляк: Концепція Альбера Камю про цивілізацію Середземноморського духу і концепт України як її Чорноморської "затоки" / Albert Camus's concept of the civilization of the Mediterranean spirit and the concept of Ukraine as its Black Sea "bay"

Досліджено концепцію «середземноморського духу» А. Камю як альтернативу ідеологіям «безміру». Україну представлено як «затоку» цієї цивілізації, що через античну матрицю Причорномор’я реалізує «полуденну думку» та віталістичний бунт за свободу і міру проти тоталітарного нігілізму.

Ключові слова: Альбер Камю, Середземноморська цивілізація, Україна, Понтійський центр, полуденна думка, віталізм, бунт, міра.

The project explores A. Camus’s concept of the "Mediterranean spirit" as an alternative to ideologies of "excess". Ukraine is defined as a "gulf" of this civilization, rooted in the Black Sea’s ancient matrix, embodying "solar thought" and a vitalistic rebellion for freedom and limit against totalitarian nihilism.

Keywords: Albert Camus, Mediterranean civilization, Ukraine, Pontic center, midday thought, vitalism, rebellion, measure.

 Для Альбера Камю «Середземноморська цивілізація» (або «середземноморська думка» — la pensée de midi) була не просто географічним поняттям, а потужною філософською та етичною альтернативою ідеологіям сучасної йому Європи.

Це бачення він найповніше сформулював у своїх ранніх есе («Літо», «Виворіт і лице», «Шлюбні бенкети») та в кульмінаційній праці «Бунтівна людина» (1951).

1. Суть концепції: Міра проти Безміру

Головний конфлікт, який описує Камю — це протистояння Середземноморської міри (mesure) та Північного безміру (démesure). 

Північна ідеологія (Німеччина, СРСР): Камю критикував німецьку філософію історії (Гегеля, Маркса), яку він називав «ідеологіями туману». На його думку, вони занадто зосереджені на майбутньому, на абстрактних ідеях та «історичній необхідності», заради яких можна приносити в жертву живих людей.

Середземноморська думка: Це сонячна, «полуденна» філософія, що базується на давньогрецькому ідеалі гармонії. Вона визнає межі людських можливостей. Камю вірив, що клімат і ландшафт формують мораль. Середземномор’я вчить мудрості через обмеженість ресурсів і вічність стихій.

2. Ключові характеристики Середземноморського духу (the Mediterranean Spirit)

А. Сонячний гуманізм

Для Камю Середземномор’я — це край, де природа (сонце, море, небо) домінує над історією. В той час як Європа «хвора на історію», то середземноморська людина живе «тут і зараз». Це філософія насолоди життям попри його абсурдність.

Світло сонця (Solaire) висвітлює речі такими, як вони є, не залишаючи місця для містифікацій та політичного «туману».

Апологія тілесності: Смак плодів, запах полину, відчуття солі на шкірі — це справжня реальність, на противагу «паперовій» реальності бюрократії.

Б. Життя в гармонії з природою

Камю вважав, що північні ідеології намагаються підкорити природу і змінити світ силою. Натомість середземноморський дух передбачає споглядання та прийняття світу таким, яким він є. Щастя — це «проста злагода між людиною та її життям».

В. Бунт без терору

У книзі «Бунтівна людина» він стверджує, що справжній бунт має бути «середземноморським» — тобто він має зупинятися там, де починається насильство над іншою людиною. «Ми обираємо Елладу та міру... Середземноморська думка — це та, що не зрікається ні природи, ні розуму».

3. Чому це важливо сьогодні?

Камю пропонував Середземномор'я як ліки від нігілізму та тоталітаризму.

Проти фанатизму: Міра вчить нас, що жодна ідея не варта того, щоб ставати абсолютом.

Проти відчаю: Споглядання краси моря та сонця дає сили продовжувати боротьбу навіть у найтемніші часи (як це робить доктор Ріє у романі «Чума»).

Олег Гуцуляк: Олег Лишега як поет – шаман – лицар Буття

Опубліковано: Гуцуляк О. Олег Лишега як поет – шаман – лицар Буття // Олег Лишега. Відлуння : матеріали Перших Лишегівських читань, присвячених сімдесятиріччю від дня народження / упоряд. Є.М. Баран, М.В. Бігусяк, Х.М. Нагорняк. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ,  2019. – С. 25-39. 

«... сидів на вербовому корені над рікою, споглядання плину води, мерехтіння сонячного світла на хвилях, Великий Міст на Сході, згадував, як гарно писав Гайдеггер про міст у «Будувати, проживати, мислити», бачив себе з погляду Сейму – як іду Великим Мостом імені Олега Лишеги, то пригнічений і вичерпаний – на Бахмач, то радісний, переповнений творчими надіями і торбою з чаєм та книжками  на Матіївку...»
(Костянтин Москалець, 
«Келія чайної троянди»)

Коли соціальні алхіміки-експериментатори прагнули створити небачену псевдоісторичну спільність, у ретортах цього експерименту виявилися цілі покоління люмпенів-маргіналів, без роду, без нації, споживачів масової культури та дешевого кітчу. Не дивно, що в українському середовищі постав феномен прагнення зберегти національний стиль життя, моральні критерії та звичаї. Цей феномен ми пропонуємо називати «берегинізація» [1], або «обережительство»: «… оборонний аспект: боронити своє, доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані» [2].
Як зазначає культуролог П. Гуревич, більш вірним був би термін «традиціоналізм», тобто прагнення зберегти те, що набуто людиною, нацією [3]. Але для світової науки цей термін несе навантаження войовничості та насильницького спротиву, в той час як культурологічна природа явища, яке ми пропонуємо називати «берегинізація», полягає не тільки у простому збереженні традицій, але й у ненасильницькому спротиві зростаючій складності життя, тоталітарній дійсності та спробам асиміляції.

Функцію носіїв феномену «обережительства» поклала на себе українська інтелігенція переважно селянського походження, для якої селянин як носій національної самоідентичності та звитяжного духу не є істотою нижчою від представника партійно-державної номенклатури чи зденаціоналізованого «трудящого». Український інтелігент, після розчарування у радянській дійсності,  знайшов для себе, як для інтелектуала, ідеальну нішу «всевидющого ока» і носія месіанської ролі «обережителя» духовності. Звідси постала потреба у своїх авторитетах, у своїх «священних текстах». Такими ідеологами постали Олесь Гончар, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Василь Земляк, Василь Стус, Ліна Костенко, Володимир Дрозд, Борис Харчук, Павло Загребельний, Валерій Шевчук, Степан Пушик та сотні інших представників «(за-) битого покоління» (шістдесятників / семидесятників). Їхні твори набули статусу «сакральних», а отже – активізуючих власний духовний світ читача в умовах , коли священні тексти релігійних конфесій були недоступні. Назви цих творів – «Собор», «Диво», «Дім на горі», «Майдан», «Берег чекань», «Батьківські пороги», «Покуть», «Галицька брама», «Великий міст» – це опредмечені варіанти символу обмеженого, кінечного простору, світлого і приємного, що протистоїть чужому та сумнівному оточенню.
Якщо частина мистців та  філософів обрала для себе долю правозахисників та політиків (домагання не тільки прав особи, але й українських національних, етнополітичних та релігійних прав), то більша частина членів творчих спілок та науковців зосередилася на донесенні до реципієнтів своїх творів певних ідей «берегинізації» всупереч ідеологічним шорам (чи то колишні радянським, чи теперішнім ліберастичним) [4]. Спершу заінтригований, а потім привчений до «читання між рядками», до уяснення, що у вимовленому міститься більше, ніж це безпосередньо виражено, реципієнт намагався вичитати у творах і те, що автор прямо не сказав, але що там, навіть незалежно від волі самого автора, міститься, тобто здійснював спроби виявити онтологічні ідеї автора, цим актуалізуючи свій соціально-культурний досвід. Наприклад, дане явище проаналізоване як автором цих рядків [5], так і іншими дослідниками [6]. Зрештою, не дивно, що з переходом у пострадянську епоху у культурі та сфері гуманітарних наук постала т.з. «туга за герменевтикою» [7], за філософською інтерпретацією, за філософським «… прочитанням прихованих смислів у текстах зі смислами ніби відомими» [8].

Гуцуляк О. Українська ідея між культурами сорому, вини і страху

Гуцуляк О. Українська ідея між культурами сорому, вини і страху // Evropský filozofický a historický diskurz. – 2018. – Svazek 4, Vydani 2. – S. 76-82. – http://ephd.cz/?page_id=25

 Скачати файл на Academia.edu >>>

  Oleg Gutsulyak, Ph.D., Associate Professor Vasyl Stefanyk Precarpathian National University, Ivano-Frankivsk, Ukraine THE UKRAINIAN IDEA BETWEEN GUILT, SHAME AND FEAR CULTURES
  Considering the conflicts of Ukraine in its history and present time, the author offers a cross-cultural analysis based on the scientific methodologies of Ruth Benediсt and Georgy Shchedrovitsky. The author demonstrates the existing in Ukrainian cultural studies debate about the identity of Ukrainian culture, its place in European civilization, and also speaks about the stages of the formation of the Ukrainian political mentality. Also, the cultural and philosophical assessment of modern Russia and attempts to influence it in other countries with the help of the doctrine of the "Russian world" are also examined in parallel. The actual task now is to bring Ukrainians back to the periphery of the "culture of shame" with its principle of "dignity," in educating Ukrainians in an extrovert, corporate, solidarity and heroic-moral dominant, based on the spirit of "adversity" ("agon") and the aspiration to glory. In this situation, the territory of the ATO becomes a motherly formation in the environment of carriers of culture of shame and honor, as once the Cossack Freedom ("Ukraine") on the border with the Steppe was the territory of the formation of the Cossack "culture of shame and honor," and the subsequent infusion of it into the territory of the whole of Southern Russia. 
  Kaywords: Ukraine, Russia, Cossacks, guilt culture, shame culture, fear culture, Taras Shevchenko, Island of Europe, fantasy, ukrainian literature.

Директор Інституту філософії Національної академії наук України, професор Мирослав Попович (1930-2018), аналізуючи ситуацію із загальногуманітарною кризою в сучасній Україні, пропонує змістити фокус погляду українців на самих себе власне у моральній площині[1]. Для цього він апелює до дослідження американського культуролога Рут Бенедикт «Хризантема і меч» (1946)[2], в якому розкрито розподіл культур за двома регуляторами – «культурою вини» (guilt culture) та «культурою сорому» (shame culture). На її думку, вони характерні, відповідно, для близькосхідно-європейської та японсько-океанічної цивілізацій. Згідно з версією М. Поповича, в українському соціумі домінує теж «культура вини» (головний регулятор поведінки – внутрішнє відчуття вини перед богом і перед собою, рішення є внутрішнім, індивідуальним та самостійним поза залежностю від того, як до цього поставляться інші, навіть своя група чи свій колектив). Але, говорить професор, на периферії українського соціуму, на задвірках, все ж, знаходила собі місце і «культура сорому» (відповідальність особистості перед спільнотою, сором перед своїми). Сам М. Попович вважає, що різниця між селянами («рустикалами», «посполитими») і козаками полягала в тому, що перші, тяжіючи до сімейно-кланової організації, були репрезентантами «культури сорому» («встиду»), в той час як козаки-індивідуалісти – до «культури вини» («провини», «совісті»)[3].

Олег Гуцуляк: Все это оголяет факт принадлежности Москвы к «Оси Смерти»

Когда я писал, что нынешние евразисты-путинисты являются наследниками Карфагена с его жертвоприношениями детей, то я надеялся, что, всё же, это не буквально. Гибель детей-заложников в московском «Норд-Осте» и Беслане все же были эксцессами на войне с глобальным терроризмом.

Но 28 декабря 2012 г. президент России В.В. Путин подписал закон о запрете на усыновление сирот иностранцами. Закон этот внезапно и решительно уничтожил надежды больных сирот обрести семью и высококачественное лечение в США. Дети, уже почти усыновлённые, вместо того чтобы попасть в семью, остаются в руках чиновников – «в сфере реализации государственной политики». «… Закон, приносящий детей в жертву политике (как бы он ни назывался), и особенно сейчас, в Рождественские дни, невольно напоминает об Ироде, который приказал убить детей ради своей власти. Две тысячи лет прошло, забыты гораздо большие злодейства, а это почему-то осталось. И выходящий из Кремля царь Борис натыкается на дурака-юродивого и даже хочет сделать ему что-то хорошее, а юродивый ему кричит: «Нельзя молиться за царя Ирода! Богородица не велит!» [Минкин А. Путинский маразм крепчает // http://falangeoriental.blogspot.com/…/12/blog-post_3749.html].

В тот же день, когда был подписан закон о запрете усыновления больных детей, патриарх Московский и всея Руси Кирилл рассказал на епархиальном собрании о том, что добился у правительства столицы выделения земельного участка для христианского погребения российских сирот. Место для последнего упокоения отвели на одном из новых кладбищ – Алабушевском. Площадь участка составила приблизительно полгектара. Несколькими днями ранее глава синодального Отдела по взаимоотношениям Церкви и общества РПЦ протоиерей Всеволод Чаплин заявил, что усыновление русских детей зарубежными парами закрывает сиротам «путь в Царство Небесное».

Олег Гуцуляк: Метафизика Окраины

Областью, где «рождается новое», есть «пустыня», «граница», «крайность» (да и М. Бахтин говорил, что культура рождается у границы, особенно тех или иных смыслов, мобилизируя их взаимные напряжения и притяжения).

Быть у черты – судьба воина-рыцаря, берсеркра-варяга, вольного казака.
Именно так начинается любая Традиция. Оттуда, «из Ниоткуда», приходит Царевич-Пророк и получает власть, и получает Всё.

И приходит он всегда из какой-нибудь Галилеи или Эфиопии.

Из «крайней» для всех иудеев Галилеи пришел Сын Божий («Disciti moniti!» – «Помните, предупрежденные!»).

От Александрии Эсхаты-«Крайней» (нынешнего Самарканда) начал свой победоносный поход Железный Эмир.

Из «окраины земли Македонии» (по-араб. «Джасулийа Макадунийя», по Аль-Идриси), и начал свой имперский поход Зу-л-Карнайн-«Двурогий» Александр, сын Амона и Филиппа.

Из крайней для Византийской и Иранской империй Аравийской пустыни явилась в VII в. конница Пророка Мухаммада (ДАБР).

Так и Украина – это крайняя (греч. eshata) земля, У КРАЯ БЫТИЯ. И из неё приходит Вольница – Свобода и Правда.

Если в одно и то же время на крайнем западе Европы Дон Кихот воплощал независимое существование на «окраине» общества и освобождал каторжников, то на крайнем востоке Европы украинский казак осуществлял то же самое – жил на «окраине», освобождал каторжников с галер... Но если Алонсо Кихано – герой-меланхолик, атаковавший ветряные мельницы, то Сагайдачный – герой-холерик, овладевший и стенами Хотына и Москвы, и променявший свою Дульсинею на табак и трубку...

Олег Гуцуляк: Почему Украина выбрала Европу, а не Россию

В представлении гностического, жизнененавистнического сознания Украина – униженная и оскорбленная мужским прагматизмом, презрением, социальным позором, экономической подоплекой, низведенная до уровня блудницы, «Падшей Софии», «изгнанной Шехины». В русском неоимперском сознании Украина воспринимается именно как «бордель Европы» (В. Ешкилев [Єшкілєв В. Ідеальна У. – Івано-Франківськ: Видавець І.Я. Третяк, 2007. – 164 с.]; М. Медоваров: «… Вряд ли что-то хорошее ждёт Киев – столицу восточноевропейской проституции» [Медоваров М. Re: Антисемитизм и антииудаизм: трагедия человечества // http://intertraditionale.kabb.ru/viewtopic.php?f=9&t=752&st=0&sk=t&sd=a&start=590#p18787]). В представлении гностического, жизнененавистнического сознания Украина – униженная и оскорбленная мужским прагматизмом, презрением, социальным позором, экономической подоплекой, низведенная до уровня блудницы, «Падшей Софии», «изгнанной Шехины». В русском неоимперском сознании Украина воспринимается именно как «бордель Европы» (В. Ешкилев [Єшкілєв В. Ідеальна У. – Івано-Франківськ: Видавець І.Я. Третяк, 2007. – 164 с.]; М. Медоваров: «… Вряд ли что-то хорошее ждёт Киев – столицу восточноевропейской проституции» [Медоваров М. Re: Антисемитизм и антииудаизм: трагедия человечества // http://intertraditionale.kabb.ru/viewtopic.php?f=9&t=752&st=0&sk=t&sd=a&start=590#p18787]).

Но, в действительности, этим Украина представляет еще одно проявление сакрального достоинства – роль  «мастерицы любви», «кудесницы» (от семит. «кудесах» – «гетера, храмовая служница»). Она реализует древнеарийский архетип «Тилоттамы» – апсары, небесной нимфы, которую божественный зодчий Вишвакарман сотворил из лучших частей всего сущего, что отражено в самом её имени (Тилоттама – «лучшая часть»). Считается, что в результате она была сотворена совершенно идеальной – лицо, пропорции тела, голос и т.д. Превосходящая своей рукотворной красотой всех женщин, она стала объектом любви, практически всех божеств и демонов. Жертвой этой красоты стали братья-асуры Сунда и Упасунда – до того момента неразлучные и делившие и кров, и пищу и постель. Поскольку ни один из них не захотел уступить красавицу другому, они схватились за свои боевые палицы и убили друг друга. Согласно истории, изложенной в «Махабхарате», Шива, сраженный красотой Тилоттамы, не мог оторвать от неё глаз, когда она с почтением совершала прадакшину вокруг него – поэтому он последовательно манифестировал свои пять ликов – четыре по сторонам света, и один верхний – из которых и изошли шесть амнай Каула Дхармы. Присутствовавшая там же Парвати, супруга Шивы, приревновала его к Тилоттаме, и обхватила его руками, закрыв глаза. В следующий миг мир погрузился во тьму, т.к. весь мир существует только в сознании Шивы, освещаемый его взором. Поэтому Шиве пришлось манифестировать третий глаз во лбу, чтобы Вселенную снова осветил свет его взгляда. Согласно «Падма пуране», в предыдущем рождении Тилоттама была уродливой вдовой по имени Кубджа («горбатая, скрюченная»). В течении восьми лет она выполняла надлежащие ритуалы и завершила их обрядом Магха пуджи на пятнадцатый день третьего лунного месяца. Это обеспечило ей перерождение в облике Тилоттамы, превосходящей своей красотой всех живущих.

Олег Гуцуляк: "Burning Man" - рождение нового трайбализма

Спасаясь от диктата «Здесь-Бытия», постчеловек, не вынося своего «абсолютного одиночества» и «ужаса истории», стремится найти «спасение» в суррогатах.

Вариантом «спасения» для постчеловека рассматривается нахождение (иногда удачно, иногда нет) тех, кто «здоров/девиантен также, как и я». В отличие от премодерного (традиционного) этноса, племени или клана как жёстко структурированного социокультурного образования с контролированным членством, ныне существуют «новые группы», функционирующие исключительно по причине индивидуальных решений «абсолютных / пост- человеков». Российский орнитолог Виктор Дольник в книге «Непослушное дитя биосферы» использовал для определения таких групп понятие «клубы», а в СМИ их часто определяют как «тусовки». Традиционно их отождествляют с субкультурами – социальными группами носителей части культуры общества, отличающейся от преобладающего большинства своим поведением (положительным или отрицательным), собственной системой ценностей, языком, манерой поведения, одеждой и другими аспектами и формирующихся на национальной, демографической, профессиональной, географической и других основах.
Часто такие группы образуются как «фандом» («фэндом», англ. fandom, букв. «фанатство»), то есть клуб поклонников какого-то произведения (мифа, легенды, романа, комикса, фильма, телесериала, компьютерной игры) с яркими героями, либо какого-то популярного актёра / писателя. Существуют специальные названия для фанатов некоторых отдельных жанров и направлений. Например, отаку – любители аниме и манги; треккеры – любители сериала «Звёздный путь; поттероманы (поттериане) – любители книг и фильмов о Гарри Поттере; толкинисты – любители творчества Дж. Р. Р. Толкина, хувианы (доктороманы) – любители сериала «Доктор Кто», шерлокоманы – любители сериала «Шерлок», брони – любители сериала «My Little Pony», сверхамипришибленные – любители сериала «Сверхъестественное», хаталийцы – любители аниме и манги «Hetalia», персоманы – любители книг и фильмов о Перси Джексоне, стидиевцы — поклонники сериальной пары Стайлза Стилински и Лидии Мартин в сериале «Волчонок», киллджои — поклонники рок группы «My Chemical Romance», скамовцы — любители сериала «Skam», АРМИ — фанаты корейской музыкальной группы BTS и т.д. Издаются фанатские издания («фэнзины»), проводятся периодические (международные, национальные или региональные, и, как правило, ежегодные) собрания («конвенты»), а также проводятся «косплеи» («костюмированные игры»), активные участники которых образуют постянные группы («косбенды»).

Олег Гуцуляк: Україна Середземноморська (Ucraina Mediterranean, Ουκρανία Μεσογείου)

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертуванні) національного духу українцям, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», варто б не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу).

Русь-Україна від Дунаю до Кавказу завжди була морською («талассократичною»), на відміну від суходільної Московії, в якій «чудь начудила да меря намерила». Україна – традиційна морська і річкова держава. Ми любимо воду, водяну гладь і водяні простори.