У Кракові сплюндровано могилу Богдана Лепкого

Автор знаменитої пісні реквієму «Журавлі», що стала символом туги за рідним краєм, став черговою жертвою антиукраїнської істерії, що охопила Польщу.

У ніч проти 5 липня на Раковицькому кладовищі в Кракові невідомі сплюндрували  могилу українського письменника, науковця та професора Богдана Лепкого. З надгробку видерли  барельєф із зображенням митця. Про це на брифінгу повідомив речник Міністерства закордонних справ України Георгій Тихий, передає агентство «Інтерфакс Україна». «Розцінюємо цей акт вандалізму як свідому провокацію, спрямовану на подальше розпалювання ворожнечі між Україною та Республікою Польща», – заявив дипломат. За його словами, Генеральне консульство України в Кракові вже звернулося до поліції, адміністрації Раковицького кладовища та міської влади із закликом провести розслідування, встановити всі обставини злочину, виявити причетних до його вчинення, вжити невідкладних заходів для повернення або відновлення викраденого барельєфа, а також забезпечити належну охорону місця поховання.

Олег Гуцуляк: Історіософія Богдана Лепкого (1872-1941) – видатного українського письменника, мислителя, класика та одного з найяскравіших творців нашої історичної прози (зокрема, грандіозної епопеї «Мазепа») – розгортається як глибоко гуманістична та безкомпромісно державницька концепція історії, заснована на культі культурного Логосу, національної солідарності та легітимного суверенітету. 

Б. Лепкий рішуче відкидає рабський, провінційний народницький смуток і трактує історичний процес України-Русі не як безладний мартиролог принижень, а як трагічну, але величну боротьбу європейської нації за свій соціокультурний і політичний Берег. 

У центрі його історіософської оптики постає драма втрати та віднайдення державної суб'єктності, де ключовим рушієм історії є не сліпа стихія анархічного бунту, а свідома, раціональна та шляхетна воля еліти (реліктового аристократичного ядра), здатної консолідувати народ навколо великої Ідеї. 

Аналізуючи добу Руїни та Гетьманщини, він з хірургічною тверезістю деконструює імперські симулякри сусідніх Левіафанів і показує, що найбільша трагедія українського простору – це внутрішній розкол («багатовладдя» і козацький популізм), який століттями перемелював здобутки державників. 

Ландшафт Батурина чи Полтави у Б. Лепкого – це лімінальний простір катарсису, де через поразки та попелища загартовувався незнищенна народна Тривкість та Пам'ять. 

Письменник пропонує виразно культуроцентричний погляд на минуле: держава для нього є міцною лише тоді, коли вона спирається на високу європейську освіту, законність і християнську етику. 

Зрештою, історіософський вектор Б. Лепкого позбавлений капітуляції й спрямований у майбутнє; він служить суворим уроком і водночас пророцтвом: попри всі історичні катастрофи, українське аристократичне коріння неминуче проросте Новим Відродженням, щойно нація подолає внутрішній хаос і повернеться до свого питомого, шляхетного Логосу.

Олег Гуцуляк: Мазури і гуцули: скандинавський слід в етнонімії

Мазури

Від давньоскандінавського maðr «чоловік; людина» може походити слов’янське «мазур» на означення субетносу поляків, який мав субстратом або замешкав на землях давніх германців (носіїв пшеворської культури).

Ось як теоретично міг би розгортатися цей «алхімічний» процес перетворення слова:

1.    Фонетичний та морфологічний міст: від maðr до maz-

У давньоісландській та давньоскандинавській мовах слово maðr походить від прагерманського *mann- / *manwaz. Проте інтервокальний або кінцевий звук ð (дзвінкий щілинний, як англійське th у this) є дуже рухливим під час запозичення в інші мовні системи: при переході германських реліктів у слов’янське середовище (де звуку ð не було), він міг адаптуватися через дзвінкі свистячі або шиплячі – [z] або [ž]. Крім того, у самій прагерманській мові номінативний суфікс *-az (який дав закінчення -r в ісландському maðr) містив звук z. Якщо уявити праформу, близьку до готської чи ранньогерманської фіксації «людей» певного племені, основа на mas-/maz- цілком могла маркувати «чоловіків» або «мужів» конкретного воїнського союзу.

2. Пшеворський субстрат: германці та слов'яни в одному казані

Пшеворська археологічна культура (Західна Україна, Польща) – це класичний простір «амфібійності» та міксації. Вона традиційно пов'язується з германськими племенами (вандали, лугії) та слов'янським (венедським) субстратом. Якщо місцеве населення (нащадки пшеворців або ті, хто з ними взаємодіяв) перейняло германське самоназву для повноправних «мужів/воїнів» (madr / mar / maz), то в слов'янському мовному просторі до цієї основи мав додатися продуктивний слов'янський суфікс -ур (як у словах коцур, гнатюр, бачур, або етнонімах на кшталт тивер-ці, чи утвореннях типу лямур, качур). Таким чином, «германські мужі» (maz-) на слов'янському лінгвістичному ґрунті трансформувалися у «мазурів» – людей певного типу, волелюбних горян чи мешканців лісових порубіжжів.

3. Культурний та ментальний паралелізм: Мазури та Козаки та Гуцули

Цікаво, що мазури (історичний субетнос поляків, який заселив колишні прусські та ятвязькі землі, Мазурію, Мазовше) у польській культурній міфології посідають місце, дуже схоже на козаків: вони сприймалися як люди реліктового порубіжжя, міцні, вперті, пов'язані з дикою природою (лісами та озерами), зі своєю унікальною говіркою («мазурення»).  Якщо козак – це людина степу, а гуцул – людина гірських полонин, то мазур у цій парадигмі – це madr пралісів та озерних пусток, релікт давнього воїнського субстрату, що зберіг первісну енергію «нижнього світу» дикої Півночі.