Андрій Поцелуйко: Міф як спосіб мислення: поетико-філософський світ Олега Гуцуляка

Існують книги, які читають для того, щоб отримати інформацію, перевірити факт, зрозуміти аргумент або засвоїти концепцію. Але існують і такі книги, які читають інакше — як поезію, як музику, як сон, як подорож крізь символи. Вони не стільки повідомляють, скільки відкривають; не стільки доводять, скільки налаштовують свідомість на певний спосіб бачення світу. Саме до таких творів, на мою думку, належать філософські тексти Олега Гуцуляка, зокрема його «Філософія української сутності» (2016). Їх можна читати як історіософію, культурологію, міфологічну есеїстику, але, мабуть, найточніше — як поетико-філософську візію, як філософську поезію в прозі.

Найважливіше в такому прочитанні полягає у відмові від хибної альтернативи: або все, що пише автор, є буквальною історичною істиною, або ж це не має жодної цінності. Між науковою реконструкцією і довільною фантазією існує третій простір — простір символічного мислення. Саме в ньому перебуває творчість Гуцуляка. Він не стільки пропонує остаточну теорію України, скільки створює художньо-філософський космос, у якому Україна постає як архетип, як міф, як духовний ландшафт. Його книги не змушують погодитися; вони запрошують увійти.

Філософія як поезія

Європейська традиція знає чимало мислителів, які писали не мовою академічного трактату, а мовою поезії. Найвідомішим прикладом є, безперечно, Мартін Гайдеггер. Особливо у пізній творчості він дедалі більше відходив від строгих логічних конструкцій і звертався до поетичного слова, насамперед до Гельдерліна. Для Гайдеггера поезія була не прикрасою філософії, а способом, у який саме буття відкривається людині. Його тексти не є послідовним доведенням тез; вони є медитацією, слуханням мови, спробою наблизитися до того, що не можна повністю висловити поняттями.

Подібне відчуття виникає і під час читання Гуцуляка. Коли він говорить про «Україну священних могил», «Золоте царство богів та героїв», «Мезоєвразію» чи «алхімію національного буття», ці образи не обов’язково функціонують як емпірично перевірювані твердження. Вони працюють як символи. Їхня сила полягає не в документальності, а в здатності організувати досвід, змусити побачити знайоме в новому світлі. Це мова не історичного архіву, а внутрішнього ландшафту культури.

Гайдеггер говорив про «дім буття», яким є мова. Гуцуляк, здається, будує «дім українського буття» з образів степу, кургану, козака, сармата, храму, героя, Дніпра, Карпат, могили, золота, вогню, алхімічної печі. Ці образи утворюють не систему доказів, а систему резонансів.

Андрій Поцелуйко: Геософія Юрія Липи та Олега Гуцуляка: від чорноморської геополітики до цивілізації Мезоєвразії

 Українська політична думка XX–XXI століть неодноразово зверталася до питання про те, чи визначає географія історичну долю народу. На відміну від класичної політичної географії, яка здебільшого аналізує простір як сукупність територій, кордонів і ресурсів, українська геософська традиція розглядає землю як носія історичної пам'яті, культури та політичного покликання. Саме в цьому контексті особливого значення набувають концепції Юрія Липи та Олега Гуцуляка. Хоча між ними лежить майже століття інтелектуального розвитку, обидва мислителі прагнуть відповісти на одне фундаментальне питання: чому Україна посідає особливе місце на карті Європи та Євразії і як це місце визначає її історичну місію.

Геософія Юрія Липи виростає із переконання, що історія народу не є випадковою, а значною мірою формується його природним середовищем. Для Липи географія є не пасивним тлом політичних процесів, а активною силою, яка задає напрям розвитку цивілізацій. У своїх працях, насамперед у «Призначенні України» та «Чорноморській доктрині», він послідовно доводить, що український простір має власну внутрішню логіку, незалежну від імперських проєктів Росії чи Центральної Європи.

В основі цієї логіки лежить Чорне море. На думку Липи, саме воно становить природний центр українського історичного тяжіння. Великі річкові системи — Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дунай — природно спрямовані до Чорного моря, створюючи єдиний господарський і культурний організм. Тому Україна повинна мислити себе не як периферію Східної Європи, а як центр чорноморського світу. У такому розумінні географія перетворюється на геополітику: держава повинна реалізувати ті можливості, які закладені у її природному положенні.

Проте геософія Липи не обмежується фізичною географією. Земля для нього є також середовищем формування національного характеру. Степ виховує мобільність і відкритість, Карпати — стійкість, а чорноморський горизонт формує прагнення до широких міжнародних зв'язків. Простір виступає чинником політичної культури. Саме тому Липа відкидає російську імперську модель, яка розглядала Україну лише як прикордонну провінцію. Натомість він стверджує існування власної української географічної долі.

Якщо Липа рухається від природи до політики, то Олег Гуцуляк у своїх працях "Філософія української сутності", "Пошуки заповітного царства" та "Анти-Дугін: геополітика священного і святого" значною мірою змінює сам спосіб постановки проблеми. Для нього простір — це передусім не фізична територія, а культурно-цивілізаційне поле. Його геософія виникає під впливом сучасної історіософії, феноменології культури, традиціоналістської філософії та цивілізаційних студій. Географія залишається важливою, однак вона набуває значення лише через історичний досвід народів, систему символів, міфологію та колективну пам'ять.

Андрій Поцелуйко: «Адепт» В. Єшкілєва та О. Гуцуляка як спроба створити новий український міф: головна ідея та значення роману

Повість «Адепт» (1996) Володимира Єшкілєва та Олега Гуцуляка належить до тих творів української літератури, які значно виходять за межі звичайного історико-пригодницького жанру. Це не просто захоплива оповідь про давні війни, мандри та героїчні випробування. Насамперед це філософський роман про природу історії, влади, традиції та духовного знання. Автори пропонують читачеві подивитися на минуле не як на сукупність фактів, дат і битв, а як на грандіозну драму цивілізацій, у якій матеріальні події є лише зовнішнім проявом значно глибших духовних процесів.

Вже сама назва роману є ключем до його розуміння. Адепт - це не просто учень чи послідовник певного вчення. У містичних традиціях адептом називають людину, яка проходить шлях внутрішнього перетворення, поступово відкриваючи приховані закони буття. Саме такий шлях проходить головний герой Ратибор. Його розвиток є не стільки військовою чи політичною кар'єрою, скільки духовною ініціацією. Він дедалі більше усвідомлює, що за окремими історичними подіями приховані універсальні закономірності, а за боротьбою держав і народів стоїть боротьба світоглядів, релігійних традицій і сакральних сил.

Саме ця історіософська перспектива становить головну ідею роману. Автори відмовляються від звичного уявлення про історію як послідовність випадкових подій або економічних процесів. Для них історія є насамперед духовною боротьбою. Війни ведуться не лише за землю чи владу. Значно важливішим є питання, яка система символів, який міф, яка модель світу стане панівною. Таким чином політична історія перетворюється на поверхневий рівень значно масштабнішої боротьби за духовне майбутнє цивілізацій.

Андрій Поцелуйко: Від індоєвропейської до мезоєвразійської цивілізації: про переваги терміна Олега Гуцуляка

 Серед численних спроб осмислити глибинні витоки української історії особливий інтерес становить концепція археолога Михайла Сиволапа, який запропонував розглядати розвиток України в контексті специфічної «індоєвропейської цивілізаційної парадигми». На його думку, ще від доби ямної культури на теренах сучасної України сформувався особливий тип соціокультурного розвитку, відмінний як від цивілізацій Близького Сходу, так і від середземноморської традиції. Ця парадигма характеризувалася перевагою скотарсько-землеробського господарства, відсутністю гігантських міст і монументальної архітектури, домінуванням усної культури, використанням природних матеріалів та прагненням до співіснування з природним середовищем замість його радикального перетворення.

Сама ідея Сиволапа заслуговує на серйозну увагу. Вона дозволяє поглянути на історію України не як на периферію чужих цивілізацій, а як на частину великого культурно-історичного світу, який існував у степах і лісостепах Східної Європи протягом тисячоліть. 

Проте певні труднощі виникають уже на рівні термінології. Чи справді доречно називати цей цивілізаційний тип «індоєвропейським»?

Проблема полягає в тому, що поняття «індоєвропейський» має надзвичайно широкий зміст. До індоєвропейського світу належать і давні греки, і римляни, і кельти, і германці, і слов'яни, і народи Ірану, і значна частина населення Індії. Саме тому термін, який має позначати специфічну степову або лісостепову культурну модель, починає охоплювати надто багато різнорідних явищ.

Адже цивілізація античних Афін і цивілізація ямних скотарів однаково можуть називатися індоєвропейськими. Так само індоєвропейськими були і Римська імперія, і середньовічна Німеччина, і ведична Індія. Очевидно, що між ними існували колосальні відмінності у способі життя, економіці, політичній організації та культурі. 

Тому термін «індоєвропейська цивілізація» створює небезпеку змішування мовної спорідненості з цивілізаційною типологією.

Саме тут особливої ваги набуває запропоноване Олегом Гуцуляком поняття «мезоєвразійська цивілізація». Хоча цей термін поки що не став загальновизнаним у науковому середовищі, він має низку важливих переваг.

Насамперед він переносить акцент із мовного походження на культурно-географічний простір. У центрі уваги опиняється не питання про те, якою мовою говорили ті чи інші народи, а питання про те, в якому середовищі вони існували і який тип культури сформували. Мезоєвразія в такому розумінні постає як широкий простір між західноєвропейським, близькосхідним і далекосхідним цивілізаційними центрами.

Андрій Поцелуйко: Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Між двома імперіями: мезоєвразійство Олега Гуцуляка, чорноморська візія Юрія Липи та український пошук власного цивілізаційного простору

Кожна велика політична спільнота рано чи пізно ставить перед собою питання: хто ми є у світовій історії? Для України це питання набуває особливої гостроти через її розташування на межі кількох цивілізаційних світів. Протягом століть українські землі перебували між Балтикою і Чорним морем, між степом і лісом, між католицьким Заходом і православним Сходом, між імперськими проєктами, які намагалися включити їх до власних історичних наративів.

Саме тому українська інтелектуальна традиція постійно породжувала концепції, покликані пояснити особливість українського географічного та культурного становища. У XX столітті однією з найвпливовіших стала геополітична доктрина Юрія Липи, який бачив майбутнє України через призму Чорного моря. На межі XX і XXI століть з'явилася інша спроба осмислення української суб'єктності — мезоєвразійство Олега Гуцуляка.

Обидві концепції мають спільне коріння: вони прагнуть звільнити українську думку від необхідності обирати між Росією та Заходом як єдиними можливими цивілізаційними орієнтирами. Однак кожна з них пропонує власну відповідь на питання про місце України у світі.

Рецензия на книгу Олега Гуцуляка на портале «Credo.Press»

 БИБЛИОГРАФИЯ: Гуцуляк О.Е. АНТИ-ДУГИН: геополитика священного и святого – Lambert: 2018, – 173 с., илл.

Книга кандидата философских наук, доцента кафедры философии и социологии Прикарпатского университета Олега Гуцуляка не просто «интересна по ряду причин». Это - без преувеличения - знаковое явление времени. Запоздавшее, правда, если не на десять, то на три-четыре года, прошедших с начала войны на востоке Украины и до выхода книги.

В это время особенно ощущалось отсутствие содержательной критики деятельности и квазирелигиозной, «мессианской» идеологии Александра Дугина – лишь отдельные статьи в интернете. Часто это были критические разборы ошибок и ересей в учениях раба Божия Александра со «строго православной точки зрения». Обладатели же философских димпломов, заслышав фамилию «Дугин» в сочетании со словом «философ», нередко демонстрировали лишь недюжинные познания в ненормативной русской лексике и ораторское мастерство в сетевых баталиях.

Но вот свершилось: зияющую лакуну заполнил «философ школы эволюционного гуманизма» (Википедия) доцент Гуцуляк – и это настоящая критическая книга. Обложку украшает милая картинка, в графическо-сатирическом стиле изображающая «Остов Бегемота Дугина».

Итак, о чем книга? «Автор с позиций культурно-цивилизационного и сравнительно-исторического методов анализирует геополитическую и геокультурную позицию неоевразийства А.Г. Дугина и его последователей, стоящую в основании импер-шовинистической политики т.н. «Русского мира»». Из этой аннотации очевидны мотивы автора. Книга адресуется ученым, преподавателям вузов, студентам и учителям, а также «всем, кто интересуется судьбами и будущим Европейской цивилизации».

Стихи, посвященные Олегу Гуцуляку

 ***

Моему сарматскому камераду,
украинскому философу,
традиционалисту и поэту
Олегу ГУЦУЛЯКУ

В траве сарматской Веру обрести,
А после пасть звездою за закат
И Солнцем вспыхнуть, и внести
Свечу души в небесный сад.

Я — Дхармы Вечный Офицер.
Мой Дюрандаль сжигает мрак.
Я — Дух, восставший из пещер,
Познавший векторы атак.

Веди меня в огонь и льды,
Туда, где рвётся горизонт,
Где меч куётся из руды
И поезда идут на фронт.

А дальше — смерть и пустота,
Замшелый крест в сыром логу…
Но есть Иная Красота
На том, заветном берегу…

О поэзии Олега Гуцуляка

"... Поэзия Олега Гуцуляка пронзает эпохи, время и пространство. Она необычайно пластична, образна и символична. Я бы сказал, что Олег – гипер-символист, Хельг, рунстер-vitki, творящий руническую волшбу («Я тебя заколдую. Я — Хельг! Древних рун я владыка коварный…»). Иногда создается такое впечатление, что через него говорят гиперборейские волхвы, микенские певцы-аэды, шумерские сказители, египетские жрецы, хеттские вожди, этрусские хранители священных преданий, кельтские друиды, валлийские барды, исландские скальды, трубадуры Крестовых Походов, рыцари испанской Реконкисты, ацтекские маги, воины-художники Наска, кобзари Украины-Аратты, гении европейского декаданса — «проклятые поэты», итальянские чернорубашечники «Ардити» и бесстрашные испанские фалангисты Примо де Риверы… Список можно продолжать. Помыслами и словом он всегда там, где пребывает Дух Традиции. Это Его «Символ Веры» как Офицера Дхармы.

Адепт: Там, где заканчивается Знак, начинается Бог

Владимир Ешкилев, Олег Гуцуляк: «Адепт»

(Володимир Єшкілєв, Олег Гуцуляк. Адепт. Роман знаків. – Х.: Книжковий клуб сімейного дозвілля)

Если вам приходилось когда-либо заходить на сайты, посвященные магии, порталы «здоровья и личностного роста», то вы припоминаете, что эзотерика, фэн-шуй, рунические талисманы и чакровые резонаторы мирно сосуществуют там с христианскими молитвами, которые выполняют функцию неких «заговоров от…». Похожее эклектическое впечатление производит и роман известных украинских интеллектуалов Владимира Ешкилева и Олега Гуцуляка «Адепт», в котором якобы идет речь о поисках Единого Бога…

Вообще, когда у литературного произведения два автора, читателю всегда хочется угадать, что каждый из них вложил в текст. С «Адептом» дело кажется простым:

Євген Баран: "Під зодіаком див і чар..."

Євген Баран: "Під зодіаком див і чар..."

(Олег Гуцуляк. Поет і Тіамат: Вибране.-Ів.-Фр.: ПП Косович, 2003. - 160 с.)

Після обнадійливого дебюту з експериментальним романом "Адепт", співавторами якого виступили Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, літературні дороги авторів розійшлися. Якщо В. Єшкілєв постійно нагадує про себе різноманітними проектами (МУЕАЛ, Топос поразки, Ткань и ландшафт) й прозовими й поетичними публікаціями, то про О.Гуцуляка майже перестали говорити, хоча він теж виступає із культурологічними статтями, бере участь у поетичних антологіях, видає поетичні збірки. Однак завжди перебуває якби у тіні єшкілєвського літературного патосу. Що тут стало причиною - невміння себе пропагувати, відсутність ораторського хисту чи осбливості натури -сказати важко, але маємо той факт, що творчий доробок О. Гуцуляка залишається в тіні сучасного літпроцесу. Навіть більше, нещодавно в одному зі своїх інтерв'ю (газета "Репортер" від 18 березня 2004 р.) В. Єшкілєв, оприлюднюючи персональний склад "станіславського феномену", зовсім не згадує свого колишнього літературного побратима.