Наукові інтереси Гуцуляка О.Б. останніх років зосереджені навколо проблематики філософії традиції, в таких її структурних компонентах як: міф, профанне, сакральне, геокультура, архетипи, знаки, символи, книги, ментальність, світогляд, цінності.
Основні результати дослідження цієї проблематики висвітлені у публікаціях і повідомленнях наукових конференцій.
Результати теоретичних досліджень подаються у вигляді коротких тез:
1) Самопізнаючі особистості утворюють своєрідну надіндивідуалну спільність — “сукупного Герменевтика”, який осягає т.зв. “відпочаткові (премордіальні) священні Знаки національного буття”, “канони-архімоделі”. Заглибленя національної свідомості у них і є ідея нації, яку слід розглядати як онтологічний феномен. Ці “початкові священні Знаки” виступають у вигляді “ікони духовності суспільства” – “Книги з великої літери”, або “абсолютної книги”, породжуючої той чи інший тип культури. Наприклад, “Тора” Мойсея замінила іудеям діаспори (а потім і самарянам-“шаморім” та караїмам) державність, споконвічну землю та національну культуру; священні тексти Китаю “Ші Цзін” та “Да Сюе” розчинили у своїх символах та злили із імперською ментальністю Хань усі багаточисельні кочові етноси, що підкорювали Піднебесну протягом трьох тисячоліть; “Вульгата” святого Ієроніма зберегла духовний простір Європи на фундаменті римської цивілізації; Конституція США є ерзац-Книгою, за допомогою якої на Багатокнижній території США йде змішання націй тощо.
2) Щодо теренів Русі (України, Білорусії та Московії), то знаменним вважається відсутність на даний момент “Книги”: східні слов’яни освоювали територію, на якій Традиція (площина мешкання відпочаткових Знаків національного буття) ще перебувала у стані язичницької не-імперської протоплазми. В Україні, принаймні, було декілька спроб зреалізувати “Книги національного буття”. В ХІХ ст. — це“Книга буття українського народу” М. Костомарова, а в кінці ХХ ст. – “…Роман “Я, Богдан” … задумано … як Книгу мого народу”. Також для неоліберально орієнтованого істеблішменту на роль «книги буття» в умовах пострадянської дійсності висувалася праця члена Римського Клубу академіка Б. Гаврилишина «Дороговкази в майбутнє». Також робиться спроба подати славнозвісну “Влесову книгу” як “книгу буття українського народу V-ІХ ст.”. З аналогічною претензією виступили книги Лева Силенка "Мага Віра" та Євгена Сварожича (Смірнова) "Золотий Павук Вод".
3) В Росії Біблія християнства не стала Книгою Росії, а саме християнство прийняло у найкращих своїх проявах некнижну форму (старецтво, проповіді преп. Паїсія Величковського, Серафима Саровського, Ігнатія Брянчанинова), бо з реформою 1666 р., проведеною патріархом Никоном, т.зв. “дрєвлєправославна” Біблія, що увійшла у ментальність московитів, була замінена на новий, формалізований переклад з грецької, з яким російська імперська духовність так і не зрослася. Отже, Книга Нації як ядро самосвідомості та самовизначення Росії відсутня, а Росія визначається як “ментальний простір, зумовлений “без-Книжжям”, а її розвиток – це “пошук своєї Істинної Книги національного буття”, “Незнайденої Книги, котрої ще не було”. Що саме у цьому пошуці, начебто, полягає есхатологічність російського буттєвого духу, який має надривний “комплекс очікування” на межі душевного зриву. Цей зрив відбувся у листопаді 1917 р., коли комуністи запропонували Росії свій варіант “Істинної Книги”. Проте однаково безрезультативними є як самозадоволене замилування винятковістю Без-Книжжя Росії, так і усвідомлення неповноцінності, бо ці дві позиції створюють ілюзію межі, вичерпаності там, де логіка життя вимагає пошуку і розвитку.
4) У теперішньому часі реальність на “без-Книжному” просторі Русі сприймається “сукупним Герменевтиком” як покара за безбожну систему комуністів з їх Лже-Книгою (пор. вірш Є. Євтушенка “Розмова трьох Книг”). Проявом дії Закону (Божого, Космічного) визнається утворення національних держав та постання нових умов буття — посткомуністичного “м’ягкого” тоталітаризму (кучмізму) з квазі-демократичними інституціями для творення видимості його легітимності. Отже, з цими умовами побутова свідомість прагне “у-згодитися”, а не боротися (хоча перебуваєш із мізерною зарплатнею, пенсією, загроза безробіття тяжіє “дамокловим мечем”, дорожчають комунальні послуги та товари першої необхідності). Обиватель, для якого слово “Україна” (“наш периметр простору”) є раптово породженим «знаком о-значення» нової якості буття, очевидної для сучасників, стає шукачем відпочаткової української системи Знаків (Книги) українського буття та знаходить їх як “Київ — мати міст Руських”, тобто Київ як знак є “Знаком Органічності” (“внутрішнього тяжіння кожного елементу до інших і до цілого”), “вписується” у загальний умонастрій, який визначаються як “неотрадиціоналізм” (від А. Швейцера, Й. Гейзінги, К. Лоренса до В. Липинського, Г. Маркузе, Р. Генона ).
5) Звідси постають пошуки “українськості” у найрізноманітніших Традиціях: у тризубах загиблої Атлантиди, тризубих ієрогліфах Шумеру, Єгипту та Китаю, чубах-оселедцях на фресках єгипетських пірамід, лексемах етруської та пелазгійської мов, а також виявлення паралелей арійським символам та буддійським позам в українських вишивках та зображеннях козака Мамая (благо, і досвід попередній є – пошуки українсько-козацької ідентичності у роксоланах-сарматах та хазарах. Проте досі ще ці пошуки зустрінуті українською громадськістю без того ентузіазму, котрий супроводжував у Німеччині 10-30-х рр. ХХ ст. аналогічні відкриття “індогерманських” (арійських) слідів.
6) Зумовлене таке неприйняття, на нашу думку, тим, що сучасна суспільність самостійної України не бажає перебувати у жорстких континуально-логічних загальнообов’язковостях (в тому числі “праарійських”, “загальнослов’янських”, “общєрусскіх”, “радянських”, “єговістських” тощо). Вона готова прийняти й осмислити у собі всі тенденції світового духово-культурного розвитку — і західноєвропейську філософію, і православну ортодоксію, і афроамериканські ритми, і латиноамериканські серіали, і індійську релігійну практику, і юнгіанську соціоніку, і ультраправий націоналізм, і космополітичні тенденції інформаційної ери тощо. Цим вона підносить Україну до значення „Едема Свободи”, адже пізнання, котре шукає твердості, впевненості, непорушності очевидного і недоторканості “необхідного” (ананке) виявляється синонімом насильства. Саме тому й предки теперішніх українців відкинули розсудливо-раціоналістичну релігію (іудаїзм, іслам, католицтво) з її “непрямим”, Книжним спілкуванням з Божественним (Трансценденцією), з її методом винищення всіх, хто думає і відчуває і хоче інакше, ніж “ми”. Вони обрали досягнення єдності між людьми і з Трансцендентним у “екзистенційній комунікацій” — містико-ентузіастичній соборності. Зумовив цей вибір психо-енергетичний потенціал, надаючий свій особливий характер, свій “розчерк” всякому створінню, народженому у її просторах. Цей “національний егрегор” слід шукати там, де „народ проявив себе природно” (М. Костомаров) — „... в ліричній пісні… Ось протоплязма нашої душі, її праматерія” (М. Шлемкевич), “акциденцію субстанції (світла)” (В. Ілля), яка власне й стала „святою скрижаллю” (І. Франко), тобто українською Книгою національного буття.
7) Музика, пісня, танець є зовнішніми проявами внутрішньобіологічного ритму, звучання якого в унісон є притягує людей одне до одного, викликаючи почуття комфорту від спільного перебування. Не даремно Л.Гумільов говорив про те, що у представників одного етносу біогеофізичний ритм (коливання біополя) збігаються, і на цій основі сформулював концепцію “компліментарності” етносів (та субетносів у середині етносів) між собою. Саме через сферу ритму, музики, цієї "мови інтуїції", що лежить в основі будь-якої ієрофанії, єдино й можливе відродження УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ, тобто — зі сфери конкретно-чуттєвих уявлень ідея нації повинна перетворитися на "атомарну абстрактну ідею", тобто вирости не з атому до універсуму, а навпаки — універсум повинен стиснутися до сингулярної точки — "атома серця". Отже, не слід дивуватися прийняттю "на ура!" "начебто-гуцульських" "Диких танців" Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене крокування мелодекламаційних проектів — Марійки Бурмаки, Лілі Ваврин, гуртів "Кому вниз", "Таліта кум", "ВВ" та ін. Вони виконують в українському суспільстві не соціальну функцію "попси", а саме солярно-ритмічного шаманства, явища духовного, хоча й дещо єретичного, є одкровенням сонячної онтофанічної (інтуїції буття) сакральності у нашому профанічному, десакралізованому світі, в епоху "рожевого голокосту" душі та випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу.
***
Заслуговує на особливу увагу монографія О.Б. Гуцуляка «Пошуки заповітного царства: Міф-текст-реальність». — Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2007. – 540 с. — (Серія «Золотий грифон»).
Книга присвячена аналізові загадкових та інтригуючи міфологічних тем премордіальної сакральної традиції (Шамбала, Біловоддя, Крааль, царство пресвітера Іоанна, імперія Ахеменідів, релігії Тібету, Гіперборея, Аслан, Ультіма Туле, Аратта, Олімп, Агартха, Велика Сарматія, Хельгі Аватара, „загублені королі”, „приховані імами”, рицарські ордени, конспіративні організації та ін.).
Це одне з перших наукових видань українською мовою, в котрому не тільки висвітлені міфо-історичні пласти світогляду, але й подані оригінальні концепції, гіпотези й інтерпретації.
Розрахована на філософів, етнологів, істориків, філологів і всіх, хто цікавиться історією цивілізації та культури.
Вихідним пунктом для дослідження є уявлення предками землі у формі кола (orbis terrarum, heimskringla), а в його центрі вони розташовували себе, свій рід (плем'я), свою територію, країну, огороджену з усіх боків водами, лісами та горами. Саме коло було символом, ідеограмою самообмеження себе у своїй обмеженості та поодинокості. Воно було світлим і приємним, що протиставлялося чужому та сумнівному оточенню. Коло обмежує внутрішній кінечний простір, але коловий рух, який утворює цей простір, потенційно безкінечний. Більш повне втілення ідея кола знаходить у просторово-часовому плані (хронотопі), циклічній концепції часу. Добовий та річний колообіг сонця поєднав циклічність часу з циклічністю простору, що знайшло відображення у структурі мегалітичних споруд, пов”язаних із астрономічними розрахунками часу та т.з. “колових” календарів , у ієрогліфічних або інших символічних способах відліку – позначення часу через фігуру кола, тобто в уявленні регулярного повторення подій, що відображаються у ритуальній практиці “початкових часів” першотворення та “райського” існування першолюдства. У багатьох традиціях “космос” уявляється кулею (графічно – коло; дв.-єгипет niwf) чи його опредмеченими варіантами (яйце, диск, черепаха, кит), оточеними неорганізованим хаосом (дв.-євр. těhŏm). Видимий світ (земля) уявляється коловим сегментом та схематично – у формі кургану. Над ним – небо, а під ним – потойбіччя.
Можливо, саме з появою цього уявлення і виникла назва “Україна” від санскритського ukhraiĭa “пагорб”, “курган”, тобто “земля священних пагорбів–могил” (право на яких не могло бути порушене навіть відчудженням землі; т.зв. “одалітет”), бо якості осіб переносилися на землю і вона теж вважалася благородною, вільною: поховані у ній воїни, заслуги яких були головними у їєрархічній шкалі заслуг, “впливали”, “допомагали” живим (надсилали родючість, примножували сили захисту). Власне земля могил предків, Мати-Сира Земля (іран. Aredvī Sūra Anāhīta “Волога Сильна Непорочна”; епітет римсьої богині Юнони – Juno Seispes Mater Regina) вистуає гарантом харизми князя, який стає для підданих розраджувачем, князем-сонцем, бо чинить як сонце: здійснює експансію у варарський світ – “половецьке поле” (у “Слові о полку Ігоревім”), на відміну від свого власного соціального “поля”, що розуміється як цілісний образ, гештальт. Варварський світ ототожнюється з космічним Хаосом, проникаючи в який Сонце збирає і обертає до себе все суще, гармонізуючи його (розширюючи «Руську землю»). Образи Спанармат, Матері – Сирої Землі, Золотого царства, Басилеї, Імперії, Святої Русі, України – все це є не прості знаки, а знаки об'єднання, символи племені–трайбу, що дають кожному чуттєвому і активно діючому учасникові реальних подій змогу усвідомити, що він член однієї і тої ж моральної спільноти, що він «сродний» з нею (Gemeinschaftsgefuhl), “земний” (латин. homo “людина”; литов. žmones “люди” < žeme “земля”). “Матір – земля” виступає перед “землянином” як довколишній простір, ландшафт, як світ–текст, повний протиріччя і боротьби, як носій діонісійського начала — любові до першооснов буття, до природи як такої, любов до вічного становлення, що не має прямої мети, до вічного динамічного потоку, втікаючого з тісних підсвідомих глибин.
“Яйце–райце” є символом “втраченого раю” слов’янства, “Саду–Царства”, “сконденсованого простору та сконденсованого багатства”. Українське “писане яйце” (писанка), тим самим, є“іконою”, “вікном” у цей “втрачений рай”, коли праслов'яни мешкали в особливому регіоні (loсus internus) на стикові птолемеєвих Германії та Сарматії, де схрещувалися культурні впливи Заходу і Сходу, тобто, за В. Королюком, на теренах лісостепової та лісової зони Європи від Балтики до Карпат і Дніпра, Дону та навіть Азовського моря.
В інших традиціях такою іконою „втраченого райського царства” виступає Грааль (Європа), Кааба (ісламський світ), мандалічна Шамбала (Тібет), Кубха (індуїзм), „Західне царство” (даосизм) та ін., а охоронцями знання про це виступають різні приховані або таємні групи посвячених (ініційованих) — мудреці, рицарі, монахи, праведники.
Відповідно пошуки контакту з цими „охоронцями” чи „пошук шляху до Раю-Царства” є загальним архетипом (вродженою психічною структурою) для цивілізацій Ойкумени, мета якого — продемонструвати людині, що вона є макрокосмос, який тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі з певною місією — досягти істинного знання Відпочаткової (примордіальної) Традиції через творчу інтуїцію як одкровення Абсолюта. І не без того, щоб гідно прийняти виклик екстраординарної, глобальної кризи культури.
