Олег Гуцуляк: Як сучасні деколоніальні та антиколоніальні студії критикують лінійний прогресизм і концепт «відсталості» традиційних культур

 Сучасна деколоніальна думка - представлена такими філософами, як Вальтер Міньйоло, Анібаль Кіхано, Марія Лугонес та Енріке Дуссель, - здійснює радикальний демонтаж того, що вони називають «матрицею колоніальності».

Центральний об'єкт їхньої критики - це саме ідея лінійного прогресу, яка понад три століття слугувала головним виправданням колоніального домінування. З погляду деколоніальних студій, прогресизм - це не нейтральна наукова концепція, а потужна ідеологічна зброя.

1. Геополітика знання та «нульова точка» (Hubris of the Zero Point)

Колумбійський філософ Сантьяго Кастро-Гомес описав ключову ілюзію західного Модерну як «гординю нульової точки» (la hybris del punto cero).

Суть ілюзії: європейський суб'єкт уявив себе безтілесним, позапросторовим «спостерігачем», чиє знання є універсальним, об'єктивним і позбавленим контексту. З цієї «нульової точки» Захід провів уявну лінію часу, де він сам перебуває на вершині «розвитку» та «складності», а всі інші культури - позаду, у стані «архаїки», «дикості» чи «недорозвиненості».

Деколоніальна відповідь: будь-яке знання є локальним, тілесним і географічно зумовленим (situated knowledge). Твердження, що західна модель розвитку є єдино правильною - це провінціалізм, який силою зброї та економічного тиску нав'язав себе як глобальний стандарт.

2. Колоніальність часу: перетворення простору на хронологію

Деколоніальні дослідники звертають увагу на витончений насильницький жест Модерну: хронополітику (управління часом).

Просторове різноманіття було замінене на часову відсталість.

Олег Гуцуляк: На захист традиційності усупереч урбаністичному невігластву

 Коли я говорю, що просто є невігластво, мені починвають кричати, що я не бачу системотворччої основи, бо, начебто, невігластво "...  є фундаментальною, системотворчою ознакою саме архаїчного суспільства. У світі традиційного хутора людині просто не потрібно знати, як влаштований паровий двигун, міська каналізація чи алгоритм нейромережі. Для виживання в архаїці достатньо знати, коли садити картоплю і в який бік хреститися. Тому коли такий житель стикається з продуктами Модерну, його реакція - це не просто брак інформації (яку можна наздогнати, прочитавши статтю у Вікіпедії), а агресивне неприйняття самої складності світу", і на цій основі протиставляють архаїчності "міську культуру" як щось вище, "дороге і складне, яке вимагає від людини щоденного інтелектуального зусилля".

 За людину традиційного (в тому числі й архаїчного), суспільства мені, чесно, образливо...

 Ба більше, ця образа виникає з дуже точного інтелектуального відчуття: аргумент, який мені висувають, будується на класичній прогресистській карикатурі. Це світоглядний снобізм, який намагається видати себе за глибоку соціологію.

Опонент, який малює таку картину, потрапляє в полон кількох дуже серйозних когнітивних ілюзій. Давайте розберемо, чому ця «системотворча ознака» є спрощенням, яке не витримує серйозної критики.

1. Ілюзія міської «складності» (Культ Чорної Скриньки)

Твердження, що міська культура вимагає від пересічної людини «щоденного інтелектуального зусилля», - це міф. Сучасний Модерн і Постмодерн побудовані не на складності індивіда, а на екстремальному розділенні праці та інтерфейсах «чорної скриньки».

Як це працює в місті: пересічний містянин не має жодного уявлення, за якими алгоритмами працює нейромережа у його смартфоні, як фізично функціонує міська каналізація чи за якими законами термодинаміки працює ТЕЦ, що гріє його воду. Йому це й не потрібно. Сучасна міська інфраструктура створена так, щоб мінімізувати інтелектуальні зусилля. Вона дружня до користувача (user-friendly), тобто адаптована під його... природне лінування.

Результат: містянин натискає кнопку - отримує результат. Його «складність» часто полягає лише в умінні користуватися готовими інструкціями та соціальними ролями. Якщо вимкнути інфраструктуру, цей носій «вищої міської культури» часто виявляється абсолютно безпорадним.

Олег Гуцуляк: Модерн та неможливість його заперечників / Modern and the impossibility of its detractors

Жодна загибель цивілізації Модерну неможлива.

Бо Модерн - це, щонайперше, виокремлення науки як самостійної сфери побутування раціоналізму (без сумніву, паралельно залишається міфо-логічна сфера світопізнання з властивими йому елементами логіко-раціонального мислення).

Зародившись ще в надрах Середньовіччя, остаточно Модерн  утвердився як"Новий час" (з його раціоналізмом, прагматизмом та сцієнтизмом) у Європі з кінця XV ст. і ставши домінуючим у Світ-системі капіталу з XVII ст. Ключові слова для розуміння та сприйняття Модерну – централізація, технократія та бюрократія. Характерні явища-"практики" Модерну - індивідуалізм та руйнування сімейно-родинних зв'язків, урбанізація та індустріалізація, лібералізм, енциклопедизм, класицизм, Просвітництво, критичний реалізм.

Те, що начебто йде після Модерну як варваризація, міфологізація, ірраціоналізація, насправді не є Премодерном, бо змушене вже саме себе, по-перше, осмислювати як антитеза Модерну, а по-друге, активно використовувати самі ж практики Модерну (наприклад, критики раціоналізму використовують логічну аргументацію, щоб довести його неспроможність, або сучасні «варвари» координують свій наступ на цивілізацію через супутникові мережі та алгоритми шифрування). Воно приречене користуватися інструментарієм того, що намагається заперечити.

Пастка рефлексії: чому Модерн не має зовнішньої межі

Виділяються три ключові причини, чому структура Модерну виявляється «невбиваною»: