Осмислюючи духовно-культурну ситуацію межі Х!Х – ХХ ст., Леся Українка писала: “…Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду… Ми входимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий (тобто епоху позитивізму, - О.Г.)… Релігійність “випарувалась” з нашого життя… Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка , а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки у самому житті, а не в теологічних чи логічних роздумуваннях… Ми готуємо шлях новій істоті… Ця нова мораль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії “ (1). Тим самим поетеса, “дочка Прометея”, виступила як відвертий апологет неопоганської антираціоналістичної “філософії життя” Фрідріха Ніцше та його концепції “надлюдини”, повстала проти цивілізації “батька” -Прометея. Ця позиція визначається Сергієм Аверінцевим та Піамою Гайденко як “неоязичництво” (2), а Олексієм Лосєвим та Володимиром Єшкілєвим як “модернізм”(3).
Неоязичництво постало відповіддю на диктат сцієнтизму, позитивізму ( О. Конт, Г. Спенсер, Ж. Ренан, Д. Мілль) та
метафізики (раціонального потрактування людського пізнання, тобто траадиції, що йде від Протагора і Сократа). Науковці визначають
феномен появи неоязичництва на межі ХІХ – ХХ ст. як “антипозитивістський перелом”, “кризу народницько-позитивістського раціоналізму й етичного догматизму”, “інтелігентсько-художницький бунт проти позитивізму” (4).
