Олег Гуцуляк: Сакральна топоніміка Іжорської землі: гіпотеза про мікротопонім-могилу княгині Еванди, дружини Рюрика

В. М. Татіщев, посилаючись на доступний тільки йому «Іоакимовий літопис» (надалі втрачений) наводить ім’я дружини Рюрика як Еванда (Ефанда, Енвінда) (бл. 850-881 рр.) [Пчелов, 2001, с. 104; Славянская, 2001. Т. 1, с. 405]. Оскільки «Повість временних літ» взагалі не називає імені дружини Рюрика (і згадує лише, що у нього було багато дружин, серед них – Уміла, дочка новгородського посадника Гостомисла), свідчення В. М. Татіщева залишаються єдиним, хоч і дуже дискусійним, джерелом на користь існування цієї княгині.

Начебто вона була донькою «урманського» (норвезького) ярла Кетіля Лосося (Ketill hængr) із Рафністи / Рамсти (Hrafnistumannætt), сына Торкеля, ярла наумудальского, і, що найважливіше, сестрою Хельгі Валль-«Польового», третього з п’яти синів Кетіля (іншим сином Кетіля був Грім Волохаті Щоки, у якого був син Одд Орвар-«Стріла»!). Це кардинально змінює літописну роль Олега (Хельгі): з простого воєводи або родича він перетворюється на рідного дядька Ігоря по материнській лінії, що логічно пояснює його регентство. Саме вона, за цими даними, народила Рюрику сина Ігоря  [Войтович, 2014, с. 71].

Згідно із сагами реконструюється наступна генеалогія роду Ефанди:

Ульв Безстрашний (760 р.), скальд і херсір
|
Хальбьорн Напівтролль (780 р.)
|
Кетіль Лосось Старший (800 р.) + Сігрід
|
Торкель (820 р.) + Храфнхільда
|
Кетіль Лосось Молодший (840 р.) + Інгуна
|
Грім Волохаті Щоки (860 р.) та чотири брати (серед них – Хельгі Валль-«Поле») і сестра Ефанда, дружина Рюрика
|
Одд Орвар-«Стріла» (880 р.) + Сількісіф

Найбільш лінгвістично обґрунтованими є два шляхи реконструкції імені Еванди – через корінь «вітер/переможець» або через жіночі варіанти відомого чоловічого імені Eyvindr.

Шлях 1: Енвінда / Еванда від праскандинавського Auja-winduR

Форма Енвінда (або Еванда, якщо «н» випало при переписуванні) найпростіше етимологізується через добре відомі давньоскандинавські двоосновні імена. У скандинавській антропоніміці існує потужне чоловіче ім'я Eyvindr (або Eivind, Øyvind), яке фігурує в сагах з IX ст. (наприклад, Ейвінд Ламбі). Його жіночі форми, хоч і рідші, фіксуються в норвезьких діалектах як Evinda або Eyvinda / Evanda або Eyvanda.

Перша частина: Ey- або праскандинавське *auja- означає «удача», «дар» або «щастя» (іноді еволюціонує в значення ey  «острів»).

Друга частина: -vindr походить від прагерманського *wenduz / *winduz «вітер», «стрімкість», що етимологічно пов'язане зі значенням «переможець», «тріумфатор» або «воїн».

Також у прагерманській та давньоскандинавській мовах корінь *wandaz пов'язаний із дієсловом vinda «гнути», «плести», «вертіти», «повертати», звідки утворювалися значення «гнучка», «стрімка» або «та, що повертає долю». Відповідно у жіночих антропонімах північнонімецького та поморського ареалу корінь Wand- міг виступати скороченою (гіпокористичною) формою від двоосновних імен на кшталт Wandalgard, Wandelmod.

Отже, значення імені Еванда – «Та, що перемагає завдяки удачі» або «Щаслива войовниця». Для слов'янського літописця поєднання звуків Eyvind- легко могло трансформуватися в Енвінд- / Еванд-.

Шлях 2:  Альфвінда: Alfvind

Зустрічається версія, за якою повне скандинавське імя княгині – Альфвінда, від Alfvind / Alfvinn «білий / ельфійський вітер». Оскільки, начебто, Ефанда була дочкою ярла Кетіля Лосося, якому, як згадано у сагах «завжди сприяв попутний вітер (börr), куди б він не прямував» і  який фігурує як класичний хьовдінг-велетень, чий рід володів особливим прихильним зв'язком із первісними стихіями (через пращура роду Гора / Форньйота, володаря вітрів та стихій), то, можливо, саме тому під час народження однієї з дочок Лосось вибрав для неї ім'я Альфвінд, що означає «вітер ельфів». Проте також у північній традиції елемент Alf- у імені маркував належність носія до шляхетного, напівбожественного роду або святості.

Скандинавське Альфвінда (Alfvinda) при слов'янській чи балтійсько-фінській адаптації природно втрачало початковий/медіальний глухий звук -l- або замінювало його на вокалізований -u- / -w-: Aufvinda > Auvinda > Evanda. У літописних варіантах занепад початкового А- чи заміна його на Е- (Алфвинда > Енвинда > Еванда) є стандартним книжним явищем під час транслітерації германських імен церковнослов'янською мовою (подібно до того, як Alfhildr стає Авхільд > Авдотья). Також спірантизація v > f: запис імені як Ефанда (через фету/фіту θ або ф) якраз і зберігає глухий глубинний звук f від кореня Alf-.

Шлях 3: Ефанда: скандинавське Évanti або Öfunda

Якщо взяти за основу форму Ефанда (з глухим звуком Ф), лінгвісти пропонують дві інші версії:
версія «Суперечка / Захист»: в основі може лежати давньоісландське дієслово ofunda/ öfund, яке первісно означало «навперейми», «завзяття», а пізніше трансформувалося у «пристрасть» або навіть «заздрість» (у значенні ревнощів до слави). Жіноче ім'я Öfunda могло означати «Завзята», «Та, з якою рахуються»;

версія «Давня дружина»: якщо перша частина – це давньоісландське æva / ævi («завжди», «вік», «давнина»), а друга – це жіночий формант -da, ім'я могло конструюватися як аналог вірності чи довголіття.

Чому виникла плутанина в літописі? Оскільки В. М. Татіщев працював із рукописом, де напевно використовувався давній скорочений запис (в'язь або титла), літери в, ф та н могли легко заміщати одна одну: у давньоруському письмі літери «Веди» (В) та «Ферт» (Ф) нерідко плуталися при передачі іноземного звука [v] або [f]; написання Енвінда могло перетворитися на Ефанда через банальну помилку переписника, який сприйняв виносне «н» за елемент букви «ф».

Якщо зафіксувати скандинавський варіант, то дружина Рюрика, скоріш за все, носила ім'я Eyvinda (Ейвінда). Для норвезької княжни IX ст. (і сестри Олега, чиє ім'я Helgi означає «священний / везучий») ім'я зі значенням «Щаслива воїн-переможниця» було ідеальним династичним «бейджем гонору».

Поморсько-слов'янська Ванда (Wanda)

Проте тут відкривається ще один пласт: скандинавське ім'я Еванда (Eyvanda) дало поморсько-слов'янський варіант  Ванда (Wanda) і обидва вони стали гілками одного й того самого контактного балтійського ареалу X-XII ст. Вперше княжна Ванда як дочка легендарного засновника Кракова – Кракса (Krakus / Cracus) (пор. з легендарним вікінгом Hrólfr Kraki / Хрольф Кракі-«Жердинка» із династії Скьольдунгів) з'являється у хроніці Кадлубека (Wincenty Kadłubek, XII-XIII ст.), після чого стає наріжним каменем польського династичного міфу. Вона уособлює сам народ слов’ян (через близькість до етноніму венеди / Venedi / Wenden) та його землю, яку вона відмовляється віддати іноземному загарбнику: Ванда кинулася у Віслу, щоб не виходити заміж за саксонського князя Рюдігера. Сам Ян Длугош та Вінцентій Кадлубек намагалися дати імені Ванда латинську псевдоетимологію від слова hamus «гачок, вудка» або від дієслова vando «вабити, приваблювати»: вважалося, що Ванда володіла такою магічною красою та силою володарки, що «зачіпала на гачок» (звідси Wanda як «(з)ваба», «гачок») усіх, хто дивився на неї, виступаючи як тотемна княжна-чарівниця.

Але, як на наш погляд, ім’я Vanda / Wanda в умовах двомовного слов'янсько-скандинавського контактного ареалу (типу Dania Slavica чи балтійського Помор'я) могло функціонувати саме як скорочений сакральний варіант імені Ey-vinda / Ey-vanda – це «Щаслива войовниця» / «Переможниця завдяки удачі».

Отже, як Ванда у Кракові втілює суверенітет і священну монархічну владу над Віслою, так і Еванда на Ладозі та Іжорі разом із Рюриком та Олегом виступає сакральною матір'ю династії (матір'ю Ігоря), чиє ім'я зберігає пам'ять про шляхетне походження, удачу (Auja) та військову міць (WinduR).

Мікротопонімічна фіксація Еванди

За В. Н. Татіщевим, як віно (весільний дар, morgengabe) Рюрик нібито подарував Ефанді Іжорську землю (Інгерманландію), де вона й оселилася.

У фінно-угорському (іжорському та водському) субстраті зони басейну Луги та Іжори фіксуються давні гідроніми з коренем Ewan- / Evan-: 1) назва річки / струмка Еванга (Еванга-йокі, де -joki «річка»). Для слов’янсько-іжорського контактного ареалу IX-X ст. переход звука -нд- у -нг- (або навпаки) – це класичназакономерність адаптації германських та слов'янських імен у балтійсько-фінських мовах (іжорській, водській, фінській); 2) неподалік від Іжорської землі (у фінляндському басейні Фінської затоки, що входив у спільний балто-скандинавський простір) існує найвідоміший регіональний гідронім – річка Вантаа (Vantaa, швед. Vanda) (джерела за шведськими поземельними книгами Jordeböcker).

Проте, виявляється, прямий топонімічний слід посагу закодований у місцевій номенклатурі володінь: дєрєвня Вандево / Вандово Єгорьєвського на Кожеле (Пашекожельського) погосту Обонежської п’ятины Новгородської землі [Писцовые…, 1999, с. 306], в районі рік Паша (притока Свірі, що впадає в Ладозьке озеро) и Кожель, на південний схід від Ладожського озера (тепер дєрєвня Горка, колишня Новінка, у межах сільського поселення Бор Тіхвінського району Ленинградської області).

Пашекожельський погост – один з найдавніших в Тіхвінському краї, згадується при перерахунку пунктів «обонежського ряду» в статуті новгородського князя Святослава 1138 р. про заміну десятини певною даниною на користь новгородського владики (і згадується в статуті Володимира близько 1052 р.) як погост «на Куковій горі». 17 квітня 1138 (за Кормчою книгою – 1137, індикту 15) новгородський князь Святослав, наприкінці того ж місяця вигнаний з князювання, підтвердив древній Володимирів статут про церковну данину. Володимир, син Ярослава Мудрого, князював у Новгороді з 1035 по 1052 рік. Кожельський погост описаний у «писцовій книзі» 1583 року – «погост Кожельський, а на три церкви стоять без співу, та 12 дворів порожніх церковного причету". Церкви – дерев'яна Миколи Чудотворця (1744 р.) та кам'яна Покрова (1859 р.); окремо кам'яна дзвіниця. За легендою колись також тут існував монастир і досі зберігається посох ігумена. У самому приході було 49 поселень. 

Поряд є знаменитий курган Кукова Гора (Борське мільське поселення) з каменем-слідовиком («стопа Богородиці»). Курганна гряда вважається могильником саппі/вепсько-приладозької культури IX-XI ст., що фіксує язичницькі поховання епохи вікінгів та ранньої Русі. Наявність мегалітичного сакрального об'єкта (каменя зі слідом) свідчить про те, що ця місцевість була давнім культовим центром. Історичні документи оповідають легенду про явлення ікони «Пречистої Богородиці і Приснодіви Марії з предвічним Немовлям на руці своій» на Куковій горі при річці Паші в 1383 році, «де вже існує погост здавна, на честь її тут же була споруджена каплиця. Звідси ікона зникла і явилася у повітрі над Тіхвіном, де й зупинилася остаточно». Тому тепер там знаходилася каплиця та т. зв. «поклонний хрест», біля якого здійснюються молебні та щорічні прощі. В честь цього було створено герб Горського сільського поселення (затверджений Рішенням Ради депутатів МО «Гірське с.п.» від 27 січня 2011 року №05-66 «Про затвердження офіційних символів муніципального утворення Гірське сільське поселення Тихвінського муніципального району Ленінградської області») і герб внесено до Державного геральдичного регістру РФ за №6676: «У срібному полі блакитний (синій, блакитний) прямий чотирикінцевий вписаний хрест, обтяжений срібною зіркою». 

Християнська традиція «стопи Богородиці» майже завжди накладається на давніший язичницький культ Священної Володарки / Жіночого божества землі. Можливо, що на даному кургані й похована дружина Рюрика Еванда.

Вражає те, що очевидно, для Русі дана Кукова Гора залишалася певний час відомим сакральним місцем. Щоправда, через 300 років уявлення про місцевий приладозький мікротопонім значно міфологізувалося: Арабський географ Мухаммад аль-Ідрісі із Палермо (Сицилія) у своїй «Книзі розради для того, хто прагне подорожувати по областях (Нузхат ал-муштак)» (1154 р.), написаній при творі нормандського короля Рожера ІІ, представника династії Отвілів (Gautdeville / Hauteville), а тому її іноді називають «Книга Рожера», згадується, що біля «Моря Мороку» (Білого моря або Ладожського озера) є гора Кукайя (Kūkāyā), від якої течуть шість рік, які, зрештою, впадають, у «Русську ріку», і між руслами цих шести рік у шести містах живе народ «ан-нибарийя» («ан-н.барийя»), дуже войовничий і підозрілий до чужинців [Леонтьев, Леонтьева, 2007, c. 120]. Згадка її не дивна, бо нормандські правителі Палермо підтримували тісні родинні, військові та торговельні зв'язки з усіма куточками північноєвропейського «світу вікінгів», включно зі скандинавсько-руським ареалом. Відомості про Північно-Східну Європу та Русь надійшли до аль-Ідрісі саме через нормандських мореплавців і варязьких інформантів. Потрапляння на карту Ідрісі конкретного приладозького кряжу під назвою Кукайя (Кукова Гора) свідчить про те, що ця локація мала міжнародну навігаційну та сакральну відомість у норманському світі X-XII ст.

Власне, якщо розглядати опис аль-Ідрісі про Кукайю як центральну «священну гору» Півночі, яка виступає гідрографічним вузлом, то маємо чітку локалізацію:

1) шість річок і «Руська річка»: басейн річки Паша, де розташовані Кукова Гора та дєрєвня Вандово, лежить на вододілі між Ладогою, Онегою та Волгою (Волзьким торговим шляхом). Мережа приток Паші (Кожель, Шокша, Капша тощо) справді утворює виразне «віяло» річок, які збігають у Пашу та Свір – головні артерії, що ведуть до «Руської річки» (систем Волхова / Дніпра / Волги);

2) народ ан-Нибарійя (an-Nibāriyya): в арабографічній традиції ця назва часто розшифровується як викривлене транскрибування скандинавських біармів / б'ярмів (Bjarmi) або приладозької вепсько-саппійської знаті. Опис їх як «дуже войовничих і підозрілих до чужинців» ідеально відповідає статусу охоронців сакрального язичницького центру та родових курганних могильників.

У світлі нашої гіпотези, міфологізація Кукової Гори через 300 років після епохи Рюрика та Еванди отримує строгу сакрально-історіософську логіку:

1) Місце спочинку Володарки: якщо Еванда / Альфвінда (дружина Рюрика, володарка посагової землі на Паші / Іжори) була похована на цій панівній височині Приладожжя, гора природно перетворилася на династичний некрополь-героон.

2) Пам'ять про «Світлий Вітер»: курганний комплекс Кукова Гора з мегалітичним каменем-слідовиком зберігав статус сакрального «пупа землі» для місцевого вепсько-скандинавського населення, де вшановували матір династії.

3) Еволюція в епос: для нормандсько-арабських географів XII ст. конкретна усипальниця норвезько-руської княгині виросла у масштабний міф про Священну Гору Кукайя, від якої беруть початок річки Русі.

З огляду на сакральний та ландшафтний контекст Кукової Гори, можна виділити чотири основні етимологічні рівні:

1. Прибалтійсько-фінська (вепсько-карельська) етимологія: «Вершина / Пагорб». Оскільки басейн Паші та Обонежжя – це давній автохтонний ареал вепсів (весь) та карелів, то фінно-угорська версія є найбільш географічно обґрунтованою. У прибалтійсько-фінських мовах є базовий орографічний корінь Kuk- / Kukk-, від якого походять топоніми:  фінське та карельське kukkula / kukko «вершина, пагорб, верхівка гори, шпиль»; вепське kuk / kukoi «пагорб, височина, стрімкий курган».  «Кукова Гора» в цьому випадку є сакралізованою тавтологією (як гора Гора або гора Вершина). Для місцевого населення це означало просто «Панівна височина» / «Головний пагорб».

Оскільки попри Кукову Гору проходить т. зв. «Дорога Богородиці», присвячена прощі являння Тіхвінської ікони Богородиці, а в минулому – дорога до садиби Еванди Вандово, то не дивно, що сусідній топонім Тіхвін пояснюється з мови вепсів як «переправа на дорозі» («тіх» – «дорога», «він» – «перевіз»).

2. Орнітологічно-сакральна (пташина / тотемна) етимологія: кукушка (зозуля) або півень (кук/кукой) у міфопоетиці народів Півночі є найважливішими психопомпичними птахами (провідниками душ у потойбіччя). 

Відповідно, набувається семантичне значення «Пташина / Зозуляча / Жертовна Гора» як місце ведення сакральних обрядів, віщування та поховання:

у вепській та карельській традиції kukoi – це півень. На язичницьких святилищах і курганах півень виступав жертовним птахом і символом воскресіння/пробудження духів; зозуля (слов'янське Кукушка / Кукова): на слов'янському ґрунті фіннська назва природно переосмислювалася через вигук «ку-ку» (птаха-віщуна). Зозуля в слов'янсько-балтійській міфології тісно пов'язана з потойбічним світом, жіночою долею, оплакуванням померлих та богинею Макошшю.

3. Скандинавська / германська етимологія (Kuk- / Koka-): враховуючи присутність варязько-скандинавських загонів у Приладожжі та згадку в нормандських джерелах (через аль-Ідрісі): давньоскандинавське kúkr / kok «круглий пагорб, купол, нагортання, випуклість»;  давньонорвезьке koka / koka-grop: пов'язане з кулінарно-жертовними ритуалами (ямне вогнище для ритуальної їжі). Набуває семантичного значення   «Купольна / Курганна Гора» – курганоподібний насип, що за формою нагадує округлий шолом або купол.

4. Балтійський субстрат (прабалтійська лінія): деякі дослідники гідронімії Північного Заходу (зокрема за працями В. Топорова та О. Трубачова) вбачають у Приладожжі елементи давнього балтійського субстрату: литов. kaukas / лтськ. kūka: Каукас у балтійській міфології — це підземний дух, гном, охоронець скарбів та некрополів. Також лтськ. kūka «пагорб, купина». Семантика: «Гора Духів-Охоронців / Курган зі скарбом».

Отже, оронім «Кукова Гора» первинно позначав найвищий сакральний пагорб у межиріччі Паші та Кожеля, який через свій купольний вигляд і наявність некрополя слугував культовим центром («горою духів-охоронців»), де пізніше і міг постати героон володарки Ванди/Еванди.

Войтович Л. В. Князь Рюрик. – Біла Церква : Вид. Пшонківський О. В., 2014. – 125 с. (Славетні постаті Середньовіччя. – Вип. 4).

Леонтьев А., Леонтьева М. Биармия : северная колыбель Руси. – М. 6 Алгоритм. 2007. – 256 с.

Писцовые книги Новгородской земли. – М. : Древнехранилище ; Археографический центр, 1999. – Т. 1 : Новгородские писцовые книги 1490-х гг. и Отписные и Оброчные книги пригороских пожен Новгородского дворца 1530-х гг.  / сост. К. В. Баранов. – 431 с.

Пчелов Э. В. Генеалогия древнерусских князей IX – начала ХІ в. – М. : РГГУ, 2001. – 262 с.

Славянская энциклопедия. Киевская Русь – Московия : в 2 тт. / автор-сост. В. В. Богуславский. – М. : Олма-пресс, 2001. – Т. 1: А-М. – 784 с.