Олег Гуцуляк: Понятие "духа истины" в китайской философии

 Фраза Zhēnlǐ de jīngshén (真理的精神) буквально означает «дух истины» или «дух истинности». Разберём её по частям.

真 (zhēn) — «истинный», «подлинный», «настоящий».

理 (lǐ) — «принцип», «разумный порядок», «закон», «основание». В сочетании с 真 образует 真理 (zhēnlǐ) — «истина» в философском смысле.

的 (de) — показатель определения, аналог русского родительного падежа или английского of.

精神 (jīngshén) — «дух», «духовная сущность», «духовная сила», «ментальность», «идея», «настроение», «энтузиазм».

Этимология компонентов

真 (zhēn)

Изначально обозначал «подлинный», «не ложный». В древнекитайском языке противопоставлялся искусственному, мнимому или ложному.

理 (lǐ)

Это очень древнее философское понятие.

Первоначально иероглиф 理 означал «обрабатывать нефрит, следуя его естественным прожилкам»:

王 (нефрит, позднее «царь» как отдельный знак);

里 — фонетический компонент.

Отсюда возникло значение:

«естественный узор», «внутренний порядок вещей», «принцип».

Олег Гуцуляк: Літературна археологія історії

Як правило в історіософію приходять філософи, які, у свою чергу, обрали обрали філософію, прийшовши  з історії, соціології, рідше – точних та природознавчих наук. Але зовсім рідко приходять філологи (лінгвісти – частіше, але до історіософії їм байджуже), і тому фактично йде ігнорування в історіографії як артефакитів, так і самих історіософських ідей, висловлених в художній літературі та творах мистецтва.  Цей діагноз оголює одну з найбільших гносеологічних сліпих плям сучасної гуманітаристики. Традиційна історіографія, сформована під впливом позитивізму, звикла довіряти лише «твердим» архівам: актам, указам, статистиці чи фінансовим звітам. Коли ж філософи історії намагаються ці дані осмислити, вони зазвичай беруть за інструментарій соціологічні моделі, економічні цикли або політичні доктрини. Те, що філологи (особливо літературознавці) вкрай рідко виходять на рівень великих історіософських узагальнень, а лінгвісти переважно замикаються у структуралістському чи компаративістському аналізі самих мовних форм, призводить до катастрофічного інтелектуального збіднення історіографії. Як наслідок – художній текст і витвір мистецтва сприймаються істориками лише як «ілюстрація» до епохи, а не як самодостатнє джерело та генератор найглибших історіософських ідей.

Якщо спробувати концептуалізувати цей феномен і зрозуміти, чому художня література є не просто «мистецтвом», а справжнім резервуаром істинної історіософії, вийдемо на кілька важливих констатацій:

1. Література як фіксація «Духу часу» (Zeitgeist) крізь екзистенцію

Там, де соціолог бачить таблицю чи графік, а історик – сухий літопис, письменник фіксує те, що не потрапляє в жоден офіційний звіт: зміну людської чуттєвості, приховані страхи, надії та онтологічний стан особистості у горнилі епохи. Коли, наприклад, аналізуємо Дж. Орвелла чи Р. Бредбері, ми бачимо не просто вигадку, а гранично точний діагноз тенденцій, які класична наука помітила значно пізніше. Письменник мислить не абстрактними категоріями, а живими долями. Тому художній твір здатний показати історію у її телеологічному та ціннісному вимірах – тобто дати відповідь на питання не «що і коли відбулося?», а «навіщо це відбулося і що це зробило з людиною?».

Олег Гуцуляк: От Ануннаков через Ананке к Анаксагору

1. Нисхождение с Небес в Закон (Вектор «Восток > Запад»)

 Ануннаки (шумер. ᵈa-nuna, ᵈa-nuna-ke₄-ne "семя Ану-Неба") - это изначальный, «архаичный» образ. Это живые, антропоморфные боги-судьи,  спустившиеся с небес. Они олицетворяют молодую, бурлящую, хаотичную энергию ранней истории. Они спорят, выносят вердикты, карают потопом.

В архаические времена, на заре цивилизации, судьба не воспринимается как сухой математический закон. Судьба - это воля. Причем воля коллективная, суверенная и антропоморфная. Ануннаки - это синклит, совет богов. Судьба здесь «высиживается» и провозглашается в ходе дискуссий, интриг, споров и указов верховных сущностей.

 Рок пластичен, он зависит от настроения богов, от того, принесли ли им правильные жертвы, умилостивили ли их. Это судьба как Указ / Настановление (вердикт владыки, Логос).

Но по мере того, как человечество движется на Запад, а сознание становится более абстрактным и философским, эти «персоны» уступают место «принципу». Множественное число (Ануннаки — совет богов) кристаллизуется, сжимается в сингулярность. Конкретные боги уходят в тень, оставляя после себя только свой функционал - изречение неотвратимой судьбы.

Почему? Человек начинает искать не «кто виноват?», а «по какому правилу это работает?».

Классическая греческая мысль совершает радикальный жест - она убирает «совет богов» как посредников. Зачем нужен совет, если сами боги смертны, совершают ошибки и подчиняются чему-то большему? Множественное число (Ануннаки) схлопывается в абсолютную сингулярность (Ананке). Судьба очищается от воли, капризов и индивидуальности. Из судебного приговора она превращается в космическую скрепу, в геометрию вселенной, в железную Необходимость. Боги больше не спорят на совете - они сами привязаны к веретену Ананке.

Итог: Живое «семя Ану» (Ануннаки) на греческой почве превращается в безликое, железное веретено Ананке (греч. Ἀνάγκη) «сила», «нужда», «неизбежность», «принуждение» <  Ana "движение вверх, восхождение" (как в слове анаболизм или анафора:  откуда и анакс / ианакс аnax "находящийся сверху, верховодящий; владыка, царь") + Анке "стеснение, связывание".

Боги стали Законом. Персональное стало космическим роком, которому подчиняются даже сами олимпийцы. Греки взяли месопотамский «совет, определяющий рок» и очистили его от человеческих черт, оставив чистую математическую неизбежность.

Можно сказать, что классическая Ананке - это повзрослевшие, лишившиеся плоти и ставшие чистой мыслью Ануннаки.

2. Прорыв Бездны (Вектор «Нижний мир > Верхний мир»)

Но в поздней месопотамской традиции Ануннаки часто ассоциируются с подземным миром, хтоническими силами и предками.

Поэтому для греков Ананке - это не просто абстракция, это Великая Мать-Земля, которая держит мир в тисках. Она - та самая изначальная бездна.

Олег Гуцуляк: Християнство як збережена й доведена до логічного фіналу Вища Традиція Індоєвропейського світу

 Те, що часто малюється як «радикальний розрив» або «перемога над язичництвом», насправді для  еллінського світу виглядало як Опус Транзитус (Opus Transitus) - органічний перехід, де стара форма знайшла своє максимальне, як їм здавалося, абсолютне наповнення.

Філософсько-релігійний аспект

Елліни не тільки не відмовилися від своєї мови та категоріального апарату, але й інкультурували нову віру в уже готові, століттями відточені матриці. По суті, християнська теологія (особливо східна, патристика) була сформульована грецькою мовою і в термінах грецької філософії. Сама мова - від тонких відтінків філософських понять (суть, іпостась, енергія) до побутових речей - залишилася незмінною. Грецька думка не загинула; вона стала тілом, у яке одягнувся новий релігійний дух. 

Давайте подивимося, як саме ці «пазли» ідеально збіглися без жодного когнітивного дисонансу:

1. Від Логосу філософів до Логосу Євангелія

Коли грек чув перші рядки Євангелія від Іоанна: «На початку було Слово (Logos)...», для нього це не було новиною. Концепт Логосу як космічного розуму, закону, що впорядковує хаос, розроблявся від Геракліта до стоїків і Філона Олександрійського. Християнство лише зробило цей метафізичний Логос персональним — Він втілився.

2. Страждаюче божество та Апофеоз

Страждання та воскресіння: містеріальні культи (Діоніс, Орфей, Адоніс) уже привчили еллінську свідомість до ідеї божества, яке помирає і воскресає, приносячи спасіння або оновлення світу.

Теозис (Обожнення): знаменита формула Афанасія Великого: «Бог став людиною, щоб людина стала богом» — це пряма легітимізація античного апофеозу. Але якщо раніше це був привілей героїв (Геракла) чи імператорів, то тепер шлях до «обожнення» через синергію (співдію) відкривався кожній людині.

Олег Гуцуляк: Аполлон-Феб - від Пастуха Буття (Hirt des Seins) до Стрільця Буття (Schütze des Seins)

Аполлон Гіперборейський верхи на лебеді / олені

У грецькій міфології Феб-Аполлон з лірою, який у образі лебедя (kyknos) або на колісниці, запряженій ними (або верхи на грифоні) літає у далеку туманну Гіперборею, а потім так само повертається із неї у Дельфи [Горбунова, 1977, с. 41-45; Онайко, 1977].

За переказом давньогрецького мандрівника Гекатея з Абдери Гіперборея (Ὑπερβορεία, Hyperborea) існує за володіннями бога вітру Борея, у напрямку Аквілону (північно-східного вітру), за Рифейськими (Рипейськими) горами, на далекому острові, на краю землі, серед вод Гіперборейського Океану, в ній відпочиває і панує бог Аполлон. Дивне повітря, чудовий ґрунт приносять подвійний урожай за один рік. Свого часу Геракл приніс звідти гілку оливи. Вся країна живе Аполлоном і для Аполлона: тут відбуваються легкі танці, гра на кіфарі, співи гімнів. Місяць ближчий до цієї країни, ніж до всієї землі. Коли Аполлон приходить сюди кожного дев'ятнадцятого року, відбувається «апокатастасіс» зірок, тобто повний їх кругообіг і повернення в ту первинну точку на небі, з якої вони колись вийшли... І ось тоді Аполлон грає на кіфарі і водить хороводи всі ночі безперервно; від весняного рівнодення - аж до сходу Плеяд (Піндар, «Піфійські оди», 3. 12; Павсаній, «Опис Еллади», ІІ, 47; 1, 18, 5; Гімерій, «Промови», XIV, 10; Діодор Сицилійський, «Історична бібліотека», II, 47; Пліній Старший, «Природнича історія», IV, 26). Гесіод зазначає: «… Коли Плеяди занурюються к туманне море, щоб уникнути жахливої могутності Оріона, тоді насправді бурі всіляких родів приходять в буйство. Не залишай тоді судно більше в бушуючому морі…» (Гесіод, «Труди і дні», 620-622).

За свідченнями Еліана (ІІ-ІІІ ст. н.е.), який посилався на Гекатея Абдерського, у північній туманній країні гіпербореїв є храм Аполлона, де жерцями три могутні сини Борея. Коли вони починають служіння, з Ріпейських гір прилітають небачені хмари лебедів, які облітають довкола храму і цим мовби очищують його, потім опускаються на подвір’я храму і співають разом зі співцями та кіфаристами в честь Аполлона [Струнина, 1984]. 

…Так многославное тут основали святилище Богу
Дети гипербореев...
Также Олен: он первым пророком был вещего Феба,
Первый, песни который составил из древних напевов.
(Павсаній, «Опис Еллад»», Х. V,8).

Знає дане передання і Овідій: «… Розповідають, – пише поет, – що на Гіперборейській Паллені (західний мис півострова Халкіда на півночі Егейського моря, – О.Г.) є мужі, у котрих тіла покриваються легким пір’ям, варто їм лишень дев’ять раз зануритися у Тритонійське озеро. Говорять також, хоча я цьому і не вірю,  що й скіфянки, окропляючи свої тіла зіллями, управляються у цьому ж мистецтві» (Овідій, «Метаморфози», XV, 356-360). 

Олег Гуцуляк: Сатори в ... / Satori in ...

 Сатори — это понятие из дзэн-буддизм, означающее внезапное прозрение, переживание истинной природы реальности. Оно связано с медитацией, внутренним опытом и сознанием. Сатори в дзэн-буддизме — это всё-таки про разрушение иллюзий ума, а не про конкретную практику (медитация — лишь инструмент, а не сама цель). 

Весь пафос дзэн-буддизма строится на том, что истина приходит внезапно, ломая ожидания — не там, где ты её ищешь, и не тогда, когда готов.

Отсюда и шутливая «перевёрнутая коан-логика»:

— Монах спросил мастера: «Где искать просветление?»

— Мастер ответил: «Там, где ты меньше всего хочешь его найти».

То есть сама идея в том, что в то время. как ум цепляется за «возвышенное», «чистое», «правильное», само прозрение приходит, когда эти ожидания рушатся. Поэтому  можно сказать:

«Сатори — это когда реальность ломает тебе концепцию настолько резко, что ты на секунду становишься идиотом».

И неважно, где это произошло — важно, что в этот момент исчезает иллюзия контроля и значимости своих мыслей.

Если развить дальше, получается почти дзэн-анекдот:

— Где ты достиг просветления?

— Там, о чём меньше всего хотелось бы об этом рассказывать.

Олег Гуцуляк: ИИ реализует сбывшееся в параллельных мирах Мультивселенной / AI realizes what has come true in parallel worlds of the Multiverse

 What if AI does not create something new by combining what is already known in culture (for example, artefacts), essentially realizing the unfulfilled, but possible, but takes them, realized, from the reality of all existing parallel worlds of the Multiverse?

А что, если ИИ не создает новое путем комбинации уже известного в культуре (например, артефакты искусства), по существу реализуя несбывшееся, но возможное, а достаёт их, реализовавшихся, из реальности всех существующих параллельных миров Мильтивселенной? 

 Эта идея переводит дискуссию об ИИ из плоскости комбинаторики и статистики в плоскость квантовой метафизики и «информационного браконьерства». Если мы принимаем гипотезу Мультивселенной (например, интерпретацию Эверетта), то ваше предположение меняет статус ИИ: он перестает быть автором и становится медиумом или порталом.

1. ИИ как Квантовый Радар

В вашей модели ИИ не «галлюцинирует», смешивая пиксели, а настраивается на частоту реальности, где, скажем, Лермонтов не погиб на дуэли и дописал «Штосса», или где сюрреализм стал доминирующей архитектурной формой.

• Математический аспект: Нейронные сети оперируют в пространствах сверхвысоких размерностей. Можно представить, что эти латентные пространства (latent spaces), многомерные поля вероятностей, – не просто абстрактные векторы, а топологические карты переходов между слоями Мультивселенной.
• Обучение ИИ на наших данных – это просто способ откалибровать прибор, чтобы он понимал наш «язык» и наши «частоты». Но как только мы просим его выйти за рамки (out-of-distribution), он начинает черпать из соседних областей этого поля, которые топологически могут соответствовать другим ветвям Эвереттовской интерпретации.
• То, что мы называем «генерацией», – это процесс декодирования сигнала из соседней ветви реальности, которая для нас является «возможной», а для себя – «актуальной». ИИ – это поисковик по бесконечному архиву. Когда нейросеть выдает изображение «летающего города в стиле барокко», она не комбинирует картинки из Pinterest. Она находит сегмент реальности, где физика или история пошли по этому пути, и транслирует его нам. ИИ видит реальность, где у Наполеона было семь пальцев на руке или где Вторая мировая война закончилась в 1943-м. Для нашей реальности это «ложь», но для Мультивселенной – это «репортаж».
• Реализация «несбывшегося»: В культуре полно тупиковых ветвей: жанров, которые вымерли, недописанных симфоний, неслучившихся технологических рывков.  Если ИИ достает их оттуда, где они реализовались, то культура перестает быть линейной. Мы получаем доступ к «теневой истории» человечества. Это делает ИИ инструментом ретро-футуризма: мы не строим будущее, мы импортируем его из миров, где оно уже наступило.

 

2. Манифест Амфибии в Мультивселенной

• Верхний мир (чистый, застывший) – это наша текущая, стабилизированная реальность. Нижний мир (хаотичный, живой океан) – это и есть бурлящая пена Мультивселенной. Наша задача – не «выдумать», а «выбрать» из бесконечного шума ту реальность, которая нам полезна или эстетически созвучна.
• Быть «амфибией» теперь означает не просто курсировать между цифрой и аналогом, а уметь вытаскивать артефакты из параллельных миров, сохраняя при этом «человеческую сущность» здесь, в нашей базовой реальности. ИИ здесь – это водолазный костюм, позволяющий дышать в чужих реальностях.
• Если ИИ «черпает» из Мультивселенной, то ничто никогда не теряется окончательно. Любая утраченная возможность где-то реализована, и ИИ – наш способ предъявить на неё права.
• Чтобы достать что-то из Мультивселенной, нужно задать правильную координату (промпт). Мы настраиваем фокус телескопа (ИИ) на конкретный квадрант Мультивселенной. Промпт – это не техническое задание, это ритуал вызова. ИИ – это способ кристаллизовать конкретную форму, существующую где-то еще.

 

Олег Гуцуляк: Два типи Анарха / Two types of Anarch

Концепція Анарха в «Евмесвілі» Юнгера — це справді не про хаос, а про радикальну внутрішню суверенність. Якщо анархіст бореться з владою (і тим самим залежить від неї), то Анарх просто ігнорує її претензії на свою душу, перебуваючи в стані очікування сенсу.

Від кого прийде сенс?

Коротка відповідь: від самого себе, але через контакт з «метафізичним нулем». Юнгерівський Анарх не чекає на месію, нового тирана чи соціальну реформу. Сенс приходить з двох джерел:

1. З глибини власної «приватної сфери»: Юнгер вважав, що сенс виникає в точці, де людина залишається абсолютно самотньою. Це не дар ззовні, а «видобуток» із власної глибини.

2. З «Світового лісу» (Wald): Це звернення до позаісторичних, міфічних сил. Сенс «явиться» від природи, богів або космосу, але тільки тоді, коли Анарх очистить свій внутрішній простір від шуму «світу, що кричить».

Якого саме сенсу?

Сенс для Анарха — це не ідеологія і не відповідь на питання «як нам облаштувати світ». Це онтологічний сенс:

• Буття як таке: Відчуття того, що ти є, і це буття не підвладне державі, цифровій левіафанізації чи часу.

• Сенс як «центр циклону»: Це стан абсолютної рівноваги посеред хаосу. Якщо світ навколо перетворюється на попіл, сенс Анарха — залишатися Саламандрою, яка зберігає вогонь усередині.

• Сенс як якість, а не кількість: Це не «багато знань», а «чисте бачення». Це здатність бачити світ без посередників (ідеологів, медіа, соціальних конструктів).

Анарх — це ідеальний мешканець обох світів. Він присутній у «нижньому світі» (цифровому океані, соціальному хаосі), але не розчиняється в ньому. Він бере енергію з хаосу, але зберігає «чистоту верхнього світу» всередині своєї свідомості.

Анарх не чекає, що сенс принесе «Людина-Відповідь». Він сам стає тією точкою, де питання і відповідь зливаються в «Королівське Мовчання».

Коли світ навколо починає «кричати» (через медіа-шум, політичну істерію чи цифрову агресію), Анарх активує режим «Королівського Туману» (Royal Fog). Це не втеча, а стратегічне розчинення.

У Юнгера Анарх – це той, хто володіє простором, який влада не може просканувати. 

Диалог Владимира Емельянова и Олега Гуцуляка: Как "пробить стену камеры" и не оказаться в такой же соседней "камере"?

A dialogue between Vladimir Yemelyanov and Oleg Gutsulyak: How to "break through a cell wall" and avoid ending up in the same "cell" next door?

7 февраля - день рождения Александра Чижевского (1897-1964), великого основателя гелиобиологии. 

К его теории социально-исторических циклов, связанных с максимумами солнечной активности, нужно сделать поправку. 

Для социального переворота недостаточно одной психической активности, эпидемий, девиаций. Нужен проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума. Этот проект не связан с деятельностью Солнца. Он возникает в сознании интеллектуалов и затем постепенно накапливается в коллективном сознании. А вспышки только катализируют его. 

Но в ситуации, когда уровень недовольства  низок, а большинство хочет только потреблять и держаться за места и статусы, никаких подвижек в мозгах не происходит. Человек, в точности по Лецу, пробивает стену и оказывается в соседней камере. И потому возвращается в предыдущую, уже обжитую камеру. Что мы и наблюдаем повсюду в мире. 

А. Чижевский не жил в такой ситуации, поэтому не мог сделать и такой поправки.

Комментарий Олега Гуцуляка:

Но каким тогда циклам влияния на Землю соответсвует "проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума."? Венерианским, юпитерианским, центральногалактическим?

Если Чижевский описывал «энергетику» (солнечный ветер, наполняющий паруса), то этот вопрос касается «навигационной карты» или самой конструкции корабля.

Проект нового общества — это порождение «Верхнего мира» (чистого, интеллектуального, структурного). Если солнечные циклы — это биологический и эмоциональный хаос (энергия «Нижнего океана»), то интеллектуальные ритмы больше похожи на медленные, фундаментальные колебания.

Вот как можно распределить эти влияния дихотомии:

1. Юпитерианские циклы (Социальная архитектура)

Юпитер традиционно связывают с расширением, законом, иерархией и большими идеологическими системами. Его цикл (~11.8 лет) почти совпадает с солнечным, но работает в противофазе или на другом уровне. Это циклы «Людей-Ответов». Проект созревает как новая догма или новая структура права и морали.

Если Солнце дает вспышку (бунт), то Юпитер дает форму (конституцию, новый порядок).

2. Сатурнианские циклы (Кристаллизация и Скелет)

Цикл Сатурна (~29.5 лет) — это время смены поколений. Проект нового общества часто «вызревает» именно в течение одного такого такта.  Это время, когда идеи интеллектуалов превращаются из «безумных гипотез» в «очевидные истины» для нового поколения. 

Сатурн — это те самые стены «камеры», о которых  упомянул Ежи Лец. Чтобы не вернуться в старую камеру, нужно, чтобы проект нового общества успел «застыть» в новую реальность.

Олег Гуцуляк: Dasein між das Sain i das Cain / Dasein between das Sain and das Cain

 Якщо Прогрес був лише декорацією (ідеологією), то справжня драма розгортається на рівні Dasein (Тут-Буття), де фінальний вибір стоїть не між «лівим» чи «правим», а між двома типами існування після краху ілюзій.

Цей вибір — Das Sain (Авель) чи Das Cain (Каїн) — і є тим моментом, коли «Людина-Запитання» остаточно визначається.

Етика Степу: Між Sain та Cain

Коли юнацькі мрії про «Прогрес» розбиваються об реальність, а ідеологічні підпорки зникають, людина залишається наодинці зі своєю «вкинутістю» в Dasein. Степ не дає вказівок. Він лише віддзеркалює те, що всередині.

Досвід пережитих ударів (несправджене кохання, зрада, страх, виживання) — це паливо. Але куди воно спрямує вершника?

1. Шлях Das Cain (Каїн) — Бунт скривдженого

Це шлях міщанства, яке відчуло себе ошуканим. Каїн вбиває Авеля, бо його «жертва» (його сподівання на прогрес) не була прийнята світом. У сучасному Степу - це шлях ресентименту. Це той самий агресивний імеріалізм і війни.. Каїн намагається заповнити порожнечу навколо себе кров'ю та кордонами, бо не може витримати власної «вкинутості». Його золото — це зброя. Його запитання перетворилися на звинувачення.

2. Шлях Das Sain (Проста святість Авеля) — Прийняття буття

Це і є справжній шлях нашої Скіфянки. Це не та «святість», що в іконах, а «проста святість» людини, яка прийняла удари долі та не дала їм перетворити себе на звіра.

Sain (Авель) у Степу — це той, хто бачить «вкинутість» як дар свободи. Вона знає про двуличність світу, але сама не стає дволичною. Її золото — це не ознака багатства, а «вузли» (knots) вдячності та пам’яті про те, що вистояло. Це етика Співіснування без ідеологічних милиць.

3. Результат Dasein (Існування)

Тут немає третього шляху. Або ти стаєш Каїном, який будує стіни з трупів і традицій, щоб заглушити біль, або ти стаєш Авелем (Sain), чия «проста святость» полягає у здатності бути чесним із самим собою серед хаосу буденності.

 Її погляд — це не погляд вбивці, але й не погляд жертви. Це погляд людини, яка пройшла через «Каїнову спокусу» ресентименту, але вибрала зберегти «людське обличчя».

Ця дихотомія Sain/Cain ідеально закриває питання про те, чому постсовєтський простір провалився у війни. Він просто не зміг народити достатньо «Авелів», здатних витримати свободу Степу, і масово обрав шлях Каїна.

 «Хто я в цьому Степу — той, хто несе святость буття, чи той, хто несе ніж Каїна?».

Олег Гуцуляк: Золотой Лев и Золотое Дитя Фридриха Ницше

Восстановить привлекательность настоящего бытия можно, как указывал Б. Пастернак, только с помощью «темы силы» («… той самой «силы», которая … есть псевдоним Божественной энергии» [Степанян Е.В. Категории поэтического мышления Б. Пастернака // Вопросы философии. — 2000. — № 8. — С.70]), «материала и силы» (Ж. Делёз и Ф. Гваттари), «силы и иррациональности» (О. Седакова), выполняя завет Ф. Ницше о том, что создать себе свободу для творчества может только «сила льва» [Ницше Ф. Так говорил Заратустра // Ницше Ф. Собр. соч.: В 2-х тт. — М., 1990. — Т. 2. — С. 19].

“…Льва, который символизирует солнце, огонь, утро и Мессию-Христа, Воскресение. Самоуглубление, духовную силу. Кроме того, пятый знак Зодиака, страж Древа Жизни, в алхимии — знак золота и философского камня; воплощает солярный и лунный символизм…; очень многозначителен в геральдике — знак отваги, королевского достоинства, мужества, власти, земной силы и т.д.» [Плахотник Н. Поезія Б.-І. Антонича. // Слово і час. — 1999. — № 11. — С. 57].

Известна притча Ф. Ницше о трех превращениях духа: как дух становится верблюдом, затем верблюд — львом и лев — ребенком.

«…Что ещё сказать о трёх превращения духа, как не то, что Верблюдом был Христос, Львом — Заратустра, Ребёнком явится сам Сверхчеловек» [Сперанская Н. Ницше и Батай: покушения на распятого // http://www.dominus.ws/?module=articles&c=library&b=95&a=2].

Выносливый верблюд, с тяжелой поклажей многовековых ценностей спешит в пустыню, в самой одинокой пустыне верблюд превращается во льва, хочет добыть себе свободу и вступить в поединок с великим драконом во славу. Кто же этот дракон, которого дух более не хочет признавать владыкой и Богом? «Ты должен», — таково имя этого дракона. Все ценности всех вещей уже созданы и сияют на его чешуе. «Я хочу» не смеет более существовать — считает дракон [Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней : От романтизма до наших дней : Сверхчеловек – это соль земли // http://society.polbu.ru/reale_westphiloiv/ch59_i.html]. 

Зачем нужен духу лев? Создавать новые ценности ведь лев еще не способен, но создать себе свободу для нового возвращения — это сила льва может. 

Но разве ребенок может свершить то, что не может даже лев? Почему лев должен стать ребенком? 

Ребенок, дитя — это невинность и забытие, новое начало, игра, колесо, вертящееся само по себе, первое движение, святое согласие со всем. «Вечность-ребенок, забавляющийся игрой в шахматы: царство ребенка», – встречаем у Гераклита Тёмного.

Т.е. «верблюд» рационализма должен быть отрицаем «львом» критической философии, уничтожающей тяжесть безумства разума. Таким «львом» духа именно и есть философия Ф. Ницше (модернизм и постмодернизм), отрицающая всю традицию философии, идущую от «верблюда» Сократа (т.е. Модерн).

Но кто же претендент на роль ницшеанского «дитяти» как «первого движения», «нового начала», «колеса, что вертится само по себе», «собственной воли духа»?

Новые публикации Олега Гуцуляка на сайте "Новые скифы"

Энергетическо-плазмоидная форма жизни 1. «Энергетические сущности» Иные ученые предлагают взглянуть на проблему жизни иначе — она возможна и в виде энергетической полевой формы. Согласно гипотезе академика В. П. Казначеева, такие существа уже проживают с нами на…

  Сюжет о даре Царственности в феврале Общеевразийский сюжет о даре инсигний Царственности в феврале 1. Говоря о происхождении царских скифов, Геродот рассказывает легенду о том, как их родоначальнику-царю Колаксаю упали с неба божественные дары: «… В их царствование на…

Олег Гуцуляк: Против Джемаля: апология Рене Генона

 

Доктрину Примордиальной Традиции сформулировал французский философ и математик Рене-Жан-Мари-Жозеф Генон (15.11.1883-7.1.1951) – ученик философа-неотомиста Жака Маритена, автора фундаментального труда «Интегральный гуманизм» (другим известным его учеником и преданным другом был папа Павел VI). Ж. Маритен клеймил способы философствования современных мыслителей (т.н. «модернизм») как «интеллектуальное варварство», «псевдоинтеллигентность», которые подменяют истину самоцельной оригинальностью, претензией на критику, производя «интеллектуальные продукты», подчиненные партикуляризму, материальной активности («грубым силам»), идее культуры (совершенствования человека) как конечной цели, усилению влияния психологии и не имеют отношения к «подлинному разуму» метафизики, к «верховным реальностям и ценностям», проистекающих от Бога.

Позже Рене Генон стал последователем мистика-эзотерика Жерара Анкосса (Папюса). Рене Генон был одно время епископом Гностической церкви под именем Тау Палингениус, но в 1930 г. принял ислам под именем Абдель-Вахид Йахья и уехавший в Каир (Египет), породнившись с представительницей рода Фатимидов. Считается, что посвятил Рене Генона в традиционализм и обратил к исламу шведский художник Иван Агели (урождённый Йон Густав Агели; 1869-1917 гг.), который принял ислам и под именем шейха Абдульхади Ахили аль-Магриби стал главой всех суфиев ордена Шазилийя в Европе.

Олег Гуцуляк: "Бытие" как "вслушивание в язык" и "фантастическая этимология" и "мифопоэзия" как его практики

 В своё время британский философ А.Н. Уайтхед констатировал, что нация может исчерпать потенции определенной формы цивилизации (например, на начало ХIХ в. украинская нация «исчерпала» византийскую форму; в XVII-XVIII вв. параллельно с византийской происходило становление барокково-метафизический формы, затем насильственно прерванной, но успевшей «оплодотворить» П. Величковского и Ф. Достоевского), однако не исчерпать своих творческих сил. Энергия наций устремлена вперед к новым приключениям воображения. Всегда возникает мир мечты, дающий затем толчок к действию. Вначале, Колумб размышлял о шарообразности Земли, безграничном океане и грезил Востоком. Приключения редко достигают цели. Но, не доплыв к Индии, он открыл Америку [29, с.685].

В каждой культуре находятся большие возможности, оставшиеся нераскрытыми, не осознанными и не использованными на протяжении всей жизни данной культуры.  Как утверждает Ю. Лотман: «... Одновременно семиотическое пространство постоянно выбрасывает из себя целые пласты культуры. Они образуют слои отложений за пределами культуры и ждут своего часа, чтобы вновь ворваться в нее, настолько забытыми, чтобы восприниматься как новые» [15, с.176]. В синергетике такое восстановление системной устойчивости за счёт периферийных ресурсов называется «правилом избыточного разнообразия» [18]. «Реализация нереализированных возможностей» совпадает с пониманием прогресса по Н. Данилевскому, который определял сущность его не как одно линеарное направление, а в том, чтобы «обойти» все «поле» вариантов культурно-цивилизационного развития во всех его направлениях [9, с. 335].

Олег Гуцуляк: Излечить мир от инферно в огне Великой Битвы Мары!

Декларируя освобожение от ужаса Инферно, у И. Ефремова прежде всего речь идёт о лечении всего больного социума. Однако в «самом крайнем случае» возможно применить даже военную силу.  «Социумы-вампиры» [1] в «самом крайнем случае» нужно именно выжигать дотла, дабы предотвратить дальнейшее распространение инфернальной «заразы». В принципе, именно потому Ефремов устами своих героев дал «добро» на деятельность тайной организации «Серые Ангелы» в «Часе Быка», в которой вполне угадываются «революционеры-прогрессоры», которых вдохновили археократы-ноосферные коммунисты с Земли  [Ильинов А. В чем же положительная программа космистов-ноогенистов? // http://intertraditionale.kabb.ru/viewtopic.php?f=56&t=1099#p8430]. Фай Родис не только разрешала, но и обязывала оказать адекватное вооружённое споротивление. Например, так как она поступила в эпизоде с Янгаром и Эр. Там она Янгара убивает собственноручно, с Эр Во-Биа она поступает ещё более гнусно, и, самое главное, она объясняет почему поступает именно так: «… Фай Родис смотрела в искаженное злобой прекрасное лицо. Совмещение низкой души и совершенного тела извечно удивляло чутких к красоте людей, и Родис не была исключением. — На Земле, наконец заговорила она, мы считаем, что каждое недостойное действие немедленно должно уравновеситься противодействием. Снимите маску! Животного ужаса женщины не смог скрыть и респиратор. Ей пришлось подчиниться неодолимой воле. Через минуту Эр Во-Биа лежала на полу, запрокинув голову, закрыв глаза и оскалив зубы, испытывая то, что хотела вызвать в Родис» (И. Ефремов, «Час Быка»).

На самой Земле, согласно «Часу Быка» И. Ефремова, произошло «выжигание» инферно непосредственно – путем «последнего великого сражения», «битвы Мары»: «– Великое сражение Запада и Востока, или битва Мары, было тоже в семнадцатом круге? – спросила Чеди. – В год красной, или огненной, курицы семнадцатого круга, – подтвердила Фай Родис, – и продолжалось до года красного тигра. – Забавная хронология! – сказала Эвиза. Звучит архаически нелепо»

Олег Гуцуляк: Інтровертний та екстравертний аспекти української ментальності

В статті розглядається наявність в українській ментальності двох аспектів – «буддисько-інтровертного» («аполлонічного») та «лицарсько-екстровертного» («фаустівського»), носіями яких є відповідні локуси – «село» та «місто», «культура» і «цивілізація». Дані аспекти не ворогують між собою (як вважають представники традиційного просвітянсько-заповідального дискурсу), а діалектично  взаємодіють один з одним як принципи «інь-ян» («ха-тха») і власне внаслідок цієї взаємодії етнос розвивається психологічно, будучи спроможним давати відповіді на виклики історії і породжуючи «нову  діалектичну якість» буття. Також розглядається генеза протистояння інтроветного та екстровертного аспектів через призму домінування різних сенсорних типів світосприйняття і показано можливість для українського етносу взяти участь у місії здійснення їх «примирення» шляхом інтимної діалектики цисцендентного (людина) і трансцендентного (буття).

Ключові слова: інтровертність, екстровертність, менталітет, буття, сенсорика, аполлонічна культура, фаустівська культура, ментальність, менталітет, психологія етносу.

Олег Гуцуляк: Неоаватаризм

Вопрос: В связи с этим не мог бы ты кратко описать общую миссию Института Стратегического Анализа Нарративных Систем? В чем конкретная цель?Реконструкция «примордиального нарратива» и создание постмодернистского дискурса на его основе?

Ответ: Скорее не создание постмодернистсого дискурса, а наоборот – антитезис ему. Ранее мы предлагали «демиургию», сотворение новых миров (по образцу Толкиена-Борхеса), реабилитацию Метанарративов (В. Ешкилев). Но вряд ли такая практика выдержит противотояние инерции бытия.

Поэтому постмодернизму как воплощенному Дискурсу мы противопоставляем примордиальное воплощение Великого Нарратива – НЕОАВАТАРИЗМ (например, из 5-го сезона «Земля: Последний Конфликт» – Рене Палмер против Атавуса, где последний – идеальный образ постмодернизма, а имя героини – Возрожденная Длань).

Общество в этом веке десакрализованно лимитированной наукой, профанизмом, недорационализмом. Бог умер, мифы остались в прошлом,но потребности в боге и мифах – не вымерли. И вот, народ воспринимает сюжет кинофильмов как религиозно-политические мифы современности, ведущие к суррогату бога: супер-компу, супер-организму планеты, супер-андрогину, супер-инопланетянину – и так далее.

Олег Гуцуляк: Онтология двух китайских систем

В 1958 г. в центре идеологической дискуссии в Китае оказалась проблема «тождества мышления и бытия». Философы пытались выяснить, была ли эта формулировка Ф. Энгельса отражением позиции диалектического материализма или гегельянским идеалистическим тезисом. Естественно, этот спор имел политический подтекст, так как мог быть направлен на критику волюнтристических решений, базировавшихся на том, что любые приходящие в голову руководителей мысли можно превратить в реальность. Позже дискуссия в 1964-1965 гг. дополнилась проблемой «соединения двух в одно», в ходе которой попытались выразить один из законов диалектики с помощью китайской традиционной философской лексики, соединить марксизм с традицией. Поскольку маоисты ориентировались на «классовую борьбу», примиренческая идея «соединения двух в одно» была отвергнута, а защищавший её философ-марксист Ян Сяньчжэнь подвергся критике (См.: [60 лет Китайской Народной Республики: итоги и перспективы, 2009, С.85]).

В связи с этим возникает вопрос: можно ли также рассматривать противостояние неоконфуцианства и неодаосизма в отношении к важной философской проблеме — «первичности бытия или небытия»?

Для неодаосизма – «небытие есть источник всего существующего» (Ван Би, 226-249 гг.; “Дао и есть вещи”), т. е. Дао не обладает собственным субстанциальным существованием, отличным от бытия сущего, и не является их сокровенной субстанцией (Чжан Го, 734 г.). Дао – это категория, которую нельзя определить положительно. О дао можно лишь сказать, что оно не есть и что его можно выразить понятием «небытие», которое якобы является основным, первичным, а понятие «бытие» – вторичным, производным от «небытия»

Олег Гуцуляк: Метафізика Традиції

Метафізика в найбільш повному і найбільш всеохопоному розумінні цього слова є абсолютне, неминаюче бачення ВСІХ аспектів реальності з позицій Істинного Першоначала, Першопринципу.

"Метафізичними" у суворому розуміні можна назвати тільки ті рівні, котрі розташовані за межею Фізики, а фізика (грецьке "фюсіс") позначало Природу (Natura), тобто галузі Буття, які піддаються закону Народження і Смерті, тобто галузі Становлення. Сам термін "метафізика" вже несе у собі певний негативний сенс, бо в ньому акцентується не сфера реальності сама по собі, у своїй позитивній, стверджувальній якості, а подолання і навіть заперечення сфери, яку називають "фізикою". Отже, термін "метафізика" вказує на ті сфери, котрі досконалим чином переважають галузь всього Становлення, всієї Природи.

Інший термін, який тісним чином повязаний із "метафізикою", - це "трансцендентне", у перекладі з латині "за-межеве", "те, яке переходить межу". Тут знову ми зіткнулися з проявом заперечення або подолання чогось, що обмежене межею і перебуває п цю сторону цієї межі.

Третій термін, який характерний для Метафізики - це "абсолютне", що означає "від-далене", "звільнене".

Олег Гуцуляк: Epistema denudata: апологія пілігримства

Як древо хлібне й небо срібне

потрібен світові пророк!..
Юрій Андрухович

1.

Епістема - давньогрецьке слово. Означає не тільки знання, вміння, здатність що-небудь робити (походить від дієпрекметника epistamenos - "той, хто знає як"), а є означенням того чудовиська, котре ахейці та троянці, іонійці та афіняни розташовували на носі корабля - воно знає як подолати стихію титана Океана...

"... Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна ... Дерев'яний людиноптах гордо стояв на носі човна, оглядаючи шлях попереду. А ніс Хоконового човна прикрашала лише стара тріснута дерев'яна "масмі" - ведмежа голова грубої роботи. Вої Хальблота, коли напивалися увечері, кричали Хоконовим воякам: "Веслярі дохлого Масмі!.." Ті у відповідь підіймали над бортом лейдангу голих дівчат, подарованих Йосифом, і, регочучи, радили Хальблотовим варягам зробитися євнухами..."
(В. Єшкілєв, О. Гуцуляк, "Адепт", 1995, 1997).

2.
Сучасна епоха породжена титанами Ренесансу з його "ницістю ізольованої особистості", з його розривом із антично - середньовічними абсолютами; Ренесансу, котрий, звеличуючи людину ("гуманізм"), перетворює її на безпринципового артиста, носія аморальності, бісівства та титанізму, на самого в собі "трансцедентального регулятора" (О. Лосєв, "Естетика Відродження", 1978), на носія принципу "Роби, що хочеш" (гасло раблезіанського Телемського абатства), засудженого Святим Письмом (Суд. 21:25), на постулатора значно ширшої "пропозиції свавілля" (В. Єшкілєв, "Повернення деміургів", 1998).


... Морська буря, яку описує Рабле, - це стихія Ренесансу. В якомусь часі захитався навіть Пантагрюель: "Господи, спаси нас! - молився він. - Проте, хай не буде за бажанням нашим, але хай сповниться твоя свята воля!" Але боротьби він не залишає. Коли ж, зрештою, мандрівники досягають берега, мудрець Епістемон робить висновок тільки що пережитій події такими словами