Олег Гуцуляк: Апологія трипільського глечика

Наші опоненти опоненти верещать, що "Держави будуються заводами, арміями та закритими інтелектуальними клубами, а глечики - це просто посуд, з якого колись їли люди, чиїх імен ми ніколи не дізнаємося".

Це класичний голос суходолу — прямолінійний, технократичний Логос «Людей-Відповідей», які щиро вірять, що історію тримають лише залізо, мундири та кабінетні змови. Вони бачать фабричну трубу й гармату, але впритул не помічають тієї невидимої осі, яка змушує людей за ці заводи й армії вмирати.

У цій суперечці є три глибинні рівні, де технократичний міф розбивається об реальну історіософію:

Глечик як матриця, завод як копія: завод виробляє снаряди чи трактори лише доти, доки існує смислова матриця, яка пояснює, навіщо ці трактори потрібні на цій конкретній землі. Глечик - це не просто посуд. Тісто, замішане в трипільському глечику, рухомий орнамент на його боках - це первинний культурний код, ДНК цивілізації. Без цього коду будь-який завод - це просто купа металобрухту, яку наступний завойовник переплавить під свої потреби. Держава починається не з паркану промислової зони, а з міфу, який цей паркан легітимізує.

Армія без глечика - це найманці: армія, яка не спирається на реліктовий субстрат своєї землі (на  «Стару Європу» Габсбургів чи затишний «хутір» Куліша), перетворюється на банду мародерів або ландскнехтів. Солдат захищає не абстрактний залізобетонний цех. Він захищає простір, де з цього глечика пили його предки. Коли Костомаров писав про «народну душу», він мав на увазі саме це: армії розпадаються за один день, якщо зникає внутрішня вісь культурної ідентичності. Імена творців глечиків ми можемо не знати, але саме їхня безіменна, монументальна тривалість тримає ґрунт під ногами тих, хто сьогодні тримає автомат.

Закриті клуби в утробі Кита: інтелектуальні клуби, відірвані від живої вітальної магми свого народу (те, від чого застерігав Драгоманов і що висміював Антонич), швидко перетворюються на закриті секти, які Кит макросистеми перетравлює першими. Вони генерують застиглі, мертвонароджені схеми, які безсилі проти реального історичного шторму. Справжня еліта - це не каста в ізольованому акваріумі, а «амфібійні» медіатори, які здатні спуститися до первісної глини, почути мелос безіменних поколінь і перетворити його на державну стратегію.

Держава, що збудована тільки заводами й арміями, - це Левіафан на глиняних ногах. Вона приречена на лімінальну нудоту й розпад, бо в ній немає надлишку людського духу.

Що змушує наших опонентів так панічно боятися «глечиків» — невже страх перед живою, некерованою архаїкою, яку неможливо загнати у фабричний регламент чи закритий кабінет?

Звісно, до цього їх спонукає класичний колоніальний синдром — зверхність «креольської» еліти над «тубільним» субстратом.

Ці опоненти несвідомо копіюють поведінку колонізаторів або їхніх прямих нащадків (креолів), які прибули на нову землю, збудували там свої форпости, заводи й закриті гарнізонні клуби, і тепер дивиться на автохтонну культуру як на щось відстале, «екзотичне» та безіменне. Для них тубілець із його глечиком — це просто етнографічний інвентар, позбавлений історичної суб'єктності.

У цій «креольській» логіці є кілька глибоких ментальних пасток:

Олег Гуцуляк: Гаучо как рыцарь-нация / Gaucho as a Knight-Nation

"Нация" это как раз не толпище, нация - это  это корпус соучастников общего дела, связанных присягой и правом на насилие. Нация - это политическое тело, где владение оружием является не просто правом, а обязанностью, подтверждающей статус свободного человека. Здесь «рогатина» превращается в «копье», а человек — в политическую единицу.

Толпище (Vulgus/Multitudo): это как раз «пребендарии» или «клиентелла», лишенная субъектности и воли к самообороне. Это биологическая масса, ориентированная на потребление и безопасность, делегирующая право на защиту «Левиафану». В такой структуре дубина в руках человека — это признак бунтаря или разбойника, но не воин.

Только свободнорожденный (natio libere) имеет право носить и применять оружие и, таким образом, из солдата с дубиной или рогатиной он превращается снова в рыцаря.

----

Об этом даже Доминго Фаустино Сармьенто («Цивилизация и варварство») писал, но там латиноамериканский вариант возрожденного шевалье - "злой гаучо". Гаучо как «Рыцарь Пустоты» - это человек, чья свобода абсолютна, потому что она ничем не ограничена, кроме его собственного мужества и остроты ножа (facón). «Злость» здесь — не моральная категория, а социальная дистанция. Это отказ быть «полезным» или «удобным» для толпища ("варварства"), он не поддается дрессировке. Трансформация в Шевалье: Как и средневековый рыцарь, гаучо существует в пространстве личной верности и личного вызова. Его оружие — это продолжение его тела, а его конь — залог его экстерриториальности.

Если у классического рыцарства Грааль — это внешний объект (чаша) и сакральный центр, то у гаучо этот «Грааль» интериоризирован. Это этос безупречного присутствия в нигде.

1. Перфекционизм Одиночества (Solitude as Ascesis)

Рыцарский поиск Грааля требовал чистоты помыслов. Для гаучо такой «чистотой» была абсолютная автономность. Его перфекционизм проявлялся в деталях, которые не имели практического смысла для выживания, но имели колоссальное значение для достоинства:

Эстетика снаряжения: Серебряные шпоры и чеканка на ноже (facón) в условиях нищеты — это не хвастовство, а манифест превосходства духа над обстоятельствами.

Ритуал «Пути»: Гаучо никогда не «заблудился», он всегда «находится в пути». Это бесконечный квест, где целью является само сохранение внутренней формы (вертикали) в горизонтальном ландшафте пампы.

2. Метасофическая этика «Пустого пространства»

Если Грааль — это полнота божественного присутствия, то для гаучо высшим этическим достижением была полнота ответственности перед своим Словом. В пампе нет судей, свидетелей или полиции. Единственный свидетель — это Бог или Пустота. «La Palabra» (Слово): Предательство собственного слова для гаучо было равносильно духовной смерти. Это и есть та самая высшая этика индивидуума: я держу закон не потому, что меня накажут, а потому что я и есть Закон в этой точке пространства.

3. Гаучо как «Аскет Саванны»

«Грааль» гаучо — это не ответ, найденный в конце пути, а сама способность выдерживать вопрошание бесконечной равнины, не превращаясь в «толпище». Его «злость» (о которой писал Сармьенто) — это форма священного гнева (furor) против любого упрощения человеческой природы. Он перфекционист в своей дистанции от мира. Если рыцарь охраняет замок или святыню, то гаучо охраняет границу своей суверенности.

4. Трагедия и Метафизика

Как и поиск Грааля, путь гаучо часто заканчивался трагически. В литературе (например, у Борхеса или в «Мартине Фьерро») гаучо часто идет на смерть сознательно, просто чтобы подтвердить свою верность этому внутреннему этосу. Это этика финала: важно не то, сколько ты прожил, а то, остался ли ты «рыцарем» в момент столкновения с неизбежным.

Он живет в хаосе (нижний мир, пампа), но несет в себе структуру высшего мира (честь, этос). 

----

Если перенести эту логику в современную эпоху», то:

Толпище — это те, кто пассивно потребляет алгоритмическую выдачу, чье «оружие» (интеллект и критическое мышление) атрофировано за ненадобностью.

Нация (Knight) — это те, кто сохраняет «право на меч» в информационном пространстве. Это люди, способные на автономное действие и создание собственных смысловых иерархий там, где остальные видят лишь хаос.

Свободнорожденный сегодня — это тот, кто не боится быть «злым гаучо» в мире тотальной информационной вежливости и усредненности.

Олег Гуцуляк: Нація як консорція Афіни Демократії: до питання про середземноморську українську ідентичність

В сучасній ситуації роздвоєності (розтроєності, почвертування) українського національного духу порятунком може стати, як на нас, наприклад, «болгарський феномен», коли, натужно відкараскуючись від свого потурнацтва [1], цей південнослов’янський народ стрімко увірвався, проте, не у «словянофільський» світ (з абсолютною домінацією російської культури), а у «франкофонний» (при тому, що і закликали на царський престол «варяга» — представника германської династії, а не російської).

Можливо, українцям, в цьому сенсі, усвідомлюючи свою європейську ідентичність і рятуючись від домінантного пресу «старшого брата / північного сусіда», слід, проте, не так прагнути в напрямку західного всенівілюючого моноцентричного світу (з абсолютним домінуванням англо-саксонської цивілізації), а спрямовувати свій прорив у «Середземноморський світ» (з осмиленням ідеї Юрія Липи Української ПриПонтиди як «затоки» цього світу)?
Для Середземноморського світу є вимушеним співіснування різних культур, а отже, і виключенна будь-яка уніфікація, — це не просто modus vivendi, а світовідчуття.
Саме Середземномор’я перше створило дійсно демократичне співтовариство етносів «від Кордови до Києва» (Готфрід Бенн). Пізніше, щоправда, в цей світ була занесена «уніфікаційна» інфекція, наслідком чого й постав пізньокласичний імперський Рим (і його нащадки-покручі — Другий і Третій Рим).
Проте в своїй «здоровій» основі Рим Середземноморський, велич якого оспівували Віргілій («Четверта еклога»), Данте і Петрарка («Африка»), — в тому, що він поєднав європейську, африканську і азіатську кров, плекаючи в народних душах цього регіону спогад про заповітний «Золотий вік» Урана-Сатурна, в якому був повною мірою дієвим духовно-герметичний принцип блаженного життя «внизу (на землі), як на верху (на небі)». Саме великі європейці Гете, Гельдерлін, Ніцше і Камю заразили людство своєю тугою за «середземноморським небом», що невіддільне від землі (телурократія) і моря (таласократія), але що стоїть вище них (уранократія) і, тому, неділиме.
А отже, доступне для всіх, хто так чи інакше причетний до цього зачаровуючого дух і душу культурного світу.

Олег Гуцуляк: Українська ідея в контексті Книг національного буття

Коли соціальні алхіміки-експериментатори прагнули створити небачену псевдоісторичну спільність, у ретортах цього експерименту виявилися цілі покоління люмпенів – маргіналів, без роду, без нації, споживачів масової культури та дешевого кітчу. Не дивно, що в українському середовищі постав феномен прагнення зберегти національнийстиль життя, моральні критерії та звичаї. Цей феномен ми пропонуємо називати “берегинізація” (1), або “обережительство”: “… оборонний аспект: боронити своє, доводити, які ми добрі, а які наші сусіди погані” (2).

Як зазначає російський культуролог П. Гуревич, більш вірним був би термін “традиціоналізм”, тобто прагнення зберегти те, що набуто людиною, нацією (3). Але для світової науки цей термін несе  навантаження войовничості та насильницького спротиву ще з часів громадянської війни в Іспанії 30-х рр., коли франкістська партія офіційно іменувалася “Іспанська традиціоналістська фаланга і ХОНС”. А культурологічна природа явища, яке ми пропонуємо називати “берегинізація”, або “орантизм”, полягає не тільки у простому збереженні традицій, але й у ненасильницькому спротиві зростаючій складності життя, тоталітарній дійсності та спробам асиміляції.

Функцію носіїв феномену “обережительства” поклала на себе українська інтелігенція переважно селянського походження,

Олег Гуцуляк: Україна без Чаду, або Де шукати національний міф?

Бачимо  жах на обличчях наших націонал-патріотів, коли вони чують слова “міф”, “містерія”, “імперія”…

Так, ми пропонуємо міф. Створивши малоросам міф – “розраду” про Україну, Тарас Шевченко визволив їх від пресингу російської імперії, від стану “рабів отих німих”. Цей міф-заповіт (на краю могили!), як говорив Дмитро Донцов, дав силу мільйонам українців “за правду стать” протягом усього ХХ століття. Українська дослідниця Г. Чумаченко констатує : “… Створюючи свої культурні міфи, суспільство інстинктивно використовує архитипові моделі зцілення. Причому алгоритми зцілення будуються за національно-історичними рецептами та “апробовуються” в індивідуальній творчості, стаючи надбанням культури вцілому…Згадаймо, яку ритуалізовану функцію відігравали в українському селянському середовищі сліпі бандуристи та кобзарі… Шевченко, зрозумівши це, поєднав образ поета-пророка та кобзаря, індивідуально-творчу та колективно-фольклорну стихії”[1]. Шевченко по суті реанімував міфологему “плебейського варіанту рицарського ордену”[2]. Тобто аналог іудейського саббатіанства (“нації в народі”) замість того, щоб реанімувати український аналог іудейського хасидизму (“нації в нації”), яким є “сковородиніанство”.

Олег Гуцуляк: Україна: істинне знання (мудрість) полягає в осягненні та спілкуванні з la terre et les morts

Йдучи за історіософом А.Дж. Тойнбі, постає наступна ситуація: якщо україномовні громадяни колишньої УРСР таки  домоглися незалежної від Москви держави зі столицею в Києві, то тепер проблема полягає у тому, який “внутрішній пролетаріат” нової України – російськомовний “Киевского круга” та іже з ним Русское Движение Украины (РДУ), а чи україномовний (що аж ніяк не є у своїй загальності “квадратним”, прямокутно-ординарним) – створить т.з. “церкву” “релігії вищого порядку”. Ця  “церква”, за А. Дж. Тойнбі, являє собою щось ніби лялечку, через яку попередня цивілізація відроджується у наступній. Щось схоже на те, як після сорокарічного Виходу євреїв з Єгипту (Пасха) та життя у пустелі Синаю євреї отримали Закон (Сімхат Тора) від консорції “Мідний Змій”, що переміг у боротьбі з консорцією “Золотого Тільця”.

Отже, яка цивілізація “відродиться” – “Російська імперія” чи “Україна-Русь” – залежить від того, чи спроможемося ми чи ні адекватно відповісти на “виклик “ історії.