Олег Гуцуляк: Пассау: залізні вовки з Оленячих гір

Місто Пассау (Passau) у Нижній Баварії – це ще один дивовижний приклад того, як у європейському просторі перетинаються зовсім різні мовні та міфологічні пласти. Хоча за походженням цей топонім не є слов'янським, історія його трансформації та географічний контекст ідеально резонують з нашими розшуками. Тут ми маємо справу з унікальним явищем: фонетичним збігом, який став міфопоетичною реальністю.

Офіційна лінгвістична лінія Пассау задокументована дуже чітко. Це місто на австрійському кордоні має глибоку дослов'янську історію. Спочатку тут було кельтське поселення Бойодурум (Boiodurum) – «фортеця племені бойїв» (знайомий нам корінь, що дав назву Богемії та, можливо, бойкам). Потім римляни заснували тут свій стратегічний табір, де стояв загін союзного германського племені батавів (Batavi < прагерм. *Batawjo «люди з доброго острова» < пра-і.-є. *bhad- «хороший, добрий» + *awjō «земля на воді; водний луг; заплава; острів»), які сюди переселилися із Insula Batavorum, стратегічного регіону у дельті Рейну (сучасні Нідерланди), обмеженого річками Рейн та Ваал. Його назвали Castra Batava («Табір батавів»). З часом латинське Batavis у вустах місцевого населення трансформувалося: Batavis → Pazauwa (у давньоверхньонімецькій формі XI ст.) → Passau. «Водна» семантика прагерманського острова батавів на Рейні переродилася в «водну» семантику заплави трьох річок на Дунаї.

Хоча лінгвістично Пассау походить від Батави, для слов'янського світу цей топонім отримав абсолютно особливе звучання і значення. Пассау лежить на унікальному географічному перехресті – його називають «Містом трьох річок» (Dreiflüssestadt). Саме тут сходяться воєдино три потужні водні артерії: Дунай, Інн та Ільц. У IX ст. Пассау стає головним форпостом Східно-Франкського королівства на кордоні зі слов'янським світом. Саме єпископство Пассау вело запеклу боротьбу за християнізацію Великої Моравії. Для слов'ян, які рухалися Дунаєм на захід, або для франкських місій, що йшли на схід до слов'ян, Пассау був головними «воротами», ключовим річковим вузлом. У середньовічній німецькій та слов'янській свідомості цей простір трьох річок асоціювався з міфом про Нібелунгів (саме в Пассау, як вважають, на початку XIII ст. була записана «Пісня про Нібелунгів»).

Якщо подивитися на мапу Німеччини, ми бачимо дві дзеркальні точки, де корінь -ау (німецьке Au / Aue «заплава, річковий луг») поєднався з основами Бос- та Пас-:

Босау (Bosau) на півночі (Балтійський простір) – чистий слов'янський топонім (Buzu / Bosow), пов'язаний із князем Бусом, озерними туманами та «бусим» вовком/оленем.

Пассау (Passau) на півдні (Дунайський простір) – романо-германський за походженням топонім, який став головним контактним вузлом між імперією та дунайськими слов'янами.

Слов'янське вухо не могло не відчувати цієї фонетичної близькості. Сама назва Пассау (через проміжне Pazauwa) для слов'янського сприйняття легко лягала в семантичний ряд «пасу», «пасовиська» або «перевалу/пасу» (шляху), утворюючи дивовижну пару до північного «бусого» Босау. Обидва міста стоять на великій воді (Босау – на Великому Пленському озері, Пассау – на злитті трьох річок) і обидва маркують граничні, порубіжні зони, де людська ойкумена зустрічалася з великим Стихійним Океаном.

Олег Гуцуляк: Сlyth > Galych : ще один кельтський слід у топоніміці Галича / Сlyth > Galych: another Celtic trace in the toponymy of Galych

 У Шотландії біля селища Mid Clyth, на мисі Каітнесс (Caithness; поряд є мис Clyth Ness, а також інші топоніми – East Clyth, West Clyth, Upper Clyth, Clyth Mains) неподалік від узбережжя найбільшої в країні затоки Морі-Ферт (Moray Firth) Північного моря, у напрямку на Оркнейські острови, існує т. зв. «Пагорб безлічі каменів» (Hill o’ Many Stanes) як прояв відомого у світі своєрідного культурного феномену «Сад Каменів». Датується його створення неолітом-бронзовим віком (бл. 2000 р. до н. е.).  

Власне це 200 каменів (проте, припускають, що їх початково було 600), що розташовані у 22 ряди, але не паралельно один до одного, а ніби закручуються з півночі на південь (віялоподібно/радіально розходяться вниз по схилу від скельного бугра (rocky knoll) на півночі), на схід є сліди, що свідчать про те, що рядів було більше. Якщо дивитися зверху, це нагадує «сигмоїдний рух» – подібно до «змійки». Багато з каменів неправильної форми, заввишки до одного метра, є серед них і мегаліти, що стоять руба (вузькі плити, поставлені так, що їх широка грань орієнтована поперек рядів). 

Сам топонім Clyth вважають піктським / бретонським і пов’язаним із гідро- або рельєфною основою (klit / clit / clith / clet-) зі значенням «схил, крутий берег, камянисте урвище, прибережний уступ» (як і валлійські топоніми та гідроніми Clwyd, Clyde / Clut, Clitheroe, Clett / Clettraval / Сleit) з пікто-бриттськ. clith / clyth < *c’lith / *clid / *clet(h) < *calith / *kalith, брет. *kalet / *kaled <  пра.-бриттськ. *calet- / *caled- / *calith-, ст.-ірл. calad / calath «твёрдий, кам’яний, жорсткий», сер.-кімвр. caled, галл. caletes «тверді, важкі» < *kalit- / *kalitā / *kalitjo- < пра-кельт. *kaleto- / *kalido- / *kal- «твердий, жорсткий, суворий» <  пра-і.-є. *ḱel-to- / *ḱel- «холодний», пор. з лат. callus / callum «тверда шкіра, мозоль», дв.-укр. каледа / укр. коляда «козяча шкіра». Етимологічно з ним також пов’язують етнонім Caledones «каледони» давніх мешканців Шотландії та назву Шотландії у античних джерелах як Caledonia «Каледонія».

Паралельно кельтському *kal- з того ж праіндоєвропейського кореня розвинувся праслов’янський корінь *gаl- / *gol- «твердий, камінь, скеля» (> польск. galka «камінь, камяна куля; куля», укр. «галька» – «дрібне каміння»), що могло стати основою топоніму Galych як «тверде місце, камінь, скеля». 

Проте найцікавіше те, що більш можлива саме трансформація кельтського топоніму Clyth у Galych у мові словянських насельників колишньої кельтської території Прикарпаття і Поділля (впродовж І тис. до н.е. – І тис. н.е. були в зоні впливу кельтських племен латенської культури): Clyth > Klith > Klitch > Glich > Galych. Фонетичні зміни [k] > [g] можливі у слов’янських трансформаціях (як у багатьох топонімах: Cornovium → Gorny), [l] зберігається, θ > ch [х]  у слов’янських мовах th зазвичай переходило у [t], [d] або [х] через відсутність зубного фрикативу, додавання суфікса -ych / -ich типове для слов’янських назв. Тобто словяни запозичили кельтську локально-діалектну версію Klyth / Klith / Clith (діалектна зміна [θ] → [t/h]) і трансформували її в Galych ([k] > [g], [l] зберігається, [th] > [ch]  сприйнявся як суфікс -ych для посилення). Це дуже схоже на випадки, коли кельтські гідроніми / поселення на Британських островах залишалися після латинського і германського впливу, але з фонетичними змінами.

Найбільш співставний по типу схожий мегалітичний монумент – Карнакські камені (Alignements de Carnac «земля кам'яних насипів / кам'яних пам'яток», від бретон. karn, ірл., гаел, кімвр. carn / cairn  «купа каміння, кам'яний насип, кам'яний пагорб/курган» < пракельт. *kar «камінь, сккеля») у французькій Бретані, але там мегалітична пам'ятка вища (найбільший «гігант Маньо» 6,5 м), каміння у 15 разів більше (2 935  менгірів), обширом у 4 км, три головні секції (Ménec, Kermario, Kerlescan) і в кожній  10-13 ряди, що мають різних напрямок. Проте Carnac – це вже не «віяло на схилі», а довгі, майже урбаністичні мегалітичні коридори / проспекти, іноді з термінальними огорожами (кромлехами). 

Головні відмінності: Clyth – це радіально-віяльна композиція, важливою є точка огляду / вихідна точка, працює як сцена, можливо як візуальний інструмент; Carnac – це протяжно-лінійна композиція, важлива довжина, повторюваність, масштаб і процессія, працює як сакральний ландшафт (чітко відповідає геоморфології, контуру місцевості), а не тільки як локальна площадка.  Отже, Carnac – це ядро мегалитичного «надландшафту», а Clyth – локальний північний спеціалізований варіант. 

Новая книга: Гуцуляк О.Б. Тайные короли Святой Руси

Гуцуляк О.Б. Тайные короли Святой Руси : миф – история – интерпретация / О.Б. Гуцуляк. – Saarbrucken : YAM Young Authors’ Masterpieces Publishing / OmniScriptum Publishing Group, 2017. – 291 с. – ISBN 978-3-330-86009-4

https://drive.google.com/file/d/0Bw6NpM_qkC1cY2dwS3VJcWdNSWc/view?usp=sharing

В своей новой монографии автор предлагает читателям темы из мифоистории древних славян, Киевской Руси, Галицко-Волынской державы и Казацкой Украины с позиций перепрочтения источников, критического переосмысления историографии и создания новых историософских концептов.

Содержание
Северорусская генеалогическая легенда
«Поход на остров» как сквозной мотив
генеалогических саг Севера
Грендель – предок чёрных Рюриковичей
«О Руская земле! Уже за Шеломянемъ еси!»
«Червона Русь», Белая Хорватия и «Галичская земля»
О Дюке Степановиче замолвим слово
Королевские династии Руси
Близкая Thule и династия Dealu-Basaraba
Milites Christi: казаки-черкасы
Генерал-капитанство Украина
Москали как несостоявшееся сословие

Приложение.
Русь как удел Пресвятой Богородицы

Купить:
https://www.amazon.com/Тайные-короли-Святой-Руси-Интерпретация/dp/333086009X/ref=sr_1_1?ie=UTF8&qid=1504000540&sr=8-1&keywords=Гуцуляк

https://www.yam-publishing.ru/catalog/details//store/ru/book/978-3-330-86009-4/Тайные-короли-Святой-Руси

https://www.morebooks.de/store/ru/book/Тайные-короли-Святой-Руси/isbn/978-3-330-86009-4

Олег Гуцуляк: Судьба Осмомысличей

Галицкий князь Ярослав Владимирович Осмомысл(1153-1187), женат на Ольге, дочери Юрия Владимировича (Мономаховича) Долгорукого.Похоронен в Успенском соборе в Галиче, останки ныне хранятся в крипте Собора св. Юрия во Львове. Перед смертью Ярослав Осмомысл собрал в Галиче видных бояр, которые согласились и целовали крест на передачу галицкого престола внебрачному сыну Олегу, а законному сыну Владимиру Ярославичу был определен Перемышль.

Галицкий князь Олег-Мстислав Ярославич (Осмомыслич) (1188), сын дочери попа Настасьи Чагровны, сожженной боярами. Попал в плен в Овруче к тестю Романа Мстиславича Рюрику Ростиславичу и вскоре был отравлен.

Галицкий князь Владимир-Даниил Ярославич (Осмомыслич) (1187-1188, 1190-1199),сын Ольги Юрьевны Долгорукой,  был вместе со своими двумя сыновьями (имена не сохранились, но упоминаются в венгерской хронике и в 1218 г. как живущие при венгерском королевском дворе) в плену в венгерском замке на Дунае (в то время именно там впервые записали знаменитую «Песню о Нибелунгах»). В Галиче же княжил Андрей, сын венгерского короля Белы III, назвавший себя в 1189 г. королем Галичины, но в 1189 г. как союзник Фридриха Барбароссы, польского князя Казимира Справедливого и Всеволода Юрьевича Долгорукого, возвратился в Галич и был восстановлен на престоле (по легенде, он разрезал шатер на башне и, сделав канат, опустился с неё и бежал). После гибели своего патрона Фридриха І Барбароссы он признал патроном суздальского князя Всеволода Юрьевича. Владимир Ярославич – брат Евфросинии Ярославны, жены новгород-сиверского князя Игоря Святославича. Именно высокообразованный Владимир основательно считается автором "Слова о полку Игореве" и "Моления Даниила Заточника"

Олег Гуцуляк: Два Галича - Червенский и Мерьский

ГАЛИЧ ЧЕРВЕНСКИЙ С ГАЛИЧИНОЙ МОГИЛОЙ (ГОРОЙ) И УСПЕНСКИМ СОБОРОМ

Галич – древний украинский город в Северном Прикарпатье на правом берегу Днестра, который наряду с Киевом может считаться родиной украинской государственности. Галич, дата основания которого предположительно относится к 1140 году (году упоминания в летописи), на протяжении ста лет был столицей Галицко-Волынского княжества. Нынешний Галич – это музей под открытым небом. Удивительно, но городу удалось пережить разрушительные войны двадцатого века и сохранить многие исторические и архитектурные памятники. Их ценность для Украины подтверждается тем, что на территории города создан Национальный архитектурный заповедник «Древний Галич». Особая стилистка, присущая карпатским зодчим, наиболее ярко отражена в здания Галицких церквей и храмов - церковь Рождества Христова середины 14 века, церковь святого Пантелеймона конца 12 века.

Период владычества в Галиче польских королей ознаменовался постройкой оборонительного замка. К сожалению, замок Галича до наших дней дошел лишь в виде руин – он был разрушен еще в 17 веке турецко-татарскими войсками. Тем не менее, для любителей острых ощущений здесь и сегодня есть много интересного. В частности, сохранились подвалы замка, в которых смелые туристы могут попробовать отыскать призраки былых великих правителей Галича. Кроме основных памятников, также рекомендуем посетить древнегалицкое поселение периода 10-12 веков, а также музей народной архитектуры и быта. В целом же Галич можно назвать одним из типичных уголков Карпат, на примере которого наиболее ярко прослеживается ход истории карпатских народов.

Церковь святой Богородицы, или же Успенский собор, была главной святыней стольного княжеского Галича Червенского, находящегося на Днестре. Первое летописное сообщение о ней связано с захоронением князя Ярослава Осмомисла в 1187 году. Письменные источники удостоверяют торжественные церемонии окняжения здесь Даниила Романовича в 1208 и 1239 годах, а также коронование королевича Коломана на короля Галичины (в 1215 г.), когда Галицкая катедра временно была передана латинскому епископу.