Олег Гуцуляк: Типологічні моделі індоєвропейської міфології у дослідженнях Олексія Фанталова та Андрія Поцелуйка: порівняльний аналіз

 Дослідження Олексія Фанталова «Культура варварської Європи: типологія міфологічних образів» та Андрія Поцелуйка «Загальноіндоєвропейські міфологічно-релігійні архетипи та їх вияв в українській духовній традиції» належать до різних дисциплінарних і методологічних площин, однак їх об'єднує принципове прагнення побачити за різноманітністю конкретних міфологій певну глибинну систему.  

О.Фанталов захищав кандидатську дисертацію з культурології 2001 року і безпосередньо поставив у центр дослідження проблему типологізації міфологічних образів. 

А. Поцелуйко захистив дисертацію з релігієзнавства 2004 року, зосередившись на загальноіндоєвропейських міфологічно-релігійних архетипах та їх відображенні в українській духовній традиції.

Попри близькість проблематики, ці дослідники відповідають на дещо різні питання. 

О. Фанталов передусім запитує: які стійкі типи міфологічних образів можна виявити в культурах давньої Європи і якою є їхня структура? 

А. Поцелуйко ставить питання дещо інакше: які загальноіндоєвропейські соціофункціональні архетипи та міфологеми збереглися в українській традиції і як вони трансформувалися? 

Тому між їхніми моделями існує не стільки суперечність, скільки різниця рівнів аналізу.

1. Від міфологічного образу до архетипу

О. Фанталов будує свою систему навколо поняття типу міфологічного образу. Уже сама структура дисертації показує послідовність його задуму: спочатку визначається поняття «варварської Європи», далі розглядається «структурне ядро» міфологій її народів і соціокультурні детермінанти основних міфологічних типів, після чого ці типи перевіряються на конкретному матеріалі західноєвропейських варварських культур. Отже, О. Фанталов прагне реконструювати систему образів, які можуть мати різні імена й локальні характеристики, але виконувати співвідносні функції. У його моделі на першому плані стоїть саме образ як структурний елемент пантеону.

А. Поцелуйко використовує поняття соціофункціонального міфологічно-релігійного архетипу (парадигми). Це крок у напрямку більш абстрактної типологізації. Архетип у такому підході — це не просто персонаж і навіть не конкретний сюжет, а глибинна функціональна модель, яка може проявлятися через різні персонажі, міфологеми, обряди та епічні мотиви. У дисертації прямо наголошується на аналізі індоєвропейських соціофункціональних архетипів та дослідженні їхньої рефлексії в українській фольклорній традиції.

Тому перша принципова різниця між авторами полягає в масштабі типологічної одиниці:

О.  Фанталов → міфологічний образ → система образів → структурне ядро міфології.

А. Поцелуйко → соціофункціональний архетип → міфологема → конкретна культурна форма.

Ці моделі можна розглядати як взаємодоповнювальні: архетип пояснює глибинну функцію, тоді як образ показує її конкретне міфологічне втілення.

Андрій Поцелуйко: Міф як спосіб мислення: поетико-філософський світ Олега Гуцуляка

Існують книги, які читають для того, щоб отримати інформацію, перевірити факт, зрозуміти аргумент або засвоїти концепцію. Але існують і такі книги, які читають інакше — як поезію, як музику, як сон, як подорож крізь символи. Вони не стільки повідомляють, скільки відкривають; не стільки доводять, скільки налаштовують свідомість на певний спосіб бачення світу. Саме до таких творів, на мою думку, належать філософські тексти Олега Гуцуляка, зокрема його «Філософія української сутності» (2016). Їх можна читати як історіософію, культурологію, міфологічну есеїстику, але, мабуть, найточніше — як поетико-філософську візію, як філософську поезію в прозі.

Найважливіше в такому прочитанні полягає у відмові від хибної альтернативи: або все, що пише автор, є буквальною історичною істиною, або ж це не має жодної цінності. Між науковою реконструкцією і довільною фантазією існує третій простір — простір символічного мислення. Саме в ньому перебуває творчість Гуцуляка. Він не стільки пропонує остаточну теорію України, скільки створює художньо-філософський космос, у якому Україна постає як архетип, як міф, як духовний ландшафт. Його книги не змушують погодитися; вони запрошують увійти.

Філософія як поезія

Європейська традиція знає чимало мислителів, які писали не мовою академічного трактату, а мовою поезії. Найвідомішим прикладом є, безперечно, Мартін Гайдеггер. Особливо у пізній творчості він дедалі більше відходив від строгих логічних конструкцій і звертався до поетичного слова, насамперед до Гельдерліна. Для Гайдеггера поезія була не прикрасою філософії, а способом, у який саме буття відкривається людині. Його тексти не є послідовним доведенням тез; вони є медитацією, слуханням мови, спробою наблизитися до того, що не можна повністю висловити поняттями.

Подібне відчуття виникає і під час читання Гуцуляка. Коли він говорить про «Україну священних могил», «Золоте царство богів та героїв», «Мезоєвразію» чи «алхімію національного буття», ці образи не обов’язково функціонують як емпірично перевірювані твердження. Вони працюють як символи. Їхня сила полягає не в документальності, а в здатності організувати досвід, змусити побачити знайоме в новому світлі. Це мова не історичного архіву, а внутрішнього ландшафту культури.

Гайдеггер говорив про «дім буття», яким є мова. Гуцуляк, здається, будує «дім українського буття» з образів степу, кургану, козака, сармата, храму, героя, Дніпра, Карпат, могили, золота, вогню, алхімічної печі. Ці образи утворюють не систему доказів, а систему резонансів.

Андрій Поцелуйко: Геософія Юрія Липи та Олега Гуцуляка: від чорноморської геополітики до цивілізації Мезоєвразії

 Українська політична думка XX–XXI століть неодноразово зверталася до питання про те, чи визначає географія історичну долю народу. На відміну від класичної політичної географії, яка здебільшого аналізує простір як сукупність територій, кордонів і ресурсів, українська геософська традиція розглядає землю як носія історичної пам'яті, культури та політичного покликання. Саме в цьому контексті особливого значення набувають концепції Юрія Липи та Олега Гуцуляка. Хоча між ними лежить майже століття інтелектуального розвитку, обидва мислителі прагнуть відповісти на одне фундаментальне питання: чому Україна посідає особливе місце на карті Європи та Євразії і як це місце визначає її історичну місію.

Геософія Юрія Липи виростає із переконання, що історія народу не є випадковою, а значною мірою формується його природним середовищем. Для Липи географія є не пасивним тлом політичних процесів, а активною силою, яка задає напрям розвитку цивілізацій. У своїх працях, насамперед у «Призначенні України» та «Чорноморській доктрині», він послідовно доводить, що український простір має власну внутрішню логіку, незалежну від імперських проєктів Росії чи Центральної Європи.

В основі цієї логіки лежить Чорне море. На думку Липи, саме воно становить природний центр українського історичного тяжіння. Великі річкові системи — Дніпро, Південний Буг, Дністер, Дунай — природно спрямовані до Чорного моря, створюючи єдиний господарський і культурний організм. Тому Україна повинна мислити себе не як периферію Східної Європи, а як центр чорноморського світу. У такому розумінні географія перетворюється на геополітику: держава повинна реалізувати ті можливості, які закладені у її природному положенні.

Проте геософія Липи не обмежується фізичною географією. Земля для нього є також середовищем формування національного характеру. Степ виховує мобільність і відкритість, Карпати — стійкість, а чорноморський горизонт формує прагнення до широких міжнародних зв'язків. Простір виступає чинником політичної культури. Саме тому Липа відкидає російську імперську модель, яка розглядала Україну лише як прикордонну провінцію. Натомість він стверджує існування власної української географічної долі.

Якщо Липа рухається від природи до політики, то Олег Гуцуляк у своїх працях "Філософія української сутності", "Пошуки заповітного царства" та "Анти-Дугін: геополітика священного і святого" значною мірою змінює сам спосіб постановки проблеми. Для нього простір — це передусім не фізична територія, а культурно-цивілізаційне поле. Його геософія виникає під впливом сучасної історіософії, феноменології культури, традиціоналістської філософії та цивілізаційних студій. Географія залишається важливою, однак вона набуває значення лише через історичний досвід народів, систему символів, міфологію та колективну пам'ять.

Андрій Поцелуйко: «Адепт» В. Єшкілєва та О. Гуцуляка як спроба створити новий український міф: головна ідея та значення роману

Повість «Адепт» (1996) Володимира Єшкілєва та Олега Гуцуляка належить до тих творів української літератури, які значно виходять за межі звичайного історико-пригодницького жанру. Це не просто захоплива оповідь про давні війни, мандри та героїчні випробування. Насамперед це філософський роман про природу історії, влади, традиції та духовного знання. Автори пропонують читачеві подивитися на минуле не як на сукупність фактів, дат і битв, а як на грандіозну драму цивілізацій, у якій матеріальні події є лише зовнішнім проявом значно глибших духовних процесів.

Вже сама назва роману є ключем до його розуміння. Адепт - це не просто учень чи послідовник певного вчення. У містичних традиціях адептом називають людину, яка проходить шлях внутрішнього перетворення, поступово відкриваючи приховані закони буття. Саме такий шлях проходить головний герой Ратибор. Його розвиток є не стільки військовою чи політичною кар'єрою, скільки духовною ініціацією. Він дедалі більше усвідомлює, що за окремими історичними подіями приховані універсальні закономірності, а за боротьбою держав і народів стоїть боротьба світоглядів, релігійних традицій і сакральних сил.

Саме ця історіософська перспектива становить головну ідею роману. Автори відмовляються від звичного уявлення про історію як послідовність випадкових подій або економічних процесів. Для них історія є насамперед духовною боротьбою. Війни ведуться не лише за землю чи владу. Значно важливішим є питання, яка система символів, який міф, яка модель світу стане панівною. Таким чином політична історія перетворюється на поверхневий рівень значно масштабнішої боротьби за духовне майбутнє цивілізацій.

Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.

Андрій Поцелуйко: Україна Середземноморська: пошук власної цивілізаційної місії

 Стаття Олега Гуцуляка «Україна Середземноморська» (розділ фундаментальної праці автора монографії «Філософія української сутності: соціокультурні смисли алхімії національного буття», Киїів, вид-во Арт-Економі, 2016) є своєрідною історіософською та геополітичною рефлексією над місцем України у світовій історії та сучасному цивілізаційному просторі. Автор прагне не лише осмислити українське минуле, але й окреслити можливі шляхи майбутнього розвитку української нації. 

Центральною ідеєю праці виступає твердження про те, що Україна не повинна розглядатися виключно як периферія Заходу чи як складова євразійського простору, а має усвідомити власну самобутню цивілізаційну місію, пов'язану із Середземноморським світом.

На думку автора, історична доля України значною мірою визначалась її особливим географічним положенням. Українські землі з найдавніших часів були відкритими до взаємодії різних культур, народів і цивілізацій. Саме тому українська історія не може бути зведена до простого протистояння Заходу і Сходу. 

О. Гуцуляк наголошує, що Русь-Україна історично формувалася як морська та річкова цивілізація, тісно пов'язана з Чорним морем і системою великих водних шляхів. Торговельний шлях «із варяг у греки» став не лише економічною артерією, а й потужним культурним каналом, через який українські землі інтегрувалися у широкий середземноморський культурний простір. На відміну від Московії, яка історично розвивалася як суходільна держава, Україна, на думку автора, зберігала таласократичний, тобто морський характер своєї цивілізації.

Андрій Поцелуйко: Пастка співзвучності: чому мезоєвразійська концепція не є різновидом євразійства

 В історії науки нерідко трапляються ситуації, коли поняття починають оцінювати не за їхнім змістом, а за їхньою назвою. Людська свідомість схильна до швидких асоціацій: почувши знайоме слово або корінь слова, ми автоматично відносимо нове явище до вже відомої категорії. У повсякденному житті така здатність часто допомагає орієнтуватися у складному світі. Проте в науці вона може ставати джерелом серйозних помилок.

Саме така ситуація нерідко виникає навколо мезоєвразійської концепції Олега Гуцуляка. Деякі дослідники або коментатори механічно відносять її до різновидів євразійства лише тому, що в обох випадках присутній корінь «євразія». Відбувається своєрідне коротке замикання мислення: якщо є слово «євразійський», значить йдеться про євразійство; якщо євразійство асоціюється з певною політичною чи ідеологічною традицією, то і мезоєвразійська концепція автоматично повинна належати до тієї ж категорії.

Подібний спосіб міркування є прикладом не логічного аналізу, а асоціативного мислення. Він ґрунтується не на вивченні текстів, не на реконструкції авторської аргументації і не на порівнянні концептуальних схем, а на поверховій схожості назв. Фактично назва починає замінювати зміст.

У науковій практиці такий підхід є проблематичним. Жодне поняття не може бути адекватно оцінене лише через його звучання. Наукові категорії визначаються через систему понять, аргументів, вихідних припущень та дослідницьких завдань. Саме тому серйозний аналіз завжди починається з читання тексту, а не з інтерпретації назви.

Якщо ж звернутися безпосередньо до змісту мезоєвразійської концепції, стає очевидним, що вона суттєво відрізняється від класичного євразійства. 

Андрій Поцелуйко: Від індоєвропейської до мезоєвразійської цивілізації: про переваги терміна Олега Гуцуляка

 Серед численних спроб осмислити глибинні витоки української історії особливий інтерес становить концепція археолога Михайла Сиволапа, який запропонував розглядати розвиток України в контексті специфічної «індоєвропейської цивілізаційної парадигми». На його думку, ще від доби ямної культури на теренах сучасної України сформувався особливий тип соціокультурного розвитку, відмінний як від цивілізацій Близького Сходу, так і від середземноморської традиції. Ця парадигма характеризувалася перевагою скотарсько-землеробського господарства, відсутністю гігантських міст і монументальної архітектури, домінуванням усної культури, використанням природних матеріалів та прагненням до співіснування з природним середовищем замість його радикального перетворення.

Сама ідея Сиволапа заслуговує на серйозну увагу. Вона дозволяє поглянути на історію України не як на периферію чужих цивілізацій, а як на частину великого культурно-історичного світу, який існував у степах і лісостепах Східної Європи протягом тисячоліть. 

Проте певні труднощі виникають уже на рівні термінології. Чи справді доречно називати цей цивілізаційний тип «індоєвропейським»?

Проблема полягає в тому, що поняття «індоєвропейський» має надзвичайно широкий зміст. До індоєвропейського світу належать і давні греки, і римляни, і кельти, і германці, і слов'яни, і народи Ірану, і значна частина населення Індії. Саме тому термін, який має позначати специфічну степову або лісостепову культурну модель, починає охоплювати надто багато різнорідних явищ.

Адже цивілізація античних Афін і цивілізація ямних скотарів однаково можуть називатися індоєвропейськими. Так само індоєвропейськими були і Римська імперія, і середньовічна Німеччина, і ведична Індія. Очевидно, що між ними існували колосальні відмінності у способі життя, економіці, політичній організації та культурі. 

Тому термін «індоєвропейська цивілізація» створює небезпеку змішування мовної спорідненості з цивілізаційною типологією.

Саме тут особливої ваги набуває запропоноване Олегом Гуцуляком поняття «мезоєвразійська цивілізація». Хоча цей термін поки що не став загальновизнаним у науковому середовищі, він має низку важливих переваг.

Насамперед він переносить акцент із мовного походження на культурно-географічний простір. У центрі уваги опиняється не питання про те, якою мовою говорили ті чи інші народи, а питання про те, в якому середовищі вони існували і який тип культури сформували. Мезоєвразія в такому розумінні постає як широкий простір між західноєвропейським, близькосхідним і далекосхідним цивілізаційними центрами.