В основі історіософського зрізу його сонетарію лежать кілька ключових ідей:
Національний палімпсест і тривання у просторі: Я. Дорошенко трактує рідну землю (зокрема, Гуцульщину та Прикарпаття) як простір, де минуле нікуди не зникає, а натомість нашаровується віковими пластами. У його сонетах крізь сучасні краєвиди завжди проглядають тіні предків, княжа доба, опришківська вольниця чи трагедії ХХ століття. Історія тут не є сухим літописом, вона біологічно вросла в коріння дерев, камінь гори та кров сучасника.
Гармонія форми проти хаосу руїни: сам вибір сонетної форми у часи історичних зсувів та постколоніального відновлення ідентичності є глибоко свідомим кроком. Поет протиставляє століттям українського безладдя, руйнації та зовнішнього нівелювання абсолютний європейський лад класичного вірша. Сонет Я. Дорошенка – це маніфест внутрішньої дисципліни: якщо нація прагне повернути собі суб'єктність, її мислення і пам'ять мають бути чітко структурованими, тривкими та аристократичними за духом.
Телеологія слова як рятунку від забуття: офіційні імперські хроніки намагалися стерти чи спотворити українську суб'єктність, тому сонет у Я. Дорошенка перебирає на себе функцію сакрального архіваріуса. Поет вірить, що вкарбоване у виточену форму слово здатне подолати історичну ентропію. Кожен його сонет – це тихий, але непорушний камінь у підвалинах відновлюваного національного Храму, який береже іскру чистого духу від занепаду в горнилі часу.
Ярослав Дорошенко перетворив сонет на тривку модель тривання національного буття. Його історіософія сонету - це шлях від усвідомлення історичних драм до їх метафізичного подолання через красу і тривкість поетичного Логосу, що повертає українській долі її питому європейську міру та королівську гідність.
