Олег Гуцуляк: Чи були кіммерійці ... кіммерійцями (на правах препринту)

В історичній думці традиційно побутує погляд, за яким згаданий в античних джерелах народ кіммерійців відноситься до наративу про т. зв. «богатирський народ, який зник із землі» перед або через прибуття нового етносу (етногенетичний сюжет, характерний для багатьох міфологій – «чудь, яка сама себе закопала», «чудьські городища / дворища / могили» у переказах північноєвразійських народів, «сіди Племен богині Дану» у легендах ірландців, «ішигаки» у фольклорі ескімосів і т. п.). Самі скіфи імені народу-попередника на теренах Північного Причорномор’я не повідомляють. Вважається, що ототожнення з кіммерійцями до-скіфського населення Північного Причорномор’я здійснили самі греки (Гекатей) в часі колоннізації, поширивши ім’я мешкаючих у Малій Азії кіммерійців на значний масив народів спільного з кіммеррійцями культурно-господарського типу і які підтримували з ними торгівельні зв’язки. Найімовірніше, початково таким населенням була праіндоарійська або паратохарська реліктова груп давнього населення Боспору (сінди, меоти). Ключовим моментом для нашого дослідження є зафіксоване свідчення про те, що у вкритій туманом землі народу («демосу») кіммерійців біля їхнього одноіменного міста («полісу») Кіммерій стародавні греки розташовували один із входів у потойбічний світ (Аїд). На нашу думку, з причин прив’язки даного сюжету мандрівки Одіссея до входу в царство Аїда до регіону Середземномор’я слід шукати саме в цьому регіоні початкове уявлення про вхід в Аїд та мешкаючих біля нього кіммерійців, перенесених пізнішими інтерпретаторами у Північне Причорномор’я. Найімовірніше, що архаїчні греки зіткнулися на Близькому Сході з етносом, для якого важливим був сакральний топонім з коренем kmr-/gmr-/hmr-, від якого вони й отримали визначення, і який певною мірою пов’язаний з культом потойбічного світу. Власне в угарітській традиції зустрічаємо наратив про те, що бог смерті та засухи Мот (Mot) мешкав у місті Хамрай (hmry), розташованому в ущелині, що знаходиться на краю землі, яке сприймалося як вхід у підземний світ. Тобто кіммерійці були відомі грекам і Близькому Сходу як мешкаючі власне на теренах Південного Причорномор’я, у Малій Азії (між Фермодонтом і Фасісом), але відкривши для себе Північне Причорномор’я,  греки виявили на ньому й споріднений малоазіатським кіммерійціям етнос, стосовно якого, до того ж, використовувався ним самим (або його сусідами) той самий (або схожий) етнонім і звідси у греків виникло уявлення про початкове перебування кіммерійців у районі Північного Причорномор’я, звідки вони, начебто, й переселилися у Малу Азію (за аналогією до того, як це пізніше реально здійснили скіфи). Можливо, дане уявлення навіть потрапило до греків з Месопотамії, бо в трьохмовних написах перського царя Дарія І еквівалентом назви «саки» (тобто скіфи) у перськомовному та еламськомовному написах (sakā, ša-ak-ḳa) в аккадському написі наведена назва gi-mi-ri (в інших аккадських джерелах – Gimirraia) як більш давня для визначення країни та її населення у Північному Причорномор’ї. Проте термін gi-mi-ri був просто загальним синонімом для означення «варварства» народів, північних щодо Ассирії та Вавілону. Сам же термін gi-mi-ri на думку групи дослідників є  давньо-іранського походження: gaya-mira «союз кланів» або авестійського gwa-m-ira > gam-ir(a) «ті, які рухаються», «рухомий загін» і означав своєрідну міжетнічну (надплемінну) війського-кочову орду, підпорядковану суворій дисципліні та нормам патріархально-родово суспільства («лицарський орден»), що існує за рахунок експлуатації сусідніх етнічних землеробських суспільств і перебуває у родовому зв’язку з аристократичними родами різних стабільних етнічних кочових спільнот на великому просторі від Гіндукушу до Дунаю. Протиріччя у використанні праіндоаріями та германцями праіранського терміну немає, оскільки пізніші слов’яномовні козаки використовували для самоідентифікації тюркську назву. Отже, можна висловити здогад, що коли греки зустріли омонімічні терміни (hmry, Κιμμερικόν, kammara- та gi-mi-ri), вони їх ототожнили, вибудувавши міфо-історичну легенду про особливий народ, мешкаючий в туманних землях біля входу в Аїд.  Оскільки І. М. Дьяконов і Х. Котхе вважали, що аналогічне явище перенесення уявлення греків зі знайомого їм по Малій Азії народу на північнопричорноморське населення трапилося щодо скіфів і називає північнопричорноморське населення епохи бронзи («сколотів») «псевдоскіфами», на відміну від прийшлих в епоху заліза іраномовних «царських скіфів», а отже, на нашу думку, можна називати північнопричорноморських кіммерійців – «псевдокіммерійцями» (історико-географічна традиція знає народи з аналогічними визначенням – «псевдогуни», «псевдосувіри», «псевдоавари» і т. д.).

Ключові слова: етнонімія, кіммерійці, скіфи, нарти, кімври, орда, козаки, Північне Причорномор’я.

In historical thought, there is a traditional view that the Cimmerian people mentioned in ancient sources refer to the narrative of the so-called "heroic people who disappeared from the earth" before or due to the arrival of a new ethnos (an ethnogenetic plot characteristic of many mythologies - "the miracle that buried itself", "the miracle settlements / courtyards / graves" in the legends of the North Eurasian peoples, "the Sidh of the Tribes of the goddess Danu" in the legends of the Irish, "ishigaki" in the folklore of the Eskimos, etc.). The Scythians themselves do not report the name of the predecessor people in the Northern Black Sea region. It is believed that the identification of the pre-Scythian population of the Northern Black Sea region with the Cimmerians was carried out by the Greeks themselves (Hecataeus) during the colonization, extending the name of the Cimmerians living in Asia Minor to a significant array of peoples who shared a common cultural and economic type with the Cimmerians and who maintained trade relations with them. Most likely, initially such a population was the Proto-Indo-Aryan or Paratocharian relict group of the ancient population of the Bosporus (Sindians, Maeots). The key point for our study is the recorded evidence that in the fog-covered land of the people ("demos") of the Cimmerians near their city ("polis") of the same name, the ancient Greeks located one of the entrances to the underworld (Hades). In our opinion, due to the reasons for linking this plot of Odysseus' journey to the entrance to the kingdom of Hades to the Mediterranean region, it is necessary to look for the initial idea of the entrance to Hades and the Cimmerians living near it, transferred by later interpreters to the Northern Black Sea region. Most likely, the archaic Greeks encountered an ethnos in the Middle East for which the sacred toponym with the root kmr-/gmr-/hmr- was important, from which they derived their definition, and which is to some extent connected with the cult of the afterlife. In fact, in the Ugaritic tradition we find a narrative that the god of death and drought Mot lived in the city of Hamry (hmry), located in a gorge at the edge of the earth, which was perceived as the entrance to the underworld. That is, the Cimmerians were known to the Greeks and the Middle East as living in the Southern Black Sea region, in Asia Minor (between Thermodon and Phasis), but having discovered the Northern Black Sea region for themselves, the Greeks discovered there an ethnos related to the Asia Minor Cimmerians, for whom, moreover, the same (or similar) ethnonym was used by them (or by their neighbors), and hence the Greeks had an idea of the initial presence of the Cimmerians in the Northern Black Sea region, from where they supposedly moved to Asia Minor (by analogy with how the Scythians actually did it later). Perhaps this idea even reached the Greeks from Mesopotamia, because in the trilingual inscriptions of the Persian king Darius I, the equivalent of the name "Sakas" (i.e. Scythians) in the Persian-language and Elamite-language inscriptions (sakā, ša-ak-ḳa) in the Akkadian inscription is the name gi-mi-ri (in other Akkadian sources - Gimirraia) as an older one for the designation of the country and its population in the Northern Black Sea region. However, the term gi-mi-ri was simply a general synonym for the "barbarism" of the peoples north of Assyria and Babylon. The term gi-mi-ri itself, according to a group of researchers, is of ancient Iranian origin: gaya-mira "union of clans" or Avestan gwa-m-ira > gam-ir(a) "those who move", "mobile detachment" and meant a kind of interethnic (supra-tribal) military-nomadic horde, subject to strict discipline and norms of patriarchal-generic society ("knightly order"), which exists at the expense of the exploitation of neighboring ethnic agricultural societies and is in a tribal connection with aristocratic clans of various stable ethnic nomadic communities in a vast space from the Hindu Kush to the Danube. There is no contradiction in the use of the Proto-Indo-Aryans and the Germans of the Proto-Iranian term, since later Slavic-speaking Cossacks used the Turkic name for self-identification. Therefore, it can be speculated that when the Greeks encountered homonymous terms (hmry, Κιμμερικόν, kammara- and gi-mi-ri), they identified them, building a mytho-historical legend about a special people living in the misty lands at the entrance to Hades. Since I. M. Dyakonov and H. Kothe believed that a similar phenomenon of the transfer of the Greeks' ideas from the people familiar to them in Asia Minor to the northern Black Sea population occurred with the Scythians and calls the northern Black Sea population of the Bronze Age ("Skolots") "pseudo-Scythians", in contrast to the Iranian-speaking "royal Scythians" who arrived in the Iron Age, and therefore, in our opinion, we can call the northern Black Sea Cimmerians - "pseudo-Cimmerians" (the historical and geographical tradition knows peoples with similar definitions - "pseudo-Huns", "pseudo-Suvirs", "pseudo-Avars", etc.). 

Keywords: ethnonymy, Cimmerians, Scythians, Narts, Cimbri, horde, Cossacks, Northern Black Sea region.

Текст статті

М. В. Скржинська звернула увагу на те, що у вазописному варіанті (570-ті рр. до н. е.)  суто грецького міфу про полювання на Калідонського вепра потрапили два герої-лучники східного походження – Кімерій (Κιμέριος, Kimerios) та Токсаміс (Τόξαμις, Toksamis), і ім’я першого говорить про його етнічне походження, а другого – натякає, що він є скіф (ім’я Таксакіс носив цар, що очолював одну з частин скіфського війська у війні з персами; Токсарісами називалися два скіфські персонажі у діалогах Лукіана) [Скржинская, 1986, с. 84-85].

Зрештою, згідно з розповіддю Геродота, кіммерійські царі («басилеї»), не бажаючи залишати рідну землю через вторгнення скіфів і зазнати «безславне життя», влаштували битву між собою, не маючи жодної підстави для ворожнечі один з одним, і всі гинуть у ній, здобувши благородну славу, і на місці їх поховання на берегах Тірасу (Дністра) насипано величезний курган (Геродот, «Історія», IV, 11-12). Звісно, дана подія повинна була мати міфо-ритуальну основу [Иванчик, 1998, с. 185].  С. П. Толстов бачить тут архаїчний ритуал боротьби двох фратрій одного племені [Толстов, 1948, с. 282-302 ; Куклина, 1981, с. 170-171]. Проте, думається, в даному випадку кіммерійці відтворили («актуалізували») подію з історії когось із своїх першопедків, зіткнувшись із аналогічною ситуацією (чужоземним вторгненням).

А. І. Іванчик співставляє даний сюжет з переказом про загибель нартів, які кинули виклик небожителям (зедам і дуагам), не бажаючи жити на землі в безчесті, а ліпше згинути зі славою (варіант: не бажали мати негідних нащадків) [Иванчик, 1998, с. 186-187; Таказов, 2014, с. 676]. Як скіфи зберегли пам’ять про кіммерійців та показують їх могили, так і народи Кавказу згадують славетні подвиги нартів і показують їхню могилу, якою стала гора Уаз на рівнині Хуза [Таказов, 2014, с. 677] (у деяких версіях нарти гинуть не від ударів божественних сил, а кожен нарт вирив собі могилу і кинувся у неї). Також осетини зберегли легенди про царціатів – попередників нартів на території Північного Кавказу і які згинули страшним чином (безпліддям, неуражаєм, вогненою лавою), залишивши по собі тільки курганні могильники – «царціатські пагорби» (біля осетинських сіл Едіс і Хев) [Таказов, 2014, с. 676]. Цікаво, що за однією з версій перед царціатами існували інші покоління людей, і назви деяких схожі на етнонім «кіммерійці», – «уадміри» (велетні), «камбада» (карлики), покоління могутніх «гамери», «гумери», «царціати», «уаїги», героїчні «нарти», і деякі з них співіснували одночасно [Таказов, 2014, с. 677] і навіть були ворогами нартів, як от Алдар Гімара і Алдар Гуміргома [Энциклопедия, 2022, т. 1, с. 70]. Однак, можливо, що буквальним відповідником легенді Геродота про загибель кіммерійських царів у міжусобній битві є осетинська легенда про те, як трікстер визволяє іменитих нартів з полону у велетнів, змусивши тих у взаємосуперечці («Хто з них кращий коваль?») повбивати один одного [Энциклопедия, 2022, т. 1, с. 89].

Аналогічно до того, як простий народ кіммерійців віддав перевагу безславному життю (і це при наступному завойовницькому поході кіммерійців у Закавказзя та Малу Азію!), так і «гірша частина нартів» віддала перевагу життю перед «славною смертю» [Иванчик, 1998, с. 186-187]. 

Проте, як визнає і сам А. І. Іванчик, у переказі про загибель нартів відсутній мотив взаємовбивства у битві (існує тільки версія про одначасну загибель двох нартів – Ахсара (осетин. æхсар «мужність, відвага; меч») і Ахсартага, в яких вже слід бачити історизацію осетинами сарматських племен – пра-«хазар» та акацирів). Проте, на наш погляд, якийсь відголосок про боротьбу все ж зберігся у згадці про те, що нарти почали знищувати нартських небожителів і викликали на герць самого Бога, а також версією про міжусобну битву двох останніх нартів – Тотдраза з роду Алагата і Сослана з роду Ахсартаггата [Таказов, 2014, с. 677]. Щоправда, як на наш погляд, мотив взаємовбивства все ж присутній у сусідньому кіммерійцям ареалі: греки розповідали, як «народжені із посіяних зубів дракона» воїни почали вбивати один одного після того, як в їхню гущу герой Тесей (варіант: Кадм) кинув камінь. Цілком можливо, що під цими «синами дракона» слід розуміти кіммерійських найманців Колхіди, які зіткнулися з закавказькими царствами хурритів, в пантеоні яких головним був громовержець Теш(ш)уб (< і.-є. *tek’s + *h1ep-/*h1op- «сокиру тримаючий» ~ ведич. Ваджрапані «тримаючий ваджру» (епітет громовержця Індри) ~ Парашурама «Рама з сокирою» [Петросян, 2002, с. 52, 54; Петросян, 2022]), прообраз грецького героя Тесея з (громовим) каменем [Петросян, 2002, с. 52].

Абхазька міфологічна традиція знає героя Абрскіла  (абхаз. «абр» – «камінь» + чанск. «скіл» – «син»), аналога грузинському Амірані, який за зазіхання на богиню сонця прикутий ланцюгами до гір Кавказу. Абрскіл вирішив «помірятися силою» з верховним богом Анцва і на своєму крилатому коневі Араші піднявся в небо, приторочивши до сідла шкіряні мішки з величезними каменями. Досягнувши небес, він змахнув шаблею і розсік хмару, а її блиск був подібний на блискавку, а потім скинув камені, чим викликав величезний шум, схожий на грім. За це бог покарав його, прикуваши у підземній печері до залізного стовпа… В адигському епосі Амірані і Абрскілу відповідає старець-богатир Насрен-жече («Насрен-борода»), який кинув виклик верховному богу Тхе (Пако), за що був прикований до гори Ельбрус. Коли він пробує визволитися, то стукіт ланцюгів викликає грім, а тертя ланок ланюгів викрешують блискавки… У вірменському епосі «Віпасанк» царевич Артавазд (від авест. «ашавазда» – «безсмертний») захопив володіння драконів-«вішапів» на північ від ріки Ерасх (Аракс), а їх самих разом з царем Аргаваном винищив. Проте за те, що заздрив посмертній славі свого батька царя Арташеса, був ним проклятий і схоплений народом каджів (пор. зі скіф.-осет. «куидз» – «пес») і закутий в ланцюги в одній з печер гори Масіс [Петросян, 2020]. У осетинському переказі громовержець Уацілла прикував до Місяця Артауза (Семелі) і якщо він визволиться, то люди загинуть [Таказов, 2014, с. 678]. У ногайському епосі богатир Богур за повелінням Аллаха задля відкуплення своїх страшних гріхів повинен був скласти з каменів величезну гору (тепер це знаменита Кам’яна Могила в Приазов’ї), але через те, що робив це е дуже акуратно, то оступився і провалився в середину гори, зав’яз там і помер [Рахно, 2014, с. 320-321].  

В усіх варіантах визволення героїв неможливе через те, що їх повернення у світ призведе о загибелі світу, тому ковалі повинні здійснювати певні ритуальні удари молотом по ковадлу (іноді їх визволяють, позбавивши певної частки сили, як от Абрскіла осліплюють - пор. з мотивом "сліпих" рабів скіфів, які прижили від скіфських жінок нащадків). Цікаво, що у слов’янському варіанті прикований до залізного казана у підземеллі замку Кощій Трипетович Безсмертний (пор. з іменем Артавадз як «безсмертний» та яссько-осетинськими зображеннями казанів на ланцюгу на «царських» дольменах ХІ-ХІІ ст. [Салбиев, 2019, с. 239]) як «цар Хазарський / Золотої орди» власне визволяється (завдяки довірливості і жалісності героя), чим викликає нещастя (Кощій викрадає діву, яка уособлює світову мудрість і красу, «Лебідь Біла», і через що герой Царевич змушений вступити з ним у двобій і повернути суджену собі, або одружитися з дочкою Кощія, або вбити зрадливу дружину) [Петров, 2008].

Як правило, Амірані, Абрскіла, Насрен-жече та Артавазда співвідносять з образом з грецької міфології – прикованого до гір Кавказу титаном Прометеєм («далеким думкою») [Мелетинский, 1958]. Варіантами вважаються перемоги Зевса над Тіфоном (ув’язнює його на острові Сицилія в печері під Везувієм, а на голову ставить ковадло, хоча сама битва проходить на теренах Сирії) чи Кроносом (спійманий на Кавказі, зв’язаний і скинутий у Тартар (Псевдо-Плутарх, «Про ріки», 5, 3)). У адигському епосі героя-нарта Сосруко велетні зарили живим у землю, придавили важким каменем і насипали великий курган [Рахно, 2014, с. 322].  

У осетинському епосі, коли нарти повстали проти Бога, він прийняв їх виклик, наказавши зібратися в певному місці (підніжжя гори Уаз на Хізській рівнині), і коли вони туди зійшлися, то обвалив на них гору, яка й поховала під собою зухвальців і так зник із землі рід нартів [Рахно, 2014, с. 322]. В індоарійському епосі герої Пандави гинуть вже не під горою, а під час свого, знову ж таки, дещо зухвалого походу в найвищі гори, щоб досягти неба (очевидно, тут вплинув месопотамський міф про «Вавілонську вежу», якою Німрод прагнув досягнути неба, але, зрештою, теж зруйновану).

Отже, думається, дані персонажі (Амірані, Абрскіл, Насрен-жече, Богур та Артавазд) початково є образами легендарного «богатирського народу», який кидає виклик пануючим богам (як правило, ними є прибульці-культуртрегери, які зневажають або висміюють культи тубільних божеств). Зокрема, ті ж таки кіммерійці та скіфи займаються пограбуванням храмів (кіммерійці пограбували храм Аполлона в Дельфах та храм  Артеміди в Ефесі, а скіфи – храм Афродіти-Астарти в Аскелоні), за що накликують на себе прокляття богів (наприклад, скіфи були вражені «жіночою хворобою», через що у них з’явилася каста жінкоподібних «енареїв» – «не-мужчин», наділених даром пророцтв (Геродот, «Історія», І, 105; IV, 67) [Королькова, 2009]; пор. з тим, як такою ж «жіночою хворобою» були вражені улади Ірландії, за те, що їх король погано повівся з уособленням богині місцевої землі Махою). Цікаво, що у осетинів популярний саме святий Федір Тірон (Тутир), який здійснив аналогічний «подвиг»: зібрав загін молодих воїнів і спалив храм Кібели, за що був сам спалений на вогнищі [Салбиев, 2019, с. 274].

 А. І. Іванчик вказує, що самі скіфи просто описували своїх попередників у якості «богатирського народу, який зник із землі» (етногенетичний сюжет, характерний для багатьох міфологій – «чудь, яка сама себе закопала», «чудьські городища / дворища / могили» у переказах північноєвразійських народів, «сіди Племен богині Дану» у легендах ірландців, «ішигаки» у фольклорі ескімосів і т. п.), а ось ототожнення його з зафіксованими в історичних джерелах у Малій Азії кіммерійцями здійснили самі греки (Гекатей), поширивши ім’я кіммерійців на значний масив мешкаючих у Північному Причорномор’ї народів близького кіммерійцям культурно-господарського типу (і які підтримували з кіммерійцями торгівельні зв’язки, звідки й слід пояснювати наявність деяких артефактів у північнопричорноморських доскіфських могильниках, отриманих кіммерійцями внаслідок їх походу у Закавказзя і Малу Азію). 

Ключовим моментом для нашого дослідження є зафіксоване свідчення про те, що у вкритій туманом землі народу («демосу») кіммерійців біля їхнього одноіменного міста («полісу») Кіммерій стародавні греки розташовували один із входів у потойбічний світ (Аїд) (Гомер, «Одіссея», ХІ, 12-19). В «Одіссеї» Гомера мешкаюча на острові Еея (Αἰαία, Aiaia; біля Італійського півострова) дочка бога Геліоса Кірка (Κίρκη, Kirke) вказує Одіссею дорогу до царства Аїда, щоб він там розшукав сліпого фіванського віщуна Тіресія та розпитав про те, яким шляхом йому повернутися на батьківщину і які випробовування доля приготувала йому вдома. Після цього Одіссей повертається на острів до Кірки, проминувши острів Тринакрію (Сицилію) та чудовиськ Скіллу та Харибду (Гомер, «Одіссея», Х, 135-139).

 На нашу думку з причин прив’язки даного сюжету до регіону Середземномор’я (Аполлоній Олдоський, «Аргонавтика», ІІІ, 1070; Гігін, «Міфи», 152) [Baldick, 1994, p. 99-148] слід шукати саме в ньому початковий вхід в Аїд та мешкаючих біля нього кіммерійців, перенесених пізнішими інтерпретаторами у Північне Причорномор’я. Найімовірніше, що архаїчні греки зіткнулися на Близькому Сході з етносом, для якого важливим був сакральний топонім з коренем kmr-/gmr-/hmr-, від якого вони й отримали визначення, і який певною мірою пов’язаний з культом потойбічного світу. 

Власне в угарітській традиції зустрічаємо наратив про те, що бог смерті та засухи Мот (Mot) мешкав у місті Хамрай (hmry), розташованому в ущелині, що знаходиться на краю землі, яке сприймалося як вхід у підземний світ. Місто було за міфічними горами Таргазазі / Таргузізу (trgzz), і Сармаггі / Таррумагі (trmg), що також знаходяться на краю Землі, і оперізують її край. Топоніми цих гір більше ніде не згадуються і І. Ш. Шифман припускає, що вони мають хурритське походження [Шифман, 1999, с. 445-446]. Сама назва міста Хамрай (hmry) перекладається з угаритського Ю. Б. Циркіним як «місце проливання сліз» чи «місце краху» [Циркин, 2004, с. 24]. І. Ш. Шифман перекладає назву як «безодня» [Шифман, 1999, с. 180]. Проте в міфології Ебли відома обожнена гора (HUR.SAG) Хаммарігу (Hammarigu, Ammarig, Ammarik), на якій мешкав якийсь бог погоди Адарван (dA-dar-wa-an), маючий епітет «володар орлів» (BE ti8MUŠEN). Як місце проживання бога погоди (Хадду) гора Аммарік (у формі написання Armaruk) відома у хурритських текстах з Хаттуси. Проте «Хадду» – «Громовик» – в Угаріті це власне епітет Силача Балу.

Зв’язок богині-чарівниці Кірки з даним сюжетом (знанням про місце входу в потойбіччя) може мати пояснення через зв’язок угаритського бога потойбіччя Мота з богинями: хурритською Шувалою (можливо, вважалася його дружиною; šu-wa-la, в угаритських текстах – ṯwl), яка в іудейській традиції трансформувалася в Шеол (потойбічний світ), який у грецькій традиції замінюється на Аїд [Hess, 2007, p. 246-247], та власне угаритською Арцай (‘arṣy «земля»), дочкою суперника Мота бога буревію Баала і яка теж могла вважатися дружиною Мота. 

Іншим суперником Баала є бог моря Яма, мати якого Асірат (Атірат, Ашера, ʾAṯiratu, 'ăshêrâh, від угаріт. aṯr «крокувати (морем)»), богиня чарівного гаю, власне допомагає аналогові епічного героя Одіссея – Керету (Карату, Keretu), цареві Хубуру (Hubur), в його війні на здобуття принцеси Харії (Hariya; «Діва Хурріянка», mṯt ḥry [Шифман, 1987, с. 18] = «Цнотлива Гера», яка згідно з міфом після кожного народження відновлювала свою цноту у особливій водоймі), дочки (чи онуки) царя Удуму / Удуммі (Udum, Udummi) Пубала (Pubala) (= війна за Єлену; Харита, Пенелопа; гора Іда біля Трої) та униканні наслідків нещасної долі. За порушення обіцянки дати дари у вдячність за допомогу богиня моря Асірат вразила Керету хворобою (= Посейдон насилає на Одіссея нещастя). Батько Керету верховний бог Ель (Ілу; він же батько Мота) створює богиню-цілительку Шаатікат, яка виліковує Керету (= Кірка допомагає Одіссею помандрувати у потойбічний світ і повернутися з нього). Старший син Керету Ясуб (Yassub) претендує на його престол (син Одіссея і Кірки Телегон вбиває батька шипом ската і одружується на його дружині Пенелопі, яка народила Італа), але виздоровівши, Керету розлючений проклинає сина, попросивщи демона Хорону (Horonu) розбити йому голову (= Кірка перетворює супутників Одіссея на свиней; Одіссей вбиває претендентів на руку його дружини Пенелопи; Харон, перевізник у потойбічний світ). Цілком можливо, що теонім Кірка власне походить від імені Керету, який у сприйнятті греків змінив стать, очевидно, злившись з образом богині моря Ашери (Асірат). В контесті зв’язку божества моря Яму з Ашерою-Кіркою цікавий збережений Нонном факт про те, що сином Кірки-чарівниці та бога Посейдона («Кроніда Глибинного») був сам глава сатирів Пан (Фавн), який взяв участь у поході Діоніса в Індію (Нонн, «Діяння Діоніса», XIII, 326-328; XXXVII, 13, 55-56, 165-167, 231-232) (очевидно, з останнім слід ототожнити вторгнення «народів моря»-філистимлян на Близький Схід) та добуває за наказом Діоніса для поховального вогнища Офельта соснові дерева (Нонн, «Діяння Діоніса», XXXVII, 6-33) (пор. з добуванням ліванських кедрів Гільгамешем та його козлоподібним другом Енкіду!).

Тобто кіммерійці були відомі грекам і Близькому Сходу як мешкаючі власне на теренах Південного Причорномор’я, у Малій Азії (між Фермодонтом і Фасісом)) [Куклина, 1981, с. 167 ; Ельницкий, 1977, с. 24; Дьяконов, 1956, с. 228], але відкривши для себе Північне Причорномор’я,  греки виявили на ньому й споріднений малоазіатським кіммерійціям етнос, стосовно якого, до того ж, використовувався ним самим (або його сусідами) той самий (або схожий) етнонім і звідси у греків виникло уявлення про початкове перебування кіммерійців у районі Північного Причорномор’я, звідки вони, начебто, й переселилися у Малу Азію (за аналогією до того, як це пізніше реально здійснили скіфи). Можливо, дане уявлення навіть потрапило до греків з Месопотамії, бо в трьохмовних написах перського царя Дарія І (Бехістунській та Накширустемській) еквівалентом назви «саки» (тобто скіфи) у перськомовному та еламськомовному написах (sakā, ša-ak-ḳa) в аккадському написі наведена назва gi-mi-ri (в інших аккадських джерелах – Gimirraia) як більш давня для визначення країни та її населення у Північному Причорномор’ї [Пиотровский, 1944, с. 306; Иванчик, 2001, с. 16, 18].

І. М. Дьяконов вважав, що аналогічне явище перенесення уявлення греків зі знайомого їм по Малій Азії народу на північнопричорноморське населення трапилося й щодо скіфів [Дьяконов, 1956, с. 244]. Тому Х. Коте називає це північнопричорноморське населення епохи бронзи («сколотів») «псевдоскіфами», на відміну від прийшлих в епоху заліза іраномовних «царських скіфів» [Kothe, 1967], а отже, на нашу думку, можна називати північнопричорноморських кіммерійців – «псевдокіммерійцями» (до речі, історико-географічна традиція знає народи з аналогічними визначенням – «псевдогуни», «псевдосувіри», «псевдоавари» і т. д.).

Вважається, що ці північнопричорноморські (псевдо-)кіммерійці – це одна з індоарійських або паратохарських реліктових груп давнього населення Боспору, яка чітко локалізована на невеликій території північно-західної частини Таманського півострова, зі сходу перекритої т. зв. «Кіммерійським валом» (Κιμμερια τείχεα, Kimmeria teichea) (Геродот, «Історія», IV, 11; Страбон, «Географія», XI, II, 5), відмежовуючим їх як від сіндів та меотів [Трубачев, 1976, с. 40, 48], так і від прийшлих зі сходу кочовиків-посттохар та іраномовних скіфів-саків [Иванчик, 1998, с. 187-188; Иванчик, 1999b, с. 87; Иванчик, 2011, с. 67; Дандамаев, 2009, с. 319-323; Меликов, 2016, с. 89, 90]. Із цими (псевдо-)кіммерійцями пов’язують на Кубані т. зв. «дольмени станиці Царської» [Артамонов, 1950, с. 47]. 

А. В. Іваненко звернув увагу на той факт, що у Гомера («Одіссея», ХІ, 12-19), який першим в античному світі розповів про кіммерійців («ἔνϑα δὲ Κιμμερίων ἀνδρῶν δῆμός τε πόλις τε»), термін «кіммерійські (мужі)» – це відтопонімний (відхоронімний) прикметник, тобто назва «кіммерійські» – це означення населення («демосу»), яке живе на території, що має назву «Кіммерія», назва якого походить від однойменного міста («поліс»). Мова йде про місто Кіммерік (Κιμμερικόν) (Страбон, «Географія», ХІ.І,4,5), яке знаходиться на кримському березі (гора Опук) Керченської протоки – «Боспора (Бичого броду) Кіммерійського». Каллімах зазначає, що кіммерійці, «доярі кобилиць»-«гіппомолги», мешкають окремо від інших, біля самого «протоки Інахової телиці», βοὸς πόρον Ἰναχιώνης ) та на Таманському березі – «Кіммерійський мис (акрон)» (біля устя р. Вадан), і теж, як і Гомер, використовує прикметник «кіммерійські». В основному топоніми з іменем кіммерійців (а також міста, які вважалися початково кіммерійськими) фіксуються на протилежних сторонах Керченської протоки  (повний компендіум цих топонімів див.: [Скржинская, 1991, с. 169, 171]).

Ймовірно, отже, що Гомер, який отримав інформацію про Причорномор’я від жителів Малої Азії,  пов’язав назву міста Кіммерік (Κιμμερικόν), який стоїть на березі моря, для назви якого характерна «темна» семантика, з хеттським словом kammara- «хмара, туман, дим, імла» (звідки й у Гесихія глосса κάμμερος, κέμμερος «тьма, туман») і обіграв це, описавши місто як покрите туманом (імлою, «нефела»), непроникним для променів сонця [Иваненко, 2022, с. 468-469, 470, 471, 472, 482, 485].

Очевидно, аналогічне явище мало місце й у сприйнятті прагерманцями довколишніх племен. У скандинавській міфології кіммерійці стають присутніми як велетень Гімір (Хюмір, Gýmir), який очолює демонічний народ. Ім'я Gýmir в уявленні прагерманців ототожнилося зі словом hima, heims («зима», «сніг»). Вважається, що саме роль нього як про «короля Сноу» говорить Саксон Граматик, під час правління якого предки лангобардів, вимучені голодом і холодом, мігрували з Півночі. Поряд з кіммерійцями, ворогами предків прагерманців, виступають і амазонки, які перешкоджають їм на переправі (Павло Диякон «Історія лангобардів», кн. І, 15).

Також А. В. Іваненко вказує, що Есхіл прямо називає мешкаючих в містах на схилах скель біля Кавказу кіммерійців «квітом Ареса» (букв. τ’ ἄρειον ἄνϑος, t’areion anthos; традиційно перекладають як «Арія герої») [Иваненко, 2022, с. 474-475]. Але, на нашу думку, це ще один прикметник на означення даного населення, який славний своєю войовничістю, а тому дане свідчення не дає підстав прямо ототожнювати його з індоарійським реліктом у Північному Причорномор’ї, як це робить А. В. Іваненко: індоіран. *gam-/kam-+-aria- > ассир. Ga-me-ra-a-a / Gi-mir-ra-a-a > лідійск. kim(ma)ra- > ст.-грец. Κιμμέρια [Иваненко, 2022, с. 476-477, 491, 495-496].

В. Стецюк запропонував версію, за якою до-скіфське населення Правобережжя України (головним чином, Поділля) було саме однією з гілок західно-іранських народів (в той час як власне скіфи належали до північно-східних іранців), про що свідчить багато топонімів, етимологізованих на основі курдської лексики [Стецюк, Очерк…]. Щоправда, порівнювати топонімію та ономастику слід було б тільки з празахідно-іранськими словами, а не з їх рефлексами в окремих давніх і сучасних курдських мовах. Проте інтуїтивний аматорський здогад В. Стецюка, все ж, заслуговує на увагу. Начебто, предки західних іранців («пракурди») прийшли в Україну з басейну рік Десна, Сейм і Верхня Ока, де вони виокремилися у ІІ тис. до н. е. від праіранців. На заході Подільскої височини пракурди замежували з прагерманскими племенами (предками англо-саксів і тевтонців), що пояснює значні схоження специфічної частини германської лексики (яка не піддіється етимології на прагерманській основі) з курдською, а також пояснює констатацію Л. Крушельницькою неможливості проникненя землеробських культур Східних Балкан (Ноа, Ґава-Голігради та ін.) з Придністров’я за Збруч через протистояння цьому якогось могутнього місцевого населення (див. [Крушельницька, 1998, c. 193]).  Зникнення землеробського до-скіфського населення на Поділлі відбулося у V ст. до н. е. [Артамонов, 1974, с. 112]. Надалі відбулася міграція пракурдів разом з предками англо-саксів і тевтонів на північний захід (Польща, Німеччина і вздовж Ельби в Ютландію), про що свідчить тамтешня топоніміка, що простягається чітким безперервним ланцюгом на відстані 30-40 км одна від одної і етимологізується на основі курдської мови). Зрештою, вони стали носіями периферійної групи ясторфської культури Північної Німеччини та Данії (VI-I стт. до н. е.) («ядро» ясторфської культури VI-I ст. до н. е. ідентифікується як прагерманське, зокрема пов’язується з племенем бастарнів, які зазнали значного впливу кельто-латенської культури). За способом господарювання вони вели напівкочовий спосіб життя, розводячи велику рогату худобу (породи з короткими рогами): корови були джерелом молочних продуктів, бики служили як тяглова худоба, в тому числі і для оранки земель, і вирощували жито, пшеницю і овес. Тим не менш, врожаї, які можна було отримати при рівні розвитку знарядь землеробства періоду залізного віку, не були достатніми для того, щоб стати основою харчування для представників ясторфської культури. Більше того, через недостатню розвиненість знарядь сільського господарства, відсутність можливостей довго зберігати надлишки продукту, несприятливого клімату та різних природних катастроф (наприклад, повеней), існувала постійна загроза голоду. У III ст. до н.е. відбуваються глибокі зміни у житті носіїв ясторфської культури, які в основному були пов’язані з контактами з кельтським населенням, що з’явилося на той момент на південь від зони їх розселення. У кельтському поселенні Нова Череквіа (Nowa Cerekwia) виявлено сліди торгівлі бурштином – з території, що прилягає до Балтійського моря, сіллю, болотним залізом. Кельти слугували посередниками у залученні своїх північних сусідів на військову службу як найманців для своїх південних сусідів, елліністичних держав та Риму, про що можуть свідчити грецькі та кельтські монети у центральній Польщі. Природно, внаслідок щільних контактів збільшувалося виробництво заліза. Поруч із болотами Мазовше (Mazowsze) відкрито безліч ям, що відносяться до цього часу, в яких виплавляли залізо. Ястфорські ковалі стрімко запозичували кельтські технології видобутку та обробки заліза. Для організації значних поставок заліза кельтам було необхідне суспільство з певним центром прийняття рішень, і навіть досвід організації складних економічних зв’язків, необхідні для поставок заліза кельтам [Maciałowicz, 2016, p. 76-88].

На думку В. Стецюка, автентичною самоназвою до-скіфських пракурдських племен було «кімври / кімбри» (Cimbri у римських джерелах, Κίμβροι, Kímbroi у грецьких; Himbersysel / Himmerland як півострів у північно-східній Ютландії [Faux, 2007, p. 91], який греки називали Κιμβρική Χερσόνησος «Кімбрійський Херсонес»; з цим ми співставляємо і горонім Дземброня  у Східних Карпатах), а варіантом самоназви їх східної гілки був етнонім «кіммерійці» (gi-mi-ri). Страбон прямо пише, що кімври здійсенювали свої походи аж до Меотиди (Азовського моря) і що греки називали кімврів «кіммерійцями», а самі германці називають «кімврами» розбійників (Страбон, «Географія», VII, 2,2; Плутарх, «Гай Марій», 11). Обидва етноніми (кімври і кіммерійці)) спільно-іранського походження: дв.-іран. gaya-mira «союз кланів» [Harmatta, 1996, p. 181; Иванчик, 1999b], або авест. gwa-m-ira > gam-ir(a) «ті, які рухаються», «рухомий загін» [Дьяконов, 1981, с. 97-98]. 

Останній факт навіть дав підстави І. М. Дьяконову розглядати кіммерійців не як етнос, а своєрідну міжетнічну (надплемінну) війського-кочову орду, підпорядковану суворій дисципліні та нормам патріархально-родово суспільства («лицарський орден»), що існує за рахунок експлуатації сусідніх етнічних землеробських суспільств і перебуває у родовому зв’язку з аристократичними родами різних стабільних етнічних кочових спільнот на великому просторі від Гіндукушу до Дунаю (аналогічну інтерпретацію деякі дослідники застосували і щодо «алан» у середовищі скіфів і сарматів [Наглер, Чипирова, 1985; Щукин, 1992, с. 119; Щукин, 2006, с. 174] та «феніїв / панів» у середовищі кельтів, фракійців та праслов’ян [Гуцуляк, 2015-2016], «раджастанців» у середовищі індоаріїв). Не виключено, що, спочатку існуючи як окрема етнічна спільнота, кіммерійці на останньому етапі свого етногенезу трансформувалися з «племені-гегемона» у «військо-народ» («орду», «козацтво») з неодмінним включенням іншоетнічних компонентів (сіндо-меотів, фракійців, кельтів, іракомовних скіфів). Тому й прямої спадковості в археологічній культурі між першими і другим етапами не має місця (відсутні будь-які предмети північнопричорноморського чорногорівсько-новочеркасського комплексу в Передній Азії, куди, власне, кіммерійці вторглися на своєму останньому етапі історичного буття [Иванчик, 2011, с. 68]). Як пізніші слов’яномовні козаки використовували для самоідентифікації тюркську назву та значні елементи степової та північнокавказької побутової культури, то цілком очевидно, що індоарійський міжплемінний військовий союз використав для самоідентифікації іранське слово (дв.-іран. gaya-mira «союз кланів» [Harmatta, 1996, p. 181; Иванчик, 1999], авест. gwa-m-ira > gam-ir(a) «ті, які рухаються», «рухомий загін» [Дьяконов, 1981, с. 97-98]), а також перейняв значні елементи ранньоскіфської культури (наприклад, бронзові шоломи «кубанського» типу, що походять з китайских періоду Західного Чжоу [Иванчик, 2011, с. 71]), які й фіксуються як результати їх походів у Передню Азію.

Кімври, ставши центром західно-європейської «орди» (конгломерату різноетнічних народів), яку Плутарх означував як «кельтоскіфи» (Плутарх, «Гай Марій», 11), зуміли кинути виклик самому Риму (113-101 рр. до н. е.): «… А кіннота, числом до п’ятнадцяти тисяч, виїхала у всьому своєму блиску, з шоломами у вигляді страшних, жахливих звіриних морд з роззявленою пащею, над якими піднімалися султани з пір’я, тому ще вище здавалися вершники, одягнені в залізні панцирі і блискучі білі щити. У кожного був дротик з двома наконечниками, а врукопашну кімври билися великими та важкими мечами» (Плутарх, «Гай Марій», 25); «… Їхніх дружин, які супроводжували їх у походах, супроводжували жриці, які були провидцями; це були сиві, одягнені в біле, у лляних плащах, із застібками, підперезані бронзовими поясами, і босі; із мечем у руках ці жриці зустрічають  військовополонених і, увінчавши їх вінками, відведуть до мідної посудини з приблизно двадцятьма амфорами; і вони мали піднесену платформу, на яку піднімалася жриця, а потім, нахилившись над посудиною, перерізала горло кожному в’язню після того, як його піднімали; і з крові, що вилилася в посудину, деякі жриці вимальовували пророцтво, тоді як ще інші розривали тіло і, оглядаючи нутрощі, виголошували пророцтво про перемогу для власного народу; а під час боїв вони били по шкурах, натягнутих на плетені кузови возів, і таким чином створювали неземний шум» (Страбон, «Географія», VII, 2,3).

 Проте самою метою кімврів і тевтонів було не завоювання багатої Італії (що досі дивує істориків, адже не раз Італія після розгрому легіонів залишалася беззахистною), а встановлення повного контролю над Кельтикою, де процвітала Латенська культура [Щукин, 1993; Щукин, Еременко, 1999]. Кімври вплинули й на кельтів (кельт. druid < курд. dirud «жрець» та значна частина топоніміки Франції, Бельгії та Англії), але й кельти вплинули на них (види зброї, антропонімія; т. зв. латенізовані культури – оксивська, пшеворська, поянешти-лукашівська, зарубинецька), через що, як зазначалося вище, сучасники означували данний конгломерат народів як «кельтоскіфи» [Щукин, Еременко, 1999; Казакевич, 2022].

 Зрештою, після розрому Римом протягом І ст. до н. е. в районі Північного моря ще фіксіється народ кімври: «… Вони й тепер живуть в тій же області, якою володіли раніше, і посилали Августу в дар свій найсвященніший котел» (Страбон, «Географія», VII, 2). Але після цього вони, як і їх союзники тевтони, зникають з історичної арени (тевтонам «повезло» більше – в названому в їх честь Тевтобургському лісі в 9 р. н. е. германці на чолі з Армінієм вирізали три римські легіони Квінтілія Вара, а самі тевтони стали символом самосвідомості німецькомовних континентальних племен: тевтони > дойчі; щоправда, в Північній Італії біля Венеції досі мешкає німецькомовна меншина, яка себе ідентифікує як «кімври», бо її представники вважають, що їх предки переселилися із земель Баварії, контрольованих раніше кімврами).

Інша частина пракурдів з Правобережжя ще задовго до появи паратохар і скіфів у Північному Причорномор’ї перейшла на Кубань і у Східний Крим, очевидно, проникаючи й у Закавказзя, де передала свою мову хурритам та урарту, внаслідок чого постали сучасні курди. Очевидно, з собою вони потягнули й деякі північнокавказькі племена (на думку В. Стецюка імена вождів кіммерійців, які вторглися в Закавказзя та Малу Азію, етимологізуються саме на кабардинській основі: Теушпа < теущэбэн «товкти, толочити», Лігдаміс < лIыгъэ + дамэ «мужність» + «крило» [Стецюк, Очерк…, с. 41]).

Існує версія, за якою кіммерійці є саме предками адиго-абхазьких (черкеських) племен [Лавров, 1954], проте з останніми традиційно ототожнюються меоти [Шилов, 1950, с. 110-111]. Власне меоти і кіммерійці чітко розмежовувалися т. зв. «Кіммерійським валом» (Геродот, «Історія», IV, 11; Страбон, «Географія», XI, 2, 5) [Артамонов, 1949, с. 35; Артамонов, 1950, с. 47; Трубачев, 1976, с. 40, 48]. Але не виключений і вплив, і подальша асиміляція кіммерійців меотами. Серед топонімів Західного Кавказу зустрічаються топоніми з основою «кмр-/гмр-» [Инал-ипа, 1976, с. 303, 379-385]. Також існують черкеське прізвище Klэмыргуэ (Кемурго) та абазинське Хомараа / Хумара. У адигів збереглися назви певних родів як «кlемгуй» (з архаїчними варіантами «кlемыргуй» [Лавров, 1978, с. 199], «кемиркуехи / кемиркуа» (kemirquahee); татари називають їх «теміргой / теміргойці / теміргоєвці», тобто тут наявне чергування к-//т-), центром якого було місто Шанджир / Шаншир на місці стародавньої Сіндіки (біля Анапи). 

Будівничих кіммерійських валів Амміан Марцелін називає «сіндами» (Амміан Марцелін, «Римська історія (Діяння)», ХХІІ, 8, 41), а Геродот називає їх «рабами скіфів» (Геродот, «Історія», IV, 20) і говорить, що скіфи часто робили набіги на сіндів (Геродот, «Історія», IV, 28). Античні автори неодмінно конкретизували, що скіфи – правлять, а меоти – управляються скіфами (як аналогічно правлять карфагеняни, а лівійці ними управляються) [Тохтасьев, 2017, с. 155] і артефакти з поховань меотських і сіндських вельмож (Келермеські і Ульські кургани) та їх антропонімія (Октамасад, Ханак, Харсенак, Адукс, Патіка) говорять про те, що їх правляча верхівка вела своє походження від іраномовних скіфів [Тохтасьев, 2017, с. 204].

Сінди (Σινδοί, sindoi, sindones < дв.-інд. sindhu- «ріка»; вважається, що в розмовній традиції грецьких колоністів побутував термін Σίνδος, Sindos / Σίνθος, Sinthos, в той час як в літературній – Ινδός, Indos через посередництво іранського hind-) населяли південно-східну частину Таманського півострова (у свою чергу, меоти – східну, а кіммерійці – північно-західну) та чорноморське побережжя аж до Анапи та Фанагорії [Мошинская, 1946, с. 203; Ельницкий, 1949, с. 25; Тохтасьев, 2017, с. 172-173, 181]. Столицею сіндів вважалося місто Горгіппія, яка мала ще й назву «Сіндська гавань» і власну сіндську – Аборака (Ἀβοράκη, (H)Aborake) [Тохтасьев, 2017, с. 197]. Іменем «шінджішвьйо» досі убихи називають своїх сусідів абадзехів (етнічну групу закубанських адигів-черкесів) [Тохтасьев, 2017, с. 172]. Вважається, що етнонім «сінди» означає «річкові» (пор. з хетт. syanta, санскр. sindhu, дв.-іран. hind- «ріка; потік», і тут не обов’язково, що ріка, на якій вони мешкали, мала називатися «Сінд», не знаходження якої в Приазов’ї закидає О. Н. Трубачову його опонент С. Р. Тохтасьєв [Тохтасьев, 2017, с. 184-185] ) і не дивно, що греки переклали його як «(при-)озерні» (λιμναιων, limnaion) [Мошинская, 1946, с. 203]. В осетинському епосі про нартів сінди відомі як народ чінти (осет. чинтæ). У сказаннях виступає то ворогом, то союзником, то об'єктом військових експедицій нартів. 

Хоча часто сінди згадуються разом з меотами, але обов’язково відокремлюються одні від одних, а іноді й згадуються як ворогуючі між собою. Отже, найімовірніше, що сінди – це «річкові праіндоарії», а меоти – «праіндоарії морського побережжя» (Μαῗται, Μαιῆται, Μαιῶται, maitai, maietai, maiootai, maeotici, maeotae < авест. maet/θ / mit/θ «перебувати, проживати» [Башарин, 2016, с. 215]). Можливо, що мешкаючі в Приазов’ї (з болотамяними вулканами Тамані) і біля Сиваша праіндоарії отримали визначення власне як «болотяні» – «кімери» (пор. осет. цымара «болото, калюжа»), але з приходом носіїв схожого за звучанням етноніму («кіммерійці») два екзоетноніми ототожнилися.

Частина меотів мігрувала у Передню Азію і зайняла домінуючі позиції в хуррито-арійській державі Мітанні (давши їй і свою назву). Інша частина меотів залишилася в Прикубанні, і їх нащадки доживають до часу появи ранніх слов’ян (І тис. до н. е.). На рубежі нашої ери частина меотського населення Приазов’я навіть переселилася в устя Дону, заснувавши тут ряд поселень довкола Танаїсу (діалектна група меотів яксамати / йаксамати / ексомати), але в 240-х рр. н. е. ці поселення були знищені навалою готів. З них частина меотів були готами асимільовані (спочатку переселилася у складі готського союзу в гірську і прибережну Таврику), а частиною рушили на Прикубання.

Отже, як бачимо, сінди і меоти чітко відмежовувалися від кіммерійців, хоча, зрештою, всі вони були асимільовані набираючими могутність сусідніми абхазо-адигськими (черкеськими) племенами.

Мітанні – похідне слово від mai-at = меоти, означаючих «материнські», «ті, що походять з Меотиди», яку сіндомеоти називали Темарунда (Temarunda), що означає «мати Чорного моря» [Николаева, 2007, с. 11] < *Tem-arun-da «mater maris», де дв.-вед. tamas «темний» + arna «безодня» + dhatri «годувальниця» (< і.-є. dhe- «годувати груддю») [Тохтасьев, 2017, с. 190], або *tem-(arun)-(da) «в темне море впадаючий» [Шапошников, 2007, с. 187, 256-257], хоча, на наш погляд, тут трапилося те ж, що й з переосмисленням греками давньої назви моря іран. *Axšaina / адиг. Ахъшам («Темно-синє море») на Ἄξενος / Εὔξενος, Aksenos / Euksenos («Негостинне / Гостинне»): пра-іран. xšaiθnī- як жіночий рід від *xšāy- «правити» (пор.  алан. *aχsina «господиня, пані»  > asszony «жінка, жона, господиня», осетинске æxsin / æxšin «панна, царівна» та омонім праіран. *axšaina- «синьо-зелений, бирюзовий» (пор. : осетин. æxsin «темно-синій», согд. ᵊxšēn(ē) «зеленуватий, синюватий», сакско-хотан. āṣṣeina «темно-синій», язгуламі šin «(темно-)синій»,  дв.-перс. axšainaʰ  «бирюзовий»).

В одному ассирійському джерелі цар кіммерійців Тугдамме (Лігдаміс) іменується як «гірський цар гутіїв» [Иванчик, 1999, с. 87], що відкриває шлях для цікавих інтерпретацій. Проте дане визначення кіммерійців іменем народу, який більше тисячі років до того значно спричинив проблеми для Месопотамії, а потім «перенісся» в міфо-епічний простір (див. наше дослідження [Гуцуляк, 2020]), може розглядатися виключно у полемічно-пропагандиському дусі і, очевидно, було синонімом для означення «варварства» народів, північних щодо Ассирії та Вавілону (як аналогічно німецька пропаганда часів другої світової війни називала народи Східної Європи «гуннами»). До речі, в Іудеї щодо самарян теж використовувалося образливе означення як «кутім», що теж походить від ассирійського використання етноніму «гутії» у значенні «варвари».

***

Самі скіфи імені народу-попередника у Північному Причорномор'] не повідомляють. Тому цих попередників скіфів правомірно називати «(псевдо-)кіммерійцями» лише за тим, що кіммерійцями їх називали пізніші грецькі колоністи Північного Причорномор’я. 

Проте, як нами показано вище, узагальнене ім’я богатирського народу-попередника скіфів може бути повязане з іменами міфологічних персонажів Таргітая, Тарксіппа і Тараки.

Щоправда, у Страбона зустрічаємо інформацію про те, кіммерійці мали самоназву «трери» ( Τρῆρος, Treros, Treres, Trares) (Страбон, «Географія», XIV, 1, 40) і що «… трери та Коб (Κωβος) були, в кінці кінців, вигнані Мадієм, царем скіфів» (Страбон, «Географія», І, 3, 21), але потім Страбон розрізняє кіммерійців і трерів в етапах взяття ними Сард (Страбон, «Географія», XIII, 4, 8). Інші автори вже вважають трерів фракійцями (Фукідід, «Історія Пелопонеської війни», II, 96, 4) [Ельницкий, 1949, с. 19, 22; Паркер, 1998, с. 95-96, 99 ; Трубачев, 1976, с. 40], що, проте, не заперечує можливість кіммерійців влитися у сусідні (фракійські, кельтські, малоазійські, північно- і закавказькі) конгломерати (ймовірно, що «власне кіммерійці» перебували до приходу скіфів у тісному шлюбно-сакральному симбіозі з фракійцями, що пояснює, наприклад, причину, чому деякі боспорські царі носили фракійські імена (династія Спартокідів) [Артамонов, 1949, с. 34; Златковская, 1971, с. 234]), через що у нововавілонських документах серед gi-mir-ra-a-a виявляються носії скіфських імен, а у античних джерелах кіммерійці та скіфи плутаються або ототожнюються (наприклад, у схоліях до «Одіссеї» кіммерійців називають скіфами-номадами [Куклина, 1981, с. 172]). 

Питання про те, чи складали кіммерійці царську основу ранньоскіфської іраномовної орди чи, ширше, різномовного «Кіммерійського союзу» народів [Артамонов, 1949, с. 34], за аналогією з монголами у тюрксько-татарському етнічному масиві, залишається відкритим. 

Література

Артамонов, М. И. (1949). К вопросу о происхождении боспорских Спартокидов. Вестник древней истории, 1, 29-39. 

Артамонов, М. И. (1950). К вопросу о происхождении скифов. Вестник древней истории, 2, 37-47.

Артамонов, М. И. (1974). Киммерийцы и скифы (от появления на исторической арене до конца IV в. до н. э.). Л. : Изд-во ЛГУ, 156 с. 

Башарин, П. В. (2016). [Рец. на:] Кулланда С. В. Скифы: язык и этногенез, 2016. Вопросы языкового родства. 14, № 3, 211-216.

Гуцуляк, О. Б. (2015-2016). Кельтський лінгвосоціокультурний слід в історії. Етнос і культура, 12-13, 119-131. 

Гуцуляк, О. Б. (2020). Каджи и кентавры : к вопросу об этнической атрибуции мифо-эпических персонажей. Caucaso-Caspica : Труды Института востоковедения Российско-Армянского университета. V, 135-142. 

Дандамаев, М. А. (2009). Месопотамия и Иран в VII-IV вв. до н. э. Социальные институты и идеология. СПб. : Факультет филологии и искусств, 512 с.

Дьяконов, И. М. (1956). История Мидии от древнейших времен до конца IV в. до н.э. М.-Л. : Изд- АН СССР, 1956. 488 с.

Дьяконов, И. М. (1981). К методике исследований по этнической истории («киммерийцы»). Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности (ІІ тысячелетие до н. э.). М. : Гл. ред. восточ. лит-ры, с. 90-100.

Энциклопедия осетинской нартиады : в 3-х тт.  (2023) / гл. ред. Л. А. Чибиров ; отв. ред. И. А. Бедоева. Владикавказ : СОИГСИ ВНЦ РАН, 2023. Т. І (А-З). 464 с.

Ельницкий, Л. А. (1949). Киммерийцы и киммерийская культура. Вестник древней истории. № 3 (29), 14-26.

Ельницкий, Л. А. (1977) Скифия евразийских степей : историко-археологический очерк. Новосибирск : Наука, Сибирское отделение, 1977. 256 с. 

Златковская, Т. Д. (1971). Возникновение государства у фракийцев VII-V вв. до н.э. М. : Наука. 258 с.

Иваненко, А. В. (2022). Этнонимия Циркумпонтийскогог региона, или Несколько слов о Гомеровской Киммерии. Индоевропейское языкознание и классическая филология. 1 (26). 465-504.

Иванчик, А. И. (1998). Скифский фольклор и античная литература (к источниками Herod. I, 103-104; IV, 11-12). Studia Iranica et alanica. Festschrift for Prof. Vasilij Ivanovich Abaev on the Occasion of His 95th Birthday (Serie Orientale Roma, LXXXII (82)). Rome : Istituto Italiano per l'Africa e l'Oriente. 169-195.

Иванчик, А. И. (2001). Еще раз о «греческой» легенде о происхождении скифов (Herod., IV, 8-10). Миф. 7. Ἀποθέωσις. На акад. Дмитри Сергеевич Раевски. София : Нов Български Университет. с. 324-350. 

Иванчик, А. И. (2011). Еще раз к дискуссии о киммерийцах и хронологии раннескифской культуры. Terra Scythica : материалы международного симпозиума Terra_Scythica. Новосибирск : Изд-во Ин-та археологии и этнографии СО РАН. 64-76. 

Иванчик, А. И. (1999). Современное состояние киммерийской проблемы. Итоги дискуссии «Киммерийцы: проблемы исторической и культурной интерпретации». Вестник древней истории. 2, 77-97. 

Инал-ипа, Ш. Д. (1976). Вопросы этнокультурной истории абхазов. Сухуми : Алашара. 463 с. 

Казакевич, Г. (2022). «Кельтоскіфи» : етнічні процеси та міжкультурні контакти у Балтійсько-Чорноморському регіоні (ІІІ ст. до н. е. – І ст. н. е.). Українознавство. № 4 (85), 103-114.

Королькова, Е. Ф. (2009). Великая богиня, божественный всадник и загадочные энареи : попытка интерпретации. Гунны, готы и сарматы между Волгой и Дунаем. СПб. : Фак-тет филологии и искусств СПбГУ, 2009. 11-28.

Крушельницька, Л. І. (1998). Чорноліська культура Середнього Придністров’я : за матеріалами непоротівської групи пам’яток. Львів: ЛНБ ім. В. Стефаника. 224 с.

Куклина, И. В. (1981). Ранние известия о скифах и киммерийцах. Вестник древней истории. № 2 (156), 162-173.

Лавров, Л. И. (1954). О происхождении народов Северо-Западного Кавказа. Сборник статей по истории Кабарды. Нальчик, 1954. Вып.3, 198-199.

Лавров, Л. И. (1978) Историко-этнографические очерки Кавказа. Л. : Наука, Ленингр. отд-ние. 184 с. 

Лебедев, А. В. (2021). Индоарийские имена в саге об аргонавтах, ономастике Колхиды и надписях Северного Причерноморья. Индоевропейское языкознание и классическая филология. 1 (25), 729-782.

Мелетинский, Е. М. (1958). Предки Прометея (культурный герой в мифе и эпосе). Вестник истории мировой культуры. 3(9), 114-132.

Меликов, Р. С. (2016). Скифские этнонимы и антропонимы в древневосточных клинописных текстах. Вопросы эпиграфики. М. : Ун-т Дм. Пожарского; Русский фонд содействия образованию и науке. Вып. ІХ. – С. 74-94. 

Мошинская, В. И. (1946). О государстве синдов. Вестник древней истории. 3, 203-208.

Наглер, А. О. & Чипирова, Л. А. (1985). К вопросу о развитии хозяйственных типов в древних обществах. Античность и варварский мир : сб. науч. тр. Орджоникидзе : СОГУ. 87-91.

Николаева, Н. А. (2017). К начальной истории киммерийцев. Этнокультурное развитие Ближнего Востока в IV-I тыс. Москва : ИВ РАН. 80-89.

Паркер, В. (1998). О чем умалчивает Геродот : заметки о передаче сведений о киммерийцах у греческих авторов помимо Геродота. Вестник древней истории. 4, 93-102. 

Петров, Н. В. (2008). «О бедном Кощее замолвите слово…». Кирпичики : Фольклористика и культурная антропология сегодня (сборник в честь 65-летия С.Ю. Неклюдова и 40-летия его научной деятельности). М. : Изд-во РГГУ. 287-295.

Петросян, А. Е. (2002). Армянский эпос и мифология. Истоки. Миф и история. Ереван : Институт истории и археологии НАН РА, 2002. 230 с. 

Петросян, А. (2022). Хурро-урартский Тешуб / Тайшеба и греческий Тесей. Сравнительно-историческое языкознание ХІХ-ХХІ вв. : к 200-летию со дня рождения Августа Шлейхера (1821-1868) : материалы ХІ Международной научной конференции по сравнительно-историческому языкознанию (МГУ имени М. В. ломоносова, филологический факультет, 23-25 ноября 2021 г.) М. : Изд-во МГУ. 86-94. 

Пиотровский, Б. Б. (1944). История и культура Урарту. Ереван : Изд-во АН Арм. ССР, 1944. XII, 365 с.

Рахно, К. Ю. (2014). Осетинско-ногайские фольклорные параллели. Ногайцы : XXI век. История. Язык. Культура. От истоков – к грядущему. Черкесск : Федеральная национально-культурная автономия ногайцев России «Ногай Эл», Карачаево-Черкесский государственный университет им. У. Д. Алиева, Карачаево-Черкесский институт гуманитарных исследований при правительстве КЧР. 320-323.

Салбиев, Т. К. (2019). Скифо-сарматское ядро осетинской религиозно-мифологической системы (культ огня). Nartamongæ. The Journal of Alano-Ossetic Studies: Epic, Mythology & Language. Vol. XIV, N 1-2. 237-288. 

Скржинская, М. В. (1986). Герои киммерийских и скифских легенд в греческой поэзии и вазовой живописи VII-VI вв. до н. э. Вестник древней истории. 4, 84-94.

Скржинскаяя, М. В. (1991). Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. Київ : Наукова думка. 199 с.

Стецюк, В. (б.г.). Очерк древней истории курдов. 60 с.  Воспроизведено с https://www.academia.edu/43034601/Киммерийцы_в_истории_Восточной_Европы

Таказов, Ф. М. (2014).  Эсхатологические мотивы в мифологии осетин. Фундаментальные исследования. 11, 675-679. 

Толстов, С. П. (1948). Древний Хорезм : Опыт историко-археологического исследования. М. : Изд-во МГУ. 439 с.

Тохтасьев, С. Р. (2017). Варварские племена, соседи греческих городов Боспора. Scripta Antiqua : Вопросы древней истории, филологии, искусства и материальной культуры : альманах. М. : Собрание. Т. VI, 135-279.

Трубачев, О. Н. (1976). О синдах и их языке. Вопросы языкознания. 4, 39-63. 

Циркин, Ю. Б. (2004). Мифы и легенды народов мира. Передняя Азия. М. : Мир Книги. 416 с.

Шапошников, А. К. (2007). Языковые древности Северного Причерноморья (этимология языковых реликтов Северного Причерноморья : дисс. … док. филол. наук. М. : ИРЯ им. В. В. Виноградова. 870 с. Воспроизведено с https://www.academia.edu/8949716

Шилов, В. П. (1950). О расселении меотских племен. Советская археология. 14, 102-123.

Шифман, И. Ш. (1999). О Ба’лу : угаритские поэтические повествования : пер. с угарит., вед., коммент. . : Восточная литература. 536 с.

Щукин, М. Б. (1992). Некоторые замечания к вопросу о хронологии Зубовско-Воздвиженской группы и проблема ранних аланов. Античная цивилизация и варварский мир  (материалы III археол. семинара). Новочеркасск : Новочеркас. музей истории донского казачества. Ч. 1, 103-130.

Щукин, М. Б. (1993). Четыре загадки кимвров и тевтонов. Знание – сила! 4, 60-68.

Щукин, М. Б. (2006). Зубовско-Воздвиженская группа, царь Фарзой и Тур Хейердал. Liber Archeologicae : сб. стт, посвящ. 60-летию Б. А. Раева. Краснодар, Ростов-на-Дону : ЮНЦ РАН. 173-181.

Щукин, М. Б., & Еременко, В. Е. (1999). К проблеме кимвров, тевтонов и кельтоскифов. Археологический сборник Государственного Эрмитажа. 34, 134-160. 

Baldick, Julian (1997). Black God : The Afroasiatic Roots of the Jewish, Christian and Muslim Religions. London : I.B. Tauris. 189 p.

Faux, David K. (2007). The Cimbri Nation of Jutland, Denmark and the Danelaw, England : A Chronological Approach Based on Diverse Data Sources. 91 p. 

Harmatta, János. (1996). 10.4.1. The Scythians. History of Humanity. (Vol. 3 : From the seventh century B.C. to the seventh century A.D.).  Paris : UNESCO; London, Routledge, 1996. 181-182. 

Hess, Richard S. (2007). Going Down to Sheol : a Place Name and its West Semitic Background. New York, London: Bloomsbury Publishing; T&T Clark. 319 p.

Kothe, H. (1967). Pseudoskythen. Klio. 48, 61-79.

Maciałowicz, Andrzej (2016). Societies of Jastorf culture in the Polish Lowland (4th/3rd-2nd c. BC). The Past Societies. Polish lands from the first evidence of human presence to the early Middle Ages. (Vol. 4 : "500 BC – 500 AD"). Warszawa : The Institute of Archaeology and Ethnology PAS, 2016. 71-110. 

 УДК [94(477):314.01:903:323.111]

Гуцуляк О. Б.

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та соціології, вчений секретар Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, Україна)

goutsoullac69@ukr.net

https://orcid.org/0000-0001-7325-8254

Gutsulyak, Oleg B.

 PhD (History of Philosophy) and M.A. (Slavic Philology), Associate Professor of Philosophy and Sociology, Scientific Secretary of Science Library of the Vasyl Stefanyk Carpathian National University (Ivano-Frankivsk, Ukraine)

goutsoullac69@ukr.net 

https://orcid.org/0000-0001-7325-8254