Олег Гуцуляк: Чому вірші?

Вважається, що досі популярність серед українства поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій, а також з претензією на реалізацію «триєдності свободи» – свободи творчості, свободи особистості і свободи народу) означає відсутність «релігії вищого чину», вказує на те, що поезія – лише її сурогат, або, якщо хочете, нижча, «матріархальна» форма релігії (пригадаймо слова Г. Гердера: «… Поезія була материнською мовою людського роду»). Тобто український етнос досі залишається у полоні інфантилізму, а спроба Івана Драча запропонувати «Закон про українську поезію» за своєю суттю виявляється атакою аборигенів з мотикою на колонізаторські мортири.

Щоправда, є ще одна нація в світі, яка звеличила поезію в канон – «… культ поезії в Китаї завжди далеко переважає звичайне для інших націй читацьке смакування і любування: читати обожнюваного поета із запаленим запашним ладаном і потім повільно його переписувати багато разів …, а головне, вчити його напам’ять у безмежній кількості – явище найзвичайнісіньке і скоріш правило, ніж виняток» [1].

Саме поезія, як вказував Т.С. Еліот, втілює функцію «нового витлумачення вже знайомого досвіду», «новим (пере-) прочитанням» збагачувати духовний світ і витончувати здатність сприйняття довколишнього [2]. Поезія є істинне, досконале знання, виговорювання головних смислів буття, вона зберігає ці головні смисли і захищає їх у всій їхній первісності. І якщо М. Хайдеггер, доказуючи це, опирається на досвід Г. Гельдерліна, Р.-М. Рільке і Г. Тракля, то у нас є цілий всесвіт осягнення суті реальності в поетичному слові – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Василь Стус і тисяч інших подвижників поетичного слова. «… Якщо читати всю національну поезію як єдину книгу [виділено нами, – О.Г.], то в ній можна виокремити стійкі мотиви, которі … належать поетичній свідомості всього народу, характеризуют його цілісне сприйняття»

[3]. Крім того, і це можливо найголовніше, поезія – це суб’єктивне знання, світ, пережитий мною і ніким іншим.

І в чому велич Тараса Шевченка? В могутньому індивідуально-особистісному, екзистенційному переживанні реальності, близькому тому, для кого це споріднено.

Тому у нас є улюблені та неулюблені поети.

Тому у нас є українці і малороси.

Також слід згадати слова Нобелівського лауреата: «… Не читаючи віршів, суспільство опускається до такого рівня розвитку мови, за яким вона стає легкою здобиччю демагога або тирана» [4].

Можливо, завдяки цьому в українців протягом 500 років поневолення зберігався імунітет проти Олжі і Тиранії, в той час як деякі інші етноси, які теж перебували «біля межі», пішли не тільки в услужіння, але й трудилися в перших рядах сатрапів Ахрімана.

… Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети:
Міцкевич, Пушкін не дарма
Творили вічні міти й мети, —
Давали форму почуттям,
Ростили й пестили події,
І стало вічністю життя
Їх в формі Польщі і Росії
(Євген Маланюк, «Посланіє»).

1. Алексеев В.М. Труды по китайской литературе : В 2-х кн. – М. : Вост.лит., 2002. – Кн. 1. – С.62.
2. Элиот Т.С. Социальное назначение поэзии // Элиот Т.С. Назначение поэзии. Статьи о литературе. — К.: AirLand, 1996. — С.184.
3. Эпштейн М.Н. Природа, мир, тайник Вселенной...: Система пейзажных образов в русской поэзии. – М.: Высш.шк., 1990. – С.34.
4. Бродский И. Об Одене / Пер. с англ. — СПб.: Азбука-классика. 2007. — С.145.