Це було не просто – створити Книгу! Ми називаємо її великим винаходом, та, на жаль, назвати винахідника не можем. Бо першовідкривач – все людство. І точної дати нам теж не відомо. Книга вдосконалювалася протягом всієї історії людства, це безперервний процес, і він продовжується досі.
«Історія людського розуму складається з двох вузлових моментів, – говорив станній «літописець Русі», прославлений історик Микола Карамзін (1766-1826), – це винайдення письма і типографії; всі інші були тільки їх наслідком. Читання і письмо відкривають людині новий світ, – особливо в наш час, за грандіозних успіхів розуму» [Цит. по: Лихтенштей, 1984].
Ці слова були сказані 300 років тому, але вони вірні й сьогодні. Бо життя змінюється, а книга, теж змінюючи розміри, матеріали, зовнішній вигляд, – у самій своїй сутності, – залишається тією ж самою. Організоване і впорядковане зібрання букв несе певний заряд інформації. Спресована і упакована людська думка доступна кожному, хто хоче познайомитися з нею. Для цього треба тільки вміти читати і знати закони, які об’єднюють усне слово і закріплюють його у письмо, яке доступне візуальному сприйняттю. Дуже довго в історії людства письмо залишалося строго локальним, записана думка була прив’язана до місця свого виникнення. Вона залишалася там, де її вперше зафіксували – на стінах печер (найдревніші – на території Австралії, 40 тисяч років), на гранітному обеліскові (Стародавній Єгипет), на колонах, що підтримували склепіння храмів (Стародавній Шумер).
І тільки з винаходом зручного і легкого матеріалу для нанесення письма людська думка стала рухомою. Першим таким матеріалом був папірус, на зміну якому прийшли пергамент і папір, а в наші часи – різні синтетичні матеріали.
А потім винайли особливі носії письма, за допомогою яких письмо легко доступне для ізуального сприйняття і легк передати в будь-яке місце планети. Заговорили про «електронні книги», хоча дехто засумнівався – чи є вони тепер вже Книгою.
Одна форма книги змінювала іншу, головною метою було поєднати листки між собою і зробити це так, щоб необхідний листок легко відшуквувався. Найраціональніша форма була знайдена не одразу. Коли це сталося, книга на багато століть мов би застигла у своєму розвитку.
Наступним рубежем, який було призначено подолати людству, – це перехід від унікальної, існуючої в одному екземплярі книги до текстів, які розмножувалися тисячами екземплярів і при цьому були б повністю ідентичними. Книгодрукування вирішило проблему про множинне репродукування текстів, а тим самим і зробило можливість вільного поширення людської думки, людської культури.
Завжди в пошані були люди, які знаються на книгах. У свідченнях про першого автора першої давньоруської книги «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона сказано: «Ларион муж благ, постник и книжен». Термін «книжен» характеризує чітко і об’ємно характеризує всю гідність освіченої людини Саме з Книги починається нелегкий і тернистий шлях від Печери Невігластва, символічно описаної філософом Платоном, до Мудрості (Софії). Книга дозволяє відповісти на більшість питань, якщо на них взагалі є відповіді. Книга дозволяє здійснити неможливе – і цим звеличити людську уяву, людський талант.
Тому не дивно, що в художній літературі письменники, зображаючи своїх героїв, викристовували згадку про ті чи інші книги, ті чи інші назви або імена, якими захоплювалися або які іноді читали художні персонажі. Або ж не читали зовсім. Книга в книзі, наче дзеркало, дає змогу скласти істинне уявлення про того чи іншого героя, про його освіченість, про його розум. З іншого боку, саме персонажі дають гідний приклад, звертаючи увагу читача на ті чи інші стовпми світової літератури, пробуджуючи зацікавлення і бажання обов’язково звернутися до них. Правда, дехто з вчених вважає, що книжка ніколи не може навчити людину, що це ілюзія, самообман нашої цивілізації. Проте… ми більше погодимося із висловом древніх мудреців: «Вчення – світло, не вчення – темрява».
Стефан Малларме у праці “Книга – духовный инструмент” писав, що «Мовчазний самітник, читаючи, надає своєму духові звук і смисл». Книга сама по собі – ідеал культури, її втілення.
Проте також цікавим і, думається, суттєвим, явищем в художній літературі є феномен, коли Книга сама стає головним персонажем твору. Без сумніву, що ця традиція йде ще від давніх часів, коли святі письмена ставали об’єктом уваги – «Тора» Мойсея (перші Пять Книг Старого Заповіту) – у подальших книгах єврейских мудреців (Талмуді, «Книзі Чисел/Сефер Єціра», «Зогар»), давньоіндійська «Рігведа» – у книгах філософів Індії («Упанішади»), «Коран» Мухаммеда – у творах філософів-суфіїв (Ібн Сіна, Сухраварді). Пізніше виникають Книги-фантоми, які в реальності ніколи не існували, але які знаходять своє життя на сторінках інших книг (таємні трактати з філософії, алхімії, магії або генеалогії). Пародію на таку таємничу книгу знаходимо в аргентинського літературного генія, все життя якого було присвячене книгам, – Хорхе Луїса Борхеса. "Книгу піску" неможливо двічі відкрити на одній і тій сторінці. Ти читаєш в ній про дуже важливі речі, але не можеш ще раз прочитати, щоб запам'ятати, чи переконатись в прочитаному. Кожна сторінка містичної книги з'являється один раз і зникає назавжди. Слова в книзі течуть, як пісок крізь пальці. Тобі стає моторошно, але не від фантастичності, а від розуміння поцейбічної, усвідомленої метафори. Ще одна книга, яку автор назвав "Проклятою" (новела Гілберта Кійта Честертона) навіює жах. Кожен, хто її відкриває, гине, або зникає при загадкових обставинах. Розв'язка спростовує факт "злочинності" книги, але в це важко повірити. Така фабульна своєрідність новели.
З часом зосереджується увага не тільки на сакральних текстах, а починається осмислення ролі Книги як джерела інформації, її роль в культурі. І не останнє місце тут займає зібрання, сховище книг – Бібліотека. Якщо філософ Томас Карлейль говорив, що сама "Всесвітня історія – це Святе Письмо», то вже згаданий нами Хорхе Луїс Борхес стверджує, що «Всесвіт називають Бібліотекою».
Бібліотека існує ab aeterno (вічно), бо у вічності світу не може засумніватись жоден тверезий розум. У Бібліотеці нема двох однакових книг. Кожна з них унікальна, незамінна. Та оскільки Бібліотека безмежна, то будь-яка шкода, завдана їй людиною, буде жалюгідно мала… Крім того, Борхес припускає існування Людини Книги: «На деякій полиці в деякому шестиграннику стоїть книга, що вміщує суть і короткий зміст всіх інших: деякий бібліотекар прочитав її і став схожий до Бога". Реальне і фантастичне відображаються один в одному, як в дзеркалах, або непомітно перетікають один в одного, як ходи в лабіринті: «Всі чекали розкриття двох головних таємниць людства – походження Бібліотеки (Всесвіту) і часу» – тільки Людина Книги має відповідь на ці питання. Люди хаотично нишпорять по "Вавілонській бібліотеці" (епітет всесвітнього зібрання народів, книг чи взагалі "вселенського зібрання") в пошуках Книги, Людини Книги, чи, можливо, просто в пошуках Істини. Інтелектуальна, субстрактна метафоричність Борхеса ставить в один ряд три поняття – Біблія – Книга – Бібліотека. Навіть Бога він абстрагує до сферичної Книги. Скритий центр «Вавілонської бібліотеки» в цьому. Борхесівська семіотична точка зору спонукає читача розглядати Всесвіт як єдину Книгу, котру потрібно прочитати й розшифрувати. Всесвіт і культура рівнозначні, невичерпні, безкінечні!
Точкою відліку, яка відкриває тему Книги у сучасній літературі, можна вважати написаний в 1953 р. роман Рея Бредбері «451º за Фаренгейтом”, в якому книга стає не лише самостійним і важливим образом-символом, але й несе сюжетоутворююче навантаження.
З другої половини ХХ ст. набуває поширення сюжет, пов’язаний з Пошуком Книги (Умберто Еко, Мілан Кундера, Кліффорд Саймак, Артуро-Перес Реверте). На сучасному етапі література розвиває його по-своєму – наслідком немаюого виходу людського відчаю стає загибель книги і книжної культури.
У російській літературі останніх десятиріч ця тема теж проступає досить чітко. Слідом за романом Тетяни Толстї «Кись» з’являється ряд творів, що занурюють людину в антиутопічний світ, який вже породжений даною катастрофою, – і в ім’я його пробудження постали романи “Метро-2033” Дмитра Глуховського (в 2011 р. за книгою знято фільм і створено комп’ютерну гру), “Бібліотекар” Михайла Єлізарова, «ГенАциде» Всеволода Бенігсена та ін.
Книга стає символом пам’яті не тільки про світ «до» катастрофи, це її органічна сутність. Це її призначення – бути пам’ятником, давати знання, бути духовною опорою. Пам’ятю володіють тільки «хранителі книг», які заборонені у «новому світі». Герої зі світу «до Катастрои» зберігають книги у своїх головах («Я – це «Республіка» Платона, – самоідентифікується один з героїв роману Бредбері), в той час як решта людства – «без пам’яті», їх призначення – тільки отримання задоволення і гострих відчуттів (можливість до чого й надає правляча «післякатастрофна» цивілізація).
Також Книга відкидається людьми світу «Метро-2033», але не тому, що вона під забороною, а тому, що тут думають тільки про виживання, – а отже, книга ніколи не буде цінена вище, ніж шашлик з пацюка або чай з грибів. Але як тільки постапокаліптичне безКнижне суспільство переходить від стадії «первісного ладу» до кастового (з’являється укріплений район «Поліс»), Книга одразу ж набува нове значення. До Книги ставляться як до святині, як до останнього нагадування про прекрасний світ, який загинув. І дорослі передавали це ставлення своїм дітям, яким і пам’тати не було що, котрі не знали іншого світу, крім нескінченого переплетіння тісних і жахливих тунелів, коридорів і переходів. Зрештою, Книга перетворюється на панацею від бід людства, на Спасителя. Герой-Посланець повинен знайти Книгу, яка підкаже вихід. Вона набуває характеру казкового «магічного предмету» і знайти її те ж можна особливим чином? «Як я її знайду?» – «Ти повинен відчути її. Вона прихована від всіх».
Книга не тільки несе у собі знання, але вона ще й примушує людину думати, пов’язує людину з духовною пам’ятю тисячоліть. За кожною книгою стоїть людина, її думки, надії, сподівання, завдяки книзі можна відкрити в людині те, чого не помітив під час автоматичного сприйняття. Книга пробуджує прагнення до активного пізнання, життєтворчості, втілення думки.
Але влада Книги не робить людину одержимим. Світ, який дарує людині книга, не забирає у людини внутрішньої свободи, права на сумнів і діалог. Р. Бредбері оворить: «Ви можете закрити книгу і сказати їй: «Почекай». Ви її володар».
Як предмет ідеальний, приналежний до сфери людського духу, Книга завжди протистоїть антиідеалам, вона стверджує незборимість внутрішньої суті людини. В світі Р. Бредбері вона наділена метафорою «книга-голуб» («Ось книга, як білий голуб, тріпочучи крилами, слухняно опустилася йому на руки»). В антиутопії Р. Бредбері Книга стає символом і знаменом боротьби людини за внутрішню незалежність і свободу у боротьбі з обезличуючим, пригнічуючим особистість началом, яке панує в антиутопічному світі. Герой роману Р. Бредбері Гай Монтег перестає бути «пожежником» (тобто палієм книг) і оголошує війну державі.
Так само в романі Т. Толстой «Кись» для героя Бенедикта Книга перетворюється в місток у світ Особистості, вона дарує думку і Слово, – те, чого позбавлений посткатастрофічний світ (“…а то чувство какое бессловесное в груди ворочается, стучит кулаками в двери, в стены: задыхаюся! выпусти! – а как его, голое-то, шершавое, выпустишь? Какими словами оденешь? Нет у нас слов, не знаем! Как все равно у зверя дикого, али у слеповрана, али русалки, – нет слов, мык один! А книгу раскроешь, – и там они, слова, дивные, летучие”). Бенедикт, перетворюючись в тваринне відображення («кись») Книги, творить істинну молитву книгзі, в якій вчувається гоголівська поетика: “Ты, Книга! Ты одна не обманешь, не ударишь, не обидишь, не покинешь! Тихая, – а смеешься, кричишь, поешь; покорная, – изумляешь, дразнишь, заманиваешь; малая – а в тебе народы без числа”.
Проте Книга може бути і носієм, засобом і символом Зла. У людей, які поневолені Книгою, замінюється пам’ять пам’ятю самої Книги. Людина виявляється с стані «зміненої свідомості», штучно створеного. Тому вірити навіть самій Книзі не можна – потрапивши до рук, вона запускає складні і страшні процеси, які змінюють не тільки зовнішнє життя, але й внутрішню суть людини.
У романі Михайла Єлізарова «Бібліотекар» книга перетворюється на інструмент впливу, який співставляється з гіпнозом, наркотиком або НЛП (нейро-лінгвістичним прорамуванням). Крізь неї передається навіть не інформація, не набір символів, а певний стан, рабом якого стає людина. Для того, щоб піддатися впливу, навіюванню, треба мати особливий склад душі, ключем до якого є «беззахистність». Із загальної маси людей «бібліотекарі» (ці члени таємної секти служителів сил Зла) відшукують тих, кого зміни в суспільстві (перебудова, крах СССР, війни) залякали і морально роздавили, людей, котрих поглинув відчай, бідність і «незакоріненість». І навіть сам герой роману, «бібліотекар» Олексій Вязінцев – людина – «перекоти-поле», яка несеться, не знаючи, за що зачепитися, з порожнечею всередині (про таких поет Томас Еліот написав поему «Порожні люди»). Такі люди мають потребу у сурогаті життя – і ним стає Книга.
Як бачимо, книжна культура в процесі розвитку приходить до самозаперечення, до руйнування духовного союзу з Книгою, до змученості давати вічні відповіді на вічні питання.
Автори постмодерних романів дискредитують Книгу, позбавляють її відпочаткового призначення і смислу. Вона перестає бути вмістилищем і охоронцем ідеалів, перестає слугувати духовному самовдокналенню людини.
Але – і тут парадокс! – саме до Книги звертається наш сучасник. Він іде зі світу буденності у світ уяви, світ, який йому дарує Книга.
ЛІТЕРАТУРА.
- 1. Бреславська С.В. Таємнича Книга в історії та літературі // http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/mesogaia/breslau.htm
- 2. Кисель, А. Память человечества : книга как субъект и объект современной литературы // Октябрь. – 2009. – № 9. – С. 166-172.
- 3. Лихтенштейн Е. С. Слово о книге. Афоризмы. Изречения. Литературные цитаты. – М., 1984. – С. 68-69.
- 4. Немировский Н. Большая книга о книге // http://books.vremya.ru/books/1246-evgenij-nemirovskij-bolshaya-kniga-o-knige.html
- 5. Чернова, Н. Книга как "персонаж", метафора и символ в "Бедных людях" Ф. М. Достоевского // XXI век глазами Достоевского : перспективы человечества : материалы международной конференции, состоявшейся в Университете Тиба (Япония), 22-25 августа 2000 года : сборник / О-во Достоевского России и др. - Москва : Грааль, 2002. – С .335-348.
Комментариев нет:
Отправить комментарий