Олег Гуцуляк: "Темні" кіммерійці - "сліпі (тіфли) раби" / анди - тайфали / анти - тиверці-"толковини"

На території, яку залишили північні фракійці, формується культура носіїв карпатських курганів (кін. ІІ-V ст. н. е.), яка виникла на перехресті черняхівської (увібрала місцевий елемент), вельбарської та пшеворської культурих зон. Її носії визначалися етнонімом «тайфали» (Taifali, Thaifali, Taiphali) і підпорядковувалися остроготському королю Германаріху [Тимощук, 1953; Вакуленко, 1976; Вакуленко, 1994; Вакуленко, 2009; Вакуленко, 2010]. Власне культура карпатських курганів є першою, якій притаманні саме риси наступних слов’янських культур (трупоспалення під курганами, квадратна землянка з піччю-кам’янкою як наслідування цегляної римської печі та посуд «празького типу»).

 Вважається, шо етнонім тайфали (Taifali) у германському чи германізованому середовищі зазвичай трактують через германське *taifala- (пор. дв.-ісл. teufr «магія», або готські корені). Проте очевидно, що предки тайфалів були членами кіммерійського міжплемінного об’єднання (релікт індоаріїв Північного Причорномор’я) і перейшли у спадок іраномовним «царським скіфам» як підневільний етнос («раби») і які стали їх називати (екзоетнонім) «тіфли» (τυφλοι, tyfloi «сліпі»): начебто вони нащадки скіфських жінок і осліплених (τυφλοι, tyfloi) скіфських рабів і приборкують їх  скіфи не за допомогою зброї, а батогами (Геродот, «Історія», IV, 2-4). Проте можливий зв’язок і з зафіксованим у IV-VІI ст. н. е. слов’янським етнонімом сарматського походження «анти» (Áνται, Antai, Antae, Antes) як букв. «сліпі (раби)» (пор. з cогд.-буд. ‘nt / and, авест. anda-, парф. hand- «сліпий»). Звісно, грецька та сарматська назва була для тайфалів < тіфлів < антів / андів екзоетнонімом, дана через перетлумачення самоназви нащадків скіфських жінок та скіфських (осліплених) рабів.

Якщо греки перетлумачили самоназву (або внутрішній автоетнонім) індоарійського субстрату/кіммерійців через омофонію із власним τυφλοί («сліпі»), шукати слід у реконструйованому індоарійському (індоіранському) лексичному фонді. Якщо виходити з концепції О. М. Трубачова про «Indoarica у Північному Причорномор’ї», грецька адаптація τυφλοί < *t- / *th- мусила спиратися на прозору індоарійську фонетичну форму. В індоарійському ареалі корінь *tap- (санскр. tap-, tapas) первинно означає «горіти», «випромінювати спеку», «піддаватися випробуванню/аскезі». У похідних формах (пор. санскр. tamas «темрява», але з діалектними варіантами переходу праіндоєвропейських губних/зубних) виникає семантичне зближення «засліплений світлом/погаслий/сліпий». Якщо індоарійський автоетнонім містив корінь *tāpa- / *tāpasa- («ті, що випалені», «гартовані», «темні» або «печерні/підземні»), для грецького вуха з його прагненням до етнологічної етимологізації це звучало як τυφ- (корінь слова τυφλός, а також τῦφος «дим», «туман», «засліплення», «гординя»). У субстратному індоарійському ареалі Північного Причорномор’я (за концепцією О. М. Трубачова [Трубачев, 1987; Трубачев, 1999]) утворився автоетнонім або соціонім з придиховим варіантом *taph-/ *thāp- або ускладненням *tap-ra- / *tap-la- зі значеннями: «випалені (сонцем/вогнем)», «темношкірі», «гартовані» або «жилі підземні / печерні» (ті, хто перебуває в укритті/темряві від спеки). Для зовнішніх індоіранських (скіфських) володарів цей тубільний автоетнонім підневільного населення став позначати нижчу соціо-етнічну верству – «землеробів-копачів» або «по поневолених туземців». Коли грецькі колоністи Північного Причорномор’я (ольвіополіти) зіштовхнулися з тубільним соціо-етнонімом *Tāpha- / *Thap-, спрацював закон фонетичного атрактора: Індоарійське слово *taph-/*thāp- грецьке вухо сприйняло через грецький корінь τυφ- (typh-), присутній у: τυφλός (typhlós) «сліпий» (первинно: «оповитий димом / туманом», від пра-і.-є. *dheubh-/ *theub-); τῦφος (tŷphos) «дим», «туман», «засліплення», «заморочення». Греки інтерпретували самоназву підневільного етносу *Thaph- / *Taphla- не як «випалені/темні», а як τυφλοί (tyfloí) «сліпі». Геродот почув від північнопричорноморських греків (ольвіополітів) переказ про підневільне населення у скіфів, яке скіфи в покарання осліплювали,   що миттєво породило етнологічну деталь міфу – «скіфи осліплюють усіх своїх рабів задля збирання молока» (Геродот, «Історія», IV, 2).

У III-IV ст. н. е., під час просування готів у межиріччя Дністра, Прута та Карпат (зокрема в ареал майбутньої культури карпатських курганів), вони зустріли це ж тубільне населення і перейняли місцевий автоетнонім у своїй фонетичній формі як Taifali (додавши германський формант). Грецький іпсилон або субстратне *ā/*ō/*ū за умови звукового контакту з прагерманською мовою засвоювалися через готський дифтонг ai (/æi/ɛ:). Початковий придиховий або глухий *t/*th зберегся як германське t-. Так утворилася основа Taif- (Taif-al-). Суфікс -al- / -l- у прагерманській мові використовується для утворення етнонімів та номенів дівача/стан за характерною ознакою (пор. Eruli / Heruli, Vandal-, Burgund-al-). Отже, форма Taif-ali почала означати «ті, хто належить до роду/стану Taif-». У готській мові основа Taif- виразно перегукувалася з германськими коренями чаклунства та магії (дв.-ісланд. teibr / teifr  «жертовна тварина», «чари», «знак»; дв.-англ. tīfer «жертвоприношення», «знак». Для готів Taifali виглядали як «люди чарів / підземного ритуалу» або «позначені/осліплені (жертви)».

Паралелізм між греко-германською (Тайфали / τυφλοί) та сарматською (Анти / *anda-) традиціями ідеально пояснюється через концепцію «дзеркального екзоетноніму». І греко-германці, і іраномовні сармати зіштовхнулися з однаковим автохтонним субстратом (нащадками індоарійсько-кіммерійського населення Дністровсько-Карпатського регіону). Обидві завойовницькі традиції переклали тубільний статус чи самоназву за допомогою власної лексики зі значенням «сліпі» / «підневільні», створивши паралельні етнонімічні системи. В основі обидвох ліній лежить один і той самий соціально-міфологічний прецедент: поневолений субстратний етнос сприймається панівною верхи як «сліпі раби». Проте замість звукового перекручування сармати перекладають соціальне маркування «сліпі раби» (яке вже побутувало в Північному Причорномор’ї) власною іранською лексикою: праіран. *anda- / *anda-ka- «сліпий», «покритий темрявою» (пор. санскр. andha- «сліпий, темний»).

Цей двосторонній паралелізм пояснює, чому в античних та ранньосередньовічних джерелах для  означення одного й того самого лісостепового та прикарпатського населення виникають дві мовні лінії: 1) «Тайфали» (Taifali) – це західна (греко-готська) адаптація субстратного етноніму, збережена в ареалі культури карпатських курганів; 2) «Анти» (Áνται / *anda-) – це східна (сарматсько-іранська) семантична паралель того самого поняття, яка закріпилася за східною групою праслов'янського населення. Обидва етноніми є двома сторонами однієї медалі – пам'яттю про індоарійсько-кіммерійський субстрат, який пройшов через горнило скіфського, сарматського та готського панування, щоб викристалізуватися в перші власне слов'янські археологічні культури.

З часом підневільний стан (*anda-) консолідується, звільняється від панування скіфів/сарматів і перетворює колишній принизливий екзоетнонім («сліпі/підневільні») на власний політичний самоназву-політонім великого слов'янського племінного союзу VI ст. Анти були зафіксовані сучасниками як мешкаючі від Дунаю і Дністра на схід до Дніпра і Азовського моря і ідентифікуються як носії пеньківської культури [Рыбаков, 1939; Третьяков, 1947; Брайчевський, 1952a; Брайчевський, 1952b; Брайчевский, 1953; Брайчевський, 1963]. Анти увібрали в себе залишки до-слов’янського (кімерійського, скіфського, сарматського, фракійського та германського) населення. Виокремившись як самостійна культурно-політична одиниця з черняхівської культури, анти сформували Пеньківську культуру, розгромлену аварами на поч. VII ст.

Але якщо східне (сарматське) означення (анти) зникає з історії, то західне (готсько-германська) продовжує існувати – переходить у давньоруський період як тиверці (Тиверць / Толковини), залишаючись точково прив'язаною до того самого ареалу (Подністров'я, Поділля, Культура карпатських курганів$ топонім м. Тиврів Вінницької обл.). Трансформація етноніму розгортається через германсько-слов'янську фонетичну адаптацію в ареалі Подністров’я: Taifali / *Taifar- > дв.-герм. *taufr- / *taubr- > праслов. *Tivьrьcь / Тиверці.

Основою стає прагерм. *taufra- / *taubra- «червона фарба», «вохра», «рунічний знак, заповнений фарбою/кров’ю», «магія». Германо-готський дифтонг au / ai у слов'янському середовищі за законом відкритого складу та монофтонгізації дифтонгів перед приголосними дає і / и або ев / ів (*taufr- > тивр- / тивер-). Додавання слов'янського зменшувально-демінативного/етнічного суфікса -ець / -ці (Тивр- + -ці > Тиверці). В «Повісті временних літ» (під 907 роком, похід Олега на Царгород) тиверці згадані з унікальним поясненням: «...тиверци, яже суть толковины».

Традиційна історіографія пояснювала це як «перекладачі» (від толк «тлумачення»). Проте в контексті германсько-рунічної етимології [Гуцуляк, 1999] це слово набуває глибокого сакрально-технологічного змісту: «толковини» – «знають «толк» у магічних знаках-рунах». Зокрема, такі руни наносилися на зброю (мечі, списи, щити) і для «пробудження» їх магічної сили вони затиралися червоною фарбою (< від дв.-герм. taufr, taubr «червона фарба, вохра, кров» (> «магічна сила (написаного) заклинання» (руни, які видряпувалися, для набуття «сили», затиралися червоною фарбою): дв.-ісл. taufr «чародійство», дв.-сакс. tover «чародіяти», дв.-англ. tiber, tifr «жертва», дв.-сканд. tiffur «божество магічної сили», нім. Zaubern «чародіяти", англ. діал. tiver «вохра, фарба» [Гуцуляк, 1999, c. 30] (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була вільха, яку «Книга захоплення Ірландії» називає ro-eim «та, що робить обличчя червоним»). Таким чином. пам'ять про цей кельто-германський магічний субстрат на Подністров'ї збереглася у слов'янській назві племені, яке володіло цим специфічним ремеслом/  знанням.Тобто «толковати» тут – це не просто перекладати з мови на мову, а зчитувати/тлумачити сакральні знаки (руни, знаки-таври, затирання вохрою). Отже, якщо етнонім Тиверці буквально означає «знахарі / ті, хто затирає знаки червоною фарбою (taufr)», то «Толковини» є точним давньоруським семантичним перекладом (калькою) їхнього самоназвання-екзоетноніму.

Вакуленко, 1976: Вакуленко Л. В. Поселення культури карпатських курганів // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 73-94.

Вакуленко, 1994: Вакуленко Л. В. Культура карпатських курганів. Історія досліджень та нові відкриття // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 18-22.

Вакуленко, 2009: Вакуленко Л. В. Археологические свидетельства о народе тайфалов // Вестник древней истории. – 2009. – № 1. – С.175-180. 

Вакуленко, 2010: Вакуленко Л. Українські Карпати у пізньоримський час (етнокультурні та соціально-економічні процеси. – К. : ІА НАН України, 2010. – C.215-218.

Гуцуляк, 1999: Гуцуляк О. Б. Літописні тиверці, їхній «толк» і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Івано-Франківськ : Плай, 1999. – Вип. 2. – С. 26-36. – https://www.academia.edu/43962854

Тимощук, 1953: Тимощук Б. А. Подкарпатские курганы III-V вв. н. э. // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – 1953. – Вып. 52. – С.54-63. 

Трубачев, 1987: Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. *Kank-uta- [«Изгнанные журавлями»] ‘A Gruibus Fugatos/Pulsos’ // Античная Балканистика / отв. ред. Л. А. Гиндин. – М. : Наука, 1987. – С.119-124. – https://www.academia.edu/13839239

Трубачев, 1999: Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. Реконсрукция реликтов праязыка. Этимологический словарь.– М. : Наука, 1999. – 320 с.

Трубачев, 2003: Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн. – М. : Наука, 2003. – 489 с.