Олег Гуцуляк: Серби, Шваби і Дреговичі: палеоетимологічна матриця ландшафтних екзоетнонімів та автоетнонімів (як заболочена автохтонія Полісся створила етнічну карту Європи)

В історії ранньоєвропейського етногенезу праслов’янська Поліська «біла пляма» (осередок київської культури, горизонту Невле-Невль та зубрицької культури) постає не просто ізольованим притулком між Прип'яттю, Горинню й Двиною, а потужним демографічним і соціокультурним акумулятором. Тісний зв'язок автохтонів із вологим, запливним ландшафтом сформував особливу палеоетимологічну матрицю, яка залишила глибокий слід на етнічній карті Європи — від Північного й Балтійського морів до Дунаю та Пелопоннесу. Ця матриця спирається на два взаємопов'язані механізми: зовнішнє ландшафтне маркування (екзоетноніми) та внутрішнє засвоєння чи реінтерпретацію назв (автоетноніми).

Серби як жителі країни боліт  

Етнонім «серби» – це германське (лангобардське) означення частини північних хорватів, які стали поселенцями у Паннонії: дв.-ірл. sorb «грязь», дв.-ісланд. sorb, sorp, норв. sørpe «слякоть, грязь, болото, топь» > ст.-слов. «српы» – «поселенці у Болотяній (Паннонії)» (фрак. pani, прусск. pannean «болото», гот. fan «намул»; укр. «багно» – «болото, топь» < «торфяне болото» < «місцевість, вільна від рослинності і дерев внаслідок розпалення вогнищ»).  

«… У них (склавинів) болота і ліси замість міст (hi paludes silvasque pro civitatibus habent)» (Йордан, «Діяння готів», 35). Пор. з аналогічним означенням Тацітом певкінів, мешкаючих у плавнях дельти Дунаю: «… Всі вони живуть у грязі, а знать у бездіяльності» (Таціт, «Германія», 46:1). Про останнє, власне, згадує Птолемей: «...У Нижній Паннонії Сербіон має найдовший день... [в 15 годин і чверть]» («… Τῆς δὲ κάτω Παννονίας τὸ μὲν Σέρβιον τὴν μεγίστην ήμέραν ἔχει...») (Птолемей, «Географія», VIII, 7.7). Прив'язка Σέρβιον до Нижньої Паннонії (регіон заболоченого межиріччя Сави, Драви та Дунаю) однозначно локалізує цей пункт у дунайсько-паннонському ареалі (сучасна Північна Сербія / Срем / Східна Хорватія) ще у II ст. н. е. Зафіксований Птолемеєм Сербіон став тим топографічним та етнонімічним субстратом, на який у VI–VII ст. наклалася міграційна хвиля північних слов'ян (з Полісько-Карпатського ареалу), закріпивши за собою назву серби.

Наведені цитати Таціта та Йордана точно передають римсько-візантійський стереотип сприйняття варварського ареалу між Дністром, Тисою та Дунаєм як нетривіального ландшафту (заплави, болота, праліси), який слугував природним захистом для слов'янських автохтонів. Тому наша ідея про те, що «серби» – це початково екзоетнонім для жителів болотистих низин (Паннонії), перегукується із загальною тенденцією ранньосередньовічного найменування племен за типом ландшафту (як-от дреговичі / драговити, деревляни, поляни, северяни).

 Шваби та самбії: від опису середовища мешкання до шляхетного переосмислення

В історії етимології нерідкі випадки, коли племена отримували свої назви не від самоназви (автоетноніма), а від сусідів, які описували географічне середовище їхнього проживання.

Наприклад, етнонім «шваби» (Suebi, Schwaben) початково виник як екзоетнонім (*swēbaz), наданий сусідніми племенами для позначення населення, що займало болотисті, низинні або заплавні території вздовж басейнів річок (у регіонах із великою кількістю боліт, маршів та запливних лук), зокрема в регіонах Північно-Західної Німеччини (нижній течії Ельби) чи Балтійського узбережжя (Mare Suebicum), де і  фіксуються ранні свевські племена (за Тацітом та Цезарем). Сусіди маркували їх саме за цим середовищем існування.  В основі етимології етноніму лежить прагерманський корінь *swamm- / *swamp- «волога земля, болото, губчастий ґрунт» (пор. англ. swamp, нім. Schwamm, Sumpf, нід. zomp «болото») < *swammaz / *swampuz «волога, губчаста, болотиста земля» < пра-і.-є. *swombh- «губчастий», «пористий», «деревний гриб»,). Правомірність полягає в тому, що початкова форма мала формант із носовим приголосним або губним звуком (наприклад, *Swamb- або *Swam-), де внаслідок редукції або фонетичної адаптації сусідніми діалектами (чи римськими хроністами, які сприймали латинізоване Suebi) носовий елемент був втрачений (Swamb- > Swab- / Sueb-).

Звісно, жоден народ не любить називати себе принизливим або суто маргінальним «болотяники» (особливо коли племінний союз міцнішає і виходить на політичну арену). Зовнішнє прізвисько потребувало внутрішнього шляхетного переосмислення. З плином часу, коли первинна прив'язка до болотного ландшафту стерлася (наприклад, через міграцію або осушення / зміну ареалу), форма *Swab- / *Sueb- у самій мові племені була природно зіставлена з найважливішим архетиповим індоєвропейським коренем *swe- «свій». У свідомості самого племені назва «шваби / свеви» перетворилася з топографічної характеристики на фундаментальний маркер соціо-політичної ідентичності – «Свої», «Вільні», «Ті, хто належать до нашого роду» (на противагу «чужинцям» чи галлам / римлянам). Це ж сталося й з інваріантом означення жителів скандинавських боліт та озер (дв.-сканд.  Svía «свеї / шведи» на основі прагерм. займенника *swihô «свої»).

Аналогічно відбулося й переосмислення екзоетноніму «српь/серби» на основі праслов'янського *sьrbъ «союзник, співродич» < «той, хто ссе одне молоко» (пор. рос. сербать, серб. србати).

Схожі прецеденти переосмислення добре відомі в історії: етнонім «бербери» (від грец. barbaroi «чужинці, ті, що лопочуть») самі бербери переосмислили через самоназву Imazighen «вільні люди». Багато племінних назв, що починалися як образливі прізвиська від сусідів (наприклад, «апачі» – з мови зуні «вороги», «гуцули» – з мови волохів «розбійники»), згодом засвоювалися носіями й набували шляхетного внутрішнього звучання. Таким чином, наявна двоетапна модель: зовнішній ландшафтний екзоетнонім («болотяники») > внутрішня реінтерпретація і міфологізація («свої / вільні»). Це повністю знімає суперечність між «географічним» походженням та пізнішим самосприйняттям швабів та сербів.

Також гармонійно вписується в цю ландшафтно-семантичну модель зіставлення з балтською Самбією (історичний регіон у Прусії, Калінінградський півострів), оскільки спирається як на гідрографічний характер регіону, так і на збережену носову фонетику. Самбійський півострів історично оточений Балтійським морем, Курською та Калінінградською (Віслінською) затоками з величезними масивами заболочених запливних низин, торфовищ та маршів. Назва прусського племені самбів (Sambi) та самого регіону у балтському мовознавстві часто пов'язується саме з водою та вологістю: литовське samšas, samšynas «мох, мохове болото», лит. samanos «мох», прусськ. samis «земля, оброблюваний ґрунт / сира земля» < праіндоєвропейський корінь *sam- / *sem- «земля», «волога земля», «темний/грузний ґрунт». На відміну від латинізованого Suebi, у назві Самбія / Sambia / Sambi повністю збережено губний носовий сонант [m], що є прямим містком до прагерманського та балтського гідронімічного пласту (*Sam- / *Samb > *Swam- / *Swamp-). Залучення Самбії демонструє існування цілого балто-германсько-слов'янського ареального поясу екзоетнонімів та топонімів, сформованих за болотним (торфовим/моховим) принципом. У цій системі Самбія постає як ідеальний балтський когнат, який зберігає первинний носовий резонатор (Sam-b-), що підтверджує існування єдиної північноєвропейської концепції найменування народів за приморсько-болотистим ландшафтом їхнього розселення.

Індоарійський ареал ландшафтних (болотяно-заплавних) етнонімів

У давньоіндоарійському (ведійському та санскритському) контексті існує абсолютно чіткий і структурно аналогічний пласт, де племінні назви, гідроними та ландшафтні маркери вологості/боліт переплітаються з екзоетнонімами та соціо-політичною самоідентифікацією.

Одною з найяскравіших індоарійських паралелей є потужне ведійське плем'я шальвів (Śalva / Śālva), яке згадується у «Шатапатха-брахмані» та «Махабгараті». Корінь śal- / śāla- у дравідійському субстраті та ранньому санскриті пов'язаний із водяною рослинністю (очеретом, осокою) та мокрими заплавами. Назва племені первинно позначала «тичиночників», «очеретяників» або «людей із заплавних лук» (регіон Раджастхану та Пенджабу, який у давнину мав зовсім інший, запливний гідрорежим). Також у ведійському корпусі зафіксовано низку племінних та регіональних груп, чиї назви виводяться безпосередньо від болотного або лісового середовища: сарпати (Śārpāta) < śarpa / śara «очерет», «водяна трава» (буквально: «ті, що живуть у заростях очерету / на болотах»). Це прямо перегукується з розглянутим  вище sorb / sørpe / swamp. Племінне об'єднання Найміша (Naimiṣāranya) та його сакральна територія, чия назва виводиться від nimna- «низина», «болотиста заглибина», «заплава».

Процес реінтерпретації (коли зовнішнє «нечисте» прізвисько переосмислюється або табуюється) у давній Індії працював із дзеркальною точністю: осілі ведійські арії називали племена, що жили в непрохідних хащах та джунглях (зокрема у заболочених дельтах річок), маргінальним терміном Mleccha «Млечха» («ті, що белькочуть», «дикуни з боліт/хащ»). Ті племена, які згодом інтегрувалися у варнову систему (наприклад, через інститут вратьїв – ведійських кочовиків), виводили свої родоводи від міфічних царів-предків (наприклад, від династії Пуру чи Ану), повністю витісняючи первинну ландшафтну чи субстратну назву шляхетним санскритським самовизначенням (ārya «благородний», «свій»).

Слово Vraja (Врадж) у ранніх ведійських текстах позначало «загорожу для худоби на вологих пасовищах / заплаву», а населення цих земель маркувалося за ландшафтною ознакою. Згодом, у пуранічну добу, поняття Vraja втратило побутово-ландшафтне значення і перетворилося на вищий сакральний топонім (батьківщина Кришни) та шляхетну самоназву місцевих родів.

Класичне ведійське плем'я куру (Kuru), яке створило ядро ведійської цивілізації (Панчала-Куру), традиційно розглядається через шляхетні санскритські етимології. Проте в палеоетимології висувається субстратна/ландшафтна гіпотеза: регіон Курукшетра розташовувався у межиріччі Сарасваті та Ямуни – у давнину це була грандіозна запливна, заболочена дельта з багатими вологими пасовищами. Корінь етноніму зіставляють із австроазійським (мунда) або дравідійським kur- / kar- «болото», «чорна/сира земля», «водяна низина». Згодом у ведійській традиції назва Kuru була повністю сакралізована і зв'язана з іменем міфічного царя-предка Куру (від санскр. kṛ «робити, творити», тобто «творці», «діячі»).

Етнонім нішада (Niṣāda) позначав тубільні лісові та річкові племена, які мешкали вздовж заболочених берегів Ґанґу та Віндеї. Етноніи вважається складеним словом від праіндоєвропейського / санскритського ni- «вниз», «низина» + sad- «сидіти», «перебувати» і первинним його значенням було «мешканці низин», «ті, хто осів у запливних болотних хащах». Для осілих аріїв це був типовий екзоетнонім із відтінком маргінальності (мисливці та рибалки з боліт), який згодом знайшов своє місце в епічній матриці («Махабгарата»), де царем нішадів постає шляхетний Наля.

У «Ріґведі» (RV 3.53.14) згадується загадкове плем'я кіката (Kīkaṭa), яке проживало у заболочених низинах Маґадхи (сучасний Бігар). Маґадха до її освоєння являла собою суцільні сезонні розливи Ґанґу та її приток з непрохідними багнами. Більшість сходознавців (зокрема Майкл Вітцель) визначають Kīkaṭa як не-індоарійський (австроазійський чи протодравідський) екзоетнонім, що описував людей із «мокрої / неокультуреної землі /  трясовини»». У пізніших Пуранах назва Kīkaṭa була переосмислена як сакральний топонім, пов'язаний із місцем народження Будди та священними центрами паломництва.

Плем'я Pauṇḍra / Puṇḍra (пундра) мешкало у дельті Ґанґу (сучасна Бенгалія – регіон із найбільшими у світі мангровими болотами та запливними низинами Sundarbans). Слово puṇḍra в санскриті означає як «водяну лілію / очерет», так і «червону цукрову тростину» (рослину, яка росте виключно у вологому, болотистому ґрунті). Етнонім виник як ландшафтно-господарський екзоетнонім – «збирачі водяних лілій / культиватори тростини з багонь». Згодом від цього етноніма виникла назва давньоіндійської держави Пундравардгана, а самі Пундри у генеалогіях «Харівамші» були виведені від шляхетного царя Балі.

Таким чином, уіндоарійський ареал функціонував за тією ж палеоетимологічною моделлю, що й балто-германо-слов'янський:

Ландшафтний маркер (заплава / очерет / низина > Зовнішній екзоетнонім > Сакралізація та шляхетна реінтерпретація.

Початкові екзоетноніми слов'ян

Даний підхід дає можливість мпробувати виявити екзоетнонім для праслов'ян Полісся («Болотяної автохтонії» або праслов'янської «білої плями» періоду зубрицької (I-II ст. н. е.) / київської (III-V ст. н. е.) археологічних культур). У античних, візантійських та германських джерелах ростежується кілька ланцюжків екзоетнонімів, якими сусідні народи (греки, римляни, германці та балти) маркували автохтонів поліських боліт та пралісів до їхнього масштабного розселення у V-VI ст.

Найдавнішим і найширшим зовнішнім загальногерманським та римським екзоетнонімом для праслов'ян Полісся були венеди (Venedi / Winedas) (Пліній Старший, Таціт, Птолемей, пізніше Йордан). Поряд із класичним виводом від праіндоєвропейського *wen- «любити», «свої», у палеолінгвістиці існує потужна ландшафтна гіпотеза, яка пов'язує цей корінь із водяним середовищем: пракельтське та кельто-ілірійське *wen- / *went- «болото», «вологе місце», «річка» (пор. кельт. Venta, гідроніми Winn, Wena). Для західних та південних сусідів Venedi були буквально «людьми з заболочених низин / з води». Германці зберегли цей ландшафтний екзоетнонім у формі Wenden / Winden, яким протягом усього Середньовіччя називали саме слов'янських сусідів, що жили у низинах та межиріччях.

Геродот у своїй «Історії» (кн. IV), описуючи племена на північ від Скіфії (територія Сучасного Полісся та Верхнього Подніпров'я), зафіксував два ключові екзоетноніми - будини і неври.

Геродот прямо зазначає, що країна будинів (Βουδῖνοι, Boudinoi) повністю вкрита густими лісами, а посередині знаходиться велике озеро та заболочена місцевість з очеретом («...в їхній країні є велике озеро і болото, вкрите очеретом»). Тому етнонім співставляють з праіндоєвропейським коренем *bhudh- / *boudh- «дно», «глибина», «заплава», «багно»; пор. санскр. budhna-, дв.-ірл. bodun, укр. бодли / бодня / буда у значенні низинного поселення). 

Інший етнонім, згаданий Геродотом. – це неври (Νευροί, Neuroi). Поліська низина з її весняними розливами Прип'яті та Горині робила населення цього регіону в очах південних сусідів «тими, хто живе в затопленій / зануреній землі». Етнонім зіставляється з балтським та праслов'янським коренем *nur- / *nyr- «пірнати», «занурюватися», «мокра/затоплена земля» (пор. укр. ниряти, Зануря, гідроніми Нура, Нурець). Сам гідронім (озеро) Пінського Полісся Невль / Нево (як і, зокрема, давня назва Ладозького озера – Нево та ріки Нева) походить від балтського чи праслов'янського кореня *nev- / *nyr- «мокре місце», «затоплювана низина».

Коли у VI ст. праслов'яни вийшли з Поліського осередку, візантійські автори (Прокопій Кесарійський, Йордан) зафіксували власний екзоетнонім – склавіни. Поряд із виводом від «слово / слава», у славістиці (зокрема працях, що розглядають гідронімічний субстрат) існує реконструкція кореня *sklev- / *sklav- / *klev-, що містить праіранський та праслов'янський корінь зі значенням «омивати», «заплава», «текти» (пор. грец. klyzo «омиваю, затоплюю», лит. šlaviti «вмивати / чистити»). Готський історик Йордан прямо описує мешкання склавинів через їхній природний захист: «...hi paludes silvasque pro civitatibus habent» («вони мають болота і ліси замість міст»). Екзоетнонім склавини у цьому контексті початково функціонував як «люди із болотних заплав».

Клавдій Птолемей (II ст. н. е.) у переліку народів Сарматії поруч із венедами згадує плем'я ставанів (Σταυανοί, Stavanoi), що на основі праслов'янського та балтського *stav- «став», «стояча вода», «запруда» мало початкове значення як «озерники / ті, що живуть на стоячій воді», тобто це прямий ландшафтний екзоетнонім для поліщуків-автохтонів – «мешканці ставів та непрохідних стоячих вод».

Таким чином, для праслов'янського населення Поліської «білої плями» допочату експансії V-VI ст. існувала суцільна ізоглоса зовнішніх ландшафтних прізвиськ: незалежно від того, як самі автохтони називали свої роди, сусіди (греки, германці, римляни) систематично маркували їх через водне середовище – як «болотяників» (Budini), «затоплених» (Neuri), «людей з мокроти» (Venedi) та «озерників» (Stavanoi).

Проте на Балканах (зокрема на Пелопоннесі у районі хребта Тайгет, а також у Македонії та Паннонії) у VII-IX ст. зафіксоване слов'янське плем'я езерітів / озеріатів (грец. Ὀζεριᾶται, Ἐζερεῖται у візантійських джерелах, зокрема в праці Костянтина Багрянородного «Про управління імперією»). Його пояснюють як «мешканці озер / озеряни» (праслов.*ezero / *ozero «озеро» + формант -іати / -іти (-atai / -itai) є стандартною грецькою адаптацією слов'янського суфікса належності *-яни: озеряни > озеричі > озеріати).

«Повість временних літ» прямо пояснює походження етноніму поліських дреговичів від ландшафтного середовища –«мешканці трясовин / драговин»: «А друзіи сѣдоша межи Припѣтью и Двиною и прозвашася дреговичи, зане сѣдоша на дрягвѣ» (праслов. *dregv- / *dreg- «болото», «трясовина», «драговина», «хлюпаюча»). Серцевина ареалу дреговичів – межиріччя Прип'яті та Березини, якраз центральна частина поліських болотяних драгв. Але під час слов'янського розселення VI-VII ст. частина цього поліського етнічного масиву просунулася далеко на південь і осіла в Македонії (поблизу Солуня/Фессалонік) та Фракії. Візантійські пам'ятки (зокрема «Чудеса святого Димитрія») називають їх драгувітами (Dragouvitoi / Dragovitae). Грецька форма Δραγουβιταί точно передає праслов'янське *dregviti / *dragoviti (з характерною для південнослов'янських діалектів метатезою плавного: дрег- > драг-). У болгарській, македонській та сербській мовах корінь драговина / драгва / драгно досі означає «багнисте місце, заболочений яр, трясовину» (пор. укр. драговина, драговинний).

Наявність племені озеріатів та драговітів на Балканах показує, що при розселенні слов'ян із Поліського осередку (V-VII ст.) не лише отримували екзоетноніми від сусідів (як-от венеди чи склавини), але й виносили власні автоетноніми-самоназви, сформовані на Поліссі. Прийшовши на нові території (у Македонію чи Фракію), вони або обирали подібні заболочені ландшафти (заплави річок Вардар, Струма), або зберігали давню родову назву Драгувіти / Дреговичі як пам'ять про свою прабатьківщину – Поліську Драговину.  Це підтверджує, що назви на кшталт Ставани, Озеряни (Озеріати), Дреговичі (Драгувати), Деревляни чи Поляни належать до найдавнішого пласту слов'янських ландшафтних авто- та екзоетнонімів, які супроводжували слов'янську міграцію по всій Європі.

***

Отже, важливим елементом палеоетимологічної матриці є соціокультурний механізм реінтерпретації. Жодне плем'я, зміцнюючи свій військово-політичний статус, не зберігає зовнішнє принизливе прізвисько у його первинному побутовому значенні.

Етап екзоетноніма: сусіди називають плем'я за ландшафтом («ті, що живуть у мокроті/низині»).

Фонетична адаптація: первинний гідрографічний корінь стирається або фонетично спрощується (наприклад, втрата носового сонанта: *Swamb- > *Swab- / Sueb-).

Етап шляхетної самоназви: gлем'я народно-етимологічно переосмислює назву у власній мові. Так, германське Suebi природно зіставляється з індоєвропейським *swe- («свій», «вільний», «наш народ»).

Аналогічний шлях пройшли індоарійські Куру (від субстратного kur- «сира земля, заплава», що перетворилося на шляхетне «творці / діячі») та слов'янські об'єднання, де ландшафтна прив'язка трансформувалася у сакралізовану родову ідентичність.

Заболочена автохтонія Полісся та прилеглих низин виявилася не маргінальною периферією, а генетичним і лінгвістичним кодом Європи. Ландшафт сформував мову, мова закарбувала ландшафт у племінних назвах, а колонізаційні хвилі V-VII ст. рознесли цю «болотяну топоніміку» від Балтики до Середземномор'я, перетворивши прізвиська давніх поліщуків на славетні етноніми європейських народів.