Після смерті галицького князя Ігоря-Івана Ростиславича Галич переймає і робить в 1141 р. столицею його двоюрідний брат Володимирко Володарович, внук Ростислава, зять угорського короля Коломана. Вірогідно, що вигнав халісіїв князь Роман, батько Данила Галицького, бо його дії літописець порівнює з тим, як Володимир Мономах вигнав іноплемінників з Русі та з Дону аж у Абхазію, наводячи легенду про євшан-зілля. Власне після слів про жорстокість Романа у хроніках пробіл, аналогічний пробілу після обіцянки розповісти про заснування Галича.
Візантійський імператор та історик Констянтин Багрянородний розповів у своєму творі "Про управління імперією" про громадянську війну в Хазарському каганаті, що на той час контролював все Поволжя, Північний Кавказ та Лівобережжя Дніпра. Ця громадянська війна закінчилася втечею на захід, у причорноморські степи, а потім - на Прикарпаття якоїсь "народності" на ім'я кавари.
Вчені вважають, що "кавар" - це західнохазарська вимова імені "хвар", "ховар" - самоназви іраномовних хорезмійців-вогнепоклонників (свого часу запрошених хазарськими каганами із території теперішнього Узбекистану на терени Хазарії), яка у вимові сарматського племені алан (їхні прямі спадкоємці - осетини) набула вигляду "хвал", "ховал", "хал". В цій вимові у формі "халісії" нащадки каварів зафіксовані писемними джерелами в ХІ ст. на тереторії Угорщини як особливий народ, про який, з одного боку, повідомляється Іоанном Киннамом, що "… вони одного сповідання з персами", тобто вогнепоклонники, а з другої - що вони "… управлялися законами Мойсеєвими, та й то не зовсім зрозумілими" (як відомо, державною релігією Хазарії був іудаїзм зі значними язичницькими вкрапленнями).
В угорських хроніках ХІІІ ст. збереглося передання про хорезмійську генеалогію короля угорців Самуїла Аби (1041 - 1044 рр.), вихідця з каварської аристократії. Рід його виводиться від братів Еда та Едумера, синів володаря гуннів Атілли (Хаби) від хорезмійської принцеси. Угорщина, як відомо, досі називає себе Гунгарією (землею гуннів). В угорських хроніках ХІІІ ст. Симеона Кезаї події часів Атілли (V ст.), та його сина Едумера, який переселився в Угорщину, віднесені до VІІІ ст., а заселення гуннами Угорщини - до часу, який відповідає часові переселення хорезмійців-халісіїв (каварів) із Хазарії до Галичини. Власне халісіїв запросив в Угорщину князь Таксоні (володарював у 946 - 972 рр.). Вчений Зекі Валіді Тоган вважає, що слово "халіс" / "кавар" означає "білий", "чистий", і є північноіранським діалектним варіантом літературного слова "хаурват" чи "харват". Як відомо, білий колір - це колір "жрецький", ним виражається сильне значення священності, причетності до божественного. Він же був неодмінним атрибутом іраномовних вогнепоклонників-зороастрійців, означав касту жерців-охоронців священних вогнищ (у тюркській традиції ця каста називалася "саклаг" чи "саклав", від дієслова "сакламак" - "берегти", "охороняти", і власне від цього слова О. Пріцак виводить етнонім "склавіни", sclavus на означення слов'ян). Не дивно, що у значенні "харват" як "охоронець, вартовий" даний термін зберігся як у іранців, так і балканських слов'ян (назва держави - Хорватія, так і назви етносу білих хорватів, які населяли Придністровські землі до їх приєднання до Київської Русі князем Володимиром в 991-992 рр.).
В цьому сенсі відкривається дещо інша можливість витлумачення походження імені Галичини (від халісіїв) та свідчення давньоруських літописів, що на її теренах жили "білі хорвати".
Львів'янин Петро Сіреджук у праці "Як і коли заселялося Прикарпаття?" зазначає, що Галич вперше згадується під 1113 роком. А у "Літописі Руському" - під 1140 роком, коли у ньому княжив Володимир Володаревич, внук Ростислава, перемишльського князя та угорської принцеси Ілони (Ілонки, Олени, Ланки), доньки короля Бели. У жилах останньої текла кров хорезмійців - халісіїв і родовий маєток її, як вважає краєзнавець Степан Пушик, було у селі Ланчин, яке існує досі. Ланка була законною претенденткою на Тмутаракань - територію Західної Хазарії, землі халісіїв-каварів, і її чоловік, як вище зазначалося, був навіть певний час там князем. Але це загрожувало відродженням Хазарського каганату, і тому Візантія підступно підсилає у 1067 році до Ростислава вбивцю. Малолітні його сини - Рюрик, Володар і Василько - опинилися під опікою великого князя київського Ізяслава Ярославича, правнука руйнівника Хазарії Святослава Завойовника, а їхню матір, Ілону-Ланку вигнали з Русі - вона вийшла заміж за хорватського (!) короля Дмитрія Звонимира.
Хазарські іудеї зробили ставку на Володаря Ростиславича. Тому його суперник, якого підтримувала Візантія, Олег Святославович скинув Володаря з Тмутараканського столу, у 1083 році вирізав усіх хазарських зверхників. Володарь зі своїми братами осів у Перемишлі, де зібрав військо та розпочав затяжну війну, запросивши на свій бік і половецькі орди. Зокрема, у 1092 році Василько, князь теребовлянський, як плату за підтримку, сприяє спустошливому походові половців на Польщу, а наступного року половці на ріках Стугна і Желянь двічі розбили об'єднані сили Всеволодовичів, ворогів Ростиславичів. З літопису ми знаємо оповідь про те, як у Любечі Всеволодовичі клялися перед Ростиславичами на хресті про мир та дружбу, а потім підступно осліпили Василька Ростиславича, теребовлянського князя…
У 1104 році доньку Володаря Ростиславича Ірину було видано заміж за Ісаака, сина візантійського імператора Олексія І Комнина, хоча дружиною ворога Ростиславичів - Святополка Ізяславича - була Варвара, дочка цього ж імператора. По смерті великого князя Святополка новий київський князь Володимир Всеволодович Мономах одружив свого сина Романа з другою дочкою Володаря Ростиславича, таким чином маючи намір встановити єдність династії Рюриковичів. Можливо, що на знак цієї єдності, на перехресті шляхів, і було закладено фортецю біля Галичиної могили (на місці колишнього стійбища каварів-халісіїв).
Відповідно син Володимира Мономаха та зять Володаря Ростиславича сідає на стіл у Володимирі-Волинському. Але не минає і року, як 15 серпня 1118 року він помирає і володарем Волині стає його брат Андрій, який здійснює каральну експедицію проти поляків, на той час союзників Ростиславичів, та садить у Червені свого власного намісника Фому Ратиборича, що означає відторгнення земель у Ростиславичів.
У відповідь Володарь і Василько укладають союз із Ярославом Святополковичем, закликають угорців, поляків та чехів і здійснюють похід на Волинь.
Зустрівшись з Ярославом, Святополковичем, поляки виявили для себе, що цей князь у майбутньому може виявитися більшою загрозою для Польщі, ніж волинський князь Андрій - і з двох зол обирають менше: польські найманці підступно вбивають Ярослава під стінами Володимир-Волинського. Ідея Ростиславичів зробити його волинським князем зазнає краху. У 1124 році Володарь і Василько вмирають "наглою смертю" (Рюрик помер ще в 1092 році).
Після них починається нова ера боротьби династій за панування заходом Русі, де вже провідну роль відіграє Галич.
Син Володаря Ростиславича Володимирко взяв шлюб із Софією, дочкою угорського короля Коломана і після смерті галицького князя Івана-Ігоря Васильковича в 1141 р. захоплює Галич. Сином Володимирка та угорської принцеси і був Ярослав Осмомисл…
Галицький краєзнавець Степан Пушик вважає, що похід Ігоря Святославича, оспіваний у "Слові о полку…", мав на меті повернути землі Західної (Білої) Хазарії - Тмутаракань прямим нащадкам Ростиславичів. а саме - своїй дружині Євфросинії Ярославні, дочці Ярослава Осмомисла, та її рідному братові Володимиру, князеві-ізгою ("шпільману"), у чернецтві - Даниїлу, авторові "Моління Даниїла Заточеника" та самого "Слова о полку…". Свого часу він довго проживав у своїх родичів на дунайському кордоні Угорщини та Німеччини. І що цікаво, саме в тому регіоні і у той же час було записано знамениту "Пісню про Нібелунгів", розповідаючу про предка легендарних халісіїв-каварів гуннського володаря Аттілу. Чи не знайомство перебуваючого під домашнім арештом Ярославича з автором пісні про Нібелунгів надихнуло його написати "Слово о полку" "новими словами", а не за традиційними, прийнятними й на Русі, настановами легендарного кельтського філіда Бояна (Bohainne), пропагандиста віри в сонцесяйного Дагда (Дажбога)?
Може, у Галичиній могилі похований каварський (халіський) князь Холдін чи Халчин, відомий у європейських епосах як соратник легендарного короля Артура? Цього Холдіна (Халчина) традиція прямо називає королем рутенів (а Рутенією, як відомо, католицький світ іменує не лише Русь - Україну, а саме Галицьку Русь). І поряд з Холдіном згадується якийсь "кравчий" (тобто незнатного походження) Кай, намісник андекавів. Чи не наш це Кий, сучасник історичного Артура, князь антів-києвлян, князівське походження якого піддавалося сумніву? Кельтська версія має право на найбільше існування ще й тому, що від назви кельтського племені боїв, які населяли сучасну Чехію, досі ця країна називається Богемією, а також від цього ж племені походить назва Баварія - "(територія, яку германці) успадкували від боїв". Також з цим етносом дослідники співставляють назву української етнографічної групи "бойки". З назвою Галичина перегукується епічна країна кельтських переказів про Святий Грааль Галахія (Gallacye). У згадку від неї походить, як стверджують валлійські перекази, назва сучасного Уельсу (Wales < Galys), що означає "окраїна, відокремлена територія" [Мэлори Т. Смерть Артура / Отв.ред. В.М. Жирмунский, Б.И. Пурышев. - М.: Наука, 1974. - С. 850].
Чи забув літописець свою обіцянку розповісти про Галичину могилу та заснування Галича? Чи ми просто не зрозуміли його і відповідь проступає між рядками?
- Княже! Ти вже на Галичиній могилі посидів єси, отож, і в Галичі ти княжив єси! - насміялися галичани з Мстислава Ярославича Німого і змусили повернутися його у Пересопницю, що на Рівненщині.
Якщо кельтський епос, записаний Гальфрідом Монмутським у "Історії бритів", тільки згадує рутенського короля Холдіна, то видається за можливе пояснити його на основі давньогерманських даних (готи-германці свого часу заселяли величезні простори Волині, Поділля та Прикарпаття, так і землі наступних халісіїв-хорезмійців - Північне Приазов'я). По-германськи "гальдр" означає "закляття", і відповідно до фонетичних законів, що діють у межах індо-європейської мовної сім'ї (до якої належать і хорезмійці-халісії), воно тотожне слов'янському "галич".
А творцем чародійних заклять, володарем магічних письмен - рун був бог Одін, син Бора. Він, як свідить еддична пісня "Промови Високого", - божественний тлумач-"тул", він провіщує з "престолу тула", який називається Глідскьяльв. У назві престолу присутнє германське слово "глід" - "могила", а друге слово, "кьяльв", одного кореня з англійським clever "розумний", "вдатний". Тобто Глідскьяльв - "Могила Розумного". І стоїть цей престол у срібній будівлі Глядсхейм чи Валяскьяльв.
Але хто цей "Розумний"?
В інших місцях германських язичницьких текстів довідуємося, що Одін радиться з головою мудреця-велетня Міміра, який був таємничим господарем джерела мудрості, що витікає з коренів світового дерева Іггдрасиль ("Кінь Жахливого"). За право напитися з цього джерела Одін віддав Мімірові своє око.
Але безпосередньо витікає Мімірове джерело мудрості із захованого в корінні дерева золотого рогу (золотий ріг вважається міфологами за прообраз святої чаші Грааль), володарем якого був бог Хеймдаль (його ім'я перегукується зі згаданою нами назвою палацу - Глядсхейм), син Одіна. Він - прабатько всіх людей, а земний його образ - воїн Ріг. "Пісня про Ріга" називає його вартовим (згадаймо вищенаведене значення слова "харват"!) богів, а людей - його внуками. У образі "найсвітлішого із псів" (пес як антонім вовка) від жінки на ім'я "Матір" він мав сина Ярла, якого навчив письму - рунам, дав в якості титулу своє ім'я "Ріг" та землі предків у спадок. Ярл - Ріг (Ярило?) , син Хеймдаля - Ріга (Дажьбога?), одружився на Ерні (Яринa?), донці Херсира (Хорса?), і був батьком дванадцятьох синів. Молодший з них - Кон - був навчений рунам та отримав право називатися Рігом. Потім Кон-Ріг переміг диких витязів Данна (Дон) та Данпа (Дніпро), одружився на дочці Данпа Дані і став таким могутнім, що від його імені утворився титул короля "конунг", що у вимові слов'ян набув вигляду "князь" або "ксьондз".
Цілком можливо, що як Володимир-Волинський був заснований на землях Волині, назва котрої явно перегукується з легендарною країною кельтського епосу Авалон ("Яблунева"), так і Галичина була для германців східним, древнім "сакральним топосом (місцем)", де колись на могилі Розумного - Глідскьяльв - пророкував і володарював богами та людьми (спільними предками германців, кельтів та балто-слов'ян) могутній Одін. Згадаймо, що античні греки біля легендарної Трої розташовували гору Іда, на якій певний час "сидів" та пророкував Зевс-громовержець, а потім здійснив свій знаменитий суд Паріс.
Отже, в переказі про Галичину могилу маємо типологічну тотожність уявлень у межах індоєвропейської традиції про існування біля міста могили-гори, "сакрального топосу", "сидіння" на якому надає легітимності правителю міста. Безумовно, що стосовно Галичиної могили відбулося накладання різних уявлень та фактів, а також незрозуміла уже слов'янам германська назва зазнала "народноетимологічного випрямлення" у бік сучасних їм халісіїв - "білих", які, до того ж, напевно, перетворили Галичину могилу на якийсь час у місце ритуального поклоніння священному вогню (т.з. "атропатена"). Після відходу халісіїв-каварів в Угорщину уявлення про сакральність Галичиної могили залишилося у тубільних слов'ян, що, зрештою, спонукало до розростання біля неї княжого городища з назвою Галич.
Комментариев нет:
Отправить комментарий