Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно до апостола: "якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду" (Іо. 21:22). Саме прощання Іоанна з сучасниками відмічає таємничу містерію: він лягає живим у могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це, то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою.
По суті в цьому уявленні про безсмертя Іоанн перейняв естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха.
Якщо його батько був взятий живим на небо, то син прославився довгим життям (969 років), боровся зі злими духами шеддім (аккад. "шеду"), а народна етимологія його імені - умертвляючий мечем". Згідно з апокрифами, Мафусаїл дійшов до "межі землі", щоб довідатися від свого батька Єноха про м а й б у т н і й потоп і про спасіння свого внука Ноя ("Книга Єноха", 111 - 112; "Мідрааш Агада"), що співставляє його з шумеро - месопотамським героєм Гільгамешем, котрий, після довгих мандрів, довідується в райській місцині від першопредка УтНапіштіма про м и н у л и й потоп і врятування людства. Смерть Мафусаїла наступила перед самим потопом (Буття 5:27; 7:6), що, згідно з "Агадою", був відстрочений на сім днів у зв'язку із жалобою за Мафусаїлом.
Греки мали уявлення про фрігійського (в Анатолії) царя Наннака чи Аннака, який знав, що після його смерті буде потопом знищене людство і прожив під горювання декількох поколінь більше 300 років. Після смерті Наннака почався т.зв. "Девкаліонів потоп". Ім'я Наннак чи Аннак ми співставляємо з шумеро-месопотамськими "аннунаками" - "сіменем князя" Енкі, бога мудрості (аналог біблійного Єноха, ім'я якого означає "вчитель"), та з мешканцями священного міста Ніппура. Останній після загибелі людства було відбудовано богами "на горі небес і землі" Дуку, а їх царем став бог Вавілону Мардук. Аннунаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими охоронцями від злих духів.
Християни вірять, що Мафусаїл повинен з'явитися у числі "семи великих пророків" (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із "сімома мудрецями", які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме - мури шумерського міста Урука, якими, через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих поневірянь, Гільгамеш.
Отже, проступає з пітьми історіософський принцип "відкриття - подія - закриття": Мафусаїл довідується про майбутній потоп - здійснення Потопу - Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100 - х рр. до н.е. мури Уруку - цивілізація Міста ("Земного Граду") - з'явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього царство земне замінить Царство Христа на землі тривалістю у "тисячу років" (Об. 20:4). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство - хіліазм (по-грецьки) або мілленаризм (на латині), від слова "тисяча". Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов'язані найпопулярніші на Русі апокрифи.
З початком ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як про царство пресвітера Іоанна. Воно вважається заснованим послідовниками апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії. Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з Габали переказ про царя - священника Іоанна, царство якого розташоване за Персією, а всі піддані - християни. Ці дані Оттон повідомив папі Євгенію ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем - священником зацікавив його лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист Іоанну ("Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico Indorum regi, sacerdoti sanctissimo"), з яким Філіпп і відбуває з Венеції. З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas) пресвітера Іоанна до візантийського імператора Мануїла Комнина, де перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче "трьома Індіями", амазоками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю, колись полонених Навуходоносором.
"Я - Иоанн, царь и поп, над царями царь; под моей властью три тысячи триста царей. Я поборник православной веры Христовой. Царство же мое таково: в одну сторону нужно идти десять месяцев, а до другой дойти невозможно, потому что там небо с землею встречается...Есть в моем царстве птица феникс... Посреди же моего царства течет из рая река Эдем, в той же реке добывают драгоценные камни ...Помимо же всего прочего , есть у нас песчаное море, оно никогда не стоит на одном месте ... и из этого моря в нашу землю текут многие реки, в которых водиться вкусная рыба; в стороне от этого моря, в трех днях пути, находятся высокие горы, с которых течет каменная река... В близи от этой реки, на растоянии одного дня пути, есть пустынные высокие горы... Есть у меня в иной стране звезда именем Лувияарь... Двор у меня таков: пять дней надо идти вокруг двора моего; в нем много палат золотых, серебряных и деревянных, изнутри украшенных, как небо звездами, и покрытых золотом... А еще у меня лежат мощи апостола Фомы... А во дворце моем сто пятдесят церквей; одни сотворены Богом, а другие человеческими руками" . Тут слід зазначити, що у творі "Фізіолог" у "Слові і сказанні про звірів та птахів" говориться, що птах фенікс мешкає біля Індії, в "Сонячному місті" (вважається, що тут мається на увазі Єгипет і Геліополь). Раз у п'ятсот років б'є в било ієрей Сонячного міста і цей птах іде вдо ієрея і входить до церкви, де перетворюється на попіл. На другий день на місці попелу з'являється мала пташка, яка через два дні стає зрілою. Ії цілує ієрей і вона йде на своє місце на ліванських кедрах . В палаці Іоанна знаходиться чарівний камінь кармакаул, "господин всем камением драгим, в нощи же светит, аки огонь горит".
Згідно з "Парсифалем" Вольфрама фон Ешенбаха (пісня ХУІ, вірші 1073 - 1077), діва - охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real "істинна кров (Ісуса)"> sangreal > Saint graal / sankgreal ) , яка пов'язана з єдинорогом, Репанс де Шуа (Шой) від брата Парсифаля Фейрефіса стала матір'ю "царя - священника":
Когда же в Индию прибыла.
Судьба ей сына подарила,
Его священником Иоанном звали.
Поздней то имя переняли
Все правившие там цари.
Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парсифаля був "рицар з лебедем" Лоенгрін. Він рятує від наклепу "душу християнської Європи" - Ельзу Брабантську, стає її мужем, але зрештою повертається у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur "Гора Спаса" ) (повість Конрада Вюрцбургського "Рицар з лебедем"; анонімна поема "Лоенгрін", 1290 р.). Відповідно пресвітеру Іоанну призначалася роль спасителя "тіла християнської Європи" від поневолення маврами.
Згідно з традицією про сам переказ про Грааль, Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо та написана язичником Флегетаном з "роду Соломона". Останній був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля. Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив розповідь про предків героя Грааля Парсифаля.
Альбрехт фон Шарфенберг (ХІІІ ст.) продовжив розповідь фон Ешенбаха "Тітурель" (ім'я хранителя Грааля) у своїй власній поемі "Новий Тітурель", яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга ІІІ. гл. 40 - 41).Апофеозом поеми стає перенесення замку Грааля Монсальват у Індію на молитовне прохання Парсифаля та пресвітера Іоанна. Через це Тітурель, який 500 років був охоронцем Грааля, в райському спокої помирає. Начебто, Парсифаль десять років був царем Індії під іменем Іоанна. Але через те, що в тузі за сином помирає мати Парсифаля, він змушений віддати владу превітеру Іоанну. За іншою легендою, романський цар Мануель (тобто візантійський імператор Мануїл Комнин) прибуває у царство Іоанна та залишається жити у цій країні. Старофранцузький роман про Грааль "La Queste del Saint Graal" розповідає, що Парсефаль (Персеваль) та Галахад (Галаад) перевозять чашу Грааля у східну країну Саррасу, у "духовний замок" - "palais spirituel", де надалі поховані і самі герої поеми. Також у романі "Grand St.Graal" чаша переноситься у східну країну з Британії. Іспанський переказ розповідає про те, як святий Грааль був врятований від полчищ Люцифера його охоронницею Есклармондою в глибоких надрах гір, а сама вона перетворюється на голубку та відлітає в гори Азії.
Відповідно всі пошуки Грааля рицарями Артурівського циклу приречені на поразку, а надалі, як вважає Р. Вагнер, пошуки Грааля замінилися пошуком скарбу Нібелунгів і далі - гробу Господнього в Ієрусалимі.
М. Реріх співставляє переказ про чашу Грааль з легендою в "Джатаці" про чашу Будди, що зберігалася буддистами в монастирі в Пешаварі (Пурушаіурі), яку в 400 р. бачив ще китайський мандрівник Фа Сієн. За його описами, вона була з переважаючим чорним кольором каменя мугаванн і дуже були помітні лінії країв чотирьох чаш, що увійшли в неї. За даними іншого мандрівника, Сюан-Цзана чаші вже на 630 р. не було у Пешаварі, а перенесена була десь у Персію або Карашахр. Тут вона "зникла" і начебто буде знову явлена з настанням "ери Шамбали". Перси називали її чашою Джамшида (тобто першолюдини Йїми) .
Як свідчить єпископ Акки Жак де Вітрі у листі від 18 квітня 1221 р. до папи Гонорія ІІІ , справжнім іменем цього індійського царя Іоанна було Давид, в той час як в народі він іменувався "священником (пресвітером) Іоанном". Проте й ім'я Давид видається не власним, бо інформатори одразу ж конкретизують: "Будучи наймолодшим серед своїх братів, подібно до Давида, святого царя Ізраїлю, він був звеличений над всіма та коронований на царство волею Провидіння".
Він також наділений епітетами "молот для язичників" та "викорінювач вчення невірного Магомета та його закону". У нього - три війська. Одне з них він спрямував у країну Колаф, підвласну братові султана Єгипту, інше - до Багдада, а третє - до столиці Курдистану Мосула, котру європейці середньовіччя ототожнювали з Ніневією. "... І вже стоїть він на відстані не більше 15 днів шляху від Антіохії та поспішає прийти в Землю Обітовану, щоб побачити Гріб Господній та відновити Святу державу. Але раніше він намірений, якщо на те буде воля Божа, в ім'я Христа підкорити країну султана Іконія, Калафію і Дамаск, а також всі розташовані між ними землі, щоб не залишати позаду себе жодного ворога". Те ж саме свідчив про "індійських християн, які називаються грузинами" невідомий рицар - хрестоносець у листі до архієпископа Безаносона: "... Їх цар благородний, йому 16 років, за силою та доброчинністю схожий до Александра, але тільки не по вірі ... Цей юнак везе із собою останки своєї матері, могутньої цариці Тамари, котра при житті дала обітницю здійснити паломництво до Ієрусалиму і просила свого сина у випадку її смерті привезти її останки до Гроба Господнього. Син зважив на прохання матері, хоче виконати дану нею обітницю і доставити її тіло у Святе місто, чи то за згодою або всупереч волі язичників". Начебто це прибуття в Ієрусалим повинно відбутися на свято Пасхи 3 квітня 1222 року.
Дослідники вважають, що тут наклався спогад хрестоносів початку ХІІІ ст. про героїчну боротьбу грузинського царя Давида ІУ Будівничого, який у битві біля Дідгорі 15 серпня 1121 р. розгромив мусульман. У війську Давида була і тисяча франкських рицарів - тамплієрів. Внучка Давида цариця Тамара правила в 1184 - 1212 рр., а її син Георгій ІУ Лаша (1212 - 1223) домовився з канцлером князівства хрестоносців Антіохія Галтерієм про допомогу у боротьбі з ісламом. Але цьому завадило вторгнення в Грузію монголів Чінгіз-хана. Сестра Георгія ІУ і наступна цариця Грузії Русудан у листі до Гонорія ІІІ повідомила про причини неможливості виконати братом обіцяної допомоги та просила допомоги у боротьбі проти цих "замаскованих християн", "єдиновірців" християн, бо в них на знаменах - косий білий хрест (тобто білий сокіл монголів). Зокрема, начебто, за даними "Libro del Conoscimiento" ("Книги пізнання", 1345 - 1350 рр.) гербом превітера Іоанна був чорний хрест (його кінці - у вигляді квітки лотоса) на білому фоні з двома золотими єпископськими жезлами по боках.
Папа Гонорій ІІІ у листі до всіх архієпископів Франції розповідав, з посиланням на кардинала Пелагія, про те , що "... з-за океану ... цар Давид, який названий священником Іоанном, богобоязливий чоловік, вторгся зі збройними силами в Персію і після перемоги над перським султаном зайняв та підкорив всю країну за 24 дні ...Звідти він просунувся ... на відстань всього 10 днів шляху від ... Багдада. Під такою загрозою султан Халапії, родич братів султанів Дамаску і Вавілону, наказав повернути свої війська, кинуті на християнську армію, що облягала Дамієтту, проти вищеназваного царя... Далі у листах рицарів - тамплієрів можна прочитати, що саме цей цар Давид підкорив у країнах Сходу біля Персії одне царство з 300 містами, не рахуючи фортець та таборів, та інше царство, в котрому крім 300 замків, є ще 66 рік і котре розділене на 40 частин, та зібрав 100 тисяч воїнів... До того ж повідомлялося, що в його війську 40 царів і 60 архієпископів та єпископів... Коли цар Давид та його війська почули, що впала Дамієтта (5 листопада 1219 р., - О.Г.), вони повернули через морські острови, бо так їм було більш зручно, а всі слухи, котрі про них поширювалися раніше, припинилися" . Тут слід зазначити, що папа Гонорій ІІІ чітко розрізняє грузин і царство Давида-Іоанна.
Вважається, що співвіднеслося царство "царя - священника Іоанна" з відомим європейцям фактом наявності представників єресі, засудженої на соборі в Ефесі (431 р.), - християн - несторіан (кераїтів; quos Nestoriana haeresis ab ecclesia separavit) у Центральній Азії (доктрина Несторія була прийнята "Церквою Сходу" на двох соборах - в 486 та 497 рр.), які пізніше зайняли важливе місце в імперії Чингизідів. В Ірані збереглося передання, за яким пресвітер Іоанн визнав зверхність Чінгіз-хана, а його прямим спадкоємцем був вождь племені гараї (тобто кераїтів) Ісхак-хан Кара-татар. В 1211 р. хіджри він на шляху в Індію побудував у провінції Рех (Ріх) місто Торбете-Хейдаріе ("Могила Хейдара") довкола гробниці засновника суфійського ордену хейдаритів сеїда Котб ад-Діна Туні Мусаві Хейдара (пом. у 618 р. хіджри) з родини шостого імама Абдаллаха ібн Муси ібн Джафара. У боротьбі за владу у Мешхеді Ісхак-хан зазнав поразки і був страчений.
Також слід додати, що у листах францисканського монаха Монте-Корвіно, пекінського архієпископа, датованих 1305 - 06 рр., згадується несторіанський цар Індії Георгій, котрого також називають індійським пресвітером Іоанном. Про нього ж говорить в описі своїх подорожей Марко Поло (гл. LXXIV), котрий вважав Георгія шостм царем від часу пресвітера Іоанна. Також у популярному описі мандрів Іоганна Мондевіля (1356 р.) зображувалося могутнє царство Іоанна далеко на сході, біля раю. А Іоганн Гесе у "Ітінераріусі" (1489 р.) владу царя - священника Іоанна поширює "до найдальших меж землі", в тому числі і земний рай, що знаходиться на вершині гори Едем, настільки крутої, що сходження на неї неможливе. Ввечері, при заході сонця, на горі видно прозору стіну раю (льодовик?). Тут - острів блаженних, "Корінь Раю" (Radix Paradisi). Старообрядець - інок Марк описує свою подорож через Сибір та пустелю Гобі до перебуваючого біля раю посеред океану "Опонського государства", де збереглося древнє благочестя та православний уклад. Цю країну він і вважав Біловоддям. "Бог наполняет сие место" .
Як пише все в тому ж листі до французьких архієпископів папа Гонорій ІІІ, "... В цьому ж році повідомили, що цей цар Давид або, як вважають інші, його син прийшов вже в Команію (тобто Куманію, половецькі степи, - О.Г.), що лежить за Венгрією, на руській землі. Там він опустошив деякі язичеські землі, особливо в Команії, і протягом п'яти місяців вів жорстоку війну. Він умертвив багато тисяч руських, що вчинили йому спротив, а також деяке число язичників на Прутанісі (ріка Прут, - О.Г.) та зруйнував велике місто Торнакс, або Орнарію (Судак? - О.Г.), куди їздять купці з далеких країн... Деякі навіть повідомляли, що це не християни і не сарацини ..".
Також у західно-європейському творі ХІІІ ст. "Relatio de Davido rege Tartarorum christiano" розповідається про походи Давида - Чінгізхана проти Катаю (Китаю), Індії та Месопотамії.
В грудні 1248 р. в гавань Кіренію на Кіпрі від монгольського воєначальника - християнина Ільчікадая (Ершікадая), намісника Персії та Вірменії, прибули посли Давид і Марк з листом до французького короля Людовіка ІХ Святого (1226 - 1270) і вручили його кіпрському королеві Генріху. У листі зокрема говорилося: "... у слові Божому нема жодного розрізнення між латинським, грецьким, вірменським, несторіанським та яковитським віросповіданнями та всіма іншими, що поклоняються хрестові, бо в нас всі вони єдині. А тому просимо ми, щоб всесяючий володар не робив між ними різниці, щоб проявив він співстраждання до всіх християн...". Начебто усно посли намісника повідомили, що мати теперішнього царя Ріотхана (Гуюка ?) - християнка і є дочкою володаря, якого називають священником Іоанном("Annales St. Rudberti Salisburgensis") . Вважається, що тут мова йде про старшу жінку Гуюк-хана Огул-Кайміш, яка правила після смерті чоловіка в квітні 1249 р. За свідченнями Рашида-ад-Діна, вона багато часу проводила з шаманами і була зайнята "вигадками та небелицями". Проте, думається, посольство і свідчення послів мало іншу мету. Намісник в Персії Ільчікадай шукав тилу у наступній бороьбі за великоханський престол, бо був приналежний до партії , яку очолив воєначальник Мунке і якого, через його матір - християнку Соркуктані-бегі, підтримувало все хистиянське населення Орди. Зрештою, саме він став великим ханом і розправився з ріднею попереднього великого хана. Проте сам хан проявляв більш ніж високу толерантність у питанні віросповідання. Як описує Віллем Рубрук, хан наказав послідовниам всіх представлених при його дворі релігій молитися своїм богам про припинення жахливої бурі. Аналогічно чинив його наступник Хубілай, який сказав Марко Поло: "Чотири пророки, котрим моляться і котрих шанують у світі. Християни говорять, що бог їх Ісус Христос, сарацини - Мухаммед, іудеї - Мойсей, ідолопоклонники - Согомом-баркан (Шакьямуні-бурхан), перший бог ідолів. Я молюся і шаную всіх чотирьох, щоб той з них, хто на небі старший воістину, допомагав мені". Проте, що цікаво, військово-політична легенда про царя - священника Іоанна таки зреалізувалася. Після того, як у 1254 р. у ставку хана в Каракорумі прибув сам цар Вірменії Етум (Хайтон) ІІ (1224 - 1268), де він був прийнятий з усіма почестями, під ноги монгольської кінноти впали основні твердині ісламу - Багдад (10 лютого 1258 р.) та Дамаск (березень 1260 р.). Але у битві біля Айн-Джалуте (3 вересня 1260 р.) єгипетський султан здобув перемогу, а потім розгромив саму Вірменію.
Проте, думається, говорячи про Царство пресвітера Іоанна, по-перше, що на увазі малося царство, перебуваюче не стільки на Сході, в Азії , а за ісламським світом. А по-друге, про царство Давида - Іоанна повідомляють власне ті, хто перебував у полоні в Єгипті, звідки, як "цінний дар" потрапили до царя Давида - Іоанна, який їх звільнив та відіслав у Антіохію. За допомогою наступних християнських полонених - благородного Бельваценсіса, його брата віконта Беллімона, Іоанна Арцейса, Одо Кастельона, Андре Еспуаса та кількох рицарів - тамплієрів та іоаннітів з "Дому німців" - єгипетський султан спробував досягти миру з Давидом - Іоанном . Свідчення про прихід Іоанна пов'язані у джерелах із вищезгаданою боротьбою хрестоносців в 1218 - 1222 р. у північному Єгипті довкола приморського міста Дамієтти (Oliver, Historia Damiatina, cap. 33; Radulphus de Coggeshale, Chronicon Anglicanum; Chronica Alberici monachi trium fontium ad annum 1221).
Як відомо, власне за мусульманськими землями, але у глибинах Африки, за Єгиптом, у Нубії існували могутні християнські монофізитські держави - Нобатія (столиця Фарас), Мокурія (Стара Донгола), Алоа чи Алодія (Соба). Зокрема, в 745 р. нубійські християни вторглися під проводом царя Сірака у Єгипет для захисту Александрійського монофізитського патріарха та дійшли до самого Каїра, подолавши більше тисячі кілометрів долиною Нілу. Намісник Єгипту Абд ель-Мелек ібн Муса був змушений піддатися силі християн і випустити патріарха. Аж до ІХ ст. Нубія була могутньою, що арабам не вдавалося підкорити її, а цар Нубії вважався покровителем Александрії. Найпопулярнішим у нубійців був єпископ Пахорасу Іоанн, який помер у 1006 р. Всі наступні єпископи Нубії називали себе в офіційній титулатурі його учнями (пор.: "пресвітер Іоанн", що дивно, не іменується патріархом чи єпископом). Саме у часі хрестових походів, коли європейці вважали, що їм назустріч, у спину ісламу, вдарить могутнє військо "пресвітера Іоанна", у 1171 р. нубійська армія знову вторглася у Єгипет і захопила Асуан. Брат ворога хрестоносців курда Саладина (Салах-ад-Дина) за наказом арабського халіфа розгромив нубійську армію і вторгся у територію супротивника, та згодом араби змушені були на століття відмовитися від боротьби з Нубією. Тільки в 1323 р. панування християнських царів Нубії закінчилося, але царство Алоа протрималося до 1504 р.
Саме в часі хрестових походів через вірменських (а вірменська Кілікія з її могутнім флотом на Середземномор'ї виступала союзником хрестоносців) та єгипетських купців - монофізитів учні єпископа Іоанна і могли укласти угоду з християнським Заходом про спільну боротьбу з ворогом Христа - ісламом.
Підтвердження нашій версії знаходимо саме у свідченні путівника монахів - домініканців для подорожі в Ефіопію: у місті Шауа (Шоа) "...живе священник Іоанн ... Священник Іоанн зимою править на своєму троні в Хаамері, літом же живе і править в Шауа. Цей володар носить ім'я Давид. Він володарює над 13 царями ". Також за словами вищезгаданої "Libro del Conoscimiento" ("Книги пізнання", 1345 - 1350 рр.) цар - священник Іоанн володарює в Грасіоні, столиці царства Ардеселіб ("Слуга хреста"). Він - патріарх Нубії та Ефіопії. Також домініканський монах Іордан в 1321 р. писав з Індії (!) про ефіопського негуса як про того, "quem vos vocatis presbiterum Johannem" (кого ви вважаєте священником Іоанном). Аналогічно папа Євгеній ІУ ще в 1439 р. у спеціальному посланні іменував ефіопського імператора "превітером Іоанном" (Presbytero Johanni imperatori Aethiopum)".
Комментариев нет:
Отправить комментарий