будівничої правлячої касти.
Дмитро ДОНЦОВ
Основним законом демократії вважається рівність можливостей. Люди повинні бути забезпечені суспільством рівними можливостями, щоб виразити свою геніальність або тупість, процвітати або бідувати. Цей закон прагне реалізувати будь-яке суспільство, що претендує на справедливість. Але виконання його є нереальним. Не може бути рівних можливостей для нерівних особистостей: якщо планку ставлять на середню висоту, то для низькорослих це вже неподолана межа, зумовлена природою їхніх геніальних задатків. Програму освіти, як знаємо, завжди розраховують на середніх людей, але вона недоступна для слабких. Якщо суспільство буде розраховувати на слабших, то воно деградує та вимре. Такі закони природи та процесуального розвитку.
Існує погляд, за яким генетична нерівність – це прерогатива природи, але соціальної рівності можна досягти. Так народилася філософія неможливого. Протягом століть ми спостерігаємо як запановує у Європі та Америці тенденція розвитку від суспільства, з чітким поділом на раси і касти, до суспільства з більш відкритою кастовою та расово-національною структурою. Здавалося б, що ідея людської рівності стає всезагальною доктриною та знаходить можливістьи реалізації. Зокрема, здійснювалося створення комуністичних суспільств, але все це закінчувалося плачевно. Схожі організації існують і досі – де-які кібуци в Ізраїлі, общини бахаї чи католиків “теології визволення” в Латинській Америці тощо.
Рівність неможлива у праці та її результатах, бо всі люди різняться генетично за своїми спосібностями, але рівність повністю досягається шляхом перерозподілу суспільного продукту. Звідси народжується соціалізм тоталітарного типу з філософією посередностей, які завжди складають більшість популяції. Демократія, що завойована у боротьбі за рівність (егалітаризм), дуже швидко трансформується у охлократію (“владу натовпу”), а свобода – у рабство. Змучившись від безпорядків, що породжуються рівністю та демократією, народ примириться з сильною владою та покличе на поміч диктатора – “варяга” (наприклад, португало-галісієць Франко в Іспанії, корсіканець Наполеон у Франції, австрієць Шікльгрубер у Німеччині, грузин Джугашвілі у Росії, німець Маннергайм у Фінляндії тощо), який і здійснить передачу влади до рук олігархії.
Проти вчень демократії з ентузіазмом та переконаністю пророка повстав англійський філософ Герберт Спенсер, могила якого тепер якраз навпроти могили Маркса. Спенсер передбачав загрозу рабства у встановленні колективістської держави. Його соціобіологічні ідеї розвивав Фрідріх Ніцше та один з основоположників цієї науки І. Мєчніков, який у своїй книзі “Етюди оптимізму” (“Собр.соч.”, т. 16, 1964) цитує з Ніцше: “Соціалізм – фанатичний молодший брат деспотизму, вже майже вимерлого, від якого він прагне отримати спадок: його зусилля, отже, в найглибшій суті реакційні. Соціалізм прагне до настільки повної влади держави, якою деспотизм ніколи не володів: він навіть перевищує все, що існувало у минулі часи, бо він працює заради повного знищення особистості. Остання уявляється йому недосволеною примхою природи і повинна бути спрямована перетворенням її в орган, корисний для общини”. Хіба не з цим самим криком звертався до людства у своїй праці “Що таке поступ ?” Іван Франко?!
Вірно оцінюючи передбачення попередників про небезпеку зосередження влади комуною, І. Мечніков, соратник Луї Пастера, робить висновок, що “колективізм найрізноманітніших відтінків виявляється неспроможним узгоджувати вирішення завдань суспільного життя зі збереженням достатньої повноти особистості”.
Комуністи стверджують, що Маркс негативно оцінював “казармовий комунізм”. Але практика, яка за тим же марксизмом, є критерієм істини, заперечила можливість штучної рівності, “комуністичного суспільства”. Як писав Іван Єфремов у “Годині Бика”, цей експеримент закінчився “мурашиним лжесоціалізмом”.
Теза рівності привела до антитези таким шляхом, який не міг передбачити Маркс. Здійснення принципу рівних можливостей приведе до зміни соціальних класів, які базуються на походженні, генетичній диференціації, тобто до ще більш стійких соціальних підрозділів.
Становлення нової еліти зумовлене ще й тим фактом, що в ХVІІІ ст. старі генетичні елітарні класи поступово розпадалися (приблизно вік життя яких складає 4,7 століть), бо кожен з родичів на боковій лінії починав жити своїм самостійним життям, використовуючи можливості економічного розвитку та переваги територіальної роззосередженості. Дрібні клани (трайби) перетворилися у величезні конгломерати, що привело до масового переселення з сіл у міста та розвитку промислової цивілізації. Боротьба за існування між особистостями у таких суспільствах загострюється на шкоду інтересам популяції. Такі суспільства – це маса (охломос, плебс) людей, які без особливих достоїнств і які хочуть і користуватися досягненнями культури, але не хочуть і не вміють їх створювати.
Як довів відомий соціобіолог Юрій Новоженов, внаслідок пожадань Духу Черні запановує ієрархія, на чолі якої буде стояти одна особистість (в Росії – Володимир Путін, в Україні – Віктор Янукович). Надалі, отримавши від плебсу легітимність, боротьба стане непотрібною, бо ж спричинює хаос та нетривкість і породжує страх. Ієрархічна адміністративна система організовує порядок влади, але вносить безпорядок у економіку, бо боротьба і відбір сильніших у цій системі залежить лише від соціально-політичних здібностей, а не біогенетичних. Дисонанс політичної єдності та економічної кризи (його першим “дзвоником” був фінансовий крах, що призвів до падіння у Росії уряду Сергія Кірієнка, а в Україні - майбутній крах Національного банку та перехід влади до військових) приведе до краху всієї духовної та матеріальної культури даної системи “доганяючого ринку”.
Комментариев нет:
Отправить комментарий