Олег Гуцуляк: Концепція Альбера Камю про цивілізацію Середземноморського духу і концепт України як її Чорноморської "затоки" / Albert Camus's concept of the civilization of the Mediterranean spirit and the concept of Ukraine as its Black Sea "bay"

Досліджено концепцію «середземноморського духу» А. Камю як альтернативу ідеологіям «безміру». Україну представлено як «затоку» цієї цивілізації, що через античну матрицю Причорномор’я реалізує «полуденну думку» та віталістичний бунт за свободу і міру проти тоталітарного нігілізму.

Ключові слова: Альбер Камю, Середземноморська цивілізація, Україна, Понтійський центр, полуденна думка, віталізм, бунт, міра.

The project explores A. Camus’s concept of the "Mediterranean spirit" as an alternative to ideologies of "excess". Ukraine is defined as a "gulf" of this civilization, rooted in the Black Sea’s ancient matrix, embodying "solar thought" and a vitalistic rebellion for freedom and limit against totalitarian nihilism.

Keywords: Albert Camus, Mediterranean civilization, Ukraine, Pontic center, midday thought, vitalism, rebellion, measure.

 Для Альбера Камю «Середземноморська цивілізація» (або «середземноморська думка» — la pensée de midi) була не просто географічним поняттям, а потужною філософською та етичною альтернативою ідеологіям сучасної йому Європи.

Це бачення він найповніше сформулював у своїх ранніх есе («Літо», «Виворіт і лице», «Шлюбні бенкети») та в кульмінаційній праці «Бунтівна людина» (1951).

1. Суть концепції: Міра проти Безміру

Головний конфлікт, який описує Камю — це протистояння Середземноморської міри (mesure) та Північного безміру (démesure). 

Північна ідеологія (Німеччина, СРСР): Камю критикував німецьку філософію історії (Гегеля, Маркса), яку він називав «ідеологіями туману». На його думку, вони занадто зосереджені на майбутньому, на абстрактних ідеях та «історичній необхідності», заради яких можна приносити в жертву живих людей.

Середземноморська думка: Це сонячна, «полуденна» філософія, що базується на давньогрецькому ідеалі гармонії. Вона визнає межі людських можливостей. Камю вірив, що клімат і ландшафт формують мораль. Середземномор’я вчить мудрості через обмеженість ресурсів і вічність стихій.

2. Ключові характеристики Середземноморського духу (the Mediterranean Spirit)

А. Сонячний гуманізм

Для Камю Середземномор’я — це край, де природа (сонце, море, небо) домінує над історією. В той час як Європа «хвора на історію», то середземноморська людина живе «тут і зараз». Це філософія насолоди життям попри його абсурдність.

Світло сонця (Solaire) висвітлює речі такими, як вони є, не залишаючи місця для містифікацій та політичного «туману».

Апологія тілесності: Смак плодів, запах полину, відчуття солі на шкірі — це справжня реальність, на противагу «паперовій» реальності бюрократії.

Б. Життя в гармонії з природою

Камю вважав, що північні ідеології намагаються підкорити природу і змінити світ силою. Натомість середземноморський дух передбачає споглядання та прийняття світу таким, яким він є. Щастя — це «проста злагода між людиною та її життям».

В. Бунт без терору

У книзі «Бунтівна людина» він стверджує, що справжній бунт має бути «середземноморським» — тобто він має зупинятися там, де починається насильство над іншою людиною. «Ми обираємо Елладу та міру... Середземноморська думка — це та, що не зрікається ні природи, ні розуму».

3. Чому це важливо сьогодні?

Камю пропонував Середземномор'я як ліки від нігілізму та тоталітаризму.

Проти фанатизму: Міра вчить нас, що жодна ідея не варта того, щоб ставати абсолютом.

Проти відчаю: Споглядання краси моря та сонця дає сили продовжувати боротьбу навіть у найтемніші часи (як це робить доктор Ріє у романі «Чума»).

Олег Гуцуляк: Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності / Education and Science as the Forge of Meso-Eurasian (Scythian-Sarmatian-Cossack-Ukrainian) Subjectivity

 Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

1. Зміна освітньої парадигми: Від "Слухняного гвинтика" до "Відповідального лідера"

Освіта в мезоєвразійському контексті має базуватися на принципі активного Чину.

Скасування "зрівнялівки": Замість придушення «найрозумніших», школа має створювати для них простір максимального виклику.

Командна суб’єктність: Навчальний процес будується не лише на індивідуальних тестах, а на проєктній роботі (козацький "гурт"), де результат «Ми» залежить від того, наскільки ефективно «найрозумніший» зміг організувати та посилити інших.

Виховання гідності: Учень набуває статусу та поваги не за оцінки, а за реальний внесок у розвиток шкільної чи місцевої громади.

2. Наука як "Інтелектуальна Варта"

Наука в цій моделі перестає бути "вежею зі слонової кістки" (європейський академізм) або інструментом державної пропаганди (євразійство). Вона стає інструментом виживання та експансії спільноти.

Прикладний інтелект: Наукові розробки мають бути інтегровані в реальний сектор (безпека, екологія, технології). Бути вченим — це бути «найрозумнішим», чий розум стає щитом або мечем для «Ми».

Наукові кластери як сучасні "Січі": Створення автономних науково-технологічних хабів, де панує внутрішня демократія, але зовнішня ціль — посилення держави-спільноти.

3. Механізм запобігання "Відтоку мізків" (Brain Drain)

Головна небезпека для «найрозумнішого» в євразійській системі — відчуття непотрібності, що веде до еміграції. Мезоєвразійська модель вирішує це через соціальний статус: : Ми не просто платимо інтелектуалу зарплату, ми надаємо йому Гідність та Вплив. У системі «Ти і ми — разом!», науковець чи інженер отримує право вирішального голосу в стратегічних питаннях спільноти. Його інтелект стає його капіталом у "спільному сейфі".

Олег Гуцуляк: Москали как Аракчеевский эксперимент по созданию военно-земледельческого сословия / Muscovites as Arakcheev's experiment in creating a military-agricultural class

Известно, что свои реформы П.А. Столыпин (1862-1911) реализировал экономическими методами и стремился не разрушить крестьянскую общину («мир»), в которой крестьяне после отмены крепосничества в России в 1861 г. низведены до состояния государственных рабов, а параллельно с ней создать новый класс крестьян – полноправных собственников земли как опору капиталистического строя («каждый домохозяин, владеющий землёй на общинном праве, может во всякое время требовать укрепления за собой в личную собственность причитающейся ему части из означенной земли», – говорилось в указе от 9 ноября 1906 г. «О дополнении некоторых постановлений действующего закона, касающихся крестьянского землевладения и землепользования»), а также решить проблему малоземелья и скученности, обеспечить из общин отток излишнего (наиболее активного) населения для освоения сибирских пространств и т.д. Ходатайства о закреплении земли в частную собственность были поданы членами более чем 6 млн домохозяйств из существовавших 13,5 млн. Из них выделились из общины и получили землю (суммарно 25,2 млн десятин – 21,2 % от общего количества надельных земель) в единоличную собственность около 1,5 миллионов (10,6 % от общего числа). Из 3 млн крестьян, переселившихся на выделенные им правительством в частную собственность земли в Сибирь, 18 % вернулись обратно и соответственно 82 % остались на новых местах. Помещичьи хозяйства утратили былую хозяйственную значимость. Крестьяне в 1916 г. засевали (на собственной и арендуемой земле) 89,3 % земель и владели 94 % сельскохозяйственных животных. Сам П.А. Столыпин предполагал, что все задуманные им реформы будут осуществлены комплексно (а не только в части аграрной реформы) и дадут максимальный эффект в долгосрочной перспективе: «Дайте государству 20 лет покоя внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России», – говорил он в интервью одной из газет, описывая проводимые реформы, главной целью которых, с его слов, являлось создание класса мелких землевладельцев, что должно было привести к процветанию страны. Но реформы П.А. Столыпина не были завершены полностью вследствие первой мировой войны, а затем гражданской войны и установлением советской власти.

В сталинском учебнике по истории ВКП(б) деятельность П.А. Столыпина была подана в самых тёмных тонах. Утверждалось, что его реформы привели к «обезземеливанию крестьян, ограблению общинной земли кулаками, разбойничьим набегам жандармов и полицейских, царских провокаторов и черносотенных громил на рабочий класс». Советский историк Арон Аврех отмечал, что экономические реформы Столыпина совершенно не соответствовали потребностям государства, так как не решали глубинных противоречий режима. Носившая безусловно прогрессивный характер аграрная реформа, даже в случае её полного успеха, не могла обеспечить достаточный уровень прогресса для конкурентоспособной борьбы с великими державами за сохранение позиций и выживание. Главной ошибкой столыпинских реформ А. Аврех считал убеждение, что сначала надо обеспечить экономические условия, после чего уже осуществлять реформы демократические. Между тем отказ от проведения политических реформ приводил к росту в стране недовольства и революционных настроений.

Но у столыпинских реформ был предшественник, который также не реализовался…

***

Классиками-основоположниками украинской литературы  Е. Гребинкой, И. Котляревским, Г. Квиткой-Основьяненком зафиксирована попытка царской администрации в Украине реализовать проект превращения украинца-казака не столько в малоросса (т.е. ментально и политически самоопределяющего себя как южную часть единого «русского народа»), сколько в некую «парсуну» – «москаля», когда с начала XIX в. на территории Слободско-Украинской, Херсонской, Екатеринославской и других губерний формируется субэтническая группа, тесно связанная, с одной стороны, с военной машиной империи, а с другой – с исконным земледельческим занятием (попавшие под рекрутный набор сразу же освобождались из крепостной зависимости, а после срочной службы пополняли ряды «вольных хлебопашцев»), т.е. формируется военно-земледельческое сословие, которое своими силами могло бы содержать и комплектовать постоянную  армию без отягощения бюджета страны и численность армии сохранялась бы на уровне военного времени (остальное население страны освобождалось от расходов на ее содержание).

Соотнесение понятия «москаль» с северным соседом имеет более позднее происхождение, собственно с конца ХІХ в. (до этого бытовало  в украинской среде определение «кацап»  татарского происхождения, букв. «мясник»).

Идеальное воплощение проект «москализации» приобрел в практике организации военных поселений («аракчеевщина») [Мельгунов С.П. Военные поселения // Отечественная война и русское общество: юб. изд. 1812-1912.— М., 1912. – Т. 7 / А.К.Дживелегов, С.П.Мельгунов, В.И.Пичета. — С.209-221].

Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації / Aratta: from the "golden age" to degradation

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).

Олег Гуцуляк: Горизонтальна (дво-) та вертикальна (три-) функціональна система у праіндоєвропейців / Oleg Gutsulyak: Horizontal (two-) and vertical (three-) functional system in Proto-Indo-Europeans

 Носії культури ямних могил (названа так через практику поховання шанованих померлих у глибоких ямах, а над могилами еліти споруджували ще й кургани, тому іноді її називають «ямно-курганною культурою»; традиційно її представники визначаються як «Ямна культурно-історична спільність / область» з територіально-локальними культурами ямно-курганного типу з причин різного етно-культурного субстрату) бл. 3000 рр. до н. е. постали як кочові скотарі з груп культур мезо-неолітичних понто-каспійських популяцій (з генетичною домішкою землеробів Ірану та мисливців і збирачів Кавказу), що залишили  після  себе могильники Маріупольського типу та прабатьківщиною яких була Репинська археологічна культура (3800-3300 рр. до н. е.) Заволжжя і Зауралля [Іванова, Нікітін, 2020, с. 18, 21, 23] – землеробів глибоких річкових долин (вирощуючи зерно та домашню худобу). 

Вони залишли важку працю рільників та невдячне добування їжі у холодних сибірських лісах, тобто стали першими, хто покинув землеробство на користь виключно скотарства (спочатку тваринництва як розведення дрібної худоби – овець, кіз, коней, а вже пізніше – крупної). Худоба стала для них основним джерелом їжі (мясні та молочні продукти), одежі, транспорту (суто кочове господарство, щоб повноцінно харчуватися приплодом та у своїй кількість худоби не спадало, повинно мати на 1 людину щонайменше 10 баранів/кіз і 5 коней/корів). Вони перші винайшли вози, в яких запрягалися воли, що дозволяло переміщувати своє майно по степу. Володіли вони мідними та бронзовими знаряддями. Зрештою, великі стада волів (кастрованих биків), що покірно і повільно просувалися степовими дорогами, забезпечували власників їжею (м’ясом) та засобами (роги, шкура). «... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей (наприклад, аж жо кінця другої світової війни у регіоні Українських Карпат горяни-гуцули, які в основному випасали на полонинах овець, завжди були значно багатшими у порівнянні з «долинянами» – мешкаючими у Низинному Прикарпатті покутянами-рільниками, – О.Г.). Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів – в учасників обрядово-театралізованих дійств, – О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-союзи, – О.Г.)» [Залізняк, 1996, с. 186].

Олег Гуцуляк: Победа Трампа - это Реванш Саурона. Падет ли Нуменор? / Oleg Gutsulyak, Ph.D.: Trump's Victory Is Sauron's Revenge. Will Numenor Fall?

 По существу, в лице Дональда Трампа, внука немецких (баварских) иммигрантов, континентальная Германия берет реванш над Англо-Саксонским миром после того, как она была разгромлена военной силой и «взята в плен» Англо-Саксонской «Океанией».

Но теперь реваншисты решили достигнуть своих целей не «жесткой силой», а «мягкой» (поучились у Китая!). И бьют ею по врагу не «ближнему» (Британия и зависимая от неё Европа), как это имело место во второй мировой войне, а сразу по «дальнему» (США). Благо, по их мнению, этому содействует текущий кризис неолиберального капиталистического порядка.

Цель реваншистов – деконструировать сложившееся состояние вещей (поражение Третьего Рейха и глобальное доминирование США) и реконструировать его в нужном для своего господства направлении, а именно – «…господстве «политики над экономикой» – в том смысле, что капитал преодолевает всякую необходимость свободного рынка и конкуренции, превращая государство в инструмент своей экспансии… Демократическое государство, с его ложным формальным равенством сильных и слабых сменит Gov-corp – корпорация, иерархически управляемая менеджерами, которые получили абсолютную власть благодаря естественному отбору» [Будрайтскис И: Путинизм как фашизм. Почему и для чего необходимо сказать это сегодня // Сигма. – 2022. – 4.10. – https://syg.ma/@ilya-budraitskis/putinizm-kak-fashizm-pochiemu-i-dlia-chiegho-nieobkhodimo-skazat-eto-sieghodnia].

Для реализации своего плана реваншисты используют две тактики «культурной революции»: 

1) не-экстремистскую по форме как внедрение с помощью апелляции к позиции здравого смысла («критического мышления») необходимых взглядов, идей, норм и ценностей в умы и поведение обывателей (сформулированную Антонио Грамши как «культурная гегемония»), и 

2) экстремистскую по форме как «Огонь по штабам!» (чистка управленческой элиты, журналистской, экспертной и профессорской среды; массовые студенческие выступления против неугодных;  перманентно реализуемая в Китае со времен Мао Цзедуна).

«Культурная революция справа» предполагает борьбу с «глубинным государством» («дип-стейтом»; якобы в США существуют скоординированная группа или группы не избираемых государственных служащих, влияющих на государственную политику без оглядки на демократически избранное руководство),  антимиграционную политику, «риджионализм», МАГА, соперничество с носителями либерально-демократических и католических ценностей, скепсис относительно «гражданского общества», принижение ценности политических институтов, разочарование в результатах внешних военных операций (Вьетнам, Ирак, Афганистан, Сомали, Йемен) и в борьбе с оборотом наркотиков и проч. 

Одновременно попускается «культурная революция слева» со всеми её показательными эксцессами (права коренных народов, гендерная и ювенальная политика, социальная медицина «ObamaCare», левая профессура и травля правой, «культура отмены», ЛГБТ+, БЛМ и проч.). 

Последним реваншисты вызывавают возмущение и тревожность у супермассы «глубинного народа» («глубинариата»), чтобы он, соответственно, в результате болезненного процесса отшатнулся от явленого ему образа «Политического Врага» (а в массовой культуре представленого как Нежить, Неживой-Немёртвый, Вампир, Зомби, Вурдалак, Чужой, пожирающий не только плоть, но и душу) и качнулся в нужную для реваншистов сторону – выступил антагонистом существующего в США (и на всем Западе) состояния вещей.