Щиро вдячний за відзначення мого скромного внеску в науково-просвітницьку діяльність (з нагоди 150-річчя НТШ)!

 Щиро вдячний Голові міста Івано-Франківська Руслан Марцінків за відзначення мого скромного внеску в науково-просвітницьку діяльність (з нагоди 150-річчя НТШ)!

Філософ Олег Гуцуляк: Україна є «затокою» великої Східно-Середземноморської геокультури

Філософ Олег Гуцуляк: Україна є «затокою» великої Східно-Середземноморської геокультури // Вісник – Αγγελιαφορος : щорічний українсько-грецький альманах. - 2023. – 11.12. – https://visnyk-aggeliaforos.ukrgrdumka.gr/2023/12/філософ-олег-гуцуляк-україна-є-заток

Олег Гуцуляк (1969 р. н.) – український культуролог, філософ, письменник. Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Автор університетських спецкурсів «Філософія культури», «Філософська антропологія», «Міфологія», «Філософія міфу», «Історіософія мистецтва». Шість монографій філософа видано окремими книжками (зокрема «Філософія української сутності», 2016). Член Асоціації українських письменників, Наукового товариства імені Шевченка, Соціологічної Асоціації України та ін. Живе й працює в Івано-Франківську.

Олеже, уявімо, що завтра закінчилась війна, зібралося на конференцію поважне товариство істориків, науковців, митців, військових героїв тощо і всі шукають відповіді на важливі запитання: національна ідентичність та духовні корені народу. Якби тобі довелося брати участь у такому зібранні, озвуч два найперші речення із власного виступу.

Природа-мати нас вчить, що для життя дерева все важливе: і корені, і стовбур, і розгалуження, і листки, і квіти, і плоди. Тож наше національне дерево, яке вистояло проти буревіїв лихоліть та ударів ворожих сокир, не має забувати, що воно перемогло і завдяки вкоріненню, і завдяки міці стовбура (армія, мова, віра), ми не маємо нехтувати квітами (красою мистецтва і мислення) і, тим більше, не породжувати плоди на поталу невігласам.

Національна ідентичність – це історичний чи філософський дискурс?

Це історіософський дискурс. Навіть, я б сказав, психоісторіософський. Хоча присутність слова «національна» неодмінно вимагає ще й слова «політичний», «етнічний», «релігійний», «культурний», «лінгвістичний»… Проте, гадаю, варто говорити про самоідентичність особистості стосовно цих усіх сфер (нація, мова, віра і т. п.). А ось осмислення свого місця (себе як особистості – і як члена національної спільноти) в культурно-цивілізаційному розвитку людства –  так, можна назвати історіософським.

А як щодо духовних коренів? Звідки це виросло і з чим його споживати?

У сучасному неокабалізмі корені Дерева Життя зображено вкоріненими вгорі, у духовній сфері, а ось стовбур і гілки ростуть вниз, у матеріальний світ. Мені подобається цей символізм. Ми дійсно закорінені у духовних традиціях (а духовність може бути як праведна, свята, так і бісівська, зла), а вже політика та історія – їхні матеріальні вираження. Тому дуже обережно треба говорити про плекання духовності і завжди її конкретизувати.

О’кей! Спробую конкретизувати. Останнім часом неодноразово лунають розмови, що духовні корені українців саме у язичництві, умовно кажучи, вірі предків.

Є такі погляди. Їхніх носіїв називають «новими правими» і «неоязичниками», бо на їхню думку, занепад Європи почався не стільки від початку епохи модерну (Нового часу) з його Просвітництвом, лібералізмом та калькуляторним мисленням, а значно раніше – з привнесенням близькосхідної духовності (виселення євреїв у Європу, яке вчинили римляни, запровадження християнства та ісламські завоювання), внаслідок чого багатотисячолітня духовна традиція Європи, розквітом якої вважаються язичницькі цивілізації Греції, Риму, давніх германців, кельтів, балтів і слов’ян, була пригнічена, у багатьох випадках винищена або адаптована до близькосхідних духовних традицій. «Нові праві» пропагують одним із методів відродження європейської відпочаткової традиції релігію у формі віри предків. При цьому не тільки як багатобожжя (проведення реальних обрядів на честь давніх богів, взятих із міфології Греції, «Едд», кельтських легенд) чи влаштування відьомських ковенів. А й через креативність у жанрі фентезі (яскраві представники цього – фани творчості Толкіна) спробувати реалізувати те, що, на їхню думку, могло б бути чи виникнути на основі європейської духовної традиції. Але, на жаль, ідеальної чистоти тут не буде, оскільки ці всі відроджувальні практики ідентифікують себе, заперечуючи принципи юдеохристиянської духовності.

Існує теорія, що якби князь Володимир запровадив католицизм, це розвернуло б історію України в інший історичний вектор. Таке могло трапитися теоретично?

Не «католицизм», а «католицтво». Як філософ, я намагаюсь не плутати поняття. Католицизм – це намагання римо- і греко-католицької церкви впливати на політику або навіть бути її активним діячем (зокрема і через католицькі партії). Католицтво ж – це приналежність до певної християнської традиції (римо-, греко-католицтва чи маронітства). Щодо ймовірності прийняття католицтва з боку Володимира, то таке, до прикладу, трапилося у Болгарії, коли цар Борис хрестив своїх підданих саме у римо-католицькому обряді, але… Думаю, тут певним чином відіграла близькість грецького світу до Східних Балкан та Північного Причорномор’я. У поляків, чехів чи хорватів такої дилеми не було.

Нащо релігійним діячам перетворювати «католицтво» на «католицизм», а православ’я на скрєпи московського патріархату? Формат цього запитання  дискусійний, але підтримка та участь російської православної церкви у війні проти України змушує по-новому поглянути не лише на політичну складову сучасних церков, але й на історію хрестових походів загалом.

Амбіції і ще раз амбіції самих церковників. У католицькій церкві після Другої світової війни був досягнутий консенсус щодо церкви: вона не є активним учасником політики, створюючи свої партії, а діє через світські сили, рухи і партії, які відстоюють християнські принципи (чи то правого, чи ліберального чи навіть лівого спектру). В православній церкві аналогічного стану ще не у всіх автокефальних церквах досягнуто. Деякі, як от російська чи сербська православні церкви, намагаються, хоч і неофіційно, але диктувати політиці свою волю. А ідеалом для себе вважають форму влади духовенства в країні, як от зараз в Ірані чи Афганістані.

Ти належиш до родини, яка брала участь у збройній національно-визвольній боротьбі за незалежність. Твій дідусь – поручик Української Галицької армії. Наскільки коректним є порівняння масштабів внесків лідерів нації?

Тільки за плодами їхніх справ ми й можемо їх оцінювати. Хоча, можливо, в конкретні часи заради самоусвідомлення нації до влади справді повинні були прийти професор історії Грушевський, письменник Винниченко чи журналіст Петлюра, вчителі-отамани… Тобто не професійні політики, бюрократи чи військові, а саме представники цивільної громадськості. Через них українська громада власне й заявила, що вона існує як народ, а не якийсь штучно створений політиками-революціонерами конструкт, якого «не было и не может быть» і «придуманий австрійським Генштабом чи Леніним».

Чи потрібно зводити духовний мавзолей історичній постаті Степана Бандери? Чи немає тут ризику конфлікту з Тарасом Шевченком?

Жодного конфлікту немає. Це постаті різних періодів в історії боротьби українського етносу за своє  визволення: Шевченко і Франко – коли знаряддям було Слово, Бандера і Шухевич – коли ним став Атентат.

Гадаєш, що залежно від періоду комфорту або історичного напруження народ здійматиме на знамена різних видатних діячів?

Найімовірніше, так. Спочатку триває національно-революційний етап, на перше місце у ньому виходять люди чину (акту), «пани своєї волі і долі». Зараз він, як бачимо, продовжується у формі оборони права на існування самого народу. Надалі, як показує історія на прикладі інших народів, настане національно-конструктивістський етап, де перше місце відіграватимуть люди творчого мислення, «конструктори життя» (іноді з елементами реставрації традицій, але й зі значними новаціями у найрізноманітніших сферах, від побуту, політики і науки – аж до мистецтва, релігії та філософії). Кожного діяча кожного етапу слід належним чином означити, охарактеризувати його роль і місце в історії українського народу, з усіма досягненнями та недоліками, але не забувати одне: вони є наші, свої, рідні, і чужим брудним лапам до них – зась!

Ти є автором монографії «Анти-Дугин: геополитика священного и святого» (2018 р.), та одним з перших українських аналітиків, хто побачив небезпеку з боку ідеології євразійства. На Росії це справді нова серйозна філософія?

Євразійство це тільки ширма для прикриття істинних експансіоністських, колонізаторських устремлінь московського етносу, який так і не виборсався з тенет раннього модерну і заздрить усьому світові в тому, що інші – значно успішніші, щасливіші і… хитріші. Якими б ідеологемами московити не користувалися, все це залишатиметься рашизмом.

Наскільки сильно грецька культура вплинула на Україну? Після злочинів проти людяності, які влаштувала російська армія на півдні України, зокрема в Маріуполі, де мешкає велика грецька діаспора… такі теми безпосередньо зачіпають греків.

Те, що українці відпочатково себе усвідомлювали якщо не спадкоємцями, то хоча б причетними до грецького світу, говорить те, що вже з XV ст. наші інтелектуали та священники визначали свою культуру як «греко-слов’яно-русинську». Та й чого гріха таїти, ми таки, як правильно зазначив поет Євген Маланюк, «Еллада Степова». Так, Україна є «затокою» великої Східно-Середземноморської геокультури, на одній з вершин якої височіє Акрополь із Парфеноном на честь богині Афіни-Демократії.

Чи має війна етичну та культурологічну цінність, окрім технологічної?

На жаль, людина за своєю природною сутністю – істота агресивна, і весь її розвиток полягає в тому, щоб приручити цю свою агресію, тримати її в шорах. Так, війна формує героїчний чин, а також нові етичні принципи (дедалі більш гуманістично декларативні, щоправда), але це, на жаль, дуже і дуже жорстоко.

Штучний інтелект, релігійність людства та криптовалюти: у моїй свідомості – це кризова суміш майбутнього. Маєш думки з цього приводу?

Сам розвиток – це і є криза, вона вирішує якісь накопичені проблеми росту. А штучний інтелект – класна штука, буде кому керувати міжзоряними кораблями землян ;) А щодо релігійності… Це просто потреба людини до трансценденції, виходу за межі свого Его, щоб краще пізнати самого себе (древні б назвали це «відкрити бога у собі»). В якому вигляді релігійність буде в майбутньому, важко прогнозувати, адже фантасти минулого навіть появу інтернету не змогли передбачити.

Я про те, чи не проголосить штучний інтелект себе новим Богом? Потім скупить за криптовалюту кількох селебріті та блогерів, які стануть першими адептами нової релігії, а DATA-центри – його церквами. І що робитиме ШІ, коли усвідомить загрозу з боку таких диктаторів, як Путін з його ядерною риторикою чи Гітлер з його метафізичним антисемітизмом?

Можливо й так. До речі, саме цей сценарій був розіграний у моєму улюбленому серіалі 2004 року Battlestar Galactica (я вже не згадую про цикл фільмів «Термінатор»). Та, гадаю, людство зуміє якщо не вижити, то принаймні здивувати ШІ. Тож він дійде  висновку, що і над ним є якась вища сила, що запрограмувала появу ШІ саме через посередництво такої біологічної форми мислення як людина…

Ти завів мову про космос. Гадаєш, наша цивілізація володіє достатнім рівнем інтелекту, щоб не поводитися як загарбники щодо найближчих зоряних сусідів?

На жаль, загарбання стосовно космосу – це тільки оціночне негативне судження, перенесене із побутування людства на Землі. Я радше волію говорити в цьому мегамасштабі про експансію, тобто поширення. Ймовірно, що стосовно інших розумних форм життя ми будемо поводитися людяно, але ми не здатні гарантувати, що й нам не будуть кинуті агресивні виклики. Можливо, людство справді очікує щось на зразок багатотисячолітньої апокаліптичної боротьби, так яскраво описаної у творах про світ «Вархаммера 40.000».

Щиро дякую за розмову, Олеже. Маєш привітання діаспорі?

Тримайтеся і не забувайте, що ви є українського походження!

Бесіду провів Олег Короташ

Ми Русь - по закону і правді

Ми Русь - по закону і правді.

Ми Україна - за природою і волею.

Ми Велика - за історією і трагедіями.

Ми Козацька - за звитягою і гідністю.

Ми Соборна - зі Святою Софією і під Покровом Богородиці.

Ми Слов'яни - виплекані Материнським Словом і Славою Хоробрих Предків.

Ми Європейці - під Синім Небом і в Золотій Житниці.

Ми - на своїй землі, 

і жоден захланець, чи зі зброєю, чи улесливий, не матиме права панувати на ній.

Тільки ми - Пани Своєї Долі, Господарі Свого Дому, Лицарі Свого Серця.

Тільки Бог над нами,  Христос на чолі нас і Дух Святий у нас!

(c) Олег Гуцуляк

--------------

Мы Русь – по закону и правде.

Мы Украина – по природе и воле.

Мы Великая – по истории и трагедиям.

Мы Казацкая – по победе и достоинству.

Мы Соборная – со Святой Софией и под Покровом Богородицы.

Мы Славяне – взлелеяны Материнским Словом и Славой Храбрых Предков.

Мы Европейцы – под Синим Небом и в Золотой Житнице.

Мы – на своей земле,

и ни один захланец, или с оружием, или льстивый, не имеет права властвовать на ней.

Только мы – Господа Своей Судьбы, Хозяева Своего Дома, Рыцари Своего Сердца.

Только Бог над нами, Христос во главе нас и Дух Святой у нас!

-------------

Wir sind Rus – nach dem Gesetz und der Wahrheit.

Wir sind die Ukraine – von Natur aus und aus Willen.

Wir sind großartig – durch Geschichte und Tragödien.

Wir sind Kosaken – für Sieg und Würde.

Wir sind die Kathedrale – mit der Heiligen Sophia und unter dem Schutz der Muttergottes.

Wir Slawen werden vom Wort der Mutter und der Herrlichkeit tapferer Vorfahren genährt.

Wir Europäer – unter dem blauen Himmel und im goldenen Kornspeicher.

Wir sind auf unserem Land

und kein Usurpator, ob bewaffnet oder geschmeichelt, soll das Recht haben, darüber zu herrschen.

Nur wir sind die Herren unseres Schicksals, Herren unseres Hauses, Ritter unseres Herzens.

Nur Gott steht über uns, Christus steht an unserer Spitze und der Heilige Geist ist mit uns!

-------------------

Noi siamo la Rus, secondo la legge e la verità.

Siamo l'Ucraina, per natura e volontà.

Siamo grandi - per storia e tragedie.

Siamo cosacchi: per la vittoria e la dignità.

Siamo la Cattedrale - con Santa Sofia e sotto la protezione della Madre di Dio.

Noi slavi siamo nutriti dalla Parola della Madre e dalla gloria dei coraggiosi antenati.

Noi europei – sotto il cielo azzurro e nel granaio d'oro.

Siamo sulla nostra terra

e nessun usurpatore, armato o adulato, avrà il diritto di governarlo.

Solo noi siamo padroni del nostro destino, padroni della nostra casa, cavalieri dei nostri cuori.

Solo Dio è sopra di noi, Cristo è al nostro capo e lo Spirito Santo è con noi!

-------------------

Somos Rus, según la ley y la verdad.

Somos Ucrania, por naturaleza y por voluntad.

Somos grandes, por la historia y las tragedias.

Somos cosacos, por la victoria y la dignidad.

Somos la Catedral - con Santa Sofía y bajo la Protección de la Madre de Dios.

Nosotros, los eslavos, nos nutrimos de la Palabra de la Madre y de la Gloria de los Valientes Ancestros.

Nosotros, los europeos, bajo el cielo azul y en el granero dorado.

Estamos en nuestra tierra

y ningún usurpador, armado o adulado, tendrá derecho a gobernarlo.

Sólo nosotros somos dueños de nuestro destino, dueños de nuestra casa, caballeros de nuestro corazón.

¡Solo Dios está por encima de nosotros, Cristo está a nuestra cabeza y el Espíritu Santo está con nosotros!

-------------------

Nous sommes la Rus – selon la loi et la vérité.

Nous sommes l’Ukraine – par nature et par volonté.

Nous sommes grands – par l’histoire et les tragédies.

Nous sommes cosaques - pour la victoire et la dignité.

Nous sommes la Cathédrale - avec Sainte-Sophie et sous la protection de la Mère de Dieu.

Nous, les Slaves, sommes nourris par la Parole de la Mère et la gloire des courageux ancêtres.

Nous, Européens, sous le ciel bleu et dans le grenier doré.

Nous sommes sur nos terres

et aucun usurpateur, qu'il soit armé ou flatté, n'aura le droit d'y régner.

Nous seuls sommes maîtres de notre destin, maîtres de notre maison, chevaliers de nos cœurs.

Seul Dieu est au-dessus de nous, le Christ est à notre tête et le Saint-Esprit est avec nous !

------------------------

We are Rus - according to the law and the truth.

We are Ukraine - by nature and by will.

We are Great - by history and tragedies.

We are Cossacks - for victory and dignity.

We are the Cathedral - with Saint Sophia and under the Protection of the Mother of God.

We Slavs are nurtured by the Mother's Word and the Glory of Brave Ancestors.

We Europeans - under the Blue Sky and in the Golden Granary.

We are on our land

and no usurper, whether armed or flattered, shall have the right to rule over it.

Only we are the masters of our destiny, Lords of our house, knights of our hearts.

Only God is above us, Christ is at our head and the Holy Spirit is with us!

----------------------

Jesteśmy Rus – zgodnie z prawem i prawdą.

Jesteśmy Ukrainą - z natury i z woli.

Jesteśmy Wielcy - przez historię i tragedie.

Jesteśmy Kozakami - o zwycięstwo i godność.

Jesteśmy Katedrą – ze św. Zofią i pod Opieką Matki Bożej.

My, Słowianie, jesteśmy wychowywani przez Słowo Matki i Chwałę Dzielnych Przodków.

My Europejczycy – pod Błękitnym Niebem i w Złotym Spichlerzu.

Jesteśmy na naszej ziemi

i żaden uzurpator, uzbrojony czy pochlebny, nie będzie miał prawa nad nim panować.

Tylko my jesteśmy panami naszego losu, panami naszego domu, rycerzami naszych serc.

Tylko Bóg jest nad nami, Chrystus jest na naszej głowie, a Duch Święty jest z nami!

Хто він, Борисфен?: кельто-слов'янський слід

 Мати Таргітая, першопредка скіфів, агафірсів та гелонів, – безіменна дочка бога ріки Борисфен (Βορυσθένης, Borysthenes: «Βορυσθένεος τοῦ ποταμοῦ θυγατέρα» (Геродот, «Історія», IV, 5, 1). 

На монетах Ольвії Борисфена зображали бородатим чоловіком, а на звороті монети часто були присутні сокира і горит. У грецькій міфології Борисфен і наяда Миріна (Myrina), дочка Крефея (Cretheus), вважалися батьками Фоанта (Тоанта;  Θόας, Thoas «стрімкий, швидкий»), царя кримських таврів, який хотів принести у жертву Ореста і Пілада і був убитий Орестом (Аполлодор, «Міфологічна бібліотека», VI, 27; Гігін, «Міфи», 261). Також існував тезка Фоанта (Тоанта), син Діоніса і Аріадни і цар Лемноса, а його дочка Гіпсіла від Ясона народила героїв Евнея та Фоанта і певний час переховувала у дерев’яній скрині свого батька від розлючених жінок Лемносу.

Традиційно теонім Борисфен (Borysthenes) етимологізують з праіран. varustāna- «широкий край, широке місце, широка місцевість» < індоіран. *wrouu – «широкий», пор. санскр. urú- и авест. vouru- «широкий», або індоар. *bhra-sthana – «високе місце», або varauš-θana «заплава (ріки) Вару», або bauru-stana «місце бобра»).

Але, на нашу думку, можливий також варіант етимології  як «місце бурління, вирування» (з огляду на Дніпрові пороги): від пра-і.-є. * bʰreue- «булькати, кипіти, вирувати, бурлити» (пор. з санскр. bʰurnih «жорстокий, пристрасний»; арх. грец. pʰrear «колодязь, джерело»; лат. fervere, fervo «кипіти, пінитися»; фрак. brytos «ферментований лікер з ячменю»; ст.-англ. beorma «дріжджі», англ. brew «варити», валл. berw «кипіння», гойдел. bruich кипіти; кухар» < пра-кельт. *beru- «кипіти»), який наявний у кельтському теонімі Borus (Borvo, Bormo, Bormanus) божества-лікувальника, пов’язаного з цілющою (мінеральною) водою та мінералами і дуже шанованого континентальними кельтами (галлами). Його дружиною вважалася богиня-цілителька Бормана (Bormana) чи Дамона (Damona), а їх сини і дочки складали свиту їх помічників-лікарів.

 У ірландській міфології великий бог-цілитель з Туата Де Дананн Діан Кехт (Dían Cécht, де dían / dean «швидкий, стрімкий, швидкоплинний» + cecht «сила / плуг») змусив «кипіти, вирувати» ріку (вкинув в неї попіл зі спалених трьох змій, що виросли в серці жахливого новонародженого сина Дагди і богині-войовниці Морріган-«Великої королеви», якого Діан Кехт змушений був перед цим убити), яка через це отримала назву Берба (дв.-ірл. Berba, ірл. Bearú, англ. Barrow) як «вируюча, булькаюча» (пор. з водами Борисфену-Дніпра на порогах та мотивом зміїності дочки Борисфену). Також відоме того ж кореня ірландське слово borbhan «гуркочучий звук» і від нього виводять французьке Bourbon «Бурбон», а саме богу-цілитлю Борусу (Борво) особливо поклонялися в Бурбонн-ле-Бен, на території племені лінгонів, де зафіксовано десятки вотивних написів з проханнями про зцілення. 

Ірландське божество Діан Кехт вважався сином бога Дагди. Він лікував людей, занурюючи їх у цілющий колодязь (Tipra Sláíne), що на «Полі Яблуні» (Achad Abla; у бритів – Авалон, Avalon,  лат. Insula Avallonis, Avallus «Яблунева країна») на північний захід від Маг Туіред (Мойтура; Magh Tuireadh, Moytura).

Син Діан Кехта Кіан (Cian) та дочка демонічного вождя фоморів Балора (Balor) Етне (Ethne) стали батьками Луга (Lugh), короля Туата де Даннан і сонячного бога-трікстера (Мак Грейне), батька героя Кухуліна. За однією з версій Кіан в помсту за те, що Балор вкрав у нього священну корову, проник у башту, де батько переховував від чоловіків свою дочку (за пророцтвом її син повинен був стати вбивцею Балора). З трьох народжених немовлят друїдесса Бірог врятувала від утоплення Луга, якого виховав брат-коваль Кіана Ку (Cu). Як Луг, внук Діан Кехта (острівного аналога континентального Боруса), вбиває фомора Балора, так і в германській міфології сини Бора вбили велетня Іміра. В обох випадках загрозу всьому живому несе кров вбитого. 

Проте Діан Кехт заздрив успіхам у лікуванні своїм дітям – синові Міаху (Miach, букв. «міра для солоду») і дочці Аірмед (Airmedh, букв. «посудина для зберігання цілющих зерен») і через це вбив сина і звів нанівець роботу дочки з цілющими травами, які виросли на могилі брата від її сліз.

Можливо, що образ та ім’я «Діан Кехт» в середовищі кельтів набуло загального («нарицательного») застосування для визначення вдатних лікарів, тому на територіях замешкання еллінізованих кельтів (від Риму до Галатії) він з часом трансформувався в «Даміана і Косьму» (Δαμιανός καὶ Κοσμᾶς, Damianos kai Kosmas) – три групи святих-цілитилів (Римські, Асійські та Аравійські). Цікаво, що як Діан Кехт вбиває із заздрості своїх учнів і зводить нанівець їх роботу з лікувальними травами, так і римських Даміана та Косьму їх заздрісний вчитель вбиває, покликавши на пошуки лікувальних трав. Аравійські Даміан і Косьма гинуть тільки тоді, коли їх обезголовили, в інших випадках вони виходили неушкодженими (особливо при спробі утоплення), так і Діан Кехт лікував героїв Туата де Дананн від смертельних ран в чарівній водоймі, але, проте, його вміння було безпорадним при відрубанні голови чи пошкодженні спинного хребта. Відома легенда про те, що святі могли пересаджувати кінцівки (що ілюструє, наприклад, картина Лос Балбасеса кін. XVI ст.), контамінується з тим як Діан Кехт замінив королеві Нуаду відрубану руку металевою, а його син Міах наростив на ній плоть. 

Як Діан Кехт рятує Ірландію від жахливих трьох змій, вбивши їх і кинувши попіл з них в ріку, саме його ім’я містить слово «плуг» («cécht» – центральний «стрижень» плуга, до якого кріпляться леміш, сошник і ручки, а в мисленні архаїчної людини добрий урожай і міцне здоров’я були невід’ємно пов’язані), а його син Ку став першим ковалем, так у давньоруській традиції Дем’ян і Кузьма, виступаючи як ковалі, стали змієборцями, запрягши триголового змія в плуг і виорали ним «Змієві вали» від моря до моря, доки він, спраглий, не обпився води так, що луснув. Ймовірно, що жахлива дитина, народжена Морріган і вбита Діан Кехтом, в серці якої виявилися три змії, які, якщо б виросли, принесли загибель Ірландії, на кельто-слов’янському грунті трансформувалася в Кощея Безсмертого. Очевидно, на Русі цей кельто-слов’янський образ Діан Кехта побутував  незалежно від елліністичного Даміана і Косьми і тільки з приходом християнства у цих святих  «впізнали» персонажів своєї легенди. 

Олег Гуцуляк: Цар в архаїчному суспільстві і його жертва

Свого часу антична Греція  відмовилася від статусу «царя» – «(в)анакса» ((ϝ)άναξ, (w)anax, букв. «господар» < пра-і.-є. *wen-aǵ- «той, що приносить здобич»; 

у індоаріїв цей індоєвропейський корінь дав слово «ванідж», vanij «торговець», але у «Рігведі» воно застосовується як епітет царя богів Індри; 

пор.: англ. lord «господар, Господь» < ст.-англ. *hlāfweard «той, хто дає (охороняє) хліб»; 

латин. rex «цар» < regere «визначати міру (зерна); управляти, направляти» (оскільки зерно зберігалося саме у храмі, то з цього виходила й священна функція царя вділяти належну міру урожаю кожному роду племені); 

у двомовному написі 600-х рр. до н. е. перекладено фінікійською як «адон(-ай)», ádon «господар, господь»). 

Греція віддала перевагу більш нижчому за рівнем «управителю» – «басилевсу» (βᾰσῐλεύς, βᾰσῐλέως; basileus, basileos < арх.-грец. *gʷasileus «начальник професійної гільдії»; 

пор. з латин. imperator «управитель гільдії тих, хто приносить здобич або товар (військових і торговців)» < im-pero- "управляю") 

і залишила титул «(в)анакса» виключно за Зевсом, Аполлоном, Діоскурами (їх храм «Анакейон» і свято «Анакейя» в Афінах) та міфічними героями давнини (Мідасом, Агамемноном, Пріамом), хоча слово зберігається у особистих іменах (Анаксагор, Анаксимандр, Гіппонакт, Астіанакт, Анакторія, Іфіанасса).

 Потрапило воно й у  «Біблію», де родоначальником післяпотопних велетнів «емімів» («страшні, жахливі») був Анак (Енак), тому її ще називали «Анакім» (Числа 13:33; Втор. 1:28; 2:10-11) і «синами Енаковими», мешкаючими в Землі Обітованій, лякали співплемінників розвідники, післані Мойсеєм (Числа, 13:33).

Чому так сталося? 

Можливо, щоб уникнути колізій, пов’язаних зі статусом  «царя». Адже 

"... Вірування багатьох народів припускали, що особистість володаря і його потенція особливою мірою здатні симпатично впливати на плодоносіння землі та демографію населення. Недарма в українських обрядових піснях, що виконувались на зимові свята, об’єднувалися в одне ціле і дітородіння, і приплід коней, і багатий урожай. Все це був загальний процес примноження життя, який регулювався за допомогою сексуальної магії… У традиційному суспільстві вірили, що життя й душа вождя симпатичними путами поєднана з добробутом усієї общини, що у разі його захворювання або старіння захворіє і перестане розмножуватися худоба, врожай згниє у полях, а пошесть забере людські життя. Дуже симптоматична у зв’язку з цим та ознака старечої немочі, яка вирішувала долю правителя, а саме його нездатність задовольняти свої численних дружин…» [Рахно К. Сакральність князівської влади русів у Ібн Фадлана та її західнослов’янські паралелі // Наративи та концепти середньовічної історії Центрально-Східної Європи. – Київ, 2023. -  С. 106-107]. 

Відповідно здійснюється відсторонення царя шляхом принесення його в жертву – «ритуал умертвіння царя» (численні приклади у монархічних традиціях див.: [Фрэзер, Золотая ветвь. - М., 2006. - С. 350-374]), його розчленування і «зібрання з його членів нового світу» (Пуруша, Паньгу, Імір, Йїма-Джамшид, Адам Кадмон), символічне замішування глини з його кров’ю (Кінгу, Ганеша) для створення нового покоління нащадків (Адам, слоноголовий Ганеша). 

В раціоналізованій іранській версії першоцар Джамшид (авест. Yima Xšaēta Йїма Хшаета-«Сяючий») в кінці свого «золотого» і щасливого правління описується як такий, що піддався впливу олжі Ахрімана, одружився на представниці демонів (девів), а свою сестру-близнюка віддав заміж за дева, через що хварно (фарн) залишило його царство, люди, худоба і рослини стали смертними, а сам він був жорстоко страчений (розпилений навпіл) братом Спітьюрою ("Білий, світлий")  («Авеста», «Замйад-Яшт», ХІХ 31-38, XXXV 5; «Бундахішн», XIVb 1; «Денкард» ІІІ 227; Фірдоусі, «Шахнаме»).

Полегшений варіант даного ритуалу – остракізм-вигнання царя: Тезея з Афін, Едіпа з Фів, Фармакоса під час Таргелій, Тарквінія Гордого з Риму та ін. 

У пізніші часи, коли цар зосереджує у своїх руках крім сакральної ще й політичну повноту влади і проголошує свою «(сонячну) божественність / святість» (а не просто «(священного) передстояння» за народ перед божеством, будучи тільки «сином бога»), його заміщає тотемна царська тварина (олень, кабан, ведмідь) або інша особа, спочатку двійник (син-первінець, названий син, обраний з простолюдинів, а пізніше – самозванець:

у Ассирії цар, наприклад, вступався місцем на 100 днів, сам перебуваючи в тіні, але по закінченні терміну замісника з дружиною умертвляли, але ховали пишно й урочисто як царя:

«… «Пісні Раба» Ісаї малюють образ пророка, який гине за народ (Іс 50: 6; 53). Цей «Раб Господа», що приніс себе в спокутну жертву, не схожий на царя: у нього вид людини кволої, стомленої хворобами та скорботами. Проте у тексті присутні натяки певні царські атрибути: «Раб» виконує роль пастиря стосовно народу; похований він з пишністю, «у багатого», як і належить ховати сакралізовані жертви, і доля його (мабуть, посмертна) буде «між великими»….» [Федотова Е. Почему царь? Ритуал жертвоприношения царя в ТаНаХе и его трансформация в евангельском мифе // Культура славян и культура евреев: диалог, сходства, различия. – 2012. – №. 2012. –  С. 35].

очевидно, що іранський мотив пожирання арабом-узурпатором (змієм Ажи-Даххаком) юнаків – це здійснення того ж ритуалу жертвопринесення царя-замісника;

 у персів таку роль при переході влади до рук Молодших Ахеменедів зіграв «самозванець» Смердіс-Бардія; 

час правління царя-замісника міг тривати й довше, доки не відновиться добробут землі його царства, проте все одного його доля однакова, навіть при спробі її уникнути, – так, наприклад, гине верховний король Тари Конайре Мор, герой ірландської саги «Загибель дому Да Дерга»; 

можливо, що таким замісником царя іудеїв, який повинен зібрати на себе все зло, призначене цареві і народу, був т. зв. «козел відпущення»; 

видається, що Саргон Великий, Мойсей, Давид і Карна як чужинець приймаються у дім царя для виконання майбутньої ролі приносимого в жертву замісника царя; 

перестарілий цар Давид в якості замісної жертви приносить свого сина Адонія і продовжуває втішатися молодою дружиною при новому молодому цареві Соломонові.

Можливо, щоб уникнути всіх цих колізій, пов’язаних з «царственністю», правителі Русі перестали претендувати на титул царя-каганапісля Ярослава Мудрого, стосовно якого такою «замісною жертвою» були й Святополк Окаянний, і святі Борис, Гліб і Святослав.