Борис Харчук: Історіософія України Бориса Харчука

 Історіософія України Бориса Харчука (13.09.1931-16.01.1988) – видатного представника українського шістдесятництва та класика «малої» і великої прози (автора тетралогії «Волинь», романів та повістей «Майдан», «Хліб насущний», «Кревняки», «Межі і безмежжя», «Подорож до зубра» та ін.) – розгортається як глибока, екзистенційно-трагічна та водночас пасіонарна рефлексія над долею українського селянського космосу як тримача національного архетипу. На відміну від соцреалістичних догм чи пізнішого постмодерного скепсису, Б. Харчук трактує українську історію крізь призму запеклої, майже метафізичної боротьби Кордону (людини землі) проти руйнівних хвиль чужинських імперій – польської, російської, радянської. 

В основі його історіософської системи лежать кілька ключових констант:

Земля як абсолютний Сакральний Простір: для Б. Харчука українська земля (і символічна Волинь зокрема) – це не просто територія чи засіб виробництва, а жива метафізична матриця. Вона є джерелом етнічної моралі, мови та внутрішнього суверенітету. Поки українець тримається за цей ґрунт, він залишається автентичним суб'єктом, здатним переплавляти у своєму горнилі будь-які історичні катастрофи.

Трагедія відірваності та розколу: історичний рух України у XX ст. письменник бачить як тотальну екзистенційну драму, де колективізація, війни та депортації намагалися вирвати коріння народу, перетворивши його на безлику масу (манкуртів). Його проза фіксує момент, коли традиційний селянський космос насильно стикається із жорстокою, бездушною механікою модерних тоталітарних систем.

Незламність «тихого» етнічного ядра: попри трагізм історичного мартирологу, історіософія Б. Харчука не є капітулянтською. Він стверджує, що під шаром зовнішнього підкорення, руйнації та чужинського гніту завжди зберігається реліктове, підземне кипіння національної сутності. Його герої – це часто вперті, мовчазні тримачі свого суверенного берега, які передають прадавній код волі з покоління в покоління не через гучні політичні декларації, а через саму форму свого щоденного буття та збереження внутрішньої гідності.

Історіософія Бориса Харчука повертає нас до першовитоків нашого ландшафту. Б. Харчук показує, як цей самий пасіонарний вогняний субстрат Свободи проявляє себе внизу – на рівні долі звичайного українського хлібороба, котрий вріс у свою землю настільки глибоко, що жодна імперська завірюха не здатна його звідти викорчувати. Його тексти – це заземлення нашого метафізичного проекту, нагадування, що серцевина Скіфії-Русі-України тримається на міцному корінні автохтонної культури.

У 1968-му він підписав «Лист 139-ти» з вимогою припинити незаконні політичні судові процеси в СРСР. Далі - відмови видавництв, розгромні рецензії, звинувачення у «сумнівних ідейках». Цензура вирізала уривки, перекроювала розділи. Роман «Межі і безмежжя», написаний 1966 року, за його життя так і не вийшов.