Олег Гуцуляк: Південний Руський каганат в орнітологічному аспекті

Академік О. М. Трубачов, будучи видатним славістом та іраністом, намагався обгрунтувати «південне (автохтонне) походження» Русі, але не через наївну слов'янську етимологію (яка нівелюється за законами індоєвропейського вокалізму), а через давній іранський (скіфо-сарматський) субстрат Середнього Подніпров'я та Приазов'я [Трубачев, 1981; Трубачев, 2013].

О. М. Трубачов чудово розумів, що вивести Русь із слов'янського Ръсь/Рось фонетично неможливо. Тому він припустив, що сам гідронім Рось (Ръсь) та приазовський етнонім Rhos / Rous мають не слов'янське, а давньоіранське походження. Він пов'язував ці назви з іранським (осетинським) коренем *roxs- / *ruxs- «світлий, білий, блискучий» (пор. сучасне осетинське рухс «світло», ім'я Роксана «світла», та етнонім роксолани «світлі / білі алани»). 

За цією логікою, річка Рось первісно означала просто «Світла річка» (іранський гідронім), що для степового та лісостепового прикордоння, де століттями кочували іраномовні скіфи й сармати, є абсолютно природним.

О. М. Трубачов також спирається на сирійського хроніста Псевдо-Захарія Ритора (555 р.), який згадує північніше Кавказу, в районі Приазов'я, народ «Hros» або «Rhos» (в грецькому написанні – ῥῶς). Також фіксуються топоніми з коренем рос- (Rossofar, Rossoca, Rossa, Casale dei Rossi) в Криму (Тарханкутський півострів), на Тендровській косі, в Приазов'ї (біля гирла Дону і на південь від Азова) [Талис, 1973; Талис, 1974].

О. М. Трубачов доводив, що цей азовський народ Rhos – це залишки іраномовного (алано-роксоланського) населення. Назва цього народу походить від того самого іранського кореня «світлі» (roxs). Оскільки цей корінь в іранських мовах мав природне коливання голосного (і міг давати звуки, близькі як до рос-, так і до рус-), це, на думку О. М. Трубачова, знімало суворе слов'янське лінгвістичне обмеження.

Поділяв даний погляд Д. Т. Березовець, вважаючи, що слово Рос-  було іменем іраномовних носіїв салтово-маяцької культури, які займали басейни Дону, Сіверського Дінця та Осколу [Березовець, 1970].

О. С. Галкіна ототожнює Подоння салтово-маяцької культури зі згадуваним у мусульманських, візантійських та західних джерелах у IX столітті «Руського каганату»:

«Бертинські аннали» («Annales Bertiniani», 839 рік): правитель русів названий «chaganus», а сам народ – «Rhos». Текст звучить так: «...qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, quorum regem, chaganum vocabulo...» («які казали, що їх, тобто їхній народ, звуть Рос, і правитель їхній зветься каганом).

Анонімний перський трактат «Худуд ал-Алам» та праці Ібн Русте (класична «Анонімна записка» IX ст.): правитель русів прямо називається «Хакан Рус» (араб. خاقان روس, khāqānu Rūs, перс. خاقان روس, khāqān-e Rūs). Зазначається, що вони живуть на лісистому, болотистому «острові», що ідеально перегукується із заплавами Дону та Сіверського Дінця.

«Окружне послання патріарха Фотія» (867 рік): народ називається «τὸ Ῥῶς» (Рос). Титул «каган» стосовно хозарських чи руських володарів греки зазвичай фіксували як χαγάνος (хаганос).

Анонімний візантійський автор (IX-X ст.) у схолі до твору Аристотеля «Про небо» [1], згадує народ рос: «Ми заселяємо середній простір між арктичним поясом (κλίμα ἀρκτικόν), близьким до північного полюса, і літнім тропічним, причому скіфи-рось (Σκύθας τοὺς Ῥῶς, Skýthas toùs Rhôs) та інші гіперборейські народи живуть ближче до арктичного пояса» [Латышев, 1947, № 2, с. 332].

 О. С. Галкіна на основі даних писемних джерел сформулювала монолітну історичну концепцію про Південний Руський каганат. Це було потужне до-київське державне утворення на Дону росів-аланів (роксоланів), носіїв салтово-маяцької культури. Саме вони відправляли посольство до Інгельгейма у 839 році і саме їхні правителі носили легітимний степовий титул каган. 

Вона вважає, що після розгрому цього об'єднання кочовими племенами угорців наприкінці IX століття (880-890 рр.), які хазарський каганат пропустив через свої степи, Рятуючись від кочовиків, військова аланська еліта відступила на захід – у Середнє Подніпров'я. Тут, у районі майбутньої оборонної лінії річки Рось (Ръсь), вони змішалися зі слов'янами (полянами та сіверянами). Отже, ім'я «Рось» від іраномовних русів-аланів (роксоланів) перейшло як «Русь» до слов'янського населення Середнього Подніпров'я (поляни, жителі півночі, а також перейняли від них престижний титул «каган» (яким титулувалися також Володимир та Ярослав)  [Галкина, 2002]. 

Як на один із аргументів О. С. Галкіна спирається на етимологію М. Ю. Брайчевського, який запропонував аланську інтерпретацію (на основі осетинської мови) для всіх «руських» назв Дніпровських порогів з твору Костянтина Багрянородного «Про управління імперією» (X ст.), які наводяться двома мовами: «слов'янською» та «роською» (ρωσιστί) [Брайчевський, 1985]. Наприклад, назва порогу Улворсі (грец. Ουλβορσι) в осетинській (аланській) мові має відповідник як уал-уорс/урухс означає «біла вода» або «світла течія», що тотожно пінистому порогу. Поріг Варуфорос (грец. Βαρουφορος) тлумачиться через аланське уарух-фур «широка річка/вода» (хоча можлива й скандинавська етимологія: дв.-ісл. fors «водопад» < пра-герм. *fursa-). Це означає, що ще у X ст. «роською мовою» (ρωσιστί) візантійці називали мову саме іраномовних аланських дружинників, які тримали навігацію по Дніпру.

Як вважає В. Марков, релікт цього салтово-маяцького Руського каганату дожив навіть до часу Володимира Мономаха: під час його знаменитого походу на половців у 1111 р. він підступив у районі Сіверського Дінця до міста Шарукань, але не наказав його штурмувати, а навпаки – провести довкола міста вечірній хресний хід. На ранок жителі міста відкрили ворота, винесли князівському війську гощення і прийняли на нічліг. Це свідчить, що жителі Шаруканя як представники синкретичного алано-хазаро-словянсього походження зберігали православ’я [Марков. 2016, с. 15-16].

Ссучасні археологічні дослідження салтово-маяцької культури говорять про те, що на Подонні та Сіверському Дінці існувала потужна мережа фортець із білого каменю (Маяцьке, Верхнє Салтове тощо), яка мала чітку державну, фіскальну та військову функцію. Це була високорозвинена соціополітична інфраструктура, яка контролювала торговельні шляхи. Спроба оголосити це утворення «кабінетним міфом» розбивається об тисячі квадратних метрів розкопаних городищ, які демонструють наявність потужного військово-адміністративного апарату.

Якщо Руський каганат Подоння був «фантомом», то як пояснити, що мова цієї аланської (салтівської) еліти зафіксована у Візантії як офіційна «роська мова» (ρωσιστί)? Виявлена М. Ю. Брайчевським аланська (осетинська) етимологія назв Дніпровських порогів у Костянтина Багрянородного доводить, що ця південна іраномовна Русь була настільки реальною, що її військово-технічна термінологія (навігаційні назви порогів) залишалася в ужитку київського флоту навіть через століття після катастрофи салтівських центрів під ударами мадярів. Це була жива мова реальної військової корпорації, а не вигадка літописців.

Саме реальний, історичний Руський каганат IX ст. є потужним деструктором імперського міфу «колиски трьох братніх народів», оскільки його фундамент і територіальне ядро залізобетонно локалізуються в межах сучасної України та її історичних етнічних кордонів. Епіцентр салтово-маяцткої культури: басейн Сіверського Дінця, Осколу та Середнього Дону. Це території сучасної Східної та Центрально-Східної України (Харківська, Луганська, Донецька, Полтавська області) та прилеглі українські історико-етнографічні землі (Східна Слобожанщина). Дніпровський вектор: верхній пласт цієї культури та її прямі лінкове-зони спускаються безпосередньо в Середнє Подніпров'я – до річки Рось (майбутня Пороська оборонна лінія на південь від Києва), де відбулося те саме фінальне омонімічне стягнення.

Власне, Київ слід саме розглядати як західний форпост салтово-маяцької культури алан-«полян» – цитадель Хіуа (осетин. хъиу, хъеуа «Сойка; Сойчине гніздо»), з яким можна порівняти у Північній Осетії територіально-племіннауспільність і ущелина Хіу та  хорезмійський топонім Хіва, Xīvak / Khiva «своє безпечне місце; притулок» < дв.-іран. *xva-, схід.-іран. xīv- / xev-, осетинське xiu  «свій», «власний») та польский Gniezno, Гнєзно (< gniazdo «гніздо»). В основі даної реконструкції лежить ланцюг семантичного зсуву: орнітонім (птах / сойка) > гніздо (схованка, затишне/захищене місце) > осередок / укриття > фортеця (цитадель / дитинець).

В іранських та північнокавказьких діалектах назви строкато-пестрих птахів (сойка, сорока, куріпка) часто утворюють гнізда слів із значенням «плямистий», «схований», «той, що ховається в чагарнику». Сойка (Garrulus glandarius) відома своєю поведінкою: вона будує надзвичайно приховані гнізда в густих кронах, робить закроми (схованки з жолудями) і подає тривожний сигнал про наближення ворога. Завдяки цьому орнітонім легко стає назвою для «схованки», «захищеного гнізда» або «вартового пункту». Дитинець / цитадель – це найзахищеніше, внутрішнє серце фортеці, де «висиджується» та зберігається життя спільноти під час облоги.

Якраз Сойчин топонім фіксується на давньому супограниччі Київської землі та Поросся (у басейні річки Стугни), розташований на річці Росаві. Це місто Кагарлик, давньоруський топонім якого – Городець Шельвів (або Шельвів / Шельвів-город). У слов'янських діалектах та праслов'янській лексиці слово шелв / шелва / шелвъ або шелюга позначало саме сойку (пор. праслов. *šьlvъ / *šelvъ «сойка, барвистий птах»; діал. шелюга / шелест за лісовим птахом). Отже, Городець Шельвів етимологічно перекладається безпосередньо як «Сойчин Городець» або «Сойчине Гніздо / Сойчине Городище». Це була класична сторожова фортеця-«гніздо», що закривала південні підступи до Києва вздовж Стугнинсько-Пороської оборонної лінії. Саме тут осідали вартові степові союзники Києва (торки, васальні алансько-сарматські елементи, чорні клобуки), що робить цей «Сойчин город» прямою просторовою реалізацією моделі прикордонної цитаделі-схованки. У літописах цей пункт уперше згадується під 1142 роком як важливий оборонний форпост та місце зустрічей князів із чорними клобуками (торками, берендеями, агачами).

Окрім Шельвового Городця, у басейні Стугни, Дніпра та Росі фіксуються дрібніші мікротопоніми: 1) річка Сойка (або Сойчина затока/яруга): затоки та невеликі притоки з назвою Сойка або Сойчин струмок зустрічаються в районі Обухівщини та Вишгородщини (де лісовий масив підходить до Дніпровських круч); 2) урочище Сойчине (Сойчине гніздо): народна назва густих, крутих ярів із чагарниками вздовж правого берега Дніпра між Києвом та Трипіллям, які традиційно сприймалися як затишні, неприступні притулки. Таким чином, у топонімії Київсько-Пороського прикордоння фіксується точний семантичний дублет: Шельвів-город (Сойчин город) як фортеця-дитинець на межі лісу й степу.

Якщо локація Старшого Брата (Кия) – це «Сойчине гніздо» / Хіуа (Шельвів), то сакральна триада київських гір (Києвиця, Щекавиця, Хоревиця) природно розгортається як система трьох пташиних вартівень-«гнізд» на Дніпровських кручах. Розглянемо нижче орнітологічні та лінгвістичні містки для Щека та Хорива.

Щек / Щекавиця: Птах-Клакотун / Клекотун (Сорока або Соловей). У польській мові наявне слово szczekacz «брехун, той, що сокоче / цокотить / гавкає» і воно виводить нас прямо на орнітонімний пласт: Сорока-Цокотуха (або Сварлива Сойка / Сорока): слов'янські дієслова *ščekati / *ščekotati (укр. щекотати, щебетати, пол. szczekaty) початково означали не «брехати», а створювати різкі, уривчасті, тріскучі звуки. У слов'янському та іранському фольклорі сорока / сойка / соловей виступають як птахи-«щекачі» – вартові лісу, які своїм цокотом та щебетом («щекотом») сповіщають про небезпеку. Текст «Слова о полку Ігоревім» прямо зберігає давньоруське значення: «щекот славій успе» (щебет / сокотання солов'я) та «сороки вщекоташа». Отже, Щекавиця – це «Сороче / Солов'їне гніздо» або «Вартова сокотуха» – гора-вартівня, з якої стежать за рухом у долині й подають сигнал («щекот»).

Хорив / Хоревиця: Птах-Сокіл або Крук (Хорс / Кроф). Для Хорива орнітологічний корінь розкривається через давньоіранський та кавказький солярно-хижацький пташиний ареал: 1) Сокіл / Орел (Солярний птах Хорса): ім'я Хорив тісно переплітається з іранським солярним божеством Хорс / Hvar («сяюче солнце»). У міфопоетичній традиції сарматів та алан сонячний диск або божество Hvar уособлював Сокіл (або Орел); 2) кавказсько-іранський Крук / Гриф (Khorev / Kurav): у пам'ятках давньовірменської та кавказької мовної традиції (зокрема в історії Зеноба Глака) київські брати згадуються як Куар (Куарв), Мелтей та Хореан. В іранських діалектах корінь khur / khor також зв'язаний із хижими птахами високогір'я (круки, шуліки, грифи). Отже, семантика «Гори Хорива» / Хоревиці – це «Соколине» або «Крукове гніздо» – найвища / найскелястіша точка (височинна сторожа солярного птаха).

Отже, отримуємо тріаду (Троянь) «Пташиних Гнізд» Дніпровського фасаду:

Київ (Кий), Сойка (*Хіуа / Šelvъ), «Сойчине гніздо – прихований внутрішній дитинець, центральна цитадель»;

Щекавиця (Щек), Сорока / Соловей (*Щекач / Ščekotъ), Сороче / Сокотушаче гніздо – сигнально-вартовий пункт («цокотун»)

Хоревиця (Хорив), Сокіл / Крук (Hvar / Куар),"Соколине гніздо – солярна височина, пункт дальнього огляду степу".

У такій оптиці міф про трьох братів постає як просторовий код Трояні – фортифікаційного комплексу Києва, де кожна панівна вершина бере назву від свого тотемного птаха-вартового.

У «Слові о полку Ігоревім» Всеслав Полоцький «скача въ тропу Трояню черезъ поля на горы» і «жребій кину о дѣвицю себѣ». Стрибок «через поля на горы» – це буквальне сходження зі степового/аланського простору («полян-алан») на Дніпровські пташині кручі («гори»). «Тропа Трояня» – це стародавній транзитний шлях, що з'єднував іранський південь із лісовим північним заходом через потрійну цитадель Києва.

Поетика «Слова о полку Ігоревім» наскрізь просякнута саме пташиною сигнальною метафорикою, яка перегукується з нашою реконструкцією: «Соловіи веселыми пѣснями свѣтъ повѣдаютъ» (вартова функція солов'я-щекача); «Сорокы не вшекоташа» (мовчання Сорочеського/Щекового гнізда як знак біди); «Дивъ кличетъ верху древа» (сторожова сойка/див на вершині). Отже, «вѣцѣ Трояни» – це той самий золотий вік амфібійного симбіозу, коли Київ функціонував як тридільне солярно-пташине «гніздо-форпост», що тримало баланс між степовим Драконом та лісовим Дивом.

Згадана вище у Північній Осетії територіально-племінна спільність і ущелина Хіу мала своїм центром поселення Сно. З останнім співставляємо зауваження Плінія про те, що скіфи поряд зі словом Танаїс називають річку Дон словом «Сіну» (Sinu) (Пліній Старший, «Природнича історія», VI, 20) [Трубачев, 1999, с. 9] та осет. sæn, sænæ «вино; рідина для пиття». С. В. Кулланда вважає, що слово *san(a) потрапило у скіфську мову з північнозахіднокавказьких мов (прапівн.-кавказ. *swĭnē «барбарис; смородина» > аварське saní «барбарис», лакськ. sunū «гранат», sunural murh «гранатове дерево», адиг. sāna, кабард. sāna «виноград, вино») [Кулланда, 2017, с. 157]. 

З цим напрошується паралель про слов’янску казкову річку Смородину (прямокальмований або трансформований гідронім ірансько-кавказького походження – Ягідна / Виноградна / Хмільна річка) як межу між Слов’янським (лісостеповим / північним) та Іранським (степовим / південним) світами і на Калиновому / Каленому мості через яку відбувається битва витязя з триголовим Змієм як фольклорне відлунням реального військово-культурного зіткнення або пограничного симбіозу з сармато-аланами (пор. з драконом як тотемічним атрибутом та бойовим значком-бунчуком  сарматів-алан).

Археологічний матеріал Середнього Подніпров'я та безпосередньо Київського мікрорегіону VIII-X ст. фіксує виразний салтово-маяцький (зокрема алано-булгарський) імпорт та імпульси культурного впливу. Це підтверджується кількома ключовими категоріями знахідок:

1. Предмети озброєння та кінського спорядження: на території Середнього Подніпров'я (включаючи поблизу Києва та в басейні Росі й Десни) виявлено типові салтівські шаблі зі специфічним нахилом руків'я, овально-ромбічними перехрестями та характерними деталями піхов; салтівські типи вудил з псаліями, стремена та прорізні бляшки від кінської збруї зустрічаються як у дружинних похованнях, так і в горизонті городищ роменсько-боршевської та пастирської традицій.

2. Поясний гарнітур («Салтівський імпорт»): характерні срібні та бронзові литі поясні бляшки, наконечники ременів та роздільники у формі трилистників, геральдичних щитків чи серцеподібних візерунків (знатний дружинник чи командир мав пояс із численними підвісними ремінцями, на які кріпилися шабля, сагайдак, ташка (сумка) та кресало) – один із наймасовіших маркерів зв'язку зі степовим та лісостеповим салтівським ареалом. Подібні ремінні гарнітури були не просто імпортом, а маркером військово-соціального статусу, який переймала місцева слов'янська та протодружинна еліта. Поясний гарнітур салтівсько-аланського типу був ідеально пристосований для верхового бою та степової тактики. Оскільки ранньоруська дружина на етапі свого становлення активно переймала легке степове озброєння (шаблі, складні луки), разом із ними органічно засвоювалася і система кріплення зброї: завдяки рухомим розподільним бляшкам та кільцям пояс дозволяв збалансовано розподілити вагу важкого амуніційного набору під час кінної їзди та пішого бою. Київська та чернігівська дружинна еліта швидко сформувала власний гібридний стиль: місцеві ювелірні майстерні Києва та Чернігова почали виготовляти поясні бляшки, де степові геральдичні мотиви поєднувалися із північноєвропейськими (скандинавськими) орнаментами борре / йєллінг та візантійськими акантовими візерунками. Пояс став символом міжнаціональної «дружинної субкультури» – надетнічного військово-торговельного стану, для якого приналежність до княжого хаосу та військового братерства була важливішою за племінне походження. У поховальному обряді раннього Києва та Чернігова (дружинні кургани Друге Гніздово, Шестовиця, Ярославське Подніпров'я) пояс майже завжди покладався разом із воїном. Оперізування дружинника було ритуалом ініціації – складання присяги князеві. Пояс сприймався як оберіг та знак «законного воїна». Таким чином, салтово-аланська поясна гарнітура стала фундаментом, на якому постала престижна символіка руського дружинника: вона об'єднала степовий функціоналізм, східне уявлення про ієрархічний шик та європейську дружинну етику.

3. Керамічні комплекси: на багатьох пам'ятках Середнього Подніпров'я (зокрема на Пастирському городищі, у Канівському Подніпров'ї, а також у нижніх горизонтах київських ремісничих осередків) фіксується сіролощена кераміка салтівського вигляду (глечики з лощеним орнаментом, кухлі, глеки з дископодібним вінчиком). Окремі форми посуду (глиняні кортчаги та глеки з лощенням) прямо відтворюють технологічні прийоми майстерень Верхнього Дону та Сіверського Дінця.

4. Ювелірне мистецтво та прикраси: срібні та бронзові сережки з гроноподібними підвісками, ажурні бляшки та прикраси-підвіски хазарсько-аланського кола виявляються у скарбах та похованнях VIII-IX ст. вздовж Дніпровського шляху. Фіксуються поодинокі знахідки амулетів із кістки та бронзи у вигляді хижаків чи птахів, які мають прямі аналоги в аланських катакомбних могильниках.

5. «Пастирський феномен»: найяскравіший приклад салтово-пограничного симбіозу в Середньому Подніпров'ї (Черкаська область) – Пастирське городище, яке демонструє унікальне поєднання слов'янських, ранньосалтівських та візантійсько-кавказських ремісничих традицій (виробництво зброї, пояси, ювелірний убір). Знамениті «Пастирські скарби» містять пальчасті й променені фібули, антропоморфні та зооморфні бляхи, а також скроневі кільця. Частина з них є прямим слов'янським імпортом / імітацією, але ювелірні техніки (викроювання, пайка, штампування) виявляють глибоке знайомство з майстернями Північного Кавказу та Криму. Саме в Пастирському масово виготовляли та поширювали геральдичні поясні накладки, які пізніше стали маркером військової еліти як у хазарсько-аланському (салтівському) середовищі, так і серед протослов'янських дружинників. Специфіка гончарних горнів Пастирського демонструє прямий технологічний імпорт із Кавказу та Приазов'я. Це свідчить про те, що на городищі працювали не лише слов'янські майстри, які копіювали степові зразки, а й безпосередньо вихідці з алано-булгарського ареалу. Отже, це не просто звичайне поселення пеньківської або колочинської культур, а справжній ремісничий і торговельний емпорій, де ранньослов'янський ареал безпосередньо стикався з протосалтівським та кочовим світом. Пастирське городище випереджало свій час, виконуючи роль протоміста-транзитера задовго до розквіту Києва. Воно виступало мембраною: слов'янський лісостеповий світ віддавав сільськогосподарську сировину й отримував високу технологію обробки металу, степову військову моду та престижні елементи вбрання. Загибель Пастирського городища внаслідок пожежі на початку VIII ст. (імовірно, через експансію Хазарського каганату або внутрішні міжусобиці) не зупинила цей процес. Культурний та ремісничий імпульс Пастирського розсіявся по всьому Средньому Подніпров'ю, згодом матеріалізувавшись у дружинній культурі раннього Києва.

6. Поховальний обряд: у поховальних пам'ятках регіону зустрічаються обрядові риси (окремі рештки коней, специфічна орієнтація тіла або наявність степового інвентарю), що свідчить про фізичну присутність вихідців із салтівського ареалу або степових найманців у дружинному середовищі.

Ці знахідки свідчать, що Київ та Середнє Подніпров'я VIII-IX ст. перебували в інтенсивному контакті із салтово-маяцьким світом, а елементи аланського та хазарського військово-ремісничого імпорту стали важливим складовим елементом формування ранньоруської дружинної культури.

Отже, Руський каганат як територіально-політична реальність IX століття розвивався на тому самому ландшафті, який згодом став ядром Київської Русі, а потім – ранньомодерної України. Російське Нечорнозем'я (Залісся, майбутнє Володимиро-Суздальське князівство) на той момент було глухою фінно-угорською периферією, яка не мала жодного відношення ні до салтівських фортець, ні до титулу «каган». Російська державна історіографія століттями тримається за лінійну «новгородську» легенду: мовляв, Рюрик прийшов у Новгород, створив там «першу столицю», а вже потім Олег спустився на Київ. Ця схема потрібна для того, щоб вивести витоки державності з території сучасної РФ. Концепція Руського каганату повністю руйнує цю штучну конструкцію. Вона доводить, що задовго до появи Рюриковичів на Півночі (у Ладозі чи Новгороді) на території України вже існувала зріла, легітимна державна структура зі степовим імперським титулом «каган», визнана і Франкською імперією (839 р.), і Багдадським халіфатом, і Візантією. Коли північна корпорація Рюрика прийшла в Київ, вона не створювала державу з нуля на «дикому полі» – вона сіла на готовий південний державний субстрат Руського каганату, перейнявши його ім'я, його престижний титул і його геополітичні вектори (походи на Константинополь).

Руський каганат на теренах України демонструє унікальний тип цивілізаційного прикордоння – це був простір, де іранський (скіфо-аланський) аристократизм та імперський замах зустрілися з енергією слов'янського автохтонного демосу. Коли сюди додався третій елемент — германо-фризька матриця договору та права («Ряд») з Рюстрінгена, народилася унікальна політична культура Русі-України. Ця культура є генетично чужою для московського деспотичного та улусного канону, який сформувався значно пізніше на зовсім іншій географічній та етнічній базі.

Отже, спроби заперечувати реальність Руського каганату через страх перед «імперськими фальсифікаціями» є науково неспроможними. Руський (Рухський) каганат салтово-маяцької культури територіально, археологічно та гідронімічно (через басейн Сіверського Дінця та річку Рось) належить виключно до геоісторичного простору України. Він є до-нормандським південним фундаментом нашої державності, який доводить: державний замах і міжнародне визнання народилися на Київському та Слобожанському ландшафтах задовго до того, як північний імпульс інтегрувався в тіло майбутньої Русі.

[1] Автор схолій до твору Арістотеля «Про небо» невідомий. Його часто плутають із ритором кінця IV ст. Фемістієм, який написав схолії до інших творів Арістотеля. Ймовірно, що анонім жив у IX-X століттях, оскільки використовував етнонім «араби» (замість «сарацини»), дуже рідко використовуваний греками в IV-VII століттях.

Березовець Д. Т. Про ім’я носіїв салтівської культури // Археологія. – 1970. – Т. 24. – С. 59-74.

Брайчевский М. Ю. «Русские» названия порогов у Константина Багрянородного  // Земли Южной Руси IX-IV вв. : сборник статей. – Киев : Наукова думка, 1985. – С. 19-29.

Галкина Е .С. Тайны Русского Каганата. – М. : Вече, 2002. – 432 с.

Кулланда С. В. Неархеологическая скифология // Исторические исследования. – 2017. – № 8. – С. 155-164. – https://www.academia.edu/37227463

Латышев В. В. Известия древних писателей, греческих и латинских, о Скифии и Кавказе // Вестник древней истории. – 1947. – № 2 (20). – С. 319-344.

Марков В. Южная Русь и хазары. Глава из монографии «Тюркский след в истории Украины X-XVII вв.» [СПб. : Евразия, 2016. 382 с.] (с несколькими дополнениями). – С. 1-20. – https://www.academia.edu/27859890

Талис Д. Л. Топонимы Крыма с корнем Рос  // Античная древность и средние века. – Свердловск : УралГУ, 1973. – Вып. 10. – С. 229-234.

Талис Д. Л. Росы в Крыму // Советская археология. – 1974. – № 3. – С. 87-99.

 Трубачёв О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. – 1981. – № 2. – С. 3-21.

Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. Реконсрукция реликтов праязыка. Этимологический словарь.– М. : Наука, 1999. – 320 с.

Трубачёв О. Н. К истокам Руси : народ и язык. – М. : Издательство Алгоритм, 2013. – 303 с. – https://web.archive.org/web/20130809044311/http://www.gramota.ru/biblio/research/istoki0/