Олег Гуцуляк: Звідки вийшли на історичну арену слов'яни

 Так звана «Поліська біла пляма» у працях лінгвістів та археологів, зокрема М. Фасмера, Л. Нідерле, К. Мошинського, В. Філіна, С. Бернштейна, В. Топорова, О. Трубачова, розглядається як найімовірніше ядро праслов'янського етногенезу ІV-VIІ ст. н. е. (носії т. зв. празько-корчакської культури, яка потім еволюціонувала у лука-райковецьку, що пізніше влилася у давньоруську культуру). 

На цю територію не поширювалися археологічні культури пізньоримського часу (культура штрихованої кераміки – балти, вельбарська культура – готи, черняхівська культура – готи з домішками сарматів та фракійців, київська культура – південні балти та іранці) і вона й стала епіцентром формування пражсько-корчакської культури (слов’яни-«склавіни», печі-кам’янки), від якої потім відокремилася на Поліському Подесенні як діалектна група – пеньківська культура (слов’яни-«анти», глинобитні печі з основою з материкового останцю), а з початком переселення частини празької культури на захід у звязку з відходом германців – виникла ще одна група – суково-шеліги-дзєдзіцька.

У носіях прикарпатського ареалу празько-корчакської культури бачать власне (білих, великих) хорватів, у північних та західних її представниках – ду(д)лібів (переселені на захід аварами), у південних – у(г)личів та тиверців, у східних – д(е)ревлян та полян.

---------------

Спадкоємності археологічних культур

> Тшинецько-Комарівська культура (1800-1200 рр. до н. е.; прабалтослов’яни) (нащадок культури шнурової кераміки та бойових сокир на основі місцевого Трипільського субстрату та культури лійчастого посуду (Trichter-rand-becherkultur; ~4300-2800 рр до н.е.); скорчені трупопокладення (південна частина) і трупоспалення (північна  та західначастина) в урнах в грунтових ямах, під викладеними дерном курганами і без них, в кам’яних і дерев’яних гробницях) 

> Білогрудівсько-Чорноліська культура (1050-700 рр. до н. е.; під впливом Лужицької) Білогрудівці – це осілі землероби та скотарі лісостепової зони. Вони жили в напівземлянках і, що найголовніше, залишили по собі гігантські «зольники» (насипи з попелу, заповнені кістками тварин, розбитим посудом та дрібними речами). Археологи досі сперечаються, чи це були просто смітники, чи гігантські культові жертовники, де попіл накопичувався століттями як сакральний очисний субстрат. Сакралізація попелу тут уже цвіте на повну; Чорнолісці – це фінал епохи бронзи та початок раннього заліза. Вони стали тим «щитом», який стримував перші хвилі вершників-степовиків (кімерійців, а згодом скіфів), будуючи потужні лінії укріплених городищ вздовж межі Лісу та Степу. Тут панує повна релігійна трансформація – остаточний перехід від комарівського трупопокладення під курганами до кремації (трупоспалення). Вони спалювали померлих, очищуючи вогнем, а попіл ховали в урнах або в простих ґрунтових ямах (трупопокладання (у північній частині) і трупоспалення (у південній) в урнах або без, але поруч з посудинами, у грунитових ямах без курганів) 

> Поморська культура (культура лицевих урн; 600-200 рр. до н. е.) (метисація лужицької (1300-500 рр . як ранній варіант культури полів поховальних урн; постала як результат синтезу тшинецької та унетицької культур; остання -1700-1300 рр. до н. е.) та тшинецької культур) (трупоспалення в глиняних лицевих урнах в кам’яних скринях в ямах без курганів) 

> Культура абажурних (підкльошевих) поховань (Cloche/Bell-shaped Grave culture; 400-100 рр. до н. е.) (трупоспалення в глиняних урнах з накритим горшком-абажуром або прах клався на дно могили у ямах без курганів)  

// Пост-Чорноліська культура (скіфи-орачі / аротери; автохтонне населення лісостепової України (басейни Ворскли, Сули, Тясмину, Київського Подніпров'я); коли сармати витіснили чи підкорили Скіфію, лісостепові хлібороби масово відходили на північ, у безпечніші поліські ліси та болота. Форми ліпного посуду, господарські традиції осілого землеробства й глибокі ментально-міфологічні зв'язки з чорноліським та скіфським минулим (зокрема,  тотемний пласт культу великих рогатих звірів лісу). Де-хто вважає їх як сіячів проса не-індоєвропейцями, а нащадками північно-європейського до-індоєвропейського субстрату, носіями т. зв. "темематичної мови").

> Зарубинецька культура (200 р. до н. е. – 150 р. н. е.; венеди як синтез підкльошових та поморських традицій та лісостепових племен: 1) наприкінці III ст. до н. е. носії поморської культури з території сучасної Польщі та Західного Білоруського Полісся під тиском германських оксивської та пшеворської культур рушили на схід – у басейн Прип'яті та Середнього Дніпра. охопила простори Середнього та Верхнього Дніпра, Прип'яті та Десни; принесли традицію безкурганних «полів поховань» (попіл у ямах), специфічні форми кераміки та сильний західний, так званий латенізований (кельтський) вплив (застібки-фібули, досконаліші знаряддя праці); 2) скіфи-орачі Лісостепу принесли форми ліпного посуду, господарські традиції осілого землеробства й глибокі ментально-міфологічні зв'язки з чорноліським та скіфським минулим (зокрема, тотемний пласт культу великих рогатих звірів лісу); 3) милоградівська культура пвіденно-східних балтів саме Полісся та Верхнього Подніпров'я (територія «білої плями»). Принесли навички виживання в екстремальних болотних умовах, специфічні типи укріплених городищ та глибокий архаїзм лісового побуту; (трупоспалення з насипанням праху на дно могильної ями або у глиняних урнах без курганів; іноді одиничні трупоположення та могили-кенотафи з поховальним інвентарем) 

> Празько-Корчакська культура (Prague-Korchak culture, 500-700 рр. н. е.) (трупоспалення в глиняних урнах в безкурганних могильних ямах; склавіни) 

> Лука-Райковецька-Хлінча культура (700-950 рр. н. е.; еволюціонувала з Празько-Корчакської; спочатку обряд празько-корчацької, але на пізнішому етапі – трупоспалення безурнове під курганами; уличі, тиверці, древляни, білі хорвати, волиняни, поляни)