Олег Гуцуляк: Велес / Волос - Оріон / Кесіл - Варуна / Маргашіра - Квасір / Аурвандиль

З фольклорних джерел відомі означення скупчення зірок Плейяди в сузір’ї Тільця (у римлян сузір’я Плеяд називалися Вергілії, від vergili «віття») як небесної отари / дружин Волоса – східнослов’янські Волосиньї, Власожелишти, Власожелы і Волосожари та південнослов’янські Влашичи (сербо-хорв.), Власците (болгар.) [Иванов, Топоров, Волос, с. 227]. Також у кашубів на основі аналізу фольклору реконструюють божественну пару Велевіт і Велевітка  [Гейштор, 2015, с. 136]. А. Гейштор вказує, що у литовців сузір’я Плеяд так і називається – Veles [Гейштор, 2015, с. 136]. Можна було б припустити, що Волос – це означення сузір’я Тільця, а А. А. Куліков ототожнює Велеса з сузір’ям Персея, яке знаходиться поряд з Плеядами [Куликов, 2001, с. 89, 92, 95-96 101], але жодних аргументів на таке ототожнення дослідник не наводить.

Проте у болгар іменем Власците / Власите окрім означення Плеяд  у низці південно- та східноболгарських говірок народна традиція позначає саме сузір'я Оріон (або пояс Оріона). У народній астрономії балканських слов'ян Оріон (Ралица) та Плеяди (Квачката / Власите) знаходяться поруч на нічному небі та часто сприймалися як єдиний міфологічний сюжетний комплекс (орач, воли, вовки). Через це в деяких локальних болгарських говірках назва Власите змістилася із сузір'я Плеяд безпосередньо на Оріон [Ковачев. 1928, с. 42-45; Влас / Власите, 1971; Иванов. Топоров, 1974, с. 49-50, 200; Успенский, 1982, с. 148].

У грецькій міфології велетень Оріон переслідує Плеяд  а отже, можна припустити, що у слов’ян Волос-«Оріон» пасе (переслідує) небесну отару Волосинь-«Плеяди». Безпосередній зв’язок грецьких Плеяд саме з худобю полягає в тому, що  їх народила від титана Атланта  океаніда Плейона (Πληιόνη, Πλειόνη «Збільшувати кількість», від πλεῖων «більше»), відповідальна за розмноження отар.

Оріон (Ὠρίων «виник від сечі»), як відомо, надзвичайний велетень-мисливець, син Посейдона, і міг вільно крокувати по морскій воді, як по землі, переслідувати і зв’язувати тварин, кохатися з богинями Еос та Артемідою, ворогувати з богами (Аполлоном, Діонісом, Плеядами), бути зціленим від сліпоти богом сонця Геліосом, а після того як Асклепій воскресив Оріона, Зевс його остаточно вбиває блискавкою, а потім, будучи перенесений на небо як сузір’я, набуває нових конотацій (про це нижче). Гесіод зазначає: «… Коли Плеяди занурюються к туманне море, щоб уникнути жахливої могутності Оріона, тоді насправді бурі всіляких родів приходять в буйство. Не залишай тоді судно більше в бушуючому морі…» (Гесіод, «Труди і дні», 620-622).

На цій основі аналогом Волосу / Оріону у індоарійській традиції вбачаємо асуру Варуну. З інших позицій (тісного функціонального зв’язку з худобою, охороною угод) співставляли балтійського Велняса і слов’янського Волоса з ведичним Варуною Ф. де Соссюр та Р. Якобсон [Писаренко, 1997, с. 25-26 ; Гейштор, 2015, с. 137], а А. Гейштор додає до цього ряду ще й іранського Ахура Мазду [Гейштор. 2015, с. 138-139].

Варуна подарував герою Арджуні лук, стріли, петлю (pāśa «аркан»), колісницю для того, щоб він досяг неба («Махабхарата», III). Варуна самодержец, цар над усім («Рігведа», II 27, 10; V 85, 3; VII 87, 6; X 132, 4), дав «молоко коровам, розум серцям, вогонь водам, сонце небу, сому горам» («Рігведа» V 85.1-2), визначив Сонцеві його шлях і облаштував дванадцять місяців у році. В іконографії та в ритуальному дійстві Варуна зображується у вигляді білоголової (лисої) людини із жовтими очима в золотих (жовтих) обладунках, яка тримає в руці аркан, зроблений із змії, та стоїть у воді або сидить на вахані Макара [Ivanković, 2019, p. 66, 70].

Земний цар в індоарійському ритуалі раджасуйя (інтронізації) вважався втіленням Варуни як бога-законодавця. «… У середньовічній цейлонській хроніці XIII століття «Історія Сігірі», що базується на значно більш ранніх індійських та цейлонських джерелах, сказано, що середньоазіатські скіфи-саки своїх ватажків називають ім’ям божества Варуни і у саків ім’я Варуна стало означати «правитель». Це, мовляв, тому, що у саків правитель, ватажок племені вважається втіленням Варуни… (Тому), якщо середньоазіатські саки поклонялися Варуні, йому мали поклонятися і причорноморські скіфи, адже багато античних авторів і сучасні дослідники не розрізняють саків і скіфів, говорячи, що це і той ж народ» [Рахно, 2022a, с. 30].

Варіант імені ведичного бога Варуни, засвідчений у мітаннійсько-хетському договорі 1400 р. до н. е., клинописним письмом пишеться як U-ru-ua-na, близько до авестійських uruuan «душа/дух померлого» та gə̄us-uruuan «душа космічного бика» («Ясна», 29)  і його етимологізують із санскр. uru «широкий» [Ivanković, 2019, p. 69], хоча сама індоарійська народноетимологічна традиція пояснювала, що Варуна – «той, хто накриває (vr̥) небо хмарами», на основі тексту з гімну: «Варуна послав хмару, що відкривалася донизу, і створив небо, землю та проміжний простір. З нею Цар усього Всесвіту зволожує землю, як дощ ячмінь» («Рігведа», V 85.3-4)  [Ivanković, 2019, p. 71]. Ще О. М. Афанасьєв вважав, що теонім Волос слід етимологізувати на основі санскритського vr̥, var «дощові хмари; шерсть, руно», тобто він володів небесними стадами [Афанасьев, 1865, с. 680-681]. Велетневі Варуні, старшому синові Адіті, приписуть діяння з розділення зоряного неба від землі і створення широкого простору для повітря («Рігведа», VII, 86), він спостерігає в тисячі очей за тим, що відбувається на небі, землі та поза ними («Атхарваведа», IV, 16).

Цар ракшасів Равана вторгається в царство Варуни, перемагає його синів і онуків, викликає на бій самого Варуну, але той, однак, ухиляється від виклику. Тому тепер палац Варуни зі свитою – під водою, в океані.

Варуна як цар підводного світу зближується з нартским персонажем Донбеттиром («Водяний Петро / Щасливий») та його родиною, яка мешкає в глибинах моря. В підводному царстві Донбеттира виховувалося багато героїв-нартів (Уризмаг, Хпмиц, Шатана, Бадрадз, Сирдон, Елтаган та ін.), тут вони знаходять своїх суджених і Донбеттир став родоначальником нартів по материнській лінії – 1) його дочка Донбеттирон у золотому човні – дружина першого нарта Сауасси,  2) його дочка Дзерасса дружина нарта Ахсартага, 3) дочка Донбеттира в образі білого зайця стала дружиною Хамица [Энциклопедия, 2022, т. 1, с. 416-419, 421-422] (пор.: дочок Донбеттра шанують у наступну суботу після Пасхи (Великодня) і освячують водою та мокрою зеленню, даром дочок Донбеттира, домашню худобу [Энциклопедия, 2022, т. 1, с. 422], а українці в цей же час відзначають «Рахманний Великдень», на Трійцю (Зішестя Святого Духа) відзначають «Русалчин великдень» поливанням водою гілок зелені та обризкують худобу та зустрічних людей).

Отже, грецькою паралеллю Варуні, володарю вод (jaleśvara, apa̅́m ádhipati), морів (samudríya) та кораблів (veda nāváh), власне, є Оріон, який вільно крокує по хвилям моря, як по землі, на острові Делос живе у коханої богині ранкової зорі Еос (пра-і.-є. *H₂éwsōs), а ворогові Варуни Равані паралеллю є ворогуючий з Оріоном Аполлон (також пор. з тим, як Равана захищає Ланку, а Аполлон – Трою).

Здавалося б, що існує певне протиріччя, адже Варуну деякі дослідники, як от Ж. Дюмезіль, ототожнюють з грецьким богом неба Ураном (саме слово «небо» по-грецьки ουρανός, ouranos), те ж скинутим з верховного престолу наступним поколнням богів (Зевсом-олімпійцем).

Проте, як на нашу думку, в одночасному ототожненні Варуни з Ураном і Оріоном протиріччя нема, адже мова йде про праіндоєвропейский (ширше – мезоєвразійський) комплекс міфологем, спочатку спільний,  пізніше розщеплений на самостійні мотиви в різних відокремлених частинах індовропейців (поряд з регіональними іноваціями у певних групах зберігалися деякі архаїчні моменти, втрачені в інших).

В давньоіндійській традиції з сузір’ям Оріон пов’язаний ще один важливий для нас сюжет (очевидно, виник, коли Варуна в уявленні індоаріїв втратив зв’язок з даним сузірьям, чи, правильніше, індоарії використали образ з міфології сусідніх їм не-індоаріїв – предків прабалтослов’ян). Так, п’ять зірок в голові сузір’я Оріон (Маргашіра, Mṛgaśiras, з санскр. mṛga «олень» + śira «голова, маківка») визначаються як Ілвала (Ilvalā), проте цим же словом позначається й «добра риба» («kind of fish»). За легендою «Махабхарати» (кн. 3), Ілвалою іменується якийсь асур-дайтья, товариш демонічного Врітри (чи Балі) і цар міста Маніматі. Він для того щоб почесно почастувати свого гостя, яким був ріші Агастья, і отримати від нього благословення мати сина, рівного могутності Індрі, приготував як їжу свого молодшого брата Ватапі (Vātāpi «той, хто п’є все життя»), видаючи за м’ясо козеня чи ягня. Довідавшись про це, Агастья прокляв асуру. За іншою версією, після того як брахман з’їдав частування, Ілвала кликав по імені брата («Vatape athragacha») і той воскресав, вириваючись зі шлунку брахмана і вбиваючи його. Так обманом брати-асури погубили кількох брахманів, але це не сталося з брахманом Агастьєю, який після того, як Ілвала покликав брата воскреснути, заявив, що перетравив його. Коли наляканий асур запитав Агастью, як він може йому служити, Агастья попросив десять тисяч корів і монет золота, а також золоту колісницю, запряжену двома коням. У версії «Рамаяни» розгніваний Ілвала напав Агастью, але був вбитий самим поглядом брахмана. У «Бхагавата Пурані» згадується, що в Ілвали був син на ім’я Балавала, який заважав мудрецям, присутнім у лісі Найміша, коли вони слухали розповіді різних Пуран від Уграшрави. Його вбиває божество Баларама під час паломництва. У індуїстських шанувальників богині Калі існує переказ, що саме вона, дізнаавшись про злочини Ілвали, викикала його на бій. Непохитна рішучість, запеклі бойові навички та надприродні здібності Калі дозволили їй подолати злі сили Ілвали та відновити мир і справедливість у світі. Буддистська ж версія винним у всьому робить саме брата Ілвали Ватапі, описуючи його як царя міста Бадамі і володіючого чарами перевтілення.

Отже, тут маємо і зв’язок персонажа з коренем val-, з володінням худобою і золотом, зі стосунком до води (риба), а також зі схожим грецьким мотивом про лідійського царя Тантала (Τάνταλος; у елліністичній традиції він іменується «царем Індії» (Філострат, «Життя Аполлонія Тіанського», ІІІ 25)). Тантал, син Зевса і фрігійської німфи Плуто, брат Ніоби, володіючи прекрасною худобою та золотом, який, щоб випробувати всевідання богів, їм подав в якості їжі свого сина Пелопса. Боги взяли жахливу страву, поклали все м'ясо й кістки Пелопса в казан і поставили його на яскраво палаючий вогонь, а Гермес своїми чарами знов оживив хлопчика (той став виховуватися на Олімпі, пізніше він став царем півострова, нназваного на його честь  Пелопоннесом, і володів колісницею Посейдона, здатною рухатися поверхнею моря). Громовержець Зевс скинув Тантала в похмуре царство Аїда; там він і відбуває страшну кару страху, голоду і спраги (стоячи у воді, не може до неї дотягнутися). Пізніше, його внук Атрей вчинив аналогічне святотатство – вбив синів свого брата Фієста і пригощав їх м’ясом своїх гостей на бенкеті (Сенека, «Фієст», 144-152).

В індоєвропейських міфологіях можна виявити паралелі Оріону в сюжетах про спосіб його народження, вільне пересування обширами землі, дотичність до хмільного напою та меду та загибель від підступу.

За однією з грецьких версій, коли Зевс і Гермес, змінивши подобу, відвідали Гіріея, сина Посейдона і Алкіони, найкращого у світі пасічника і виготовлювача меду, то в подяку за гостинність вони пообіцяли виконати одне його бажання. Той бажав мати сина і боги порадили принести в жертву бика, помочитися (або самі боги помочилися) на його шкуру і закопати її в могилу своєї дружини. Таким чином шкура опинилася в лоні Геї і через дев'ять місяців з неї народився хлопчик, якого й назвали Уріоном / Оріоном (Ὠρίων «виник від сечі»)  (Сервій, «Коментарі до «Енеїди» Вергилія» I.539; Овідій, «Фасти» V.537; Гігін, «Поетична астрономія» 11.34). На вмовляння царя острова Хіос, сина Тесея і Аріадни, Енопіона («Винопивець»), батька Меропи, яку збезчестив Оріон, Діоніс підсилає до нього сатирів, які оп’яняють того пивом, а Енопіон осліпив Оріона (Псевдо-Аполлодор, «Міфологічна бібліотека» I 4, 3; Псевдо-Ератосфен, «Катастеризм» 32; «Перший Ватіканський міфограф» I 33, 3).

Аналогічним чином відбувається народження германського божества Квасіра (Kvasir < пн.-герм. kvas(s)e «давити, витискати, вижимати») зі спільної слини асів та ванів у чаші під час укладання договору про мир (Снорі Стурлусон, «Молодша Едда», «Мед поезії», 4). Цей Квасір, який став вважатися ваном, був таким мудрим, що не було питання, на яке б він не мав відповіді. Він обійшов світ, навчаючи людей мудрості, але ті мало прислухалися до нього. Але одного дня, коли він прибув у Нідавеллір (у потойбічному світі Свартальвахельм), золоту столицю чорних гномів (двергів, цвергів), двоє з них, Ф'ялар (Fjalarr, від давньосканд. fela «ховати», «приховувати» або «підглядач», «обманщик») і Ґалар (Galarr, від давньосканд. gala  «співати», «виголошувати заклинання», galdr «магічний спів») убили його, вилили кров до казана Одрьорір (Óðrerir) та посудин Сон (Són) і Бодн (Boðn) і пояснили асам, що «Квасір захлинувся у своєму розумі, бо не знайшлось нікого достатньо мудрого, щоб вичерпати його знання питаннями». Його кров, змішана з медом, стала медовим напоєм поезії та мудрості («skáldskaparmjöðr»). Пізніше ці двоє цвергів підступно вбили також велетня-йотуна Ґіллінґа (Gillingr) та його дружину. Їхній син Суттунґ (Suttungr) захопив цвергів і мав намір залишити їх на скелі посеред моря, щоб їх поглинув приплив. Проте Ф'ялар і Ґалар пообіцяли віддати за своє життя могутню медовину. Суттунґ сховав її у скелі, що називалася Гнітбйорґ (Hnitbjörg), а охороняти скарб доручив своїй дочці Ґуннльод (Gunnlöð). Щоб здобути медовину, Одін вирушає до Йотунгейму. Дорогою він зустрічає дев'ятьох рабів, яким нагострює коси й тим самим викликає між ними сварку, унаслідок чого вони вбивають один одного. Велетень Бауґі, брат Суттунґа, який через це втратив своїх працівників, бере Одіна на службу. Одін працює за дев'ятьох чоловіків протягом усього літа і як винагороду просить ковток медовини. Суттунґ відмовляє братові в цьому проханні, і тоді Бауґі неохоче погоджується допомогти Одінові в крадіжці скарбу. Бауґі просвердлює отвір у скелі, а Одін у подобі змії проникає всередину. Там він проводить три ночі з Ґуннльод, і за кожну ніч дівчина дозволяє йому зробити один ковток медовини. Проте цими трьома ковтками Одін спорожнює всі три посудини й у подобі орла тікає до Асґарду. Суттунґ, також перетворившись на орла, переслідує його, однак Одінові зрештою вдається врятуватися. Щоправда, безпосередньо перед мурами Асґарду переслідування стає настільки напруженим, що Одін випадково випускає кілька крапель медовини «заднім шляхом». Як зазначає Сноррі, саме з цих крапель походять усі погані поети [Kozak, 2011]. Як бачимо, Сноррі Стурлусон зумів досить точно зберегти основні функції та типологічні особливості праіндоєвропейського міфу.

Дія	Оріон	Квасір / Одін	Семантика
Народження через змішання тілесної рідини у ємності	Боги мочаться на бичу шкуру	Боги плюють у спільну посудину	В обох випадках виникає синтетична істота, народжена не з жіночого лона, а з об'єднання життєвих рідин (екскретів/секретів) кількох божеств. Рідина символізує потенційність, а ємність – матрицю формалізації.
Мед	Його батько Гіріей, виготовлювач меду	З крові Квасіра створюють «мед поезії»	Напій виступає як медіатор між світами. Він водночас є джерелом катастрофи (сліпота / смерть) і джерелом вищої трансформації (поезія / осяяння).
Мудрість	Вміння полювати на дичину. Знання сезонів	Мудрість як знання відповідей на буль-яке питання
Мандри світом	Мандрує світом	Мандрує світом
Загибель серед води	Гине в океані	«Захлинувся власною мудрістю»	Вода тут – це межа між побутовим буттям та іншосвітом. Захлинутися мудрістю – це неможливість комунікувати абсолютне знання без трансформації через сакральне жертвоприношення.
Загибель через підступ	Аполлон намовив Артеміду вистрелити у далеку цятку в океані	Квасір потрапляє в царство цвергів і двоє з них вбивають його. Їх Суттунг потім хоче залишити на скелі посеред океану
Любов з божественною охоронницею	Еос / Артеміда як кохана Оріона / Меропа як згвалтована Оріоном	Ґуннльод як кохана Одінна
Опяняючий напій	Оріон обпивається пивом / Сузіря Оріона, Змії (Дракона) та Орла	Одінн бурвавить скелю, в якій захований «мед поезії», проникає у вигляді змії, випиває і у вигляді орла втікає і так стає власне Одінном  (Óðinn  «володар óðr-натхнення») («Промови Високого», 104-110)	Це класичний вертикальний міфологічний трансфер: «Підземелля (Змія) -> Небо (Орел)». П'янкий мед трансформує повзучу істоту на літаючу. Одін стає «Амфібією» між низом і верхом.
Втрата зору	Батько Меропи Енопіон  осліплює  п’яного Оріона	Жертва Одінном власного ока біля криниці вана Міміра («Пророцтво вьольви2, 27-28)	Фізична сліпота як умова сакрального бачення.
Повернення зору / Воскресіння з мертвих	Проміння Сонця-Геліоса на прохання Еос повертає Оріону зір / Асклепій воскресив Оріона	Оживлення Одіном відтятої голови вана Міміра («Пророцтво вьольви», 46; «Пісня про Сіґрдріву», 13-14).	Щоб бачити вищі смисли (символіку рун, джерело мудрості), треба віддати орган «чуттєвого сприйняття».

 
Тут бачимо середземноморсько-балканський ізоморфізм: те, що у північногерманському міфі розгортається через структуру «Квасір – Мед – Одін – Мімір», у грецькій міфогеографії збереглося у вигляді ізольованих астрально-мисливських міфів про Оріона. Це яскрава ілюстрація того, як єдиний індоєвропейський ініціаційний ритуал здобуття сакрального стану (óðr / екстаз) розщепився на грецьку епічну астральність та скандинавську метафізичну скальдику.

Ж. Дюмезіль і Б. Сержент вважають, що праіндоєвропейский міф про примирення двох класів богів за допомогою змішування слини у спільній чаші / сечі у спільному шкіряному мішку у італіків деміфологізувався, історизувашись у легенду про примирення римлян (жерці та воїни) і сабінян (багатство, землеробство, викрадення жінок) та укладання ними договору про створення єдиного народу квіритів з культом спільного бога Квіріна та очищення від війни відбулося на місці храму Венери Клоаки (Клоацини, Venus Cloacina) на березі ріки Велабра, топос ритуального очищення (expiatio) від крові й грязі війни, місце, де сабіняни й римляни скинули зброю й злилися в один організм. Вбитому Оріону / Квасіру відповідає загиблий у цій війні римський герой Гостій Гостілій (чиста друга функція – воєнна лють, на відміну від «священицького» Нуми Помпілія), внук якого, Тулл Гостілій, потім став царем Риму [Sergent, 1990] і вже до часу його правління відноситься ще одна інверсія – римська легенда про перемогу трьох римлян Гораціїв  над трьома альба-лонгцями Куріаціями (переміг третій з братів – Публій Горацій), що є відображенням праіндоєвропейського міфу про перемогу героя над триголовим чудовиськом (Тріта перемагає Триголового змія Вішварупу, Траетона здобуває перемогу над триголовим Ажи-Дахакою, Геракл, батько трьох синів від Єхидни, – над триголовим Геріоном, Кухулін – над трьома синами Нехтана) [Schiltz, 1999, p. 120]. Отже, праіндоєвропейська космогонія та міфологічна матриця (Війна Функцій > Скріплення Миру > Жертвоприношення >Боротьба з Триголовим супротивником) у римській свідомості була повністю перекладена на мову квазі-історичних хронік про заснування та розбудову Міста.

Проте у германців наявний також безпосередній відповідник Варуні / Оріону з до-одінічного пласту міфології. Це - зоряний герой Аурванділь (Орендель, Хорвенділ; Egill-Örvandill;  earendel означає «сяюче світло, промінь»). який репрезентує Бету Оріона. За легендою,  Аурванділь, прозваний сміливим (inn frækinn).  Як вдатного стрільця, Аурванділя ототожнюють з лучником Егілем (Egill), братом коваля-чаклуна Вьолунда. Аурваніль  був чоловіком (або сином) відьми-вьольви Гроа (Groa «рости», символ росту природи), яка лікувала Тора заклинаннями, і супутником Тора, якого бог врятував від велетнів, і коли бог переносив його у корзині корзині (meiss) через холодну землю та ядовиті річки Елівагар (Élivágar), Аурванділь відморозив собі палець ноги і кинув його у небо, де той став зіркою Рігель (Beta Оріона, яка є «правою стопою» сузір’я) («Skáldskaparmál», гл. 17). У грецькій версії навпаки - сліпий Оріон несе на своїх плечах кіплопа Кедаліона, який показує шлях до бога Геліоса.  У англосаксонській релігійній поезії (наприклад, у Кюневульфа в христіянському гімні Crist I: «Eala Earendel engla beorhtast...» - «О Еарендел, найясніший з ангелів...») цей образ переосмислено як Ранкову Зорю або провісника світла, що пізніше надихнуло Дж. Р. Р. Толкіна на постать Еаренділя-Мореплавця з сильмарилом на чолі.

Отже, виходячи з вищеназваних паралелей у міфологічних системах народів Євразії, можемо констатувати, що: 

– балтослов’янський Велняс / Велес / Волос (володар водойм, зв’язуючий родичів у «вервь», від якого земні жінки народжують дуже сильних дітей, що носять лук зі стрілами у себе на животі, «волохатий» і «скотий бог», покровитель віщунів-«волхвів»), 

– індоарійський Варуна (володар вод, зв’язуючий жертв, даруючий Арджуні лук, irya go-pā «сильний стада корів» («Рігведа» VIII 41.4), vr̥ṣabha «бик» («Рігведа» V 63.3), urna-«шкура» чорного барана як жертва Варуні), 

– давньогрецький Оріон (підкорювач води, народжений з облитої сечею богів шкури жертовної тварини, велетень-мисливець гине від стріли або жала скорпіона, приносить в дар шкури тварин, ~ пор. зі шкурою-руном як символом достатку у хеттів та іранців), 

– скандинавський  Аурвандиль (Бета Оріона, перший герой, пов’язаний з морем як вказуючий шлях морякам, чоловік віщунки Гроа та коханець золотоволосої Сів, батько стрільця Улля), 

– нартівський Донбеттир (володар моря, даруючий чарівні речі та наречених нартам), 

це один і той же праіндоєвропейский персонаж, якого вже пізніші греки-колоністи ототожнили з Гераклом, одягнутим у шкуру і даруючим лук дітям Змієдіви, предкам скіфів.

Афанасьев, 1865: Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу. Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований, в связи с мифическими сказаниями других родственных народов. – М. : Издание К. Солдатенкова, 1865. – T. 1. – 804 с.

Влас / Власите, 1971: Влас / Власите // Български етимологичен речник. – София : Издателство на БАН, 1971. – Т. 1 (А-З). – С. 163.

Ґейштор, 2015: Ґейштор А. Слов'янська міфологія / пер. з польск. ; післямова Л. Слупецького. – К. : Кліо, 2015. – 415 с.

Энциклопедия, 2022: Энциклопедия осетинской нартиады : в 3-х тт. / гл. ред. Л. А. Чибиров ; отв. ред. И. А. Бедоева. – Владикавказ : СОИГСИ ВНЦ РАН, 2023. – Т. І (А-З). – 464 с. 

Иванов, Топоров, 1974: Иванов В. В., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текстов. – М. : Наука, 1974. – 342 с.

Иванов, Топоров, Волос: Иванов В. В., Топоров В. Н. Волос // Мифы народов мира : энциклопедия / гл. ред. С. А. Токарев ; 2-е изд. – М. : Сов. энциклопедия, 1991. – С. 227.

Ковачев, 1928: Ковачев, Й. Д. Нашето звездно небе. – София: Популярна наука (№ 1), 1928. – 110 с. 

Куликов, 2001: Куликов А. А. Космическая мифология древних славян. – СПб. 6 Лексикон, 2001. – 256 с.

Писаренко, 1997: Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі. – Київ : Інститут археології НАН України, 1997. – 240 с.

Рахно, 2022a: Рахно К. Ю. Нартовский эпос и династическая мифология франкских королей Меровингов // Вестник Владикавказского научного центра. – 2022. – Т. 22, № 1. – С. 23-34.

Ivanković, 2019: Ivanković M. New Insights on Slavic god Volosъ / Velesъ from a Vedic Perspective // Studia mythologica Slavica. – 2019. – Vol. 22. – P. 55-81.

Kozák, 2011: Kozák, Jan. Óðinn a medovina básnictví : dva aspekty iniciačního procesu // Religio : revue pro religionistiku. – 2011. – Roč. 19, č. 1. – S. 3-29.

Sergent, 1990: Sergent, Bernard. L’Or et la mauvaise femme // L’Homme. – 1990. – T. 30, N 113. – P. 13-42. – https://www.persee.fr/doc/hom_0439-4216_1990_num_30_113_369202

Schiltz, 1999: Schiltz, Véronique. Le Roi scythe. Iconographie du pouvoir scythe au IVe s. avant J.-C.  // L'École française de Rome. – 1999. – N 252. –v P. 115-123. – https://www.persee.fr/doc/efr_0223-5099_1999_act_252_1_6010