Олег Гуцуляк: Історіософія театру Катерини Матвеєвої

У контексті сучасної української гуманітаристики, театрознавиця та театральна критикиня Катерина Матвеєва  – авторка монографії «Культурні традиції в контексті еволюції українського драматичного театру» (2024), знана також своїми аналітичними оглядами, кураторськими проектами та дослідженнями сучасного перформансу – має свою специфічну, дуже тонку історіософію театру та культури. Звісно, вона не пише розлогих геополітичних трактатів і не створює епічних полотен, але її погляд на історію пропонує унікальну оптику: історію як перформанс і простір актуальних тілесних та ментальних трансформацій. Її історіософську позицію можна реконструювати через кілька засадничих векторів:

Театр як дзеркало і тригер цивілізаційних зсувів: для К. Матвеєвої театральний процес є не просто історією вистав чи еволюцією драматургії, а найточнішим барометром історичного буття нації. Театр у її розумінні – це лімінальний простір, де суспільство програє свої колективні травми, страхи, надії та приховані сценарії майбутнього. Досліджуючи, наприклад, як класика переосмислюється на сучасній сцені, вона фіксує, як саме змінюється внутрішній пасіонарний код нації «тут і тепер».

Деконструкція провінційності та імперських наративів: у своїх критичних працях К. Матвеєва послідовно виводить український театр із рамок пострадянського, провінційного чи суто етнографічного гетто. Вона розглядає українську сцену як органічну частину європейського авангарду й актуального світового контексту. Історія вітчизняного театру в її оптиці – це не мартиролог бідних і пригноблених, а простір сміливого експерименту, інтелектуального спротиву та деколонізації, де митці виборюють свій суверенний Берег.

Тіло в історії та перформанс Свободи: якщо класична історіософія оперує великими масами, імперіями чи текстами, то театрознавча оптика К. Матвеєвої звертається до людини, її тілесності та живого голосу. Історія для неї – це живий процес, який закарбовується в пластиці актора, в режисерських метафорах, у взаємодії між сценою та глядацьким залом. Живий театр постає як єдина структура, здатна протистояти застиглим, мертвим ідеологічним матрицям і цифровому відчуженню, повертаючи людині її первісну суб'єктність.

Історіософія Катерини Матвеєвої – це історіософія Живої Сцени. Вона показує, що історія не вмирає в архівах, вона щовечора народжується заново в променях софітів. Україна в її баченні – це динамічний, магматичний театральний простір, де крізь катарсис, гру та перформанс виплавляється нова, зріла і безкомпромісна європейська ідентичність. На зміну «людям-відповідям» із застиглих підручників на її сцену виходять «люди-запитання», які самі конструюють свій час.