Цей процес був не просто культурною полемікою, а класичною колоніальною стратегією. Щоб підпорядкувати суб'єкт і викачати з нього ресурси, його спочатку потрібно позбавити цивілізаційного статусу.
Для цього імперії послідовно конструювали міф про «дике, відстале село» проти «прогресивного, передового міста».
Цей конструкт створювався у три послідовні етапи, кожен з яких використовував свою оптику.
1. Російський імперський етап: «хуторянство» як інтелектуальне гетто
У XIX столітті Російська імперія зіткнулася з проблемою: українські інтелектуали (насамперед Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш) почали вибудовувати власну самобутню філософію. П. Куліш, зокрема, створив цілу «філософію хутора», де хутір поставав осередком духовної чистоти, екологічного балансу та збереження національної душі на противагу брудному й русифікованому імперському місту.
Імперська відповідь була миттєвою й витонченою:
Семантичне зниження: термін «хуторянство» зусиллями імперської критики (особливо Віссаріона Бєлінського та його послідовників) було перетворено на лайку. Його маркували як синонім обмеженості, вузьколобості, інтелектуального провінціалізму та нездатності мислити глобально («мировами масштабами»).
Концепт «неісторичного народу»: відбувалося епістемічне розділення. Імперське місто позиціонувалося як простір Історії, Розуму та Державотворення. Українське ж село описувалося виключно через етнографію: пісні, шаровари, вареники, садки й пасторальну простоту. Селу відмовляли у здатності народжувати високі сенси. Його роль обмежувалася постачанням сировини та «фольклорного колориту» для імперського центру.
2. Радянський етап: Пролетарський месіанізм та «Ідіотизм сільського життя»
Радянський союз довів імперський прогресизм до абсолюту, озброївшись догматичним марксизмом. Карл Маркс свого часу прямо писав про необхідність «врятувати населення від ідіотизму сільського життя», і більшовики взяли це як керівництво до дії.
Тут лінійний прогресизм набув агресивного, мілітарного характеру:
А. Класова ієрархія простору
Була вибудувана жорстка ієрархія часового розвитку, де простір визначав свідомість:
Місто (Пролетаріат) - це суб'єкт прогресу. Пролетар за замовчуванням вважався свідомим, революційним, тим, хто дивиться у майбутнє і володіє передовими технологіями.
Село (Селянство) - це «дрібнобуржуазна стихія». Селянин через свій зв'язок із землею та приватною власністю вважався підозрілим, відсталим, консервативним і ретроградним елементом, який тягне суспільство назад у «темне минуле».
Б. Дегуманізація через мову
Для того, щоб виправдати насильницьку колективізацію та розкуркулення, радянська пропаганда створила мову радикального відчуження. Справжнього українського господаря, який мав міцне індивідуальне господарство (нащадка козацьких хуторян), було названо «куркулем» (кулаком). «Куркуль» у радянських плакатах і текстах малювався як фізіологічно огидна істота — товстий, жадібний, злий невіглас, який ненавидить машини (трактори) і прогрес взагалі. Опір селянства колгоспному рабству трактувався не як захист своєї свободи й права на життя, а як «куркульська диверсія» та «темний опір прогресивній механізації».
В. Трактор як ідол Модерну
Радянський прогресизм буквально молився на техніку. Культ трактора став релігійним. Пропаганда стверджувала, що традиційна дерев'яна соха чи плуг - це ознака «рабства й темряви», а трактор - це «світло свободи».
У цій парадигмі ігнорувалося те, що насильницьке впровадження колгоспного ладу зруйнувало унікальну екологічну культуру землеробства, випрацьовану століттями, і призвело до жахливого штучного Голодомору 1932–1933 років - найбільшого епістеміциду та геноциду українського народу.
3. Наслідки: Травма «селюцтва»
Цей подвійний пресинг (царський та радянський) залишив глибоку психологічну й культурну травму, яку ми відліковуємо й досі.
Мовна асиміляція: оскільки місто маркувалося як єдиний простір «культури й прогресу», а село - як простір «відсталості», то українська мова автоматично таврувалася як «сільська» (непрестижна). Щоб здобути соціальний ліфт і стати «складним містянином», людина змушена була переходити на російську мову та відмовлятися від свого коріння.
Комплекс меншовартості: слово «село» або «селюк» досі часто вживається як синонім невихованості, простоти чи обмеженості. Це прямий наслідок радянської ментальної колонізації.
Деколоніальний висновок: коли сучасний міський інтелектуал зверхньо говорить про «традиційний хутір», він несвідомо (або свідомо) повторює методички радянських політруків 1930-х років та царських чиновників XIX століття.
Він не бачить, що український хутір та традиційне село були не просто «аграрними точками», а автономними, самодостатніми мікрокосмосами із надзвичайно глибокою етикою, естетикою та унікальною філософією праці, яку імперія мусила знищити, щоб безперешкодно панувати на цій землі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий