*blōtą
як іменник «поклоніння / жертва» та *blōtaną як дієслово «приносити жертву», «вшановувати сакральною
дією» < пра-і.-є. *bhlād-
або *bhel-,
що має два тісно пов'язані значення: «розбухати»,
«буяти», «розквітати», «булькотіти»
(звідси ідея життєвої сили, що випліскується); «промовляти заклики»,
«заклинати», «верзти / закликувати». У германському контексті відбувся
смисловий зсув: «заклинати / приносити у жертву життєву силу (кров, плоди) задля
буйства і родючості». У давньо-англійській мові воно розвинулося в blōtan
«приносити жертву» та blōtsian «освячувати кров'ю».
Звідси походить сучасне англійське слово bless «благословляти».
Первісно to bless означало «окропити
жертовною кров'ю під час blót, роблячи священним». У готській мові воно набуло значення blotan «поклонятися»,
«шанувати» (у готському перекладі Біблії цим словом перекладали грецьке λατρεύειν
«служити Богу»). У континентальній давньоверхньонімецькій мові
blōzan стало
означати «приносити жертву». Латинське поняття flāmen «жрець, фламін» походить від тотожного праіндоєвропейського кореня *bhlād-s-men- «той, хто виголошує заклинання / жрець, що
здійснює ритуал». Частина лінгвістів виводить з того ж кореня *bhel- / *bhlo-
прагерманське *blōþą
/ blood > давньоскандинавське
blóð
«кров». Отже, blót – це буквальний процес
«кровного освячення» або «пролиття живої сили».Блот мав характер «дару-обміну» за принципом «Do ut des» («Даю, щоб ти дав»). Людина віддавала богам частину своєї праці чи життєвої сили (кров жертовної тварини – бика, коня, кабана), щоб боги (Аси) мали сили тримати порядок Всесвіту проти хаосу (Йотунів). Таким чином, blót – це ритуальний двигун германського космосу, де слово («молитва/заклик»), кров («життя») та бенкет («соціальний договір») зливалися в єдину дію.
Кров жертовної тварини збирали та намазували за допомогою жертовних гілочок (хлауттейнарів, hlautteinar) на вівтарі (сталлар, stallar), на стіни сакральної язичницької споруди – гофу (hof / hov «двір», «замок», «дворове господарство») та людей, що там зібралися, як знак очікування милості у богів. Це об'єднувало родове коло у єдине сакральне тіло.
Гоф нагадував традиційний «довгий дім» (langhús), де у центрі горів вогонь, обабіч стояли лави для учасників ритуального бенкету: м'ясо жертовної тварини потім варили у великих котлах у центрі залу й з'їдали під час спільної трапези, п'ючи медовуху чи пиво «за мир і врожай» (til árs ok friðar), зі спільним питтям чаші (minni). Внутрішнє святилище (afhús) грофу утворювала окрема прибудова або вівтарна частина, куди мали доступ лише священик/знатна особа (goði) або ті, хто приносив жертву. Стіни гофу зводилися з дерева (або каменю й дерну в Ісландії). Усередині стін панували ритуальний мир (grith) та ордалія богів. Особливе значення мали «стовпи високого сидіння» (öndvegissúlur), які підтримували дах біля місця вождя. У ці стовпи нерідко вбивали сакральні цвяхи (reginnaglar «божественні цвяхи»), а самі стовпи вирізалися із зображеннями богів (Тор, Одін, Фрейр). У центрі святилища стояв вівтар чи стіл, на якому лежав священний перстень (hlauthringr), на якому складали клятви, а також жертовна чаша (hlautbolli) з кропилом (hlautteinn) для окроплення присутніх і стін святилища жертовною кров'ю.
Гоф треба відрізняти від місця, де власне складали та заколювали жертви,
у вигляді святилища під відкритим небом (купи каміння, скелі чи гаю) – горга (hörgr, множина hörgar < прагерм. *harugaz / *harug- «купча каміння», «кам'яний вівтар» < пра-і.-є. *kar- / *k̂er-, «твердий», «камінь», «скеля»,
пор.: санскритське karkara- «твердий», «гравій»;
звідси дв.-англ. hearg «язичницьке святилище», «ідол», «вівтар»
(звідси в англійській топоніміці сучасні назви на кшталт Harrow – наприклад,
Harrow on the Hill, що колись
було язичницьким пагорбом-святилищем; дв.-верх.-нім. і дв.-сакс. harug
/ haruc «священний гай», «жертовник», «священне
місце»). Назви місць із елементом Hörgr (наприклад, Hörgsland,
Hörgá в Ісландії або Hørg
у Норвегії) майже завжди позначають височини,
пагорби чи кам'янисті гряди, де за переказами збиралися духи або проводилися давні ритуали. Таку купу каміння
окроплювали жертовною кров'ю (hlaut).
В «Пісні про Гюндлю» («Hyndluljóð») зі «Старшої Едди» богиня Фрейя каже про
свого вірного поклонника Оттара: «Він збудував мені hörgr з каміння, і тепер це
каміння стало гладким, як скло; він знову і знову окропляв його свіжою кров'ю
биків...». Hörgr найчастіше асоціюється з культом богинь (Фрейї,
Фрігг), заступниць родючості та долі, а також із жіночими духами предків (dísablót).
1) Мовна асиміляція (Фонетична адаптація): через 150-200 років після закликання варягів скандинавська мова на Русі розчинилася у слов'янському масиві. Скандинавські назви втратили для місцевого населення та ченців свій первинний сенс і були адаптовані до найближчих за звучанням слов'янських слів.
2) Ідеологічна демонізація: уявлення ченця-книжника вимагало «знизити» та сакрально знецінити язичницький простір.
Отже, ця семантична мимикрія та чернече перекодування відбувалося наступним чином:
А) Блот: для ченця язичницьке
місце жертвопринесення – це оселя бісів, сире та тлінне дно. Тому освячене blót-місце перетворилося на «бісівське / бісове болото». Так
сакральне явище blót перетворилося на топоніми типу «Болото», «Блотниця», «Болотово» чи «Чертове болото» через те,
що у слов'янській мові корінь болт- / блот- > пол. błoto, старослов. блато
позначав топке, непрохідне, «нечисте»
місце.
h (або сприймала
його як х
чи г),
скандинавський hof / hov асоціювався зі слов'янськими
коренями: «ховати / хованка»: чернече перетлумачення як «прихисток бісів», «сховище» або «таємне
місце» («хови», «ховни»); «гов- / говейно»:
у південноруських та сіверських говірках – «пустка»,
«підвищення», або кальки від слов'янського говѣти «постити,
шанувати», звідси «говіння».
В) Горг: скандинавське
hörgr / harug за звучанням
і за місцем розташування «підвищення,
сакральний пагорб» ідеально накладалося на слов'янські запозичення та
народні географічні терміни: «гора /
горб», «гарь / горгани (румунське gorgan «курган», «купа каміння/землі»,
литовське gurgrus «звук
тріску/ламання каміння»)», українське грегіт як «шум від руху кам'яного розсипу»). Фактично, для германських племен (готів, тайфалів,
гермундурів), які перебували на Прикарпатті тау
Північно-Східних Карпатах у II-V ст. н.е. (культура Карпатських
курганів, Черняхівська культура), ландшафт
Горган є буквальним втіленням
значення слова hörgr у масштабі
цілого гірського пасма. Якщо для нормана чи гота окремий hörgr
у лісі був штучною купою каміння для жертвопринесення,
то опинившись у Карпатах і побачивши
велетенські природні піраміди з
кам'яних брил, вони «вгадали» у цьому грандіозний, виліплений самими богами
Гігантський Hörgr. Давньоруські
ченці та місцеве населення, засвоївши цей географічний термін, сприймали «Горгани» як дикі, непрохідні,
непридатні для землеробства місця, де «чорти каміння товчуть» (типовий
фольклорний мотив десакралізації язичницького сакрального простору). Таким
чином, у географічній назві Горгани
ми дійсно маємо архаїчний германо-скандинавський
або праіндоєвропейський релікт, де значення «купа каміння / кам'яне святилище» ідеально
збіглося з унікальним рельєфом Українських Карпат.
Три головні блоти року були критичними точками переходу, де людина втручалася в хід часу: 1) початок зими (vetrnætr «зимові ночі», жовтень) присвячені були врожаю та предкам; 2) середина зими (jól, Йоль, січень) присвячений відродженню сонця; 3) початок літа (sumarmál, квітень) – молитва за перемогу в походах [Лебедев, 1985, с. 158-160]. Сноррі Стурлусон у «Сазі про Хакона Доброго» описує ритуал на капищах – «Осінній блот» (haustblót) та «Зимовий блот» (jól), де кров'ю тварин кропили вівтарі та людей, щоб «змінити час» і залучити прихильність богів на новий сезон [Снорри, 1980, с. 76-77]. Також згадуються здійснення блотів перед початком військових походів і на честь перемоги (Sigrblót).
У священному гаю в Уппсалі кожного 9-го року здійснювали «Великий Блот» за врожай і погоду (pro frugibus / fyrir árferði) шляхом повішання жертв. Адам Бременський (бл. 1075 р.), зокрема, говорить саме про весняні людські жертвопринесеня (sonardrev) – чоловіків «по дев’ять голів»: «… Sacrificium itaque tale est: ex omni animante, quod masculinum est, novem capita offeruntur, quorum sanguine deos placari mos est. Corpora autem suspenduntur in lucum, qui proximus est templo... Ibi etiam canes et equi pendent cum hominibus, quorum corpora mixtim suspensa narravit mihi quidam christianorum 72 vidisse», «…Жертвопринесення відбувається так: від кожної живої істоти чоловічої статі приносять дев'ять голів, кров’ю яких прийнято умилостивлювати богів. Потім тіла вішають у гаю, що поруч із храмом... Там також вішають собак і коней разом із людьми, тіла яких, як розповідали мені деякі християни, вони бачили числом 72 висячими разом». («Gesta Hammaburgensis Ecclesiae Pontificum», IV, 27). Число 72 – це результат повного циклу жертвопринесення (9х8 видів істот) і фіксує завершення ритуального вузла. Соціальний статус принесеної в жертву людини стирається, вона стає частиною «царської ціни» за мир і врожай. Скандінави приносили в особливо важких ситуаціях у жертву навіть своїх конунгів (носія удачі – heill / gæfa / hamingja) – як ось конунга Домальді (Domalde) в умовах неурожаю («Сага про Інглінгів»).
Проте для блоту окрім людської жертви та свійської худоби (бик, кінь, кабан) існував ще один найбажаніший об’єкт.
У лісах Швеції інколи виявляють неймовірно рідкісних, повністю білих лося або оленя, які розглядаються саме як справжня жива легенда. Найцікавіше, що ці величні тварини – зовсім не альбіноси, оскільки копита, ніс та очі мають природний темний колір, а не червоний. Таке казкове забарвлення є результатом позбавляючої шерсть пігменту рідкісної генетичної мутації покривів організму (пір'я, шерсті, луски, шкіри) під назвою «лейкізм» (від грецького leukos «білий»), яка лише частково або повністю – асиметричні білі плями, залисини пігменту або попелясто-сивуваті ділянки («плямистий», «рябий», piebaldism) [1]. На сьогоднішній час у всій Швеції налічується не більше сотні таких унікальних красенів, тому місцеві мисливці свідомо їх не чіпають, щоби зберегти цих рідкісних тварин у дикій природі (генетична лінія лейкізму успішно закріплюється й передається наступним поколінням). На відміну від альбіносів, тварини-лейкісти не страждають від неврологічних розладів та вад зору, тому їхній соціальний статус та репродуктивні шанси набагато вищі, якщо їм вдається уникнути зуба хижака чи пострілу мисливця. Власне, тварина-лейкіст з темними очима та попелясто-білим хутром сприймалася як явлений знак богів. Вона не належить повністю лісу (бо виділяється серед зеленої чи темної діброви) і не належить людині (бо її неможливо одомашнити). Вона вже маркована знаком Сакрального — «королівським туманом» чи «попелом». Здобути таку тварину на полюванні сприймалося не як механічна влучність, а як дозвіл самого Лісу (або Лісової Володарки/Скаді/Фрейї) на її ритуальне вилучення з дикої природи. Жертва попелястого оленя на blót (blót-dýr) дорівнювала за своєю сакральною вагою царській чи людській жертві, але без пролиття людської крові спільноти. Вона «викупляла» громаду від гніву стихій. Звичайний бик на вівтарі – це відповідь на зрозумілий запит («даємо м'ясо за врожай»). Принесення ж у жертву Попелястого Оленя – це стрибок у Невідоме, звернення до богів із глибинним Питанням. Це жертва, яка не гарантує побутового комфорту, але відкриває «королівський шлях» або виводить спільноту з глухого кута історії.
Таким чином, давній варяг, побачивши попелястого оленя чи лося у лісах майбутньої Швеції чи на теренах давньоруських чернігівських і галицьких хащів, бачив у ньому священний дарунок для Вівтаря (Hörgr). А сучасна людина, зберігаючи йому життя, підсвідомо продовжує той самий прадавній Договір – залишає у лісі місце для Дива.
Очевидно, у слов’ян Києва шанувався такий особливого виду олень – у певні сезони його голова та шия набувають виразного попелясто-сірого відтінку, що контрастує з коричневим тулубом. Це «олень-привид», який живе на межі лісу та скель. Попелястий колір – це колір туману, межі між реальним та ірреальним. В умовах придніпровських терас та лісів олень, що виходить із туману з сірою головою, дійсно сприймався як медіатор між світом богів і людей. Відомо, що архаїчний символ сонця – це олень з позолоченими рогами, але у стані «попелястої голови» ніби перебуває в зимовому, прихованому стані – чекаючи моменту, щоб знову стати золотим. Можливо, це ще й період «міжцарів’я», коли містом Києвом та полянами править не людина, а «священний дух» у вигляді оленя (старий, зимовий цикл). Жертва «Попелястого оленя» (зимового, туманного сонця) є необхідною умовою для «воскресіння» золотого сонця – нового циклу.
Отже, ми маємо підстави стверджувати про існування у язичників словян і скандинавів шанування особливої тварини («звірини», сканд. dyr / þiuri / tiuri), і яку приносили як «царську жертву» (наприклад, реальні жертви коня, вепра або бика під час blót, описані у хроніках Адама Бременського і Саксона Граматика), чия кров «змащує» «петлі дверей» між світом людей та світом богів (медіація між сакральним і профанним) у вузлові моменти проблемної історі – у моменти «перелому часу» (сонцестояння, початок походу), щоб отримати «відповідь» від хаосу природи і через смерть звіра спільнота переходить із кризового стану в стан оновленого порядку.
В цьому аспекті загибель «Аскольда-Діра» (Haskuldr Deor "Попелястого Оленя") – це не вбивство ворога, а необхідне «розмикання» кола: поки живий Попелястий Олень – весна (золоте сонце/новий князь) не прийде. Тому щоб молодий Інгві-Ігор Рюрикович отримав владу, його жрець Хельгі-Олег має пролити кров священної тварини-медіатора (можливий оригінал: «Helgi færði Haskuld deor at Yngvi» – «Хельга приніс попелястого оленя Інгві»). Коли Олег виносить Ігоря Рюриковича на руках перед киянами – це буквально демонстрація «нового сонця», яке щойно звільнилося через кров «попелястого медіатора».
[1] Лейкізм – це структурно-розвитковий збій. Під час формування ембріона пігментні клітини (похідні нервового гребеня) просто не мігрують у належні ділянки шкіри або не диференціюються. Шерсть росте білою не тому, що в ній «заблоковано синтез», а тому, що в ці ділянки шкіри фізично не прийшли клітини-фарбники.
Комментариев нет:
Отправить комментарий