Отже, яка цивілізація “відродиться” – “Російська імперія” чи “Україна-Русь” – залежить від того, чи спроможемося ми чи ні адекватно відповісти на “виклик “ історії.
Постійний автор російської служби радіо “Свобода” О. Геніс у інтерв'ю журналові “Зоил” проголошує: “… У найближчому часі постане всесвітня російськомовна Імперія та російська мова, реально стаючи мовою міжнародного спілкування, стане мовою не російської, а російськомовної культури. Зовсім, як англійської, в котрій є такі явища, як наприклад, Нейбл з Тринідаду або Салман Рушді” [1]. Теж саме декларує прохановець В. Бондаренко [2]. Ідеолог “общєрускіх” націонал-республіканців М. Лисенко ще раніше писав: “ … якщо брати територію СРСР в цілому, то такого змішаного населення, що говорить російською, можливо, буде більше, ніж етнічно чистих росіян, українців та білорусів… Додам, що саме люди такого походження в Україні та Білорусії складають кістяк науково-технічної інтелігенції, службовців, кваліфікованого робітничого класу” [3]. Ідеологів “ рaшизму “ наснажує також аналогія з імперією Александра Македонського, що хоча й розпалася, але зародила “елліністичну цивілізацію” від Паміру та Інду до Сахари та Атлантичного океану: “… Еллінами, - цитує П. Струве Ісократа, - називаються скоріш ті, хто бере участь в нашій культурі, ніж ті, хто має спільне з нами походження” [4]. На Конгресі Русскіх Общин в Москві (2001 р.) президент Росії Владімір Путін застосував поняття “соотєчєствєннікі”.
Щось аналогічне мало місце в колишніх французьких колоніях. Творець негритюду Л. Сенгор, попри свій лозунг “Асимільовувати (духовно – культурні надбання Європи), але не бути асимільованим!”, виступав апологетом цивілізації франсизму: “… франкофонія – це культура. Це спосіб мислення та дії: певна манера ставити проблеми та шукати їх вирішення. Це також духовна спільнота. Коротко кажучи, франкофонія - це, крім мови, французька цивілізація" [5]. Його іменем названа Міжнародна організація франкофонії.
Якщо російськомовна макрогрупа (община) будує свою теорію на “релігії вищого порядку” – російській мові (культурі), то українській макрогрупі те ж слід було б базуватися на “релігії вищого порядку”.
Але чи нею може стати українська мова? Могла б, якби у резерві був час та декілька майбутніх поколінь. Саме на це орієнтуються “відроджувальна” програма “невойовничого націоналізму” валлійців Уельсу та галісійців в Іспанії. Але у нас н е м а ні часу, ні надії на мудрих нащадків.
Бути носієм української “релігії вищого порядку” випадає тільки теперішньому, “розчарованому” (desenchantee) поколінню , що перейняло естафету від “(за-)битого” покоління 60-80-х рр. ХХ ст. (В. Стус, М. Литвин, А. Горська, О. Тихий, В. Марченко, В. Івасюк, Вяч. Чорновіл, Т. Мельничук, М. Руденко, О. Бердник, Ю. Лупиніс, В. Мороз, Г. Севрук, І. Дзюба, О. Заливаха, Є. Сверстюк, М. Яновський та інші). Усвідомлюючи, що досі популярність у середовищі українців поезії (з виконанням нею комунікаційної та естетичної функцій) означає в і д с у т н і с т ь цієї “релігії вищого порядку”, що вона, за В. Блейком, лише її с у р о г а т, або, якщо хочете, нижча, “матріархальна” форма релігії (“поезія була материнською мовою людського роду”, – писав Г. Гердер), означаюча, що етнос залишився у полоні інфантилізму. Спроба І. Драча запровадити “Закон про українську поезію” є атакою з мотикою на колонізаторські мортири.
Мова, звісно, не йде про творення якоїсь нової релігії, як це намагалися зробити Ехнатон, Юліан Відступник, якобінці, О. Конт, більшовики, Л. Кібзаєв-Силенко чи Ю. Шилов.
Поляки в умовах гітлерівської окупації зробили своє “відкриття”: “…Для нас Польща була об'єктом цілого культу. Ми любили її більше, ніж звичайну країну, ми любили її як маму, королеву, діву” [6].
Французький імператор Наполеон Бонапарт лише в і д к р и в, що Франція – країна католицька, та вирушив у хрестовий похід до Єгипту, і отримав з рук Папи Римського корону імператора Карла Великого…
Так само ще раніше зробив “відкриття” у Х ст. Оттон, утворивши Священну Римську імперію германської нації, що проіснувала 900 років і загинула саме від зіткнення з наполеонівським “відкриттям”.
Петро І, згідно з російським мислителем П. Чаадаєвим, “відкрив” саму Росію так, як відкрив Америку Колумб, і заселив Росію так, як заселяли Америку пуритани [7].
Англійські “отці-пілігрими” на теренах Нової Англії (Північна Америка) заклали свій проект, оснований на “відкритті” Реформацією чистих християнських цінностей (“пуританство”) у противагу католицькому авторитаризмові та англіканській непослідовності. З часом “проект” був “зкоректований” младомасонськими “отцями – засновниками” США та вистояв у протистоянні через століття зі ще одним “відкриттям” – мормона Джозефа Сміта – молодшого (зареєстрованого кандидата у президенти США), за яким американці – духовні спадкоємці “отців-пілігримів” не з Англії, а з … Єгипту (“втрачені коліна Ізраїлеві”).
У 20-х рр. ХХ ст. “біла” російська еміграція “раптом відкрила” свою приналежність до цивілізації Чингизідів (т.з. “євразійство”), що продовжує життя у концепціях сучасних “неоєвразійців” (Л. Гумільов, О. Дугін, О. Асов, А. Фоменко, В. Щербаков та інші).
Тепер російські соціал-шовіністи пропонують всім “общєрускім” “відкрити” схожість з вчинком у минулому: “… Як легендарний руський князь Володимир Святий, який обрав нову релігію для свого народу, росіянам теж необхідно зробити принциповий вибір… Мова йде про три реально можливі концепції. Або ним стане лібералізм, породжений протестантсько-католицьким Заходом, що виріс на грунті, розпушеному еллінізмом. Або доведеться повернутися до … комунізму, що є європейською в своїй основі формою заперечення лібералізму. Або , зрештою, росіянам слід вступити в галузь принципово незвіданого ними ще (?! – О.Г.) духовного поля – російського націоналізму. Перенесений у галузь вихованння та освіти, він набуває форму, котру ми пропонуємо називати р у с и з м о м” [8]. Проте, як на нас, більш вірним був би термін “р а ш и з м “.
В плані типології паралеллю “общєрускості” (а в дійсності – все тої ж “совєтськості”) є теорія “лузо-тропікалізму”, за якою Бразилія та різні заморські території зазнали з боку Португалії (Лузитанії) “олузитанення”, внаслідок чого постало своєрідне культурно-етнічне співтовариство, якесь “священне братство” поневолювачів та поневолених. Відповідно, закликалося порятувати “лузо-тропічну” культуру колоніальної Анголи від “агресії” африканців.
На часі здобуття перемоги над апартхейдом (апартеїдом) Африканський Національний Конгрес (АНК) через свого речника, Нобелівського лауреата та архієпископа Десмонда Туту запропонував відкриття (“африканський ренесанс”) : Африка – це “нація райдуги” (rainbow nation), тобто різних барв “духовно – культурного” спектру. Щось аналогічне до того, як “нація ісламу” – це мусульманські народи, які почули голос Єдиного Бога (Аллаха) через Священний Коран, а їх “багатоколірність” – відповіді на Його поклик.
Так, Україна “зкреолізована” Імперією, а отже, відкрита для нових “проектів”. Як от еллінізований імперією Александра Македонського та одного з його діадохів Селевка весь Іранський світ (Персія та вся Середня Азія і Азербайджан – Атропатена) свого часу прийняв як одкровення імперський арабський “проект” – вчення Мухаммада про Традицію.
Наприклад, француз Ж. Ніва у доповіді “Народження та смерть національних міфів” зазначає, що Україні є що “відкривати”: “… Україна являє собою виключно цікавий випадок:… середньовічний міф зі скіфськими курганами або древній Київ… вона має також міф про вільну Козацьку республіку ХУІІ століття, вона має міфічну роль запроваджувача схоластики в Росії через Києво-Могилянську Академію, вона має свою частку всіх міфів Російської імперії…, вона має свій романтизм національного відродження…, мистецьку спадковість…, вона має Мазепу та Скоропадського: стільки тем,… поміж яких національна міфічна ідея може робити вибір” [9].
Те, що, начебто, українцям не слід щось “відкривати”, що наш шлях – це однозначно Захід , проте, не порятує, а призведе до того , що Україна, не даючи “відзив” на “виклик” “неоєвразійського” проекту “Київ – азіатський Рим”, буде поглинута ним, мов біблійний Йона. Без гарантії на порятунок.
Але одночасно “відзив” повинен містити в собі те розуміння, що Україна зможе віднайти себе тільки тоді, коли всі три українські субнації знайдуть спосіб спілкування один з одним. Власне аналогічний заклик К. Ясперса зреалізували німці після Великої Поразки .
Архіпресвітер УАПЦ в США С. Кіндзерявий-Пастухів пропонує своє “відкриття”: “…Я переконаний, що ми не Русь. Дуже не Русь… Історична Київська Держава … тільки ілюструє нашу випадкову приналежність до РУСІ… Були часи, коли ми, можливо, якось мусили зватися Руссю. Але врешті прийшов час, коли ми … повинні стати собою, Українцями, древнім народом, що над Дніпром. І неважно, як ми себе звали тисячоліття тому” [10].
Цікаво, що пересічний Захід стосовно до України зробив своє “відкриття”: 5 липня 2001 року у Києві, на міжнародному симпозіумі “Світ у ХХІ столітті: Співпраця, партнерство, діалог”, організованому Верховним Командуванням ОЗС НАТО в Атлантиці, Генеральний секретар НАТО лорд Джордж Робертсон у своїй промові з гіркотою зауважив : “…На світанку мореплавства на картах часто … картографи … зазначали : “Там – чудовиська” [11]. В сенсі наявності Бабиного Яру, Чорнобильської зони та різуна Солтиса – дійсно так.
Інші “доброзичливці” (С. Дамберг, М. Рабжаєва) пропонують нам “відкрити”, що Україна – це країна “релігії могил”. А саме: святковий коровай з сіллю і на вишитому рушникові, начебто, символізує курган (могилу) з білою хаткою на ньому. Тобто ментальність українців – “некрофільська” (з усіма, за Е. Фроммом, наслідками).
Нехай і так: “…Є у нас могили кимерійські, скитські та сарматські… Збереглися ще могили козацькі, гайдамацькі та навіть могили стародавніх русичів…, оповиті легендами…; оспівані народом… А гробовиська розстріляних у 1937 році! А знаємо вже про Биківню під Києвом,… Рутченківське поле в Донецьку… Україна – це велика й бездоннна могила. І нема в ній ні початку, ні кінця…” [12]. Але при цьому слід згадати слова іспанського генія М. де Унамуно-і-Хуго : “… Вперед ! Куди веде вас ваша зоря ? Вона відповість: в могилу ! – Але що нам робити, доки не закінчився шлях? – Що? Боротися! – Боротися? А як? – Як? Ви стикаєтеся з брехуном? Вигукніть йому в обличчя: брехня ! І – вперед ! Ви бачите дурня, котрого уважно слухає натовп, розкривши рота? Вигукніть їм: дурні ! І – вперед ! Завжди вперед!” [13].
У науковому сенсі, на думку британського біохіміка Р. Шелдрейка, поведінка будь-яких організмів визначається “морфогенетичними полями”, сутність котрих сьогодні ще не може бути пояснена фізикою. Ці поля створюються формою і поведінкою організмів того ж виду, котрі жили в минулому, через посередництво прямого зв'язку через простір і час – явище “морфічного резонансу” [14]. Тому могили - найвищий скарб нації.
Французький історіософ-антиреволюціонер кінця ХУІІІ-початку ХІХ ст. М. Баланш гордився тим кельтським спадком, що “Франція – це релігія могил !”, могили попередників освячують землю країни. До речі, тільки у кельтів існує поняття “Святої Ірландії”, “Святої Франції”, і М. Баланш вважав це проявом кельтської “палінгенезійної” – “перенародження” – ментальності французів. Саме кельтським спадком слід розглядати поняття “Свята Русь”, де на ірландській мові rus означає “поле” (пор. з назвою слов'янського племені полян “русами”, та тим, що володар андекавів , тобто антів-києвлян, на ім’я Кай , тобто Кий, згадується за столом бритського короля Артура в “Історії бритів”, сидячи поруч з королем рутенів Хальдином, тобто Галичем). Також ідеолог консерватизму Ж. де Местр визначав, що істинне знання (мудрість) полягає в осягненні та спілкуванні з la terre et les morts (землею та мертвими) – тим великим та незмінним рухом, котрий набувається завдяки зв’язкові між мертвими, живими та ще ненародженими та тією землею, на котрій вони живуть. Р.-М. Рільке писав у “Дуїнських елегіях”:
…Ищем тайн, ибо скорбь в сочетании с ними
Помогает расти. Как тут быть нам без мертвых ?..
1. Генис А. Глядя из “Боинга” // Зоил. - 1997. - № 3. - С. 54.
2. Бондаренко В. Русскость и русскоязычность // Завтра. – 2002. -№7. – С.7.
3. Наш современник. - 1992. - №. 9. – С. 129.
4. Вехи. Из глубины. - М., 1991. - С. 475.
5. Senghor L.S. Liberte 3. Negritude et civilisation de l’Universel. – Paris, 1977. – P.80.
6. Steiner J.-F. Varsovie 44. - Paris: Flammarion, 1975. - Р.31.
7. Чаадаев П.Я.Сочинения. - М., 1989. - С. 24, 141, 388.
8. Піхтин С.П. Время новых русски // Золотой лев. - Москва, 1998. - № 3 – 4. -С.7.
9. Дух і Літера. - Київ, 1998. - № 3-4. - С. 55-56.
10. Кіндзерявий-Пастухів С. “Ми – Русь ? (З орлиних висот)” // Вісник НАНУ. – 1995. - № 1-2. - С. 76,79,82.
11. Новини НАТО. – 2001. – Осінь. – С.7.
12. Томків В. Могили в Україні // Учитель. – 1998. - № 11-12. - С. 12-14.
13. Цит.за: Диас-Плаха Г. От Сервантеса до наших дней. - М., 1981. - С. 12.
14. Донченко Е.А. Социетальная психика. – К.: Наук.думка, 1994. – С.28.
Комментариев нет:
Отправить комментарий