Історіософія письменника та фольклориста Степана Пушика (1944-2018) має виражений міфоцентричний та поетичний характер, де головним інструментом пізнання минулого стає народне слово, топоніміка та таємні коди фольклору. У своїх дослідженнях «Слова о полку Ігоревім» та працях, присвячених давньоукраїнській міфології, С. Пушик обґрунтовував ідею глибокої крипто-національної пам'яті, що зберігається в усній традиції карпатського та прикарпатського регіонів. У його художньо-філософській системі образи князів, язичницьких богів (Дажбога, Хорса) та релікти стародавніх епох постають як жива, неперервна тканина, що зв'язує докультурну давнину із сучасною душею народу, де кожен діалектизм є уламком колишнього великого міфу.
Степан Пушик виступав не просто як дослідник чи збирач народної творчості, а як мислитель, що прагнув повернути українській історії її первинний сакральний, міфологічний та епічний вимір, який був деформований чи затертий імперськими та радянськими нарративами.
1. Фольклор як сакральний літопис та архів пам'яті
Ключова історіософська теза Степана Пушика полягає в тому, що народна пам'ять (казки, легенди, замовини, пісні, топоніміка) є більш надійним і глибоким джерелом історіософії, ніж заангажовані писемні хроніки.
Міф як реальність: для Степана Пушика міфологія - це не вигадка, а закодована історична правда автохтонного населення.
Живий архів: у своїх працях він доводив, що карпатський та прикарпатський фольклор зберігає пласти уявлень ще з язичницьких, праіндоєвропейських та скіфо-слов'янських часів.
2. Дешифрування епосу: «Слово про похід Ігорів» та «Велесова книга»
Центральне місце в історіософських пошуках Степана Пушика посідає герменевтика давньоруського та слов'янського епосу.
Реконструкція «Слова про похід Ігорів»: Степан Пушик присвятив десятиліття розшифровці «темних місць» пам'ятки. Його візія базувалася на зіставленні тексту «Слова» з карпатською міфологією, замовляннями та весільними обрядами. Він розглядав «Слово...» не просто як політичний заклик до єднання князів, а як глибокий язичницько-християнський синкретичний ритуал, де космос, природа і князівська влада переплетені у єдиній долі землі.
Дослідження Бусових часів: поняття «часи Бусові» Степан Пушик виводив на рівень фундаментального історичного міфоархетипу, пов'язуючи його з прадавньою державністю, боротьбою з готами та формуванням солярного культу (Бус / Олень / Сонце).
3. Концепт Галичини як сакрального та культурного центру
У візії Пушика Галицько-Волинська земля та Карпатський регіон постають не периферією, а одним із первинних центрів формування слов'янства та української суб'єктності.
Зміст історіософської візії С. Пушика
Геопоетика: Карпати як природна фортеця та сакральний медиатор між Небом і Землею, що зберегла релікти прадавніх культів.
Етногенез: безперервність тяглості від племен білих хорватів, тиверців та уличів до сучасного гуцульського, покутського та бойківського населення.
Духовний опір: Опришківський рух (Олекса Довбуш) розглядався Степаном Пушиком не просто як соціальний бунт, а як епічна боротьба за відновлення космічної правди та свободи.
4. Слово як інструмент магічного та історичного буття
Історіософія Степана Пушика тісно пов'язана з його філологічним чуттям. Він відносився до етимології та топоніміки як до археологічних розкопок у мові: кожна назва річки (гідронім), гори чи села для Степана Пушика була «законсервованим» текстом. Розкриваючи первинне значення слова, він відновлював втрачені ланки історичної події чи прадавнього культу.
Його творчість і дослідницька діяльність - це спроба побудувати цілісний український національний міф, що спирається на тисячолітню традицію, де історія вимірюється не лише датами битв і правлінням князів, а перш за все безперервним духом народу, закарбованим у Слові.
Комментариев нет:
Отправить комментарий