За переказом давньогрецького мандрівника Гекатея з Абдери Гіперборея (Ὑπερβορεία, Hyperborea) існує за володіннями бога вітру Борея, у напрямку Аквілону (північно-східного вітру), за Рифейськими (Рипейськими) горами, на далекому острові, на краю землі, серед вод Гіперборейського Океану, в ній відпочиває і панує бог Аполлон. Дивне повітря, чудовий ґрунт приносять подвійний урожай за один рік. Свого часу Геракл приніс звідти гілку оливи. Вся країна живе Аполлоном і для Аполлона: тут відбуваються легкі танці, гра на кіфарі, співи гімнів. Місяць ближчий до цієї країни, ніж до всієї землі. Коли Аполлон приходить сюди кожного дев'ятнадцятого року, відбувається «апокатастасіс» зірок, тобто повний їх кругообіг і повернення в ту первинну точку на небі, з якої вони колись вийшли... І ось тоді Аполлон грає на кіфарі і водить хороводи всі ночі безперервно; від весняного рівнодення - аж до сходу Плеяд (Піндар, «Піфійські оди», 3. 12; Павсаній, «Опис Еллади», ІІ, 47; 1, 18, 5; Гімерій, «Промови», XIV, 10; Діодор Сицилійський, «Історична бібліотека», II, 47; Пліній Старший, «Природнича історія», IV, 26). Гесіод зазначає: «… Коли Плеяди занурюються к туманне море, щоб уникнути жахливої могутності Оріона, тоді насправді бурі всіляких родів приходять в буйство. Не залишай тоді судно більше в бушуючому морі…» (Гесіод, «Труди і дні», 620-622).
За свідченнями Еліана (ІІ-ІІІ ст. н.е.), який посилався на Гекатея Абдерського, у північній туманній країні гіпербореїв є храм Аполлона, де жерцями три могутні сини Борея. Коли вони починають служіння, з Ріпейських гір прилітають небачені хмари лебедів, які облітають довкола храму і цим мовби очищують його, потім опускаються на подвір’я храму і співають разом зі співцями та кіфаристами в честь Аполлона [Струнина, 1984].
Дети гипербореев...
Также Олен: он первым пророком был вещего Феба,
Первый, песни который составил из древних напевов.
(Павсаній, «Опис Еллад»», Х. V,8).
Знає дане передання і Овідій: «… Розповідають, – пише поет, – що на Гіперборейській Паллені (західний мис півострова Халкіда на півночі Егейського моря, – О.Г.) є мужі, у котрих тіла покриваються легким пір’ям, варто їм лишень дев’ять раз зануритися у Тритонійське озеро. Говорять також, хоча я цьому і не вірю, що й скіфянки, окропляючи свої тіла зіллями, управляються у цьому ж мистецтві» (Овідій, «Метаморфози», XV, 356-360).
У Страбона зазначається, що гіпербореями називаються мешканці побережь Понту Евксинського, Істру та Адріатики («Географія», 11, 6, 2). Також зі скіфами або кельтами ототожнювали гіпербореїв деякі античні автори. Вергілій у «Георгіках» (ІІІ, 349-389) мешкаючими «під гіперборейською Ведмедицею» та «повівом рифейського Евру» (тобто вітру з Репейських гір) називає скіфів, які населяють землі від Меотидського озера (Азовського моря) до Родопських гір (беруть початок з Фракії), що «простягаються до середини полюсу». І їхнє зимове життя під рудими шкурами тварин, у теплих землянках та з чашами, повними кумисом та кислим соком горобини сповнене справжнього блаженства. Йому вторить Сенека: «... Вони здаються тобі жалюгідними? Аж ніяк не шкода те, що звичка зробила (другою) природою: бо те, що розпочате з необхідності, поволі переходить в насолоду... Те, що здається тобі бідуванням, є способом життя стількох племен ...» (Сенека, «Діалоги», I, IV,14).
Згідно з епічним поетом Ференіком, гіпербореї виникли з крові титанів і заселили землі, які належали цареві Арімаспу («Схолии к Пиндару. Олимпийские песни» III 28) [Латишев, 1947, № 1, с. 311]. Арімаспи описуються як багаті стадами худоби і коней, хоробрі одноокі люди (що, начебто, і означає слово «арімасп» скіфською мовою: «аріма» – «єдине» і «спа» – «око»), і вони постійно борються з грифонами в прагненні відібрати золото, що охороняється ними (Геродот, «Історія», IV. 13-16). Есхіл повідомляє, що арімаспи «живуть біля золотоносного Плутонового потоку» (Есхіл, «Прикутий Прометей», 805-806). Сюжет битви між грифонами та воїнами в скіфських туніках і поножах був темою для грецьких вазописців. Дослідники вважають, що за арімаспами може ховатися уявлення про реально існуючий південно-сибірський кочовий народ епохи бронзи та скіфського часу [Ельницкий, 1977, с. 46-47] і етнонім «арімаспи» означає «люблячі коней» («aryamaspa»), де перша частина назви може відображати щось на зразок іранського raiwant- «багатий» (пор. з осет. riwæ «багатий») + aspa «кінь».
«Шлях до гіпербореїв не може бути знайденим ні по воді, ні по суші, він відкривається тільки героям, котрі, як Геракл, залишилися вірними олімпійському принципові. Також країни гіпербореїв досяг Персей, який бенкетував з гіпербореями та переміг мешкаючу у землях «крижаного Борея» Горгону Медузу. Прагнення досягнути північної землі блаженних стало розглядатися у семітській традиціїї проявом найбільшого гріха – гордині: «... Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів! Ти ж сказав був у серці своєму: «Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!» (Ісайя, 14:12-14).
Абд-Ель-Карім Ель-Джілі (1365-1403) у «Книзі непорочної людини» («Kita'b al-insa'n al-ka'mil») писав, посилаючись на «Коран» (VII, 44 та 46; LIV, 55) що за межами семи кліматичних поясів є Al-Acra'f («Висоти») – «… небесна земля, котра біліша за молоко і солодша від меду, де був створений Адам». Коли Адам залишив відпочаткову батьківщину, вся земля стала попелястого кольору, крім територій далекої Півночі, де досі править Хізр і живуть «люди Невидимого» (ріджал-альб-гайб). Там не слід творити вечірні молитви, бо схід передує заходу «північного сонця» [Мутти, Страна Лестригонов…].
Ключовим моментом для нашого дослідження є зафіксоване свідчення про те, що «на краю (peraote) землі», у вкритій туманом країні народу («демосу») кіммерійців біля їхнього одноіменного міста («полісу») Кіммерій стародавні греки розташовували один із входів у потойбічний світ (Аїд) (Гомер, «Одіссея», ХІ, 12-19). Ймовірно, отже, що Гомер, який отримав інформацію про Причорномор’я від жителів Малої Азії, пов’язав назву міста Кіммерік (Κιμμερικόν), який стоїть на березі моря, для назви якого характерна «темна» семантика, з хеттським словом kammara- «хмара, туман, дим, імла» (звідки й у Гесихія глосса κάμμερος, κέμμερος•«тьма, туман») і обіграв це, описавши місто як покрите туманом (імлою, «нефела»), непроникним для променів сонця [Иваненко, 2022a, с. 468-469, 470, 471, 472, 482, 485].
Також, поряд з лебедем, вовком та мишею, які традиційно зв’язувалися з Фебом-Аполлоном, божественним пастухом і охоронцем стад, до його свити відносився й олень (до свити його сестри Артеміди належала лань). Олень із золотими рогами у цьому контексті уособлював сонячний промінь, що пробиває темряву, та циклічність відродження природи (олень щороку скидає свою «корону», щоб виростити нову, більшу й міцнішу, – це вічний процес трансформації, помирання в старій формі та воскресіння в новій). Під час свята Таргелій (Thargelia «горщик, у якому варили кашу з перших зерен врожаю та бобови»), день народження Аполлона і Артеміди (7 числа місяця Таргеліона – кінець травня), олень і лань виступалии як жертовна тварина або як атрибут, що підкреслює владу бога над дикою природою. В іконографії Аполлона іноді зображували на колісниці, запряженій не лише лебедями або грифонами, а й білими оленями, що знову відсилає до його північного, «гіперборейського» коріння.
Аполлон, який верхи на лебеді / грифоні / олені вилітає з туманних Гіпербореї-Кіммерії-Скіфії, виступає власне як шаман [Бонгард-Левин, Грантовский, 1974, c. 72, 84-87], явище якого було вже екзотикою для грецького суспільства з його розвиненою релігійною системою. Аполлон народився від зв’язку Леди з Лебедем, в образі якого виступав сам Зевс Олімпієць. Цей мотив остаточно дозволяє вбачати у Фебові-Аполлоні шамана, оскільки згідно з уявленнями євразійських етносів (якутів, саамів та ін.) від зв’язку жінки з царем Орлом-Птахом Сонця під Світовим Деревом народився перший шаман.
Коли шаман входить у стан екстазу, він часто каже, що «осідлав оленя», а ритм бубна – це тупіт його копит. Олень своєю формою по’єднує копита (коріння світ предків), тулуб (земне життя) та роги (небесну сферу). Це жива модель «Світового Дерева», де мешкають духи, але олень – це той, хто дозволяє шаману вільно переміщатися між цими поверхами. Одягаючи маску оленя з рогами, шаман стає невидимим для звичайного ока, розчиняючись у лісі символів, щоб винести звідти «неочевидні можливості».
Шаман – це той, хто входить у стан трансу для отримання знання. Дельфійський оракул, попри всю свою пізнішу державну інституційність, зберігає суто шаманське ядро:
Пневма (випари): дельфійська пророчиця Піфія входила в транс через природні чинники, що є класичною технікою екстазу.
Аполлон як медіум: він не просто «знає» майбутнє, він «входить» у пророка. Це акт опанування тілом, характерний для шаманських практик.
Аполлон Звіриний (Theron): до того як стати богом музики, Аполлон був Аполлоном Смінтієм (мишачим богом) та Аполлоном Лікейським (вовчим богом). Шаман завжди має «тварину Cили». Здатність Аполлона керувати оленями Гіпербореї або перетворюватися на вовка – це свідчення його здатності подорожувати в нижні світи (світ інстинктів та природи). Олень, горифон або лебідь – це його шаманський «кінь», транспортний засіб для подорожей між світами.
Очищення від «скверни» та зцілення (Katharsis): шаман – це первісний лікар. Аполлон виступає як Iatros (цілитель) та Paian (той, хто виганяє хвороби). Його роль у ритуалах, де виганяли фармаків, – це суто шаманська робота з енергетикою простору. Він «лікує» не лише тіло, а й соціальне тіло поліса, повертаючи йому гармонію через жорсткий ритуал.
Стріла та Політ: Аполлон – «той, хто стріляє здалеку». У шаманізмі часто стріла символізує магічний політ душі або хворобу, яку шаман може як наслати, так і витягнути. Його щорічне зникнення («Політ до Гіпербореї») – це велика шаманська подорож за межі відомого світу (в «верхній світ» чистоти), звідки він повертається оновленим, з новими знаннями й новими речами.
Як шаман, Аполлон не дає «застиглих» відповідей. Його оракули завжди двозначні («Локсій»). Бо шаманська відповідь – це не догма, а напрямок руху. Він не каже, що є істиною, він каже, де її шукати в просторі можливостей.
Проте якщо архаїчний шаман на олені рухається за покликом духів – його шлях нелінійний, то античність культом Аполлона «зациклює» цей рух. Непередбачуваний біг оленя стає календарем (його винахід приписують Аполлону). Повернення Аполлона з Гіпербореї у Дельфи – це вже не стихійне диво, а державне свято, передбачуваний сонячний цикл. Лавровий вінок Аполлона – це ті ж «роги», але застиглі, «приручені», перетворені на символ інтелектуальної та політичної перемоги. Це тріумф людини, яка підпорядкувала собі силу звіра, яка тепер витіснена в підтекст, перетворена на декоративні атрибути. Аполлон Гіперборейський – це спроба античності зберегти магічну силу шамана, але зробити її безпечною для поліса. Це такий собі «державний шаманізм», у якому перетворили живого оленя на золоту статую, а шамана – на чиновника-оракула.
Чому це трапилося? Грецький поліс (місто-держава) потребував стабільності, а не екстазу. Шаманський досвід Аполлона був занадто індивідуальним і непередбачуваним. Поліс перетворив його на Оракула. Замість вільного польоту духу (екстазу) з’явилася процедура – жорстка ієрархія жерців, які «інтерпретували» слова Піфії. Його зробили гарантом договорів і законів. Щоб закон працював, він має бути незмінним («застиглим»). Так Аполлон опинився на вершині влади, ставши ідеологічним фундаментом держави.
Також класичне грецьке мистецтво зіграло роль «золотої клітки»:
Аполлон Бельведерський: скульптори почали зображувати його як ідеал чоловічої краси та гармонії. Це «застигання» в камені позбавило його звіриних рис. Його вовча натура і зв’язок з оленем стали лише дрібними аксесуарами біля ніг, а не суттю його єства.
Витіснення двозначності: його «нижній світ» (миші, змії, кров, шаманський біль) був прихований за ідеальними пропорціями. Він став «занадто красивим», щоб залишатися живим.
З розвитком раціональної філософії Аполлон став символом чистого розуму, відокремленого від тіла (Філософська дистиляція, тріумф Логосу). Філософи (особливо платонічної традиції) почали трактувати Аполлона як уособлення вічних, незмінних ідей. У цьому стерильному світі ідей немає місця для бігу оленя чи запаху крові в полі. Аполлон став «Відповіддю», яка знає все заздалегідь, і тому йому більше не потрібно шукати, запитувати або полювати. Він застряг у минулому, бо його ідеал уже досягнутий і зафіксований.
Фрідріх Ніцше остаточно зафіксував це «застигання», розділивши єдине колись ціле: він віддав всю життєву енергію, хаос і екстаз Діонісу. Аполлону він залишив лише форму, межу, сон і статику. Це був момент, коли Аполлона остаточно «зняли з оленя» і поставили на п’єдестал як символ порядку, що протистоїть життю.
Повернути Аполлону його «неправильність», його шаманську тривогу і його оленя – це значить перетворити його з «Еталона» назад на Навігатора, який веде нас крізь хаос природи не тому, що він знає фінальну відповідь, а тому, що він єдиний, хто вміє тримати курс у тумані.
Грекам і римлянам це «вдавалося» лише спалахами – через специфічні культи та інтелектуальні кризи, коли статика поліса ставала задушливою. Але щоразу, коли вони намагалися повернути Аполлону його «оленячу» живу енергію, це виглядало як контрольований вибух всередині системи.
Ось декілька ключових спроб ревіталізації «Аполлона-Феба»:
1. Дельфійське «перезавантаження» (Греція). Греки розуміли, що чистий порядок без хаосу мертвий. Тому вони пішли на геніальний компроміс: На три зимові місяці Аполлон «ішов» до Гіпербореї, а Дельфи віддавалися Діонісу. Це був акт легалізованого хаосу. Коли Аполлон повертався навесні, він не був тим самим «застиглим» богом. Він повертався оновленим, зарядженим енергією північних снігів та дикої природи. Гіперборея слугувала для греків «акумулятором», де структура (Аполлон) знову ставала процесом.
2. Римський Аполлон: від лікаря до ідеолога (Рим). У римлян Аполлон пройшов шлях від «забіглого шамана» до «імперського цементу». У культі Аполлона Сорана на горі Соракте ми бачимо дивовижну архаїку – жерців, яких називали Hirpi Sorani («вовки Сорана»). Вони ходили по вугіллю, поєднуючи аполлонічне світло з вовчою, шаманською природою. Це була жива двоякість, але Рим швидко загнав її в рамки вузького локального ритуалу. Імператор Август зробив Аполлона своїм особистим покровителем. Це був момент остаточного застигання. Аполлон став символом Pax Romana – непорушного порядку. Олень був остаточно замінений на імперського орла.
3. Орфізм як спроба метафізичного прориву. Орфіки (послідовники Орфея, сина Аполлона) спробували повернути містичну глибину в суху релігію. Вони поєднали сонячність Аполлона з підземними мандрівками. Два гіперборейці, Абаріс і Арістей, були героями саме такого «альтернативного» Аполлонізму. Вони показували, що можна бути частиною культури, але при цьому зберігати шаманську здатність до польоту. За переказами, вони прийшли у Грецію з Гіпербореї і стали вважатися іпостасями Аполлона, спробували «ревіталізувати» шаманізм – утримували міст між архаїчним екстазом та олімпійським логосом. Вони не просто служили Аполлону, вони демонстрували те, як божественна присутність може бути динамічною. Золота стріла, подарована Абарісу Аполлоном, дозволяла йому перелітати через річки та прірви (неочевидні можливості). Це символ чистої інтелектуальної та духовної швидкості, що випереджає фізичну форму. Він не будував храмів, він очищував простори. Це шаманізм, що переведений на рівень високої метафізики – очищення світу від «скверни» (ентропії) через сонячну енергію. Арістей бере дику енергію природи (бджоли, олені, лоза) і структурує її, не вбиваючи її суті. Легенди про його одночасну присутність у різних містах – це розширення людської сутності. Гіпербореї Абаріс і Арістей нагадували, що Аполлон – це не застиглий у мармурі бог, а динаміка – той, хто летить (стріла) або перетворюється (на ворона чи оленя).
Чому це зрештою провалилося? Грекам і римлянам завадив їхній власний успіх:
Страх перед «Нижнім світом»: цивілізація так боялася хаосу, що щоразу, коли Аполлон починав проявляти свою «звірину» чи шаманську суть, його намагалися «заспокоїти» новою порцією гармонії.
Перетворення на «Людей-Відповідей»: сама архітектура античного мислення (особливо пізнього) прагнула до завершеності. А «Людина-Питання» (Шаман-Олень) – це незавершеність за визначенням.
Античність довела: структура не може оживити себе зсередини. Щоб Аполлон перестав бути застиглим, йому потрібен зовнішній імпульс – «Гіперборея» або «Стихія». Греки намагалися «приручити» Гіперборею, зробивши її частиною календаря та казкових розповідей задля розваги.
Проте насправді Аполлон-Шаман іде «на північ» не для того, щоб покинути світ, а для того, щоб не стати таким же «застиглим» і безпорадним, як ті, хто живе у світі готових відповідей. Аполлон-Шаман бере на себе найважчу відповідальність – відповідальність за оновлення.
Не слід забувати, що Аполлон – це Стрілець, «той, хто цілить здалеку» (Hekaergos, Fernschütze). Його «втеча у Гіперборею» – це маневр, «метафізичне перегрупування», перебуваючи на позиції, недосяжній для ентропії, для удару по ентропії, підготовка до єдиного, влучного удару Стріли Міфосу в застиглий Догмат Логосу, який всередині вже заповнений ентропією (інформаційним шумом, бюрократією смислів, втратою живого вогню), а тому стає крихким. Своєчасний удар цією Стрілою (Імпульсом Шамана) не руйнує розум як такий. Він пробиває шкаралупу догми, щоб випустити назовні життя. Це акт «космічної хірургії». Міф не заперечує Логос, він його омиває, робить його знову живим, прозорим і здатним до оновлення.
Аполлон-Шаман з «Пастуха Буття» (Hirt des Seins), того, хто оберігає істину Буття, перебуваючи в стані споглядання та «дозволяння-бути» (Gelassenheit), перетворюється на «Снайпера Буття» (Der Schütze des Seins) – того ж Пастуха, але який усвідомив, що пасовище оточене вовками ентропії та заставлене фальшивими ідолами «застиглих відповідей». Він не егоїстично стріляє заради пострілу, а «захищає» (schützt) істину Буття через «постріл» (Schuss) Стріли Міфосу.
Метафізика Пострілу: Аполлон у просторі Dasein
Тимчасова нерухомість Аполлона у Гіпербореї – це не неробство, а витримка перед пострілом. Він стріляє в камінь (Догму Логосу), щоб з нього знову потекла жива вода (Міф Касталії).
Своєчасність (Kairos): У «Бутті і часі» М. Хайдеггер наголошує на «миті рішучості» (Augenblick). Для Аполлона-Снайпера це і є момент спуску тятиви. Стріла не випускається навмання; вона летить лише тоді, коли Час і Буття перетинаються в точці абсолютної необхідності. Це і є відповідь на «крик світу» – не багатослівний шум зі слів-стріл, а один влучний «постріл» сенсу у вузлову точку системи, який змінює все.
Від «Турботи» до «Прицілювання»: Пастух виявляє «Турботу» (Sorge) як пасивне збереження. Снайпер перетворює цю Турботу на граничну концентрацію. Його «гіперборейська втеча» – це вихід на позицію, з якої Буття стає видимим без спотворень «Das Man» (суспільної усередненості та догматів).
Лук: це не інструмент покарання, а інструмент диференціації – відділення живого від мертвого, Буття від імітації.
Стріла як Dasein: Стріла – це символ «кинутості» людини у світ, але кинутості цілеспрямованої. Вона пробиває «застиглий Догмат Логосу», який намагається видати себе за фінальне Буття. Удар Стріли Міфосу повертає Буттю його таємницю, розмиваючи стіни в’язниці, побудованої з однозначних відповідей.
Бонгард-Левин Г.М., Грантовский Э.А. От Скифии до Индии : загадки истории древних ариев. – М. : Мысль, 1974. – С.72, 84-87
Горбунова К.С. Краснофигурный килик, найденный на некрополе Панское I // История и культура античного мира / отв.ред. М.М. Кобылина. – М. : Наука, 1977. – С.41-45.
Ельницкий Л. А. Скифия евразийских степей : историко-археологический очерк – Новосибирск : Наука, Сибирское отделение, 1977. – 256 с.
Латышев В. В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. Греческие писатели // Вестник древней истории. – 1947. – № 1. – С. 280-316.
Мутти К. Страна Лестригонов / пер. с итал. // http://thule.primordial.org.ua/mesogaia/mutti-lestrigon.htm
Онайко Н.А. Аполлон Гиперборейский // История и культура античного мира / отв.ред. М.М. Кобылина. – М. : Наука, 1977. – С.153-160.
Струнина М. Где жили гипербореи? // Техника - молодёжи. – М., 1984. – № 10. – С. 52-56.
Комментариев нет:
Отправить комментарий