Коли західні слов’яни (поляни) асимілювали германське населення на теренах сучасної Польщі, вони сприйняли престижний мисливський та сакральний термін. Часто германські слова, що стосувалися соціальної ієрархії та сакральних символів, переходили в слов’янську мову, змінюючи фонетичну оболонку, але зберігаючи «силовий» контекст. Отже, прагерманська форма *staggijaz (вимовлялося з глухим придихом наприкінці або твердим «г») зазнала слов’янської адаптації: у слов'янській фонетиці того часу запозичені германські слова з кореневим -g- часто трансформувалися або сприймалися через призму власних коренів. Форма могла виникнути як скорочена, гіпокористична форма «Стах» (як «Влах» від «Walhaz») [Мартынов, 1963, с. 112-118; Taszycki, 1958, s. 210-215].
Цікаво, що А. Знамєровський зауважує, що олень у польській та чеській геральдиці (герби «Брохвич», "Любич", "Корибут", "Чернінове", "Палффі", герб и міст Любеч, Попрад) з’являється саме в тих регіонах, де слов’янське населення найтісніше взаємодіяло з германськими міфами про «священне полювання» [Znamierowski, 2004, с. 92-94]. Герб Самбора - це зображення «Оленя, враженого стрілою» як іконографічна фіксація сакрального вбивства. Стріла тут – не знак полювання, а інструмент жертовного переходу. Олень помирає, щоб нагодувати світ своєю енергією енергією [Лабінцев, Щавінська, 2005, c. 12-15, 28-30, 45-52].
Слов'янами «Стах» сприймався як «міцний», «той, що стоїть» (від праслов’янського *stati, з коренем *sta- «стати, стояти міцно» того ж праіндоєвропейського кореня), що ідеально наклалося на германське значення «того, хто піднявся / стоїть на височині».
Якщо «Стах» (як похідне від Оленя-Stag) був символом вождя-кшатрія, то його повна «княжа» форма мала звучати двоскладово: Станіслав «той, хто став славою народу». Це пояснює, чому ім'я Станіслав стало одним із найважливіших для польської ідентичності (Св. Станіслав як патрон Польщі). Це християнізований відгомін архаїчного Оленя-Stag. Це означає, що коли ми говоримо про «Станіславів» нашої історії (від королів до міст), ми підсвідомо звертаємося до того самого Оленя-Stag, який колись першим крокував через хащі Європи. Отже, й місто Станіславів (нині Івано-Франківськ) не просто назване на честь сина Андрія Потоцького (чи його батька Станіслава). Це місто, що стоїть у передгір’ї Карпат – у зоні, де Олень-Stag є природним господарем височин. Назва міста зчитується як «Місце, де Слава Стала», або «Цитадель Оленя-Вартового/Стаха».
У Чехії культ оленя з хрестом між рогами (солярний олень) був надзвичайно потужним. Це інваріант Срібного Оленя, який несе світло правди через ліс реальності. У чесько-моравській традиції Олень-Stag трансформувався цілком у відповідності з християнським світосприйняттям: святий Євстахій (Eustachios, Ευστάχιος «Добре сходячий / стійкий» > укр. Остап [Liddell, 1940, p. 1632; Фасмер, т. 2, с. 12]) є тим самим римським воєначальником (кшатрієм), який під час правління імператора Траяна у мальовничій гірській місцевості Тіволі (давній Тібур), в горах Ментілла (Monti Mentorella) Апеннінського півострова, зустрів на скелі Оленя, між рогами якого з’явилося розп’яття і голос Христа звернувся до мисливця із закликом до священного переходу (ініціації). Після цієї зустрічі він змінює ім’я з Плакида на Євстахія [Heffernan, 1988, p. 235-238; Туаллагов, 2023, с. 133]. Стати «Євстахієм» – значить визнати в собі природу «Благородного Оленя-Вартового/Стаха». На місці зустрічі Плакиди з оленем, як місці «полювання за істиною» (venatio sacra), сам імператор Костянтин Великий тут наказав збудувати першу каплицю. Це місце стало символом «Високого Порогу», де людина зустрічає свою долю через тваринний образ [Tosti, 1842, p. 112].
Власне Чехія стала головним транзитером культу святого Євстахія (і його «двійника» Губерта) у Центральну та Східну Європу, фактично «передавши» цей образ Польщі та Україні. Губерт (St. Hubertus) пережив абсолютно те саме чудо – зустріч із оленем із хрестом у рогах. Саме в Богемії цей культ став панівним серед мисливської та військової еліти. Для чеського шляхтича бути «Людиною Оленя» означало належати до вищого лицарського ордену, а у 1695 р. архаїчну традицію було формалізовано: у замку Кукс граф Франц Антон фон Шпорк, відомий інтелектуал свого часу, який протиставляв «живу віру» мертвій інерції тогочасної бюрократії, заснував «Орден Святого Губерта». Олень став офіційним символом ордену [Preiss, 2003, s. 342-350]. Великий скульптор Матіас Браун створив у лісі поблизу Кукса ансамбль «Бетлем» (Bethlehem), висічений безпосередньо в скелях. Центральний його елемент – рельєф «Видіння святого Губерта»: гігантська композиція в камені, де олень і мисливець зустрічаються в просторі лісу. Це барокова, експресивна версія архаїчної ідеї «зупинки перед чудом».
Герб Чернігова із зображенням срібного (або білого) оленя (зустрічається на печатках чернігівських князів) – це чи не найбільш промовистий артефакт. У геральдиці срібло (білий колір) часто є замінником сірого або попелястого» (Höss). Чернігівський олень традиційно зображується з золотими рогами та копитами, але сам він – білий / срібний. На більшості версій герба олень зображений у русі – але він не тікає, а крокує, йде. Це підкреслює його статус медіатора. Він не стоїть як статуя («Дерево»), він переходить межу («Поле»). Його погляд часто спрямований на глядача, що характерно для тотемних тварин-оберегів.
Назва галицького міста Рогатин традиційно виводиться від «рога» + «тин» («плетена загорожа»). Сама назва міста маркує його як місце перебування «Тотема-Рогача», його сакральна резиденція. Класична легенда про Рогатин розповідає, як дружина князя Ярослава Осмомисла заблукала в лісі і була виведена до людей великим оленем. Це класичний сюжет про Тварину-Провідника (Психопомпа). Олень виводить людину з Дикого Лісу до світу Окультуреного Дерева (міста). Місто закладається в точці, де дика природа «дала добро» на людську присутність. В Рогатині зафіксовано статус оленя як медіатора (посередника) між князівською владою (Осмомисл) та дикою енергією природи. Також існує легенда про заснування міста Кам'янця-Подільського, де олень вказав чотирьом князям Коріатовичам, племінникам великого київського князя Ольгерда, шлях до місця будівництва міста. Місце, куди олень виводить Коріатовичів, є унікальним геоморфологічним утворенням. Це природна фортеця, скелястий острів, оточений глибоким каньйоном. Це і є сакральний Центр Світу, Монсальват Поділля. Подібні сюжети про «оленя, що виводить із хащів» часто зустрічаються у слов'янській міфології. Тут він – сакральний провідник, що вказує місце для будівництва або зустрічі з вищим світом символізуючи божественне втручання та початок чогось нового [Buben, 2003, s. 195-198].
Також А. А. Туаллагов засвідчив цікавий факт про те, що в іранських народів олень і бик є образом-втіленням (інкарнацією) войовничого бога Веретрагни (авест. Vərəθraγna, вірм. Vahagn, Vahakn, парфян. *Varhagn < *Varhragn, дв.-інд. Vŗtrahan «Вбивця Врітри» як епітет Індри), і з ним пов’язане в «Авесті» особливе поняття сили – Ама (ama), яка розташовувалася над чолом, між рогами (у мистецтві кобанської культури у вигляді чоловіка, що стоїть на голові оленя або свастика; у хеттів бог-захисник природи стоїть на спині оленя), а з прийняттям християнства осетинами символом цієї сили став хрест між рогами оленя, що присутній на численних петрогліфах [Туаллагов, 2023, с. 139-140, 150]. У пізнішому часі у осетин на їхньому бойовому прапорі («голон гаедае») зображався олень, між лопатками якого знаходилася п’ятикінцева зірка [Туаллагов, 2023, с. 139-140].
У скіфо-сарматській степовій традиції (зокрема, за даними знахідок в Пазирикських курганах) існував культ «виставлення» голів. Під час великих поховань вождів тіло оленя або коня з’їдали на тризні (що символізувало залучення громади до сили померлого), але голови та шкури набивали соломою і встановлювали на високих жердинах навколо кургану на палях, щоб вони «дивилися» у бік сходу сонця [Руденко, 1953, с. 154-160]. У алан-осетин практикувалося принесення оленячих рогів та черепів у святилища, до церков та на вершинах склепів [Туаллагов, 2023, с. 133-134, 147]. Також в легендах осетин оточені частоколом із оленячих рогів у потойбічному світі чарівне дерево Аза, золоте листя якого добуває герой-нарт, та чарівна Яблуня, з якої краде плоди дочка морського царя в образзі птаха або оленя [Туаллагов, 2023, с. 139]. У традиціях народів Европи та Євразії (які зберегли найбільш архаїчні індоєвропейські та палеоазійські ритуали) існує пряма заборона спалювати голову оленя разом із тілом. Тіло оленя спалюється або з’їдається, але голову (разом із рогами) обов’язково піднімають на спеціальний лабаз або прив’язують до «священного дерева / стовпа» (pole-raising). Вважається, що поки роги спрямовані в небо, олень може «відродитися» [Элиаде, 2000, с. 148-152]. Для кельтської традиції те ж Олень виступає як абсолютний посередник (медіатор) між світом людей і потойбіччям. У кельтських міфах (особливо валлійських та ірландських) поява Білого Оленя є сигналом того, що межа між світами стала проникною. Полювання на такого оленя – це завжди ритуальна дія. Вбивство оленя не було актом знищення, а актом трансформації. Кров оленя, пролита на землю, «відкривала» вхід до Іншого світу. В озерних поселеннях та священних шахтах кельтів знаходять велику кількість оленячих рогів, принесених у жертву воді або землі. Це підкреслює посередницьку природу культу: олень (тварина лісу) приноситься в жертву воді (стихії транзиту).
Проте, як вдало реконструює В. Короткевич литовсько-руський варіант загальноєвропейського міфу [Короткевич, 1989], у Станіслава / Євстахія паралельно існує «темний» двійник – Король Стах (Rex Stachus). Якщо Станіслав – це Слава, що «стала» (утвердилася), то Стах – це Слава, що «зависла» в тумані боліт: шляхтич Стах (Горський), «давній король», виступає як той самий Stag-Олень, але який став жертвою зради і вічним мисливцем, який переслідує своїх убивць у вічному «Дикому Полюванні» (Wild Hunt / Wilde Jagd). Тепер Стах і його кавалькада (душ загиблих воїнів) на примарних конях летять над болотами білоруського Полісся (над містичною субстанцію сірого туману, що приховує кавалькаду привидів), не знайшовши спокою у воді чи землі, а зависли у стані пороговості між світами, породжуючи архаїчний страх перед «неупокоєними» воїнами, які не пройшли ритуал спалення чи поховання [Lindow, 2001, p. 188-190].
Література
Дарчиева М. В. Образ оленя (саг, хуаз / гъæуанз) в осетинской Нартиаде // Известия СОИГСИ. – Владикавказ, 2020. – Вып. 38 (77). – С. 139-153.
Элиаде М. Шаманизм : архаические техники экстаза. – К. : София, 2000. – 480 с.
Короткевич, Володимир. Дике полювання короля Стаха : повість / пер. з білорус. Карла Скрипченка. – Київ : Молодь, 1989. – 160 с.
Лабінцев Ю. А., Щавінська Л. Л. Самбір – місто сакральної пам’яті. – Львів : Стрім, 2005. – 144 с.
Мартынов В. В. Славяно-германское лексическое взаимодействие древнейшей поры. – Минск : Изд-во АН БССР, 1963. – 249 с.
Мороз А. Б. Легенда о жертвенном олене : география, варианты, источники, параллели // Ethnolinguistica Slavica. К 90-летию академика Никиты Ильича Толстого. – М., 2013. – С. 212-233.
Рахно К. Ю. Вслед за оленем : сармато-аланские истоки образа оленя-путеводителя в представлениях средневековых франков // ALLON. К 60-летию заслуженного деятеля науки РЮО профессора Ю.А. Дзиццойты : Коллективная монография (Москва, 2021 г.; Цхинвал, 2021 г.). – М. : ИВ РАН, 2021b. – С. 140-160.
Руденко С. И. Культура населения Горного Алтая в скифское время. – М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1953. – 402 с.
Туаллагов А. А. Зооморфный символ ясов // Nartamongae. – 2023. – № 18 (1-2). – С. 118-162. – https://doi.org/10.46698/VNC.2024.66.56.001
Фасмер, М. Етимологічний словник російської мови. – М. : Прогрес, 1986. – Т. 2. – 672 с.
Чибиров Л. А. Традиционная духовная культура осетин. – М. : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. – 711 с.
Чибиров Л. А., Рахно К. Ю. Олень // Энциклопедия Осетинской Нартиады : в 3-х томах. – Владикавказ, 2022. – Т. 2. И-О. – С. 374-378.
Buben, Milan. Encyklopedie heraldiky : světská a církevní titulatura a reálie. – Praha : Libri, 2003. – 511 s.
Heffernan, Thomas J. Sacred Biography: Saints and Their Biographers in the Middle Ages. – Oxford : Oxford University Press, 1988. – 480 p.
Kroonen, Guus. Etymological Dictionary of Proto-Germanic. – Leiden ; Boston : Brill, 2013. – 794 p.
Liddell, H. G., Scott, R. A Greek-English Lexicon. – Oxford : Clarendon Press, 1940. – 2111 p.
Lindow, John. Norse Mythology: A Guide to the Gods, Heroes, Rituals, and Beliefs. – Oxford : Oxford University Press, 2001. – 365 p.
Preiss, Pavel. František Antonín Špork a barokní kultura v Čechách. – Praha : Paseka, 2003. – 600 s.
Skeat, Walter W. An Etymological Dictionary of the English Language. – Oxford : Clarendon Press, 1882. – 844 p.
Taszycki, Witold. Rozprawy i studia z dialektologii polskiej. – Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1958. – 528 s.
Комментариев нет:
Отправить комментарий