Владний істеблішмент ("Система") намагається знайти офірного "цапа-відбувальника" у самій політичній системі (формі). Дехто знаходить інших "хлопчиків для биття": москалів, євреїв, масонів, МВФ, Сороса, нашу власну ментальність, геополітичне розташування ("ні вашим, ні нашим") тощо. Нас намагаються втішити концепцією типу Зб. Бжезінського, де Україні відводиться не остання роль в колективній безпеці Європи і навіть Євразії (1).
Також Генеральний секретар НАТО лорд Дж. Робертсон сказав, перебуваючи у Києві, що територія та "вирішальна роль" роблять Україну ключовою для гарантування тривалої стабільності у Європі" (2).
Без сумніву, такий тренд є вигідним для таласократичної Великої Британії, яку представляє вищезгаданий лорд, бо Велика Британська імперія після другої світової війни змінила форму імперської морської влади (таласократії) венеціанської фінансово-мондіалістської олігархії і надала їй вигляду англо-американської "нової Римської імперії" під формальним керівництвом маріонеткового "німого велетня" Сполучених Штатів, котрий у часи обох Бушів виступає в ролі впертого, тупого лакея Британської імперії, реформованої сіоністом лордом Дізраелі (3). Слід також мати на увазі, що сучасний іслам - це ударний загін англо-американського імперіалізму від Косово до Мінданао. На це парадоксальне зауваження нам запропонують згадати 11 вересня. Так, атака ісламу на США відбулася. Але яка атака! Щоб розбудити сплячого та лінькуватого, самозакоханого велетня.
Як давня семітська богиня - мати Ханнаханна надіслала осу вжалити сплячого бога хеттів Телепінуса (давньо-грецького Телефа, пораненого списом Ахілла; він - прообраз Короля - Рибалки з епічного циклу про Грааль), бо тільки він міг перемогти гордого арійського бога Аруну.
Неоєвразійці зі шпальт офіційних українських видань відкрито розпалюють ворожнечу між народами (подаємо мовою оригіналу): "… борьба двух цивилизаций - индивидуалистской европейско-атлантической и коллективистской православно-славянской продолжается на новом витке истории. Особенность этого вселенского противостояния в новом тысячелетии заключается в том, что к колективистским цивилизациям относятся китайско-конфуцианская и исламская (sic! -О.Г.). Составлят ли они коалицию или союз цивилизаций - коллективистов в этом вселенском противостоянии Добра (Мы) со Злом (Я)? Каждый из нас является вольным или невольным участником этого исторического противоборства …Народ Украины терпеливо ждет своего нового мессию, нового Тараса Бульбу, который суровою дланью вразумит "славних пращурів правнуків поганих", где же, в какой цивилизации на самом деле место Украины и права какого человека нам надо защищать" (4).
Агітатори невдало маніпулюють тут поняттями та термінами, подаючи, наприклад, православне (ортодоксальне) поняття "соборність" (спільність, що базована на об'єктивних, загальновизнаних моральних цінностях - істині, любові красі та здатна збудити людей пожертвувати частиною егоїстичних інтересів, піти на розумний компроміс в ім'я утвердження цивілізованого суспільства (5)) як синонім (!) західного "колективізм" (влада цілого нормує та обмежує свободу окремих членів і єдність досягається у формі зовнішнього порядку, розмежування компетенцій, прав та обов'язків окремих частин). Говорити про "колективісткість" світу як Далекого , так і Близького Сходу взагалі не випадає, оскільки як у конфуціансько - буддиській, так і ісламській системі мова йде про індивідуальне (егоцентриське) спасіння особистості, в котрому, на відміну як від західного (католицького та протестантського), так і від православного (ортодоксального), людина прагне позбутись душі як джерела страждання шляхом ілюзорного, з власної сваволі розчинення у абсолюті (нірвані). Тобто панівною є тенденція заперечення (душі, світу, себе) на кількох онтологічно значимих рівнях. Свого часу повстанням проти цих світоглядних позицій були китайський даосизм, неоведичне вчення Шанкари, ірано-арійської генези суфізм. Проти колективістських начал ("общинності") російської (але не православної !) цивілізації, повстав свого часу М. Гоголь. Його він визначає як "страшное многолюдство", "ужасное многолюдство", "никакого признака индивидуальности" (6).
Україна є підсонням Міжмор'я (Мезоталасії), і без сумніву, слід було б "для більшого щастя" розрадитися саме таким баченням своєї місії.
Ну і що з того! Прозірливий геній автора "Міфу ХХ століття" пропонував фюрерові створити на неозорих просторах від Карпат до Волги союзну Тисячолітньому Рейхові могутню та незалежну Україну. Реальна політика нацизму не передбачала нічого подібного. Обманюватися знову - після "совіцької" та "німецької" спокус - чи буде доцільно ?
Але чи слід також погоджуватися на наступне категоричне твердження представника ідеології геополітичного тоталітаризму:
"… Україна як держава не має жодного геополітичного смислу. У неї немає ні особливої культурної вісті (sic ! - О.Г.) універсального значення, ні географічної унікальності ( ??? - О.Г.), ні етнічної винятковості ( ??? - О.Г.). Історичний смисл України відбитий у самій її назві - "україна", тобто "окраїна", "погранична територія"(sic! - О.Г.). В епоху Київської Русі території нинішньої України були центром державності східних слов"ян, для яких в той час Володимир (пізніше Москва) був східною окраїною ("україною"), а Новгород - північною. Але у міру перетворення Русі із слов"янської держави на євразійську імперію геополітичні функції найбільших центрів радикально поміняли своє значення. Столицею імперії стала Москва, а Київ перетворився на другорядний центр, де перетиналися євразійський і середньоєвропейський впливи. Про жодний синтез культур не могло бути й мови (??? - О.Г.). Вірогідно архаїчніші, суто російські православні пласти були піддані дійовому впливу з боку динамічної і "модерністичнішої" Західної Європи… Безумовно, українська мова і культура своєрідні і унікальні ( ! - О.Г.), але якогось універсального значення ( ??? - О.Г.) вони позбавлені… Все це прирікає Україну на маріонеткове існування і геополітичну службу таласократичній ("морській", тобто англо-саксонській, - О.Г.) стратегії в Європі" (7).
Отже, з вищенаведеної цитати виходить, що в України відсутні "особлива культурна вісь універсального значення", "етнічна винятковість", її самоназва (а отже, і самоусвідомлення ) означає "окраїнність", "периферійність", "маргінеси"… Не те , що Росія, яка і "мега-", і "гіпер-", і "супер-". Принаймні, Росія виконує місію "врівноваження" полюсу романо-германського Заходу полюсом слов'яно-тюркської Євразії (and the rest). Україна - це лише такий собі "доважок", epitheton omans.
Нехай і так. Не будемо, як це у нас полюбляють, наводити тільки цитату з Ф. Рігера ("В Європі існує народ, забутий істориками… Цей народ існує, маєсвою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польскої, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ … звався руським… В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії" (8)).
Знаємо, що "Камінь, який відкинули будівничі, став главою кута" (Пс. 117 : 22; пор.: Пс. 18:3; 1-ше Послання Петра, 2:5). Те, що було, те було. Воно відбулося, не переграти інакше. Але цього не можна сказати про можливості еволюції (розвитку), про те, що могло статися. Доки процес не завершився, зазначає британський творець "філософії процесу" А.Н. Уайтхед, доки його результат не отримано, наявні різні можливості розвитку цього процесу, існують альтернативи, історія закономірна, але не фатальна, вона не є напередвизначена у способах своєї реалізації, завдяки чому на основі здійсненого історичного вибору та його результатів і наслідків відбувається переоцінка вартостей. Прогрес, нагадаємо О. Дугіну слова слов'янофіла М. Данилевського, полягає не в тому, щоб постійно йти в одному лінеарному напрямку, а в тому, щоб "обійти" все "поле" у всіх його напрямках (9).
У цьому аспекті нагальною є потреба визначення вектора орієнтації зусиль українського етносу. Швидше за все, ним є "стрижень цінностей (Істина, Віра, Краса, Благо, Добро, Справедливість)", на який накручуються спіралі історії, перетворюючи сучасність на всечасність метаісторії (10), а саме, як пише інший російський мислитель М.О. Лосський, верхня частина спіралі містить процеси, паралельні і подібні процесам, що відбуваються в нижчій її частині, але - внаслідок впливу попереднього розквіту - більш досконаліші (11).
Але ситуація прогресу (вибору того чи іншого "вектору"), спонтанної самоорганізації та розвитку можлива тільки за нявноссті особливого стану нелінійної системи - "нестійкості" (стан системи поблизу точки біфуркації, за І. Пригожиним), коли навіть випадковий незначний вплив (наприклад, "деміургійна нарація", що так вдатно описана у проекті "Тльон -Укбар" Х.Л. Борхесом) може привести до нового принципово іншого стану (І. Пригожин писав у праці "Філософія нестабільності", що навіть якщо можна знати початкові умови, то майбутнє залишається принципово непередбачуваним" (12)), обумовити те, що зі спектра можливих (віртуальних) відносно стійких структур виникає в даний момент (13).
Свого часу А.Н. Уайтхед визначав, що нація може вичерпати потенції якоїсь форми цивілізації (так, наприклад, на ХІХ ст. українська цивілізація "вичерпала" "візантійську" форму; в ХУІІ - ХУІІІ ст. вже паралельно з наявною відбувалося становлення, потім безжально перерване, "барокової" форми) , але не вичерпати своїх творчих сил. У цьому випадку можливий певний "перехідний період", іноді супроводжений стражданнями та горем : "… Такі … переходи до нових типів цивілізації можливі тільки тоді, коли думка випереджує реалізацію. Енергія націй спрямовується вперед до нових пригод уяви… Виникає світ мрії, з тим, щоб у відповідний момент дати поштовх до дії… Перш ніж рушити в Америку, Колумб міркував про далекий Схід, про кулястість землі, про безмежний океан. Пригоди рідко досягають задуманої цілі. Колумб не доплив до Китаю. Але він відкрив Америку" (14).
Вторить А.Н. Уайтхеду швейцарський геополітик Д. де Ружмон : "… цей творчий поступ Європи я вже бачу насамперед у стародавній легенді про те, як Зевс викрав Європу. Саме стрибком на Захід, до моря і до пригод (підкреслення наше, - О.Г.) розпочинається легендарна Європа" (15).
Те ж саме говорить член Римського Клубу, академік Б. Гаврилишин: " … В цей історичний для України момент у нас мають бути майже неосяжні мрії… згодом вони повинні трансформуватися в мобілізуючі видіння, а потім треба багато працювати, щоб перетворити їх у реальність. Це і є наш виклик" (16).
Без сумніву, такою "мрією Колумба" для російських правих є "некласичне неоєвразійство" (термін В. Костєва). Вона "… будується на загально методологічному принципі мультилінійності соціально-історичного процесу, паралельному співіснуванні й розвитку різних культурно-історичних систем цивілізаційного типу, кожна з яких має свою логіку розвитку, свою культурну домінанту, власні цінності, цілі й пріоритети… Незважаючи на варіативність євразійських ідей у різні періоди, загальним для них залишається: 1) мультилінійний підхід до оцінки історичного процесу, заперечення можливості існування єдиної для всього світу лінії соціально-історичного розвитку; 2) сприйняття Євразії як особливої географічної , соціально-історичної й соціокультурної суперструктури; 3) визнання життєздатною для Євразії самостійної еволюції як самоорганізованого цивіліогенезу (підкреслення наше, - О.Г.), що спирається на багатоманітність національно-культурних традицій, норм, цінностей і досвід тисячоліть толерантного ("компліментарного", - за Л. Гумільовим, - О.Г.) співіснування народів" (17).
По суті, неоєвразійська "колумбова мрія" залишається "каботажним плаванням" (вздовж "берега Євразії", тобто традиційного і нестрашного), в той час як сам Колумб "пустився берега", кинувся у вир океану - і став адміралом Океану та віце - королем Нової Іспанії .
В цьому сенсі українцям пропонується у якості "відгуку" на "євразійський виклик" сформувати власний "концепт - проект" (disign force) , виходячи з потенційних можливостей.
Вектор пошуку запропонував німецький філософ ("Німець каже…") Й.Г. Гердер ( 1744 - 1803) у "Деннику моєї подорожі в 1769 році": "…Україна стане колись новою Грецією; прекрасне підсоння цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться; з тільки малих племен, якими також були греки, постане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля ген у далекий світ" (18).
Але що зробило Грецію, що зробило греків нацією? Це й же Гердер чітко дає відповідь: "… обопільна родова та національна ненависть" (19). Тобто образ ворога (hostis), того, з ким (чим) "нам" "некомпліментарно". Північноамериканські піонери такий стан відчували поряд з індіанами, іспанці часів Колумба та німці минулого століття - з євреями, росіяни - з "особами кавказької національності" ("чорними"; яка іронія, адже терміном "кавказець" Ку-Клус-Клан визначає приналежність до білої раси). Греки буквально проголосили : "ми" (елліни) і "вони" (варвари). Невже лише цей вибір ("ми" як "наша країна" і "всі решту") неминучий для України як Нової Еллади ? Саме таким шляхом пішли євреї Ізраїлю: "…нація - це група людей спільного історичного минулого, об'єднана наявністю спільного ворога" - писав Теодор Герцль (20).
Нам скажуть, що ні, Гердер не те мав на увазі, а красу мови та ландшафту, вдатності та здібності етносу. Але що зробило греками греків ? Спів Гомера чи прославлене Гомером ахейське піратство ?
Хіба не зробили з українців націю "корсари Степу і Чорного моря" - козаки та гайдамаки, прославлені Шевченком?.. Це добре розумів В. Бєлінський.
Тому приречена на невдачу орієнтація наших просвітян (тестаментарних рустикалів) виключно на мову. Але й козацьке "шароварництво" чекає те ж саме. Як і різні "скоки та пляси" довкола неоязичницьких ідолів…
Слід щонайперше, наголошує Дм. Донцов, "…відважити (усунути, - О.Г.) чужу волю, на її місце поставити свою. Цього не було ні в Драгоманова, ні в Винниченка, ні в Тичини, але це було в більшовиків, в Росії" (25). Слід розбудувати не державу, а волю, чи пак, СВОБОДУ ВОЛІ. Стати ПАНАМИ ДОЛІ своєї власної та всієї нації вцілому. Розбудувати на фундаменті власних культурних принципів та цінностей (у соціології така програма визначається як "постмодернізація", на відміну від "модернізації", "доганяючої модернізації" як програм виключно "вестернізаційних"). У кожній культурі закладені величезні можливості, котрі залишилися нерозкритими, не усвідомленими та не використаними протягом усього історичного життя даної культури (і цивілізації). Ці "нереалізовані можливості" хоча й забуті, але досі, як визначав німецький філософ М. Гайдеггер, "живуть" у мові, яка є "домом Буття" ("лінгварним лабіринтом", термін В. Єшкілєва). Аналогічне стверджував засновник антропософії Р. Штайнер: "… Манас (культуротворчий дух, - О.Г.) вміщений у вас в мові; але росіяни не вміють взяти все, що у них в мові; мова приховано несе у собі слова" (21). Виправити ситуацію взявся Велімір Хлєбніков, і по суті більшовики зреалізували "нереалізованих" Степана Разіна та Омеляна Пугачова…
Отже, що слід відкрити українцям, яку "америку" ?
Й. Г. Фіхте так відповів німецькій молоді: "… те вічне, якому шляхетна людина довіряє свою власну вічність і вічність своєї діяльності, вічний лад речей,… бо тільки він визволює в ній силу, завдяки якій її коротке життя в цьому світі продовжується і стає тривалим" (22)."Те вічне" є сутністю, тобто основним, головним, що характеризується тим, що набуто та збережено. Саме німці, зазначав Г. Фіхте, володіють такою постійністю, такою сутністю, не дивлячись на багаточисельні різновиди та стадії, що переходять одна в одну, свого довгого розвитку. Саме завдяки цій сутності всі вони мають щось спільне, єдність думки та почуттів та внутрішній зв'язок.
Іншими словами - СВОЄРІДНІСТЬ (по-латині "нація", natio), "дещо неповторне, властиве тільки даній нації", "те, в чому самі люди вбачають свою особливість, свою відмінність від інших націй" (23).
Саме ця своєрідність становить будь-яку національну ідею. Щоправда, також слід мати на увазі слова Дм. Чижевського щодо "своєрідності": "… Кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в цих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй "однобічності" і обмеженості має вічне і загальне значення. Як живі, різноманітні людські індивідуми в суспільстві, так конкретні, різноманітні нації з'єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливе" (24).
Аналогічне стверджував Е. Ренан у своїй праці "Qu'est-ce qu `une nation ?" (1882): "… Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх - гарантія свободи, яка зникла б, коли світ мав тільки один закон, тільки одного пана. Своїми різними, часто протилежними здібностями нації служать спільній справі цивілізації; всі вони вносять свій голос до великого концерту людства, що є загалом найвищою ідеальною дійсністю, яку ми осягнули" (24). За логікою речей, нація, яка виконала свою певну основну своєрідну функцію або гине, або трансформується в іншу націю, втрачаючи лідируючі позиції у виконанні своєї функції, але одночасно вступаючи у боротьбу з іншими націями за "право" виконувати якусь нову своєрідну функцію, і в цій боротьбі гине слабший.
1. Бжезинський З. Вирішальна роль України на пострадянському просторі / З англ. // Політика і час. - 1997. - № 9. - С. 24 - 28; див. також: Пайфер С., Паскуаль К. Заявка України на вирішальне місце в історії / З англ. // Універсум. - 2002. - №1-2. - С.4 - 12; Тедстрем Д. Порятунок Євразії / З англ. // Самостійна Україна. - 2001. - №10, 9-26 березня. - С.4.
2. Новини НАТО. - 2001. - Осінь. - С.6.
3. Ларуш Л.Х. Стратегия Вернадского // Завтра. - Москва, 2002. - №1 (424). - С.6.
4. Соломатин Ю., Корнейчук М. Западный миф о правах человека как средство агрессии против прав народов и прав всего человечества // Віче. - К., 2002. - №4. - С.59 - 63.
5. див.: Помогаев В.В. Истоки национально - трудового строя русского солидаризма // Посев. - М., 2002. - №4. - С.24; заг. - С.24 -28.
6. Гоголь Н. Полное собр.соч.: В ХІV т. - М., Л., 1938. - Т.ІІІ. - С.12, 21, 339.
7. Дугин А.Г. Основы геополитики: Геополитическое будущее России. - М.: Арктогея, 1997. - С. 377, 379; заг. - 408 с.; Див. також: Кір'янов П.О., Лускалова К.Є., Литвиненко В.І. Україна в російських геополітичних концепціях // Стратегічна панорама. - 1998. - № 3 - 4. - С. 51 - 59.
8. Цит.за: Кононенко П.П. Українознавство. - К.: Заповіт, 1994. - С. 57; заг. - 320 с.
9. Данилевский Н.Я. Россия и Европа / Сост., послесл., коммент. С.А. Вайгачева. - М.: Книга, 1991. - С. 335.
10. Кримський С.Б. Архетип української культури // Вісник НАНУ. - 1998. - № 7 - 8. - С. 75; заг. - С. 74 - 87.
11. Лосский Н.О. История русской философии. - М.: Высш.шк., 1991. - С. 519; заг. - 559 с.
12. Пригожин И. Философия нестабильности // Вопросы философии. - 1991. - №7. - С.32.
13. Жидкова О.О. Особливості синергетичного світорозуміння у ставленні сучасної концепції розвитку // Вісник Київ. нац. Ун-ту. - 2001. - Вип. 35. Філософія. Політологія. - С. 23; заг. - С. 22 - 25.
14. Уайтхед А.Н. - С. 684.
15. Ружмон Д. де. Європа у грі. Шанс Європи. Відкритий лист до Європейців. Європа і Європейці / Перекл. З фр. та англ. - Львів: Літопис; ЦГД ЛДУ, 1998. - С.82.
16. Гаврилишин Б. Украина между Востоком и Западом, Севером и Югом // Зеркало недели. - Київ, 2000. - №38, 30 сент.
17. Костєв В.М. Некласичне неоєвразійство на порозі нового тисячоліття // Вісник Київ. нац. ун-ту. Філософія. Політологія. - К.: ВПЦ "Київ. ун-т", 2001. - Вип. 36. - С. 63 - 64; див.також: Від "третього шляху" до "євразійських пріоритетів" (Від редакції) // Політична думка. - 1995. - № 2 - 3. - С.71-73; Скуратівський В.Л. Євразійський синдром // Політична думка. - 1995. - № 2-3. - С.81-83.
18. HERDERS Werke : In 5 Bd. - Berlin; Weimar, 1969. - Bd. 1. - S. 135.
19. Гердер Й.Г. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 39; заг. - С. 37 - 45.
20. Цит.за: Бродский Р.М., Красивский О.Я. Истинное лицо сионизма. - Львов: Каменяр, 1983. - С.6; заг. - 94с.
21. Цит.за: Спивак М.Л. "Ужин со Штейнером…" (Письмо Андрея Белого Михаилу Сизову) // Известия Рос. АН. Серия литературы и языка. - 2000. - Т. 59, № 1. - С. 53; заг. - С. 44 - 59.
22. Фіхте Й. Г. Що таке народ у вищому розумінні цього слова і що таке любов до батьківщини // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 49; заг. - С. 46- 55.
23. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея ? // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 593, 594; заг. - С. 593 - 626.
24. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Прага, 1931. - С. 96; Цит. за : Москалець В.П. Психологічні засади виховання національної самосвідомості // Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці ХІХ - ХХ ст.: Збірник статей і доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції / Відп.ред. З.І. Нагачевська. - Коломия: Вік, 1997. - С.283; заг. - С. 283 - 285.
24. Ренан Е. Що таке нація ? / З франц.. // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 119.
25. Донцов Д. Націоналізм. - Лондон - Торонто: Укр. Видавнич. Спілка; Ліга визволення України, 1966. - С. 306.
Комментариев нет:
Отправить комментарий