Олег Гуцуляк: Гото-слов'янські контакти у Верхньому Подністров'і

Аенінгія-"Домовина" між Віслою та Одером

Племена германців (ясторфська та вельбарська культури; носії – лугії, скірри, гірри, гутони, фругудіони, бургіони, астінги, ругії) (Таціт, «Германія», ІІІ, 5.7-10), балтослов’ян (культура підкльошових поховань; «венеди», судіни, ставани, вельти, суобени, галінди) і кельтів (латенська культура; омброни, анартофракти, арсієти, сабоки, костобоки)   утворили симбіоз - пшеворську культуру (150 р. до н. е. – 450 р. н. е.) між Віслою та Одером, яка активно почала просуватися на південь і південний схід, заселивши Моравію, Мазовію, Підляшшя, Західну Волинь, Прикарпаття та Середнє Подністров’я та Південний Буг, витісняючи звідусюди фракійські племена. Для носіїв пшеворської культури були характерні грунтові могильники з тілопаленням на стороні, складання чисто перебраних кісток в урну, наявність у могилах ритуально пошкодженої зброї [Вакуленко, 1976, с. 90-91; Козак, 1984]. 

Узагальнено всю освоєну пшеворцями територію (суходільний масив величезних розмірів) Пліній Старший визначає як «острів» Енінгія («nec minor est opinione Aeningia» – «Енінгія, як вважають, не менша [за Скандинавію]»), розташований біля Скандинавії (Scatinavia) у Codanus Sinus (Балтійському регіоні) і який населяли сармати (sarmati), венеди (venedi), скірри (sciri) і гірри (hirri) (Пліній Старший, «Природна історя», IV, 13. 96-97).  Давньоскандинавський компонент -ingi / -ungia у топонімах зазвичай означає «поселення / місце людей, пов’язаних з чимось», або «місце, де є певна природна особливість» (пор.: Skjöldungar «люди Скйольда», Ynglingar «рід Інґві»). Перший компонент Aen вказує на прагерм. haima-z- «дім, оселя, поселення, батьківщина» (пор. з праслов. *domovina / *domovina > словен., хорват., серб. domovina «батьківщина, вітчизна»; пор. з укр. «домовина» – «дім предків» > «гріб») > гот. haims «село», дв.-сканд. heimr, ісл. heimur, норв.-дат.  hjem, швед. hem, англ. home  «світ, дім, батьківщина»,  але герм. діал. heine, heinz, hein (як у haimirich / heimirich «домоправитель» > нім. Heinrich, Heinric, нідер. Hendrik). Тобто відбулося скорочення / редукція початкового аспірата (h-) у діалектному вимові або при передачі через греко-латинську графіку: haim-in-gjja > Aen-ingia. Таким чином, Аенінгія (Aeningia) у Плінія – це латинізована фіксація місцевої (прагермансько-пшеворської) самоназви освоєного простору: «Хаймінґа» / «Земля родоводу і затишних осель» (*Haimingja).

Діодор Сицілійський його називає «Басілейя» (ст.-грец. «Царська»):

«… Проти Скіфії, яка лежить вище Галатії, в Океані є острів, названий Басілейєю (Βασίλεια). На цей острів хвилі викидають багато так званого електра (бурштину, ἤλεκτρον), який більше ніде у всесвіті не зустрічається» (Діодор Сицілійський, «Історична бібліотека», кн.5, 23, 1). Очевидно, що дану назву він запозичив у Плінія (який посилався на Піфея та Тімея): «… Піфей каже, що гутони (Gutones), германський народ, населяють береги естуарію Океану під назвою Mentonomon (або Metuonis), протяжністю шість тисяч стадіїв [бл. 1100 км]. Від цієї території один день плавання до острова Abalus. На його береги навесні хвилі викидають бурштин, який є затверділим виділенням моря. Місцеві жителі використовують його замість дров для вогню і продають своїм сусідам – тевтонам» (Пліній Старший «Naturalis Historia», XXXVII, 35-36). Пліній прямо пише, що історик Тімей із Тавроменія (бл. 350-260 рр. до н. е.), який активно користувався працею «Про Океан» («Peri tou Okeanou») Піфея з Мессалії (бл. 350-320/310 рр. до н. е.), називає той самий острів Basilia (Βασιλία / Basileia «Царська»). Очевидно, тут фіксувалася особлива – як «царська» – специфічна для даного «острова» Аенінгія (Aeningia) бурштинова зона (провінція) південно-східної Балтики (Самбійський півострів, Куршська коса, узбережжя сучасної Калінінградської області, Польщі та Литви). Очевидно, що грецькі мандрівники та географи (починаючи з Піфея з Массалії) почули локальну північну назву устя річки чи бурштиноносного району – Bissula / Visula (зі зіставленням із готським beis / balteus або прагерманським / індоєвропейським коренем wais, wis для «білої/світлої води» чи «болотистих рукавів»). Грецьке вухо миттєво інтерпретувало це через рідне Βασιλεία (Basileia) «царська [земля]». Це автоматично надало сакрально-елітарного статусу самій зоні видобутку «сонячного каменю» (бурштину). Амміан Марцеллін та пізньоантичні автографи зберігають форму Bissula (з лабіалізацією V > B), що підтверджує близькість звучання: гот. Visula / Bissula > ст.-грец. Βασιλεία (Basileia). Тобто греки не вигадували міфічний острів з нуля – вони наклали свою семантику «царственності» на цілком реальний топонім у гирлі Вісли, де зосереджувалася бурштинова монополія Північно-Східної Балтики.

Поема «Відсіт» («Widsith» – «Далекий мандрівник»), написана англосаксонською мовою, розповідає про народи та правителів країн, які відвідав оповідач під час своїх подорожей Європою  і згадує державу гордих готів на річці Вісла (так званих Хред-готів, Hread-Gotes), яких тут представлено як героїчних захисників своєї «вічної батьківщини» від гуннських орд, що вторглися в Європу під проводом Аттили (406-453 рр.). Цыкаво, що слово «вікінг» (wiking) з'являється вперше в історії саме в цьому вірші (рядки 47, 59 та 80) і позначає жителів заток (від прагерм. *wīk-  «затока, бухта, поселення» + суфікс -ing). Це прямо пов'язує їх із балтійськими затоками (Codanus Sinus, де розгорталися події навколо Аенінгії та Басілеї). «Відсіт» каже: «Я відвідав Вульфхер і Вірмхер, де у Віслинському лісі (Вістлавуд), у запеклій битві, воїни Хредів [готів] мали захищати, міцним мечем, свої давні оселі від людей Аттіли». («Wulfhere sohte ic ond Wyrmhere; ful oft þær wig ne alæg, þonne Hræda here heardum sweordum ymb Wistlawudu wergan sceoldon ealdne eþelstol ætlan leodum»).

У свою чергу, скандинавська сага про Херварарів («Hervarar Saga») описує діяння Гізура (Gizur Grytingalidi-«воїн Ґрейтунгів/Остроготів»), короля віслінських готів (хредготів), під час битв з гунами. Гізур – це перший відомий за іменем історичний правитель готыв на берегах Вісли.  Він виступає названим батьком та вихователем короля Гейдрека. Вираз «Grytingalidi» пов'язує його з епонімом Ґрейтунгів (Greuthungi) степових / вельбарсько-черняхівських готів, показавши процес консолідації віслінських готів (хредготів) та причорноморських перед обличчям гунської навали під проводом Аттіли.

Також у староісландській поемі «Atlakviða» («Пісня про Атлі») у рядках 10-12 згадується Віслинська пустеля, відома за часів Аттіли в германських країнах: «Досі я блукав безперестанку; Аттіла послав мене через Віслинську пустелю; невідомими дорогами, кінь мчав попереду, кусаючи вудила» («Hider on ærende Ætla mec sende geond Wistlawudu wegas uncuðe mearh ridendne midlbætedne»). Це свідчить про те, що навіть після міграційного періоду та переселення готів до Північного Причорномор'я й надалі на південь Європи, у скальдичній та англосаксонській традиції саме празькі та віслинські ліси залишалися поняттям ealdne eþelstol «давнього престолу / батьківщини предків» (еþel: прагерм. *ōþala- «спадкова земля», «батьківщина», «рідна оселя» > давньоісл. óðal, давньоверхньонім. odal; stol «престол, осереддя влада, дім»).

Позначення як хред-готи (Hræde / Hrædas / Hreðgotan) відграничувало віслінських (північних / первинних) готів від пізніших розгалужень (остроготів та вестготів), підкреслюючи їхній зв'язок із давнім Віслинським осередком. Походить від давньоісландського Hreðgotar або давньоангл. Hrædas (зокрема, пор. з давньоскандин. hreðr «слава», «знатність», або прагерманського кореня зі значенням «прудкі», «грізні»).

Ці паралелі свідчать про те, що басейн Вісли в античній та ранньосередньовічній свідомості виступав ключовою межовою зоною — сакральною «домовиною» північноєвропейських народів, де вирішувалася доля їхнього геополітичного існування під час Великого переселення народів.

Етнічні рапсодії Верхнього Подністров'я

Симбіоз германців та кельтів призвів у Подністров’ї та Нижньому Подунав’ї до виникнення ранньодержавного утворення, відомого як бастарни (Βαστάρνας, Βαστάρναι, Βαστέρναι, Basternei, Bastarni) (кін. ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.), та їх відгалуження певкіни («соснові»), мешкаючі на о. Певка в дельті Дунаю, і вони були носіями латенізованої поянешти-лукашівської культури, спорідненої із зарубинецькою культурою прабалтослов’ян (яка освоїла Верхів’я Подніпров’я та Подесення, межиріччя Десни і Сожу, ІІ-VI ст.) [Бідзіля, 1976, с. 9].

У І-ІІ ст. н. е. відбувся тісний контакт германців (пшеворська  культура) та фрако-іллірійців (ґава-голіградська культура), внаслідок чого довкола груп поселень Верхнього Лівобережжя Дністра сформувалася унікальна синтетична липицька культура (пієнгіти, біесси; останні – епонім Бессарабії), але потім витіснена за Карпати носіями сформованої на Середньому Подніпров’ї зарубинецької культури (прабалтослов’яни) (ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.) [Максимов, 1994], що почали освоювати південні простори Правобережної України (постала від симбіозу місцевих милоградської (походить з соницької),  підгірцевської та хотівської (походять з чорнолісько-білогрудівської) культур прабалтослов’ян з прийшлими вісло-бузькими племенами прабалтослов’ян поморсько- (під)кльошевої культури, змушених рухатися через Полісся під тиском германської ясторфської культури). Зрештою, придніпровський варіант зарубинецької культури трансформувався у праслов’янску київську культуру (ІІІ-V ст.), що стала основою пеньківської культури історичних слов’ян-антів [Максимов, 1994, с. 54-55].

Племена пшеворців із переважаючим балтослов’янським елементом («венети») формують на Волині та Верхньому Подністров’ї зубрицьку культуру, а з домінуючим германським елементом (готи і гепіди) – рухаються у Подніпров’я (де домінує зарубинецька культура прабалтослов’ян) та Подністров’я (тут домінує липецька культура), де стають ядром формування черняхівської культури (ІІ-ІІІ ст. н. е.), яка охоплювала верхів’я Сіверського Дінця, верхів’я правих приток Прип’яті, Стир і Горинь, Лівобережжя Дністра, Сян і верхів’я Вісли, нижню течію Дунаю [Баран, 1976; Довженок, 1976; Козак, 1994; Ідзьо, 2006]. 

Гото-гепідська верхівка стає панівним войовничим ядром (при значному римському впливі), при тому самі носії черняхівської культури мали чітко виражений мирний землеробський характер, забезпечуючий функціонування державотворчого ядра [Довженок, 1976, с. 66]; «… ця культура зазнала помітного латинського впливу. Плужне землеробство, розвинене скотарство, високий рівень ремісничого виробництва (пізніші слов’янські племена не використовували гончарне кружало і не знали такого рівня обробки металів) і, нарешті, зачатки поширення писемності на основі грецького і латинського алфавітів – такі основні риси цієї культури» [Войтович, 2010, с. 163]. Саме в цей час у слов’янські мови потрапляють готські слова релігійно-господарського характеру:  plug – плуг; mekó – меч; hilm – гелм, шолом; skatt – скот, худоба; hlaifs – хліб; szklo – шкло, скло; chlew – хлів; chyż – хижа, дім; kniedz – князь; misa – миска; kupiti – купити; kusiti – коштувати; osl – осел; stledz – шеляг; skut – одяг; smoky – смоковниця, фіги; ino – вино; vinogradz – виноград; gobino – давньоруське урожай, lek – лік, лікарство; lixva– лихва; lst – лесть, підступ; plk – полк; bardy – бартка, бойовий топірець; buky – літера; koldzdz – колодязь; berg – берег; bor – бор; brdo – взгір’я; dlg – довг, борг; gord – город, град; gos – гість; ljud – люд; most – міст; ruda – руда; stlp – стовп; volsti – володіти, від цього слова і волость; та інші [Войтович, 2008, с. 13; Войтович, 2010, с. 164-165]. 

Паралельно на території, яку залишили північні фракійці, формується культура носіїв карпатських курганів (кін. ІІ-V ст. н. е.), яка виникла на перехресті черняхівської (увібрала місцевий елемент), вельбарської та пшеворської культурих зон. Її носії визначалися етнонімом «тайфали» (Taifali, Thaifali, Taiphali) і підпорядковувалися остроготському королю Германаріху [Тимощук, 1953; Вакуленко, 1976; Вакуленко, 1994; Вакуленко, 2009; Вакуленко, 2010]. У Східному Прикарпатті під впливом прабалтослов’ян вони трансформувалася у носіїв празько-корчакської культури [Болован, Поп, 2005, с. 54; Назин, 2017, с. 93-107]. Власне культура карпатських курганів є першою, якій притаманні саме риси наступних слов’янських культур (трупоспалення під курганами, квадратна землянка з піччю-кам’янкою як наслідування цегляної римської печі та посуд «празького типу»). 

Очевидно, предки тайфалів були членами кіммерійського міжплемінного об’єднання (релікт індоаріїв Північного Причорномор’я) і перейшли у спадок іраномовним «царським скіфам» як підневільний етнос («раби») і які стали їх називати «тіфли» (τυφλοι, tyfloi «сліпі»): начебто вони нащадки скіфських жінок і осліплених (τυφλοι, tyfloi) скіфських рабів і приборкують їх  скіфи не за допомогою зброї, а батогами (Геродот, «Історія», IV, 2-4). Проте можливий зв’язок і з зафіксованим у IV-VІI ст. н. е. слов’янським етнонімом сарматського походження «анти» (Áνται, Antai, Antae, Antes) як букв. «сліпі (раби)» (пор. з cогд.-буд. ‘nt / and, авест. anda-, парф. hand- «сліпий»). Анти були зафіксовані сучасниками як мешкаючі від Дунаю і Дністра на схід до Дніпра і Азовського моря і ідентифікуються як носії пеньківської культури [Брайчевський, 1952a; Брайчевський, 1952b; Брайчевский, 1953; Брайчевський, 1963]. Начебто анти увібрали в себе залишки до-слов’янського (кімерійського, скіфського, сарматського, фракійського та германського) населення. Виокремившись як самостійна культурно-політична одиниця з черняхівської культури, анти-«венеди» сформували пеньківську культуру, розгромлену аварами на поч. VII ст.

Малі готи на дністрі та Дунаю

Нащадки готів, які не взяли участі у войовничих походах в Західну Європу (до Італії, Галлії, Іспанії), і які походили переважно з відгалуження вестготів – тервінгів («лісових, деревних»)  визначаються ранньосередньовічними авторами як «малі готи» (Gothi minores, Moesogothi, Moesian Goths, Thracian Goths) і залишилися в Подністров’ї і Подунав’ї (переважно в римській провінції Нижня Мезія (Moesia Inferior, сучасна північна Болгарія / південна Румунія). Власне, готський історик Йордан (середина VI ст.), про них писав:«… Були ще й інші готи, яких називають малими (minores), народ величезний, зі своїм понтифіком і примасом Вульфілою, який, кажуть, навчив їх і письма. І сьогодні вони живуть у Мезії, населяючи Нікопольську область біля підніжжя Гему [Балканських гір], народ численний, але бідний і невойовничий, багатий лише худобою різних видів, пасовищами та лісами для дров... Більшість із них п’є молоко» (Йордан, «Гетика» розділ 51). Ці готи сповідували аріанство, у IV-VI ст. вони згадуються як федерати (союзники) Східної Римської імперії, іноді як «фракійські готи», У 460-х рр. виступали як військові союзники Візантії. У V ст. серед них діяли лідери на кшталт Теодоріха Страбона (Theodoric Strabo), який конкурував з остготом Теодоріхом Амалом. Пізніше вони поступово асимілювалися серед місцевого (фракійсько-романського, потім слов’янського) населення і зникли як окремий етнос. 

На наш погляд, північнопридністровські малі готи (вірніше, їхні слов’янізовані нащадки) називаються Баварським Географом (Х ст.) у «Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»  – «Опис градів і країв на північ від Дунаю» (840-ті рр.), як Sittici [Томенчук, 2008, с. 645], що ми пояснюємо як «бережани, побережники» (пор.: дв.-ісл. síða, дв.-англ. sīde, англ., дат, норв. side, д-в-н. sīta, нім. Seite, шв. sida «сторона, берег») (пор.: з типологічним визначенням частини остготів як «грейтунги»: Gruituggos «жителі (берегів) піщаної гальки», де гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve «галька, гравій»). Sittici живуть поряд місцевими жителями (516 міст), яких Баварський Географ називає Stadici  (дв.-ісл. staðr, гот. staþs, дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt, швед. Stad, дан., нор. sted  «місце, житло»). Чеський хроніст Козьма Празький також називає батьківщину чеського князя Пржемисла (епоніма давньоруського Перемишля, з 970 р.) як «villa Ztadici» (Козьма Празький, «Хроніка чехів», I) [Cosmae…, 1783, p. 15, 498].«Sittici regio inmensa populis et urbibus munitissimis» («Сіттичі – край безмежний людьми і дуже укріпленими містами»), «Stadici, in qua civitates DXVI populousque infinitus» («Стадичі, у яких 516 міст і безліч народу»). Дані етноніми позначають локальні групи, можливо, частини більшого об’єднання (можливо, карпатських (білих) хорватів), з великою кількістю укріплених поселень («civitates») [Томенчук, 2009].

 Обидві назви (Sittici, Stadici) у Баварського Географа йдуть одразу після Busani (бужани) і перед Sebbirozi та Unlizi (уличі) та поряд зі згаданими в переліку Forsderen Liudі, що перекладається як «лісові люди», тобто, власне, древляни (порівняймо у Повісті врем'яних літ: «а друзии Деревлѧне, зане сѣдоша в лѣсѣхъ»)

Проте, ймовірно, значною мірою ці малі готи були вже на ІХ ст. слов’янізовані, оскільки обидва етноніми вже містять типовий слов’янський суфікс *-ici / -itji.  Також певна частина прикарпатських та закарпатських топонімів та антропонімів (прізвищ) етимологізується саме на основі готської мови [Гуцуляк, Дрогомирецький, 2009; Паньків, 2010].

Прихід нової хвилі слов'ян

В V-VI ст. на території між Ельбою, Віслою, Горинью і Дністром приходять пост-зарубинецькі слов’янські племена з Північної Волині та Полісся, які з реліктами місцевих пшеворців (германців, фракійців, кельтів та балтослов’ян; останні – носії київської культури) утворюють празько-корчакську культуру, а з VI-VII ст. н. е. в північних районах Вісло-Одерського межириччя та на берегах Балтійського моря – суково-шеліги-дзєдзіцьку культуру. 

Празько-корчакська культура поширилась з середини V-VI ст. на Північну Буковину, Північний Дністер, Сян, Східну Словаччину і вздовж Татр і Судетів, дійшла до Одеру і Ельби. 

Пеньківська культура з V ст. охопила північну частину колишньої черняхівської культури верхів’я Сіверського Дінця, через Середнє Подніпров’я і Південний Буг, Середне Подністров’я до Попруття.  На Нижньому Подунав’ї носії празької і пеньківської культур схрещуються і виникає група Іпотешт-Кіндешт-Чурел. На Лівобережжі Дніпра та в Подесенні в цей час формується ще одна слов’янська культура – колочинська, освоюючи територію колишньої київської культури балтослов’ян [Баран, 1994, с. 5, 8, 12; Войтович, 2010а, с. 14]. 

У носіях прикарпатського ареалу празько-корчакської культури бачать власне (білих, великих) хорватів [Ідзьо, 1997; Войтович, 2004; Войтович, 2010а], у північних та західних її представниках – ду(д)лібів (переселені  потым на захід аварами), у південних – у(г)личів та тиверців, у східних – д(е)ревлян та полян.

Тиверці та їхня Артанія

В давньоруських літописах нащадки готів та кельто-слов’ян на Подністров’ї та Поділлі засвідчені як тиверці (пор.: топонім м. Тиврів Вінницької обл.). Давньоруський літописець називає тиверців «толковинами», тобто такими, що знають «толк» у магічних знаках-рунах. Зокрема, такі руни наносилися на зброю (мечі, списи, щити) і для «пробудження» їх магічної сили вони затиралися червоною фарбою (< від дв.-герм. taufr, taubr «червона фарба, вохра, кров» (> «магічна сила (написаного) заклинання» (руни, які видряпувалися, для набуття «сили», затиралися червоною фарбою), дв.-ісл. taufr «чародійство», дв.-сакс. tover «чародіяти», дв.-англ. tiber, tifr «жертва», дв.-сканд. tiffur «божество магічної сили», нім. Zaubern «чародіяти», англ. діал. tiver «вохра, фарба» [Гуцуляк, 1999, c. 30] (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була вільха, яку «Книга захоплення Ірландії» називає ro-eim «та, що робить обличчя червоним»). 

В політичному відношенні тиверців-«толковин» слід співвідносити з легендарною країною русів Артанією (Арсанією, Ортанією), про яку згадують арабські і перські географи ІХ-Х ст. (аль-Балхі, аль-Істахрі, Ібн Хаукаль). Зокрема, аль-Істахрі пише, що «… цар їх сидить в Арті (Орта). І люди для торгівлі доходять до Куйаби...» (цит. за: [Боровський, 1976, с. 135]). А отже,  Артанія повинна знаходитися недалеко від Київської землі (Куйяб, Куйафе),  та поряд з третьою землею русів, Славією (Слаб), яку ідентифікують із Переяславом [Рыбаков, 1964, с. 27; Рыбаков, 1966, с. 485] (*). Тому місто Арта (Орта, Ортаб, Уртаб) ми співставляємо зі східно-подільськими селищем Оратів, в центрі розселення літописних тиверців (мігрувавши на захід у центральне Поділля, вони заснували місто Тиврів на березі Південного Бугу) [Гуцуляк, 1999], але яке, очевидно, було спочатку осередком сарматських родів (осет. ӕртӕ), які, зрештою, стали на певний період царськими родами слов’ян після відходу готів та гуннів зі Східної Європи: «…  Потiм слiдує слов'янське плем'я Астарбрана, котрого цар в даний час називається Саклаїх; ще плем'я називаєме Дулаба, цар же їх називаіться Ванж-Слава... В дальнiйшому ж пiшли неполадки мiж їх племенами, порядок їх був порушений, вони роздiлилися на окремi колiна i кожне плем'я обрало собi князя», – писав арабський iсторик Абу-л-Хасан Алi ал-Масудi (бл. 947 р.) (цит. за: [Войтович, 2010а, с. 4]).

Власне з кінця ХІ ст. під загрозою з боку печенігів значна частина тиверців переселяється з Нижнього Подністров’я на Верхнє (у Галицькі землі), що фіксується значним збільшенням населення [Томенчук, 2008, с. 618]. Особливістю тиверців було грунтове тілопокладання у ямах під кам’яними плитами, які поширилися на територію пізнішого Теребовлянського князівства, а також Моравії та Хорватії [Войтович, 2010а, с. 26-27; Луцик, 2020].

Примітки

* Проте не слід ототожнювати ці три землі русів з наведеними у інших авторів (Ібн Тагір, Ахмед ат-Тусі): Куйаве (Кіава), Ч-р-н-к (Чернік), Х-р-д С-р-з-к (Серук) і Хуфа = Київ, Чернігів, Сіверськ, Каффа. Перша група авторів вказує на Правобережні (від Дніпра) групи («синф») русів, а друга – Лівобережні центри русів.

Література

Баран В. Д. До питання про підгрунтя черняхівсьекої культури // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 49-62.

Баран В. Д. Слов’янські ранньосередньовічні культури та їхні підоснови // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 5-13.

Бідзіля В. І. Про формування території стародавніх слов’ян // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 5-22.

Болован И., Поп И. А. История Румынии. – Москва: Весь мир, 2005. – 264 с. – https://coollib.com/b/193753/read.

Боровський Я. Є. Куявія, Славія і Артанія за історичними та археологічними джерелами // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 135-145.

Брайчевський М. Ю. Антський період в історії східних слов’ян // Археологія. – 1952a. – Т. VII. – С. 21-42.

Брайчевский М. Ю. Об «антах» Псевдомаврикия // Сов. этнография. – 1953. – № 2. – С. 21-36; 

Брайчевський М. Ю. На захист Псевдомаврикія (З приводу статті Д. І. Бліфельда, опублікованої в XIV т. «Археології» [c. 184-198]) // Археологія. – 1963. – Т. ХV. – C. 184-192.

Брайчевський М. Ю. Основні питання археологічного вивчення антів // Вісник АН УРСР. – 1952b. – Т. 7. – С. 51-56. 

Вакуленко Л. В. Археологические свидетельства о народе тайфалов // Вестник древней истории. – 2009. – № 1. – С.175-180. 

Вакуленко Л. В. Культура карпатських курганів. Історія досліджень та нові відкриття // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 18-22.

Вакуленко Л. В. Поселення культури карпатських курганів // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думка, 1976. – С. 73-94.

Вакуленко Л. Українські Карпати у пізньоримський час (етнокультурні та соціально-економічні процеси. – К. : ІА НАН України, 2010. – C.215-218.

Войтович Л. Готи на території України: результати досліджень на початок ХХІ століття // Археологічні дослідження Львівського університету. – Львів, 2008. – Вип. 11. – С.35-64. – https://www.academia.edu/1295189

Войтович Л. Готи на землях нинішньої України // Україна крізь віки : збірник наукових праць на пошану академіка НАН України професора Валерія Смолія. – К. : Інститут історії України НАН України, 2010. – С. 154-183.

Войтович Л. В. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. – Київ, 2004. – Вип. 4. – С.105-132.

Войтович Л. В. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е. : найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. – 2010a. – Вип. 45. – С. 13-54. 

Гуцуляк О. Кто такие германцы? // Северный ветер. – 2021. – № 34. – С. 24-28; № 35. – С. 21-25; 2022. – № 36. – С. 28-34; № 37. – С. 31-38; № 38. – С. 41-46.

Гуцуляк О. Б. Літописні тиверці, їхній «толк» і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. – Івано-Франківськ : Плай, 1999. – Вип. 2. – С. 26-36. 

Гуцуляк О., Дрогомирецький П. До етимологічних інтерпретацій топонімікону Давнього Галича : германський субстрат // Семантика мови і тексту : матеріали Х міжнародної науково-практичної конференції. – Івано-Франківськ : Видавництво ПНУС, 2009. – Ч. ІІ. – С.74-77.

Гуцуляк О., Дрогомирецький П., Томенчук Б. Королівство священних вершин (Scando-Slavica у Верхньому Подністров’ї) // Галичина : всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ, 2006/2007. – №12-13. – С.8-33. 

Довженок В. Й. Черняхівська культура в історії населення Середнього Подніпров’я // Дослідження з слов’яно-руської археології / відп. ред. В. І. Довженок. – К. : Наук. думак, 1976. – С. 63-72. – https://lib.in.ua/110788-stattia-cherniahivska-kultura-v-istorii-naselennia-serednogo-podniprovia/download

Ідзьо В. Готи і геріди в Галичині // Наукові Записки Івано-Франківського Краєзнавчого музею. – Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2006. – Вип. 9. – С.116-118.

Iдзьо В. С. Ученi ХIХ столiття про етногенез Галицької Русi. До питання локалiзацiї i  етноутворення Прикарпатських хорватiв // Iсторико-фiлологiчний вiсник Українського iн-ту [в Москві]. – Москва, 1997. – Т. 1. – С.163-176.

Иордан. О происхождении и деяниях гетов. – СПб. : Алетейя, 1997. – https://www.vostlit.info/Texts/rus/Iordan/text1.phtml?id=576

Козак Д. Н. До проблеми співіснування слов’ян і германців в Україні у другій чверті І тис. н. е. // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 31-36.

Козак Д. Н. Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї та Західному Побужжі. – Київ : 1984. – 131 с.

Луцик І. Підплитові поховання на території Галицько-Волинських земель : аналіз та узагальнення // Духовна культура населення Прикарпаття, Волині і Закарпаття від найдавніших часів до середньовіччя (вибрані проблеми) / відп. ред. Н. Булик; упоряд. О. Томенюк. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2020. – С. 494-533.

Максимов Є. В. Зарубинецька доба в історії слов’ян // Старожитності Русі-України : збірник наукових праць  / відп. ред. П. П. Толочко. – К. : Київська академія євробізнесу, 1994. – С. 48-55.

Назин С. В. Происхождение славян. Реконструкция этнонима, прародины и древнейших миграций. – M. : Грифон, 2017. – 280 с.

Паньків М. Топоніміка Прикарпаття як джерело до вивчення історії краю // Карпати : людина, етнос, цивілізаація. – Івано-Франківськ : Плай, 2010. – Вип. 2. – С. 160-175.

Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. – М.: , 1964. – 240 с.

Рыбаков Б. А. Три свидетельства о государстве Руси (ІХ-Х вв.) // История СССР с древнейших времен до наших дней : в двух сериях, в 20-ти томах / пред. гл. ред. совета Б. Н. Пономарев. – М., 1966. – Первая серия. Т. І-VI / гл. ред. Б. А. Рыбаков. – Т. І. Первобітнообщинный строй. Древнейшие государства Закавказья и Средней Азии. Древняя Русь (до начала ХІІІ в.) / ред. тома: С. А. Плетнева, Б. А. Рыбаков. – С. 481-488.

Тимощук Б. А. Подкарпатские курганы III-V вв. н. э. // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. – 1953. – Вып. 52. – С.54-63.

Томенчук Б. П. Археологія Городищ Галицької землі. Галицько-Буковинське Прикарпаття : матеріали археологічних досліджень 1976-2006 рр. – Івано-Франківськ : Видавець Третяк І. Я., 2008. – 696 с.

Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та ґради в геополітиці середньовічної Європи // Карпати : людина, етнос, цивілізація. – 2009. – № 1. – С. 54-67.

Херрман И. Ruzzi. Forsderen Liudi. Fresiti. К вопросу об исторических и этнографических основах "Баварского географа" (первая половина IX в.) // Древности славян и Руси. - М.: Наука, 1988. - С. 163-169.

Cosmae ecclesiae Pragensis decani Chronicon Bohemorum // Scriptores rerum Bohemicarum. T. I / F. Perlcel, J. Dobrovsky. — Pragae, 1783. – 499 p.