Олег Гуцуляк: Таємниця Червенських городів

Цікавою є згадка Аноніма Баварського (844 р.), що «Zeriuani, quod tantum est regnum ui ex eo cunctae gentes Sclauorum exortae sint et originem sicut affirmant ducant (Черв’яни, у яких одних є королівство і від яких всі племена слов’ян, як вони стверджують, походять і ведуть свій рід)» [Войтович, 2015, с. 51].

Це схоже з текстом Констянтина VII Багрянородного: «… Хорвати слов’янською мовою означає „жителi великої країни”… Велика Хорватiя, звана „Бiлою”, лишається нехрещеною до сего дня, як i cусiднi з нею серби. Вона виставляє ще менше кiнноти, як i пiшого вiйська, порiвняно з хрещеною Хорватiєю, так що є бiльш доступною для грабункiв i франкiв, i туркiв, i пачинакiтiв. Вона не має нi довгих суден, нi кондурiв, нi торговельних кораблiв, бо лежить далеко вiд моря, – шлях вiд тамтешнiх мiсць до моря займає 30 днiв. А море, котрого вони досягають через 30 днiв, називається „Чорним”...» («Про управління імперією», розд. 31, 32).

Zeruiani інтерпретуються як аналог згаданих у давньоруському літописі «Червенських городів», що на час князювання Володимира Святославича знаходилися під контролем поляків. Також «Червеньські городи» двічі згадані літописцем піж 1018 і 1031 рр. [Ісаєвич, 1996, с. 75-80].

Як правило, дане тлумачення грунтується на версії гіпотетичної відповівідності назв Zeruiani = Czeruiani = Czerweni = Черв'яни (згадані поряд з ними Prissani, Thafnezi, Unlizi, Attorozi / Aturezani, Buzani, Lendizi, Uelunzani, Eptaradici, Forsderen Liudi інтерпретуються як присянні (тобто по р. Сян), танвяни (по р. Танва, притоки р. Сян), уличі, тиверці, бужани, лучани, волиняни, радимичі, древляни) і локалізуються вони довкола городища Черляни (Городокський район Львівщини) [Войтович, 2001; Войтович, 2010, с. 20-21; Войтович, 2015, с. 27, 64-65].

Саме ж значення поняття «червенські» досить прозоре. «Червен» – це слов’янське позначення для двох видів т. зв. «деревних сліз» – 1) соснової терпентинної смоли (праслов. *smola «те, що виділяється деревом і горить»), яку у народі називають «живицею», «сєркою», «осмолом», і з якої отримують скипидар та каніфоль, та 2) камеді (глею), напівпрозорих, бурштинового або жовтувато-червоного кольору крапель ексудату.

Соснова смола особливо цінувалася в Європі при виготовленні човнів та кораблів (в'язкою чорною смолою, яку отримували шляхом виварювання соснової живиці, заливали шви дерев'яних човнів, кораблів та діжок, щоб вони не пропускали воду). Вона ще називалася «пек» <  праслов.*pьkъ < латин. pix «смола».

Схожий на соснову смолу глей (камедь) виступає на корі тутового дерева (шовковиці; від перс. tut «шовковиця»; Morus nigra), тому її ще називають «тутові сльози». Шовковиця є корінною рослиною для Південно-Західної Азії, Персії та Балкан і деревина її використовувалася для виготовлення міцних бочок (особливо для вина й палинки).

Зв’язок з означенням «деревних сліз» (терпентинової смоли та камеді) як «червен» наступний.

Зв’язок з означенням «деревних сліз» (терпентинової смоли та камеді) як «червен» наступний. У праслов’янській мові корінь *čr̥vь- (від якого походять слова червень, червоний, червець) означав «хробак» або «личинка» комахи-паразита північна кошеніль (Porphyrophora polonica). Наприкінці весни та на початку літа (якраз у червні) праслов'яни збирали на корінні деяких рослин (переважно дикого дивасила, червець багаторічний (Scleranthus perennis) або які росли на піщаних ґрунтах) білі кульки – нерухомі пухкі личинки (самочки) комах, яких у народі називали «червами» (лат. vermiculus). Після збору рослину швидко прикопували назад, щоб зберегти популяцію на наступний рік. Зібраних комах змивали від землі й одразу кидали в окроп або гарячий оцет (іноді хлібний квас). Це зупиняло життєдіяльність комахи та «запечатувало» всередині її тіла головну барвну речовину – кармінову кислоту. Потім личинок висушували в печах або під сонцем. Сухий червець розтирали у ступах на дрібну пудру. Для вивільнення пігменту та знежирення порошок заливали кислим середовищем (хлібним квасом) і настоювали добу, отримуючи неймовірно стійкий, яскравий та дорогий пурпурово-червоний барвник – кармін.Тваринний кармін сам по собі погано тримається на льоні чи вовні. Щоб колір став яскраво-червоним і не змивався, слов'яни використовували природні протрави (морданти) – дубову кору (багату на таніни) або галун (природні залізисті/алюмінієві солі). Тканину виварювали у цьому розчині, отримуючи легендарний «червлений» колір, яким фарбували княжі стяги та одяг знаті [Крушинский, 1857; Сидорович. 1979; Ніколаєва, 1996; Карадобрій, 2011]. Через цей промисел колір, отриманий із «червів», став називатися червоним (або червеним). Місяць збору отримав назву червень (або червець), а тканина, пофарбована ним – червленню. Проте  існують інші види червеців (наприклад, дубовий кошеніль чи щитівки), які паразитують на корі дерев. Вони виділяють солодку падь і ззовні покриваються захисними восковими або смолистими чохликами. Давні люди збирали їх прямо зі стовбурів, через що могло здатися, що збирають «кольорові краплі» чи «сльози» самого дерева. Також застигла на сосні чи шовковиці живиця/камедь часто має густий бурштиново-рудий або червонуватий колір, який пізніше (коли слово червений вже відірвалося від означення хробаків і стало означати колір) описували як «червлену смолу», «червень». В актах Руського права зафіксовано навіть особливий вид податку чи оброку – «по ложці червецю з осідла», який селяни мусили здавати князям на початку літа. Власне літописні Червенські городи на західному кордоні Русі отримали назву через те, що були центром видобутку та торгівлі цією фарбою.  До відкриття Америки (де знайшли мексиканську кошеніль) саме землі слов'ян (Київська Русь, а пізніше Польща та Велике Князівство Литовське) були головним світовим експортером цього барвника [Borawska, 1961]. 

Але найцікавіше те, що плоди шовковиці – стиглі, темно-червоні, майже чорні – називаються «морва» (досі побутує на Галичині, Волині та в Закарпатті; відоме як польск. morwa, чеське moruše, німецьке Maulbeere, грец. mauros «темний, чорний», латин. morus < moratus означали «темно-фіолетовий», «чорний» або «ожиновий колір»), що одного кореня з топонімами та гідронімами Морава (< герм. *Marahwa; у Чехії та Сербії), Мара та Муреш (Marisus; у Трансильванії), назви яких походить від численних мінеральних джерел з високим вмістом заліза, які забарвлюють каміння навколо рік у яскраво-іржавий, червоний колір, а самі ріки також вимивають глинисті ґрунти, через що її вода стає непрозорою, каламутною та набуває темного, буро-червоного відтінку (< пра-і.-є. *mer- / *mor- «червоний», «темно-червоний»,«іржавий», «темно-бурий», звідки й нім. Murk «морок», слов'ян. морок «темінь», мурий «темно-сірий, бурий»).

У межах цієї стрункої лінгво-семантичної реконструкції топоніми Моравія («Земля Червоної (ріки)») та Червенська земля («Земля Червоного (промислу)») є абсолютними семантичними тотожностями (синонімами). Обидва топоніми буквально перекладаються як «Руда/Червона земля». Держава Велика Моравія у часи свого розквіту географічно розширювалася на схід – якраз через Карпати в бік Прикарпаття та Волині. Історичні Червенські городи (Червенська земля) лежали на самому стику інтересів чесько-моравських, польських та давньоруських правителів. Цілком імовірно, що коли моравські слов'яни або місцеві племена описували цей край, вони використовували рідні та зрозумілі їм колірні кальки. Те, що на заході Карпат називалося Моравією, на східних схилах трансформувалося у Червенську землю.

Також поняття «червен» (сербохорв. crven, црвен) перейшло у мові слов’ян на означення fagus silvatica – дерева з червоною серединою (насиченого червоно-бурого чи мідного кольору), зрізи його стовбурів виглядають яскраво-рудими, «червленими» – «црвени бук»: фрак. bauko, bhauko, boko «червоне», нім. Rothbuche, англ. red beech (< прагерм. *bōka), латин. fagus, грец. phagos, ст.-грец. φηγοί, phēgos «бук», латин. pix «смола», санскр. piṅgáḥ «червонувато-бурий, рудий» < пра-і.-є. *bʰeh₂ǵos / *peig-) [1]. Червоний бук вважався набагато міцнішим, його використовували для будівництва хат та виготовлення бочок під вино. Коли серб чи хорват дивився на осінній буковий ліс у горах, він описував його прикметником crven («червоний, рудий»). Сама природа Карпат і Балкан робила поняття «буковий» та «червоний» візуальними синонімами. А отже назва «Буковина» (територія від пасма Буковиці на Сянощині до Буковини та Мараморощини) семантично близька до назви «Червенська земля».

Звідси ми можемо говорити, що етноніми «червени» та «моравани» семантично тотожні етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов’ян – «смоляни», «смоляки», «смоленці» і означають «людей, пов'язаних із темною/червоною фарбою, смолою або багатствами лісових промислів», бо їх головним промислом було випалювання смоли, вару та дьогтю для будівництва човнів та оборонних споруд. Це «люди смоли» або «жителі смолистих лісів».

У давніх германців та кельтів фіксувалися точно такі ж «промислові», господарські або ресурсно-географічні назви племен. Давні хроністи (римляни та греки) записували назви варварських етносів за тією ж логікою, що й у слов'ян: плем'я маркували за його головним багатством, промисловим заняттям або типом території, яку воно експлуатувало. Наприклад, ебурони (еburones) – кельтське (або змішане германо-кельтське) плем'я в Галлії. Їхня назва походить від слова eburos «тис», вони були «людьми тисових лісів», чий промисел був пов'язаний із заготівлею цінної деревини для виготовлення зброї (тисових луків).  Германські племена часто самоідентифікувалися через зброю, яку вони масово виготовляли, або ландшафт, у якому промишляли: хавки (сhauci) – давньогерманське плем'я, що жило на узбережжі Північного моря і римський історик Пліній описував їх як «людей торфу», оскільки їхнім головним ресурсом і промисловим паливом було спалювання підземного торфу на болотах. Хоча народна етимологія каже про лангобардів (Longobards)  як «довгобородих», проте сучасні лінгвісти розглядають іншу версію: корінь barda означав «сокира» (як у слові «алебарда»), а отже етнонім означав «люди з довгими сокирами», що вказує на лісорубний та військовий промисел у густих германських лісах.

У давньоруських літописах під 981 р. згадується, що київський князь Володимир Святославич пішов на ляхів і зайняв їхні міста Перемишль, «Червенъ» та інші, які досі під Руссю  [Ісаєвич, 1996, с. 75]. У 992 та 993 рр. Володимир Святославич здійснює походи у Придністров'я «з двома єпископами» з метою хрещення білих хорватів.

У «землі Червенській» Володимир Святославич заснував місто Володимир з церквою Пресвятої Богородиці і поставив тут єпископа Стефана, а потім «Володимир ходив у Седмиградську землю, Хорватську землю і, багато перемоги здобувши і підкоривши, повернутися з безліччю полону і багатства, і прийшов до Києва». Тому більшість дослідників (Я. Пастернак, Я. Ісаєвич) під Червеном розуміються удільне волинське місто Червен (тепер – Черемне), розташоване при впадінні ріки Синюхи у ріку Гучву, ліву притоку Західного Бугу, засноване десь у ІХ ст. як племінний центр, а в Х ст. вже значно укріплене [Пастернак, 1976, с.21; Котляр, 1998, с. 55].

Саме місто Володимир було засновано поряд з більш древнім племінним центром цієї території – містом Велинь (Волиня, «городище Волинське»), що знаходиться на відстані близько 20 км на південний захід – на правому березі Західного Бугу, навпроти того місця, де у ріку Буг вливається ріка Гучава (Гучва). Від назви міста Велинь походить назва сучасної Волині. Місто згадується у давньоруських літописах під 1018 р. та вважається, що тепер на його місці знаходиться містечко Словенське [Рыбаков, 1964, с. 211; Покальчук, 1965, с. 273-274]. Деякі вчені, у свою чергу, припускають, що північні Червеньскі землі були заселені полабськими слов’янами, які сюди переселилися під тиском німецьких колонізаторів. В пам’ять про свою столицю Волін («влінбаба» у текстах арабського географа Х ст. Ібн-Якуба) вони й дали назву новій своїй батьківщині як Волинь [Котляр, 1998, с. 22].

На початку ХІ ст. Волинські та Галицькі землі були об'єднані в одну волость Київського великого князівства і в ній княжив Борис Володимирович, а з 1015 р. – Всеволод Ярославич. В Галичі, відповідно, перебував посадник варязького походження зі своєю залогою.

В 1018 р. Червенські міста зайняв польський король Болеслав Хоробрий, але в 1031 р. руські князі Ярослав і Мстислав відбили їх у поляків [Котляр, 1998, с. 53].

У 1173 р. місто Червен згадується як об’єкт прохання про княжіння, про який звернувся до київського князя Святослава Мстиславича вигнаний з Галича разом із матір’ю Володимир Ярославич.

В 1288 р. князь Юрій Львович скаржиться на батька Володимиру Васильковичу: «Забирає у мене міста, що був мені дав, Белз і Червен, і Холм».

-----------------

[1] Бук європейський – рослина з дуже примхливим ареалом поширення. Він любить вологу і помірний клімат, тому росте переважно в Західній та Центральній Європі. Його східна межа поширення («букова лінія») проходить дуже чітко: приблизно від Калінінграда (Балтійське море) через Кременець, уздовж українських Карпат (Галичина, Буковина) і далі на південь до Одеси й Балкан. На схід від цієї лінії (наприклад, у степах Причорномор'я, на Поволжі чи в Азії) європейський бук у дикій природі не росте. Через те, що більшість європейських мов мають спільне слово для означення бука європейського (Fagus sylvatica), це доводить, що праіндоєвропейці знали це дерево особисто, тобто воно росло на їхній батьківщині.  На Кавказі та в Криму росте інший вид – бук східний (Fagus orientalis). Прихильники анатолійської чи степової теорій стверджували, що пращури могли бачити бук саме там, тому корінь слова зберігся.

Література.

Войтович, 2001: Войтович Л. „Черв’яни” у працях I. Крип’якевича (до питання про початок державностi) // Україна : культурна спадшина, нацiональна свiдомiсть, державнiсть.– Львiв, 2001. – Т. 8 : Iван Крип’якевич у родиннiй традицiї, науцi, суспiльствi. – С.818-822.

Войтович, 2010: Войтович Л. В. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е. : найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. – 2010. – Вип. 45. – С. 13-54. 

Войтович, 2015: Войтович Л. Галич у політичному житті Європи ХІ – ХIV століть. – Львів : ПП «Ліана-М», 2015. – 475 c. – https://www.academia.edu/22918463

Ісаєвич, 1996: Ісаєвич, Ярослав. Україна Давня і Нова : Народ, релігія, культура. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, 1996. – 335 с.

Карадобрій, 2011: Карадобрій Т. А. Природні барвники у текстильному виробництві населення Середнього Подніпров’я ІХ–ХІІІ ст // Археологія. – 2011. – № 3. – С. 84–92. 

Котляр, 1998: Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. – К. : ВД «Альтернативи», 1998. – 335 с. 

Крушинський, 1857: Крушинский Л. О способах собирания червеца или русской кошенили на Волыни. – Житомир : Губернская типография, 1857. – 48 с. 

Літопис. 1989: Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. – Київ : Дніпро, 1989. – 591 с.

Ніколаєва, 1996: Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. – Київ : Либідь, 1996. – 176 с. 

Пастернак, 1976: Пастернак Я. Ранні слов’яни в історичних, археологічних та лінґвістичних дослідженнях / за ред. Марка Антоновича // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Нью-Йорк ; Торонто ; Париж ; Мюнхен : НТШ, 1976. – Т. 189 : Праці Історично-філософічної секції. – V, 150 с.

Покальчук, 1965: Покальчук В. Ф. З історичної етнонімії Волині // Питання ономастики (матеріали ІІ Республіканської наради з питань ономастики / відп. ред. К.К. Цілуйко. – К.: Наук.думка, 1965. – С.272-276.

Рыбаков, 1964: Рыбаков Б. А. Первые века русской истории. – М.: , 1964. – 240 с.

Сидорович С. Й. Художнє ткацтво західних областей України. – Київ : Наукова думка, 1979. – 122 с. 

Borawska, 1961: Borawska D. Vermiculus – barwnik polski w handlu międzynarodowym w średniowieczu // Roczniki Historyczne. - 1961. - Vol. 27. - P. 105-124. 

 Prompt: Historical illustration of early medieval Slavic people gathering cochineal (Polish cochineal, Margarodes polonicus) in a sunny forest clearing in June. In the foreground, close-up details of wild plant roots with small white larvae attached to them. A wooden mortar nearby contains a freshly crushed rich, vibrant crimson-red dye (chervoniy/cerwen color). In the mid-ground, a man and a woman in authentic light linen tunics with minimalistic red embroidered patterns are carefully collecting the insects into clay pots. Background features a majestic Carpathian landscape with ancient beech trees (Rothbuche) reflecting warm golden sunlight. The overall color palette consists of lush summer greens, rich resinous wood browns, and intense accents of deep crimson red. Highly detailed, cinematic lighting, historical accuracy, oil painting style, 8k resolution --ar 16:9