У своїх есеях та біографічних романах про титанів нашої культури (Франка, Стефаника, Телігу, Тютюнника) він розглядає простір України через призму колективного несвідомого та транзиту поколіннєвих травм.
Для С. Процюка Скіфія-Русь-Україна – це простір екстремального граничного існування, який століттями генерував «невроз порубіжжя».
Його історіософія де-романтизує минуле, фокусуючись на внутрішньому розколі української душі між прагненням до абсолютної свободи і мазохістичним пристосуванством (типовим проявом амфібійності).
Минуле цікавить письменника як психологічний лабіринт: він шукає відповідь на те, як століття бездержавності й терору деформували психотип нації, і стверджує, що лише через болісний психоаналіз власної історії та опрацювання колективних травм Україна може вийти з «нижнього світу» депресивного повторення помилок у космос свідомої суб'єктності.
Комментариев нет:
Отправить комментарий