У своїй художньо-філософській оптиці О. Гончар долає залізобетонні догми радянського соціоцентризму й вибудовує тривку вертикаль історичної пам'яті, де козацька доба, козацькі могили та реліктові архітектурні пам'ятки виступають живим субстратом сучасної національної ідентичності.
Його історіософська система тримається на ключовому архетипі Собору – символі духовної архітектоніки нації, соборності людських душ, культурної спадкоємності та морального абсолюту, що чинить відчайдушний, майже метафізичний опір руйнівним силам технократичного безпам'ятства, бюрократичного нігілізму («володьківщини») та імперської уніфікації.
Для О. Гончара історія України – це не лінійний мартиролог, а драматична епопея випробування людини на автентичність, де збереження свого суверенного «Берега» та прадавнього етичного коду (любові до землі, поваги до праці й предків) є єдиним способом порятунку від глобальної гуманітарної та екологічної катастрофи.
Тексти О. Гончара проголошують телеологічну неминучість відродження України через очищення її духовних першоджерел, стверджуючи, що під попелом будь-яких історичних нищень завжди пульсує вогняна пасіонарна воля народу до свободи й високої культури.
Комментариев нет:
Отправить комментарий