Носії культури ямних могил (названа так через практику поховання шанованих померлих у глибоких ямах, а над могилами еліти споруджували ще й кургани, тому іноді її називають «ямно-курганною культурою»; традиційно її представники визначаються як «Ямна культурно-історична спільність / область» з територіально-локальними культурами ямно-курганного типу з причин різного етно-культурного субстрату) бл. 3000 рр. до н. е. постали як кочові скотарі з груп культур мезо-неолітичних понто-каспійських популяцій (з генетичною домішкою землеробів Ірану та мисливців і збирачів Кавказу), що залишили після себе могильники Маріупольського типу та прабатьківщиною яких була Репинська археологічна культура (3800-3300 рр. до н. е.) Заволжжя і Зауралля [Іванова, Нікітін, 2020, с. 18, 21, 23] – землеробів глибоких річкових долин (вирощуючи зерно та домашню худобу).
Вони залишли важку працю рільників та невдячне добування їжі у холодних сибірських лісах, тобто стали першими, хто покинув землеробство на користь виключно скотарства (спочатку тваринництва як розведення дрібної худоби – овець, кіз, коней, а вже пізніше – крупної). Худоба стала для них основним джерелом їжі (мясні та молочні продукти), одежі, транспорту (суто кочове господарство, щоб повноцінно харчуватися приплодом та у своїй кількість худоби не спадало, повинно мати на 1 людину щонайменше 10 баранів/кіз і 5 коней/корів). Вони перші винайшли вози, в яких запрягалися воли, що дозволяло переміщувати своє майно по степу. Володіли вони мідними та бронзовими знаряддями. Зрештою, великі стада волів (кастрованих биків), що покірно і повільно просувалися степовими дорогами, забезпечували власників їжею (м’ясом) та засобами (роги, шкура). «... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей (наприклад, аж жо кінця другої світової війни у регіоні Українських Карпат горяни-гуцули, які в основному випасали на полонинах овець, завжди були значно багатшими у порівнянні з «долинянами» – мешкаючими у Низинному Прикарпатті покутянами-рільниками, – О.Г.). Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів – в учасників обрядово-театралізованих дійств, – О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-союзи, – О.Г.)» [Залізняк, 1996, с. 186].
На думку Б. Лінкольна, еколого-скотарське побутування праіндоєвропейців мало чим відрізнялося від доступних і тепер для етнологів нілотських племен (нуер, дінка та масаї) і, відповідно, типологічно близькі їхні соціальна організація та релігійні уявлення: «… Факт наявності великої рогатої худоби ... породжує практики жертвоприношення і викрадення худоби. Вони, в свою чергу, породжують класи спеціалістів – жерців і воїнів – які створюють пантеони божеств і міфологічні комплекси» [Lincoln, 1981, p. 174]. В обох релігійних системах існує «скотарський цикл»: 1) небесні володарі дарують худобу своїм людям; 2) її викрадають традиційні вороги і відвойовує клас спеціалістів («воїнів»); 3) вони передають худобу іншому класові спеціалістів (жерцям), чия функція полягає в тому, щоб приносити її у жертву, для забезпечення їжею суспільства і здобуття прихильності небесних володарів, щоб вони продовжували дарувати худобу людям. Таким чином, «скотарський цикл» складається з двох циклів: 1) «жрецького циклу», що передбачає жертвоприношення для забезпечення безперервної наявності харчових ресурсів; і 2) «воїнського циклу», який можна вважати внутрішнім по відношенню до першого, в якому йдеться про повернення вкраденої ворогом худоби. В обох системах жерці посідають більш високе становище, ніж воїни, оскільки вони покликані формувати необхідний зв'язок між людьми і богами. В обох системах існує різниця між ідеальною практикою воїнів, які здійснюючи набіги, повинні лише повертати вкрадену ворогами худобу, та їхньою реальною практикою, яка часто зводиться до грабежів і харчування тваринами не дозволеними для принесення у жертву (тобто «нечистими») [Culianu, 1982].
Вирвавшись з тісних річкових долин, ямники вийшли у безмежний степ і воліли бродити відкритими луками у пошуках свіжих пасовищ для своїх стад овець, кіз, свиней, коней і великої рогатої худоби. Це одночасно змінило їх кругозір і світогляд, вивело їх з межі невеликого радіусу в декілька десятків кілометрів від селища на простори, обмежені тільки величезним небом та безкрайнім горизонтом. «… Формуються уявлення про космос, про закономірності руху небесних світил, що відображено у появі святилищ з астрономічною символікою» [Іванова, Нікітін, 2020, с. 25].
Ямна культура процвітала між 3300 та 2600 рр. до н. е. на території обширного 1500-кілометрового степу між рікою Дніпро у центральній Україні та рікою Урал на північному заході Казахстану, а пізніше їх нащадки дійшли на заході до Дунаю на Балканах та на сході до гір Алтаю, озера Байкал та пустелі Гобі. Масштаби та легкість міграції були такими, що генетики виявили чоловіків, похованих у Східній Європі 5000 років тому, які були сучасниками та двоюрідними братами інших людей, знайдених у Монголії. З того часу в давніх записах ДНК було виявлено більше родичів, таких же близьких, як троюрідні брати, розкиданих на великій відстані один від одного по всьому Євразійському степу, що підкреслює, що ці покоління дійсно розходилися в усіх напрямках. Змінився й культурний ландшафт – скрізь, де з’являлися ямники, виростали поховальні кургани [Gimbutas, 1977; Gimbutas, 1979; Gimbutas, 1980].
Розквіт скотарських суспільств у степу випав на ранній та середній бронзовий вік. Вони домінували протягом двох тисяч років, що відобразилося на їхній генетичній стабільності. Потім, приблизно у ІІ тис. до н. е., почався активний притік генів з інших популяцій, що співпало зі згасанням «степового кластеру». Зокрема, на Північному Кавказі давні пастухи-курганники розчинилися у місцевих аборигенних суспільствах мисливців-збирачів.
У соціально-етнічному плані у ямників-праіндоєвропейців існувала двочленна «горизонтальна» система градації (за професією). Дві групи були професійними категоріями: одні були переважно скотарями та воїнами («арья / герої»), другі – землеробами та жерцями («вайшья / (в)етос»). При цьому вони говорили спільною мовою, мали спільні традиції та культ, жили в одних і тих же общинах («весях / островах / пагорбах»), вступали між собою у шлюби і брали одні й ті ж імена. Проте, по-перше, праіндоєвропейське суспільство не являло собою жорстку соціальну систему і не може розглядатися як як «кастове суспільство» (як це ми бачимо пізгіше серед індоаріїв Індостану), воно характеризувалося відносною соціальною динамікою та мобільністю і був можливий перехід з однієї соціальної категорії в іншу (часто діти / підлітки віддавалися на певний час на виховання в іншу групу). По-друге, кланові відмінності співіснували поряд із професійними і, звісно, частіше першим віддавалася перевага. По-третє, оточення центральних вождівств не було однорідним: тут були представники обох груп, і в кожному конкретному випадку могла домінувати та чи інша. Тільки у пізнішому часом експансії і більш інтенсивною централізацією довкола вождівств кланово-професійна класифікація праіндоєвропейців набула більш стратифікований та жорсткий характер. Ідентичність групи землеробів і жерців стала пов’язуватися і зрештою визначатися нижчим статусом. Останній також почав переноситися й на підкорені племена. Представники вищого статусу стали розглядатися як «патрони» підпорядкованої групи, що, проте, набувало форми не простого домінування і захисту прав общинників на землекористування (своєрідних прото-феодальних відносин), а у вигляді обов’язкового споріднення груп через шлюб «сина пасовищ» (представника домінантної кланово-професійної групb) з «дочкою землі-і-води» (представницею підпорядкованої кланово-професійної групи), часто у вигляді «визволення» її у «викрадачів» (претендентів з її ж кланово-професійної групи), або перемоги над «водяним чудовиськом» (часто – це її батько як володар дикої природи, стихій землі та води), що, отже, зв’язувало обидві групи у кровно-родову спорідненість.
Але також поряд із «горизонтальною» у архаїчних суспільствах існувала тричленна «вертикальна» система градації (за віком): поняття фізичної сили було пов'язане з молодими чоловіками, поняття процвітання / плодючості – зі зрілими чоловіками [1], а поняття сакрального / мудрості – зі старими чоловіками [Lyle, 2006, p. 166; Поцелуйко, 2025, с. 283]. Дана система відображалася й у архаїчному пантеоні надприродних сил. Але у відповідності з новими реаліями у ямників трансформується тричленна суспільна ієрархія (фактично у чотиричленну): жерці (брахмани) – царі/воїни (раджі/кшатрії) – виробники / поселяни (вайшьї) – парії / відселенці (шудри), яка відображається в пантеоні божеств (співвідношення встановлено Ж. Дюмезілем [Дюмезиль, 1986; Dumézil, 1958; Dumézil, 1960; Dumézil, 1961-62]). Археологи вважають, що різні типи могил (зброя, ритуальні предмети та худоба) відображають три функції і навіть «картографують» їх просторове розташування [Katona, 2000].
Одночасно «вертикальна» та «горизонтальна» соціофункціональні структури перекривалися, взаємоперетікали одна в одну (особливо з причин ініціації одночасно у професійну та кланово-племінну групи; наприклад, Ашвіни мають риси як «третьої», так і «другої», воїнської функції), що викликало до життя як дублювання світоглядних образів та сюжетів, так і затирання менш важливих більш важливими (оцінки одних та інших варіювалися в залежності від обставин), через що певні дослідники стали ставити під сумнів універсальність в індоєвропейському світі тричленної соціофункціональної моделі з причин, що вона не завжди відповідала даним із конкретних культур (наприклад, грецької, кельтської чи балтійської), проте, не враховуючи надто пізню їх фіксацію джерелами, коли соціо-світоглядні трансформації у цих культурах відбувалися неодноразово (як ось, наприклад, «жрецька революція» – вихід жрецької кланово-професійної підгрупи з підпорядкованої на першу, домінуючу роль; виникають символізовані чарівними помічниками (кінь, вовк, ворон) групи посередників-«медіаторів» між «вертикальними» та «горизонтальними» структурами, т. зв. «вторинна тричленна структура»). Тому говорити, що дані «горизонтальна» та «вертикальна» структури відображали історичну реальність можна виключно стосовно початкового, архаїчного («прото-») періоду історії праіндоєвропейців, в той час як надалі вони вже залишалися виключно схематичним ідеологічним конструктом індоєвропейських (і не тільки) суспільств.
Найбільшою особливістю ямників, яка забезпечила їм перемогу, було те, що вони були першими, хто випустив на волю молодих воїнів, що виросли в бродячих кочівників, у «хижі зграї» (в етнології їх прийнято визначати терміном «Männerbund»), що промарширували шириною континенту за два століття і нав’язали на нових землях свою праіндоєвропейську мову, своїх богів і свої світоглядні уявлення, а місцевим жінкам – свої гени для їхніх нащадків. Вони називали себе *h₂er(y)ós, з чого походить більш пізніші arya «арья» і heros «герой».
Наприклад, «Махабхарата» (I,85,3533) чітко вказує, що це була справа молодих: цар Яяті, передчасно постарілий через вчинений гріх, кличе на допомогу чотирьох своїх онуків, просячи їх прийняти на себе його старість, обіцяючи свою царську владу тому, хто погодиться. Лише наймолодший, Пуру, погоджується. Таким чином, він стає старим царем, тоді як його братів вигнано на край землі де вони породжують різні народи: від Яду народилися Ядави, від Турвашу – Явани, від Друх'ю – Бходжі, а від Ану – різні Млеччхи.
Аналогічна з погляду генези історія ієрархічного суспільства у зулусів Південної Африки, які через три тисячі років після аріїв здійснили творення вищої касти в умовах переддержавної гіпернаселеності. Чака брав плем’я та відділяв чоловіків від жінок та дітей. Чоловіки входили в касту зулусів, а жінки та діти переходили у колективну власність касти, забезпечуючи її продовольством. Шлюби дозволялися лише старшим членам касти, а весь приплід таких шлюбів знищувався. Якби не британське поневолення Південної Африки, то зулуси змогли б створити зграї кочівників-паразитів, які живуть набігами на землеробське населення, а за декілька століть підкорили б усю Чорну Африку.
Парадокс у тому, що просування ватаг молодих воїнів не може бути чітко простежене археологічними артефактами, оскільки вони осідали й користувалися місцевими надбаннями і традиційного способу поховання не дотримувалися.
Від шлюбного союзу жінок з північноєвропейськими носіями культури кулястих амфор та чоловіків з ямно-курганників виникає могутня культура шнурової кераміки та бойових сокир (остаточно склалася на 4-6 поколінь після прабатьків з ямників), базована на аграрно-пасовищному господарстві (з провідною роллю пастушого скотарства, в тому числі на полонинах Прикарпаття), і яка поширилася завдяки кам’яним та металевим сокирам європейського типу на теренах від берегів Атлантики до Бенгальської затоки як пракультура сучасних індоєвропейських народів.
Зрештою, вплив праіндоєвропейців-ямників був не лише безпосередній. Для місцевих племен єдиний спосіб вижити в умовах такої безжальної сили завойовників, як степові розбійники, полягав у тому, щоб наслідувати їх стереотип поведінки настільки повно і якнайшвидше. В прагненні до виживання суспільства, які чинили опір і зрештою процвітали перед хижацтвом кочівників, поглинали якнайбільше чудових степових інновацій, як із інструментів, так і із культурного багажу. Так, культура лійчастого посуду Центральної Європи переймає курганні традиції. Проте, одним з основних соціокультурних елементів, запозичуваним досить широко, був феномен «молодечих («вовчих») союзів» із завданням контролю над торгівельними шляхами.
[1] Пра-і.є. *wiHrós «мужчина, муж» > латин. vir «муж, мужчина» (звідки virtus «мужність, доблесть»), санскрит vīrá, литов. výras, пра-слов. *virъ, прагерм. *weraz, англ.-сакс. wer (звідки werwolf «муж-вовк; перевертень»), ірланд. fear «мужчина, муж».
Дюмезиль, 1986: Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев / пер. с фр. – М. : Наука, 1986. – 234 с
Залізняк, 1996: Залізняк Л. Полісся в системі культурно-історичних регіонів України (за даними археології) // Полісся : мова, культура, історія : матеріали міжнародної конференції. – Київ : Асоціація етнологів, 1996. – С.182-188.
Іванова, Нікітін, 2020: Іванова С., Нікітін О. Ямна культура : походження та міграції в контексті теорії фронтиру // Записки історичного факультету Одеського національного університету. – 2020. – № 31. – С. 17-39. – https://doi.org/10.18524/2312-6825.2020.31.220031
Поцелуйко, 2025: Поцелуйко А. Міфологічні вірування як основа етнічних культурних кодів. // Fine Art and Culture Studies. – 2025. – N 2. – P. 281-287. – doi: https://doi.org/10.32782/facs-2025-2-38
Culianu, 1982: Culianu, Ioan P. Review : Ecology and Indo-Iranian Reconstruction (Reviewed Work(s): Priests, Warriors, and Cattle: A Study in the Ecology of Religions by Bruce Lincoln // History of Religions (The University of Chicago Press). – 1982. – Vol. 22, No. 2 (Nov.). – P. 196-198.
Dumézil, 1958: Dumézil, Georges. L'idéologie des trois fonctions dans quelques crises de l'histoire romaine // Latomus. – 1958. – T. 17, Fasc. 3 (Juillet-Septembre). – P. 429-446.
Dumézil, 1960: Dumézil, Georges. Les trois «Trésors des ancêtres» dans l'épopée Narte // Revue de l'histoire des religions. – 1960. – Vol. 157, No. 2. – P. 141-154.
Dumézil, 1961-1962: Dumézil, Georges. La société scythique avait-elle des classes fonctionnelles? // Indo-Iranian Journal. – 1961-1962. – Vol. 5, No. 3. – P. 187-202.
Gimbutas, 1977: Gimbutas M. The first wave of Eurasian steppe pastoralists into Copper Age Europe // Journal of Indo-European Studies. – 1977. – Vol. 5 (4). – P. 277-338.
Gimbutas, 1979: Gimbutas M. The three waves of the Kurgan people into East Central Europe, 4500-2500 B.C. // Archives Suissed' Anthropologie generale. – 1979. – Vol. 43(2). – P. 113-137.
Gimbutas, 1980: Gimbutas M. The Kurgan wave into Europe and the following transformationof culture // Journal of Indo-European Studies. – 1980. – Vol. 8 (3-4). – P. 273-315.
Katona, 2000: Katona A. Proto-Greeks and the Kurgan theory // Journal of Indo-European Studies. – 2000. – Vol. 28 (1-2). – P.65-100.
Lincoln, 1981: Lincoln, Bruce. Priests, Warriors, and Cattle : a Study in the Ecology of Religions. – Berkeley – Los Angeles – London : University of California Press, 1981. – XIII, 242 p.
Lyle, 2006: Lyle, Emily. A Structure for the Gods : The Indo-European Pantheon Reconsidered // Studia mythologica Slavica IX. – 2006. – P. 163-168. – https://www.researchgate.net/publication/333726375_A_Structure_for_the_Gods_The_Indo-European_Pantheon_ReconsideredStruktura_za_bogove_Ponoven_pretres_indoevropskega_panteona https://www.academia.edu/98857481?uc-g-sw=33546233
Комментариев нет:
Отправить комментарий