А творцем чародійних заклять, володарем магічних письмен–рун був бог Одін, син Бора (епоніма вихідців з балтійського острова Борнхольм бургундів, повіслянська частина яких була слов’янізована і відома у джерелах як „борани”). Він, як свідчить еддична пісня „Промови Високого”, — божественний тлумач – „тул”, він провіщує з „престолу тула”, який називається Глідскьяльв. У назві престолу присутнє германське слово „glid”/ім’я Хльод – „могила”
(дв.-ісланд. hlíð, гот. hlaiv “могила”, латин. clivus, ст.-грец. κλειτύς, литов. šlaîtas, дв.-сакс. hlēo < індо-європ. *kloiuo “схил”; але також: hlíð „ворота; напрямок” ; пор. ісланд. топоніми Granahlið „Ворота Грані”, Hlíð „Схил”, Hlíðarendi „кінець схилу”), а друге слово, „кьяльв”— одного кореня з англійським clever “розумний”, “вдатний”. Тобто Глідскьяльв – “Могила Розумного”. І стоїть цей престол у срібній будівлі Глядсхейм чи Валяскьяльв.
Але хто цей “Розумний”? В інших місцях германських язичницьких текстів довідуємося, що Одін радиться з головою мудреця – велетня Міміра, який був таємничим господарем джерела мудрості, що витікає з коренів світового тисового дерева Іггдрасиль (“Кінь Жахливого”). За право напитися з цього джерела Одін віддав Мімірові своє око. Але безпосередньо витікає Мімірове джерело мудрості із захованого в корінні дерева золотого рогу (золотий ріг вважається міфологами за прообраз святої чаші Грааль), володарем якого був бог Хеймдаль (його ім'я перегукується зі згаданою нами назвою палацу – Глядсхейм), син Одіна. Він – прабатько всіх людей, а земний його образ – воїн Ріг.
“Пісня про Ріга”, з явно кельтськими контамінаціями, називає його вартовим (згадаймо вищенаведене значення слова “харват”!) богів, а людей – його внуками (тобто германці – „внуки Ріга”). У образі “найсвітлішого із псів” (пес-слуга як антонім хижака-вовка) від жінки на ім'я “Матір” він мав сина Ярла („Знатний”), якого навчив письму – рун, дав в якості титулу своє ім’я “Ріг” та землі предків у спадок. Ярл – Ріг (Ярило?), син Хеймдаля – Ріга (Дажьбога?), одружився на Ерні (Яринá?), донці Херсира (Хорса?), і був батьком дванадцятьох синів. Молодший з них – Кон – був навчений рунам та отримав право називатися Рігом. Потім Кон–Ріг переміг диких витязів Данна (Дон) та Данпа (Дніпро), одружився на дочці Данпа Дані і став таким могутнім, що від його імені утворився титул короля “конунг” (kon ungr), що у вимові слов'ян набув вигляду “князь” або “ксьондз”. Конунг був не тільки володарем, але верховним жерцем-шаманом і міг приносити найважливіші жертви – людські, аналогічно до того, як їх запровадив Одін: шляхом прихромлення себе списом до світового дерева Іггдрасіля отримав „з дерев” таємне знання про руни. Galgenberg — «Гора повішених» (норв. galg, нім. galgen, англ. gallow, фр. potence „шибениця”, гот. galga „хрест”) наявна і в поморському Воліні — знаменитому Йомсборгу скандинавських саг, де відзначали культ Одіна. Також хочеться згадати про ритуальне страчення давньоруських князів Галича і розстрілювання вже їх повішених з луків.
Також вищезгаданий кельтський бог Ллеу Ллау Гіфеса, коли стояв однією ногою на краю казана, а другою на спині цапа, зраджений своєю чарівною жінкою Блодуед (Блоддведд; пор. з казковим мотивом зради принцесою свого мужа — Кощея Безсмертного) і пробитий списом, перетворюється в орла, який злітає на Світове Дерево.
Вперше про готсько-скандинавські впливи на історію, культуру і мову України і Галичини почав досліджувати львівський вчений О. Партицький, приналежний до віденської славістичної школи Ф. Міклошича. Варто тут згадати його фундаментальних працях „Германські впливи на наш народ” (історико-язикова студія)” (Львів, 1883 р.) та „Скандинавщина в давній Русі” (Львів, 1887 р.), а безпосередньо готським впливам присвячена праця „Нові коментарі до „Слова о полку Ігоревім” (Львів, 1885 р.). Наприклад, таємничий персонаж „Слова о полку...” Дывъ інтерпретується ним як готський Tiv „бог війни”, пов’язаний зі згаданими „готськими дівами”, що прославляють піснями „бусово время” (сиву давнину) своїх предків. Щоправда, О. Партицький не досліджував готизми у їх етимологічному аспекті, а пояснював їх за аналогією з фактами інших мов, іноді інтуїтивно або й зовсім довільно (за що неодноразово був критикований зарубіжними славістами, в тому числі й В. Ягичем). Це стосується, наприклад, тлумачення слова „Галич” від Galtis (племені галлів) або субетноніму „гуцул”, який О. Партицький пов’язував з готами, на жаль, не з’ясувавши його сутність. Цілком можливо, що Галичина була вже з часу германців-носіїв пшеворської культури “сакральним топосом (місцем)” (гот. hallus, дв.-ісл. hallr, дв.-англ. heall, шв. hal „скеля”, пор.: лат. collis „пагорб” , лит. kalnas „гора”; біля с. Межигірці, неподалік від Галича, гора називається „Скала”, а місцевість біля неї – „Божий Тік” , також: „... Касова гора біля с. Бовшева – рідкісне поєднання скелястих горбів і гіпсових скель, вкритих унікальною для Прикарпаття степовою рослинністю, урочмще Камінь біля с. Тустань – мальовничі виходи скельних порід, так званий „Божий тік”. Поряд з поселенням трипільської культури, унікальні гіпсові відкладення рідкісної форми біля с. Озеряни, цілий ряд подібних пам’яток природи” ), де колись на „могилі Розумного”–Глідскьяльв пророкував і володарював богами та людьми (спільними предками германців, кельтів та балто-слов’ян) могутній Одін, *Wōđanaz (> дв.-ісл. Ođinn) “Одін, Вотан”, якого римські тлумачі пояснювали як Меркурія (Гермеса), володаря доріг, аналогічного галло–романському Лугу–Меркурію. Одночасно Одін — цар, родоначальник династій, завойовник, шаман, покровитель військової аристократії . Одін – шаман, передбачувач і володар “меду поезії”, викраденого ним у йотунів/велетнів.
З готських племен на території України мешкали — як складова частина черняхівської культури — остготи-грейтунги (Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. із близьким їм норв. grav, англ. grave, нім. Grab „могила” і епічним мотивом готів-охоронців священних могил), яких ще називають „берегові/побережні готи” і, можливо, саме їх нащадки називаються Баварським Географом Х ст. sittici, з великою кількістю укріплених городищ (пор.: дв.-ісл. síða, дв.-англ. sīde, англ., дат, норв. side, д-в-н. sīta, нім. Seite, шв. sida „сторона, берег”), поряд із тубільцями-stadici (дв.-ісл. staðr, гот. staþs, дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt, швед. Stad, д., нор. sted „місце, житло”). Як на нас, саме слов’янський субетнонім „галичани” („жителі побрежжя Дністра”) є перекладом тубільцями германського „грейтунги”.
Від імені готів-грейтунгів — *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith — "слава"~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд" + droth „військо, рать, натовп”) . Якщо Ф.А. Браун критикує цю версію , то її, навпаки, поділяє Х. Ловмяньский: ”... купцями, що посередничали між середнім Подніпров’ям (Руссю) і Естонією, були готи, котрих фінни вважали представниками Ruotsi. Більше того, якщо Русь у готський період лежала на північних окраїнах володінь готів, фінни могли називати всю готську державу за іменем найближчої їм області. Потім цю назву було перенесено на заморських купців готського і взагалі скандинавського походження і в кінцевиму результаті локалізовано у швеції, коли торгівельні стосунки з подніпровською руссю перервалися. Зате в устах шведів першопочаткова назва Русі, ... зберегла відпочаткове значення території слов’ян ... Першопочаткова назва могла бути слов’янською, то слід рахуватися з тим, що в його поширенні на північ відіграли роль готи, а в південному напрямку, можливо, іранці”.
Аналогічно інша група готів — готи-тервінги — можуть бути ототожнені з літописними „древлянами" (у європейських писемних джерелах: "костобоки" ~ санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhagas "тримати"; латиськ. mezs "дерево" ~ "мазури" (як народноетимологічне пояснення сусідами скандинавського „вігмазури” < дв.-ісл. vigamaðr, де maðr – “чоловік, муж”); лит. medynas "дерев’яний, лісовий, дикий" ~ с. Мединя (біля Галича); морд. "вирьнеже" — "лісовий захист" ~ м. Воронеж; ірл. ros "дерево" ~ "росомони" — "плем’я, підвладне готам"/"роси" — "грецький еквівалент етноніму руси"; адиг. (пн.-кавк.) "чъыгы" — "дерево" > чехи "аварська назва західних деревлян" ). Королі готів-тервінгів належали до роду Амалів (а його останні представники — деревлянський князь Мал, його донька Малуша, "ключниця", тобто фрейліна-заложниця, княгині Ольги та внук Святослав-Helgihrothr, син Малуші та князя Ігоря-Ingvar).
"...З'ясувалась, — пише В. Алєксєєв, — не зовсім зрозуміла, але цікава й важлива деталь — древляни антропологічно відрізнялись від решти слов'ян, вони були крупнішими, масивнішими, обличчя у них були ширшими. А коли виміряли черепи сучасного населення України, з'ясувалося — це саме той краніологічний тип, який властивий і сучасним українцям. Отже, краніологія підказала — фізичними предками сучасних українців були древляни, вони зіграли вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського народу, в їхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного розвитку українців" . Іншими словами, саме на Волині готи стали субстратом праслов'ян (як аналогічно вони є субстратом таких народів, як німці, французи, англійці, іспанці, тунісці та ін.), на відміну від решти остготів, які створили в Північному Причорномор'ї могутню імперію Германаріха. Коли ж остання впала під ноги гуннської кінноти слов'яни як союзники останніх цілком законно заволоділи землею свох готських дідів та дядьків.
Можливо, саме міфогенетичний персонаж слов'ян Щек (град його стояв, начебто, на київській горі Щекавиці, і тут же пізніше поховано Віщого Олега) символізує германську складову предків слов’ян: дв.-англ. secg "чоловік-воїн" / дв.-ісл. skegg „борода” (дв.-англ. sceacga, англ. shag, швед. skägg, дат. skæg, нор. skjegg „волосся, шерсть” ~ слов. Волос/Велес; пор.: літописний Щекотов, тепер урочище Щекотин на пвд.-зах. околиці села Глинськ Жовківського р-ну Львівщини; можливо, це ж поняття лежить в основі етноніму „сакси”, витлумаченого пізніше на основі лат. saxum «камінь, ніж”; пор. з етнонімом споріднених саксам „лангобарди” – „довгобороді”).
Також порівняймо: дв.-англ. beorn „муж, герой” (пор. зі згаданим у сагах володарем Гардарікі-Русі Бйорном з Ладоги/Альдебйоргу) ~ слов. „Перун ”/„парень”, hreoh „жахливий” ~ слов. „гріх”, maere „славний” ~ слов. „-мир” (компонент в іменах), гот. waila, дв.-ісл. vel, val, дв.-англ. wel, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. wela, wola „добре, як слід” ~ слов. „вила/самовила” (добрий жіночий дух, демон), гот. warmjan „гріти” ~ слов. „верм’яний” (червона барва), дв.-англ. del „лісиста долина, лощина” ~ топоніми з формантом „-діл”, дв.-ісл. huntari „частина області, краю” ~ слов. „хутір”, дв.-англ. haeleth, нім. Held, дв.-сканд. holthr „муж, чоловік, воїн, герой, здоровий, цілий” , гот. hails, норв. helse, англ. health „здоровий, цілий” ~ Галич (пор. з тим фактом, що у Звенигородському городищі могильник іменується „Гоєва Гора” , що співставляється з слов. „гоїти” і тут наявні ранні могильники – поховання воїнів пшеворській культури, поряд з похованнями дакійської липицької культури; також городище княжої доби м. Заліщики знаходилося в урочищі Ущилівка, що, на нашу думку, слід етимологізовувати теж із скандінавських мов: норв. uskadelig „безпечний”, дат. uskyldig „невинний”; хоча первинно назва Гоєвої гори могла бути германською — дат. høj „високий” — і лишень з часом переосмислитися фактом слов’янської мови; пор. з назвою Холм-город, засвідченою літописами для Словенського кінця Новгорода, за яким варяги називали весь Новогород Hólmgarðr), дв.-ісл. roths, рунічне ruth "військо" ~ слов. "рать", дв.-ісл. leidan "корабельна округа" (2-3 десятки "треті", де в одну "треть" входило чотири обійстя і від "треті" виставлявся воїн) ~ слов. "лодія" (окрім того, лодіями завжди опікувалися селяни і захоплені варягами лодії теж неодмінно визнавалися часткою здобичі, приналежну селянам), дв.-англ. reysen "здійснювати військовий похід, набіг", дв.-верх.-нім. reison "готуватися, споряджатися", reisa "військова експедиція" ~ літопис. "руси отримали свій етнонім внаслідок походу" на Візантію в 860 (842) р., дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь ; ,дв.-ісл. varða „захищати” ~ укр. „варта”; гот. hoha "плуг" ~ слов. "соха" (в той час як дв.-інд. sakha "вітка, гілка", литов. saka "вітка"), гот. hleifs „хліб” ~ укр. „глевкий”, гот. mes „стіл” ~ „миска”, „Мисів” (прізвище), staiga „дорога” ~ укр. „стежка”, гот. hairus „меч” ~ „Герус” (прізвище), гот. mawi „дівчина” ~ укр. „мавка” та ін.
На Волині готське та гепідське населення — носії вельбарської культури — перебуваюло в II-V ст., не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та промисли. Як зауважує В. Стецюк , ядро готів на Волині та Поліссі знаходилося в районі Шацьких озер, де засвідчено велику кількість давньо-германських топонімів (назва озер може походити від дв.-верх.-нім. scaz, „гроші, худоба”, нім. Schatz „скарби”; назви села Пулемець та Пулемецького озера можна розшифрувати як „повна міра зерна” (нім. volle Metze, дв.-верх.-нім. fulle mezza ); р. Прип’ять - дв.-англ. frio „вільний”, pytt „яма, калюжа, джерело”; р. Рихта, лп Тростяниці, пп Ірші - да. riht, ryht „правий, прямий”; с.с. Ходори, Ходорків, Ходурки Житомирської області - дв-англ. hador „бадьорий, жвавий"; назву іншого озера - Люцемер слід розуміти як „мале море” (нім. lütt, lütz, дв.-верх.-нім. luzzil „малий”, дв.-верх.-нім. mer, нім. Meer, „море”; назва села Вельбівно (Вельбовно) у Рівненській області на правому березі Горині складається з двох давніх німецьких слів welb-en „виводити склепіння” і ovan „піч” (пічка у вигляді склепіння, викладена з каменю, цілком природна річ, але вона могла мати і спеціальне призначення — для виплавки заліза з болотної руди); поруч з Вельбовним розташоване місто Нетішин, назва якого походить з дв.-верх.-нім. net означає „рибальська сітка” (в сучасній німецькій мові Netz), де друга частина назви з дв.-верх.-нім. asc- „посуд”, яке могло мати значення „човен”, бо зафіксовано двн. ascman „матрос”, тобто „нетішин" — Рибальські човни", або ж „ясенева верша” (нім. Esche “ясень”), бо гнучкі ясеневі гілки дуже добре надаються для вироблення верш); м. Киверці - нім. Kiefer, свн. kiver „челюсть, підборіддя", хоча не виключене і чеське походження назви (ч. kivir – „вид капелюха”); м. Ковель - нім. Kabel “доля, жереб”, сер.-ниж.-нім. kavel-en – „тягти жереб”; с. Мосир на північний захід від Володимира-Волинського, с.с. Мосир Новий і Старий на південний захід від Рожища Волинської обл. - дв.-верх.-нім. masar „клен”; с. Невель на південний схід від Пінська (Білорусь) - нім. Nebel „туман”; с. і оз. Нобель на захід від Зарічного Рівненської обл. - нім. Nabel, двн. nabalo „пуп”; село розташоване на півострові, що вдається в озеро; с. Паре на протоці Прастир - нім. Fahre „пором, переправа”; с. Растів західніше Турійська - дв.-верх.-нім. rasta „місце стоянки”; р. Стир, пп Прип’ті - нім. Stor, дв.-верх.-нім. stur(e) „осетер”; с. Хобултова східніше Володимира-Волинського - нім. Kobold „демонічна істота”; р. Цир, пп. Прип’яті і с. Цир - нім. Zier „прикраса”, дв.-верх.-нім. zieri „гарний” тощо.
Аналогічно можуть бути проінтерпретовані топоніми Галицького (і ширше – Карпатського) регіону: с. Свалява (Закарпат.обл.) – гот. swaljawa „ластівка”; с. Бринь (Галицький р-н Ів.-Фр.обл.), Бринський (прізвище) – гот. brunjo, дв.-ісл. brǿnja „зброя, панцир, кольчуга” (звідси: слов. „броня”; пор. ісланд. топонім Brynjudalr „Кольчужна долина”); Сваричів (Рожнятівський р-н Ів.-Фр.обл) – гот. swaran, дв.-герм. *swarjan „давати клятву, клястися” (пор. з прізвищем Зварич;, від якого походить і дв.-ісланд.vararganga „людина, що йде давати клятву” *(s)varar- „той, що клянеться” + gang „йти” > „варяг”); урочище Качків (де стоїть Галичина могила) - дв.-англ. chough „галка”, р. Луква - дв.-ісл. lœkr „потік”; Лукань (прізвище) – гот. ga-lūkan „закривати”, Діброва (місцевість за великим обривом на захід від княжого Галича) – дв.-ісл. djúpr „глибокий”, р. Мозолів потік (впадає в Лукву і яруга якого захищає княжий Галич зі сходу) - дв.-ісл. mosi, дв.-англ., дв.-верх.-нім. mos, англ. moss, нім. Moos мох, швед. mosse, дат. mos, mose „мох, болото”, галицьке урочище Прокаліїв Сад – дв.-ісл. brok „штани” та ін.
Готи-грейтунги на чолі з Вінітарієм ("переможцем венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещеного" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім’я його явно кельтське і власне слов’янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія стало "іменем загальним"), переорієнтували слов’ян з участі в кельтському ушкуйництві — набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу рищуть лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами ... пересуваються пішими, і до того ж з великою швидкістю"), — на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва. З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов’янському Подністров’ї, як констатує Д. Козак, спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору урожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об’єднюються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок, через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети . "... Плуг і хліб — основа слов’янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов’янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурний демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток". Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов’ян релігії типу меланезійського "карго" та витворення провінціальноримських культур (пшеворської та черняхівської, тобто які об'єднали, відповідно, германських вандало-лугів та гото-гепідів зі слов'янськими конгломератами, внаслідок чого Певтінгерові таблиці називають цей компліментарний симбіоз "венедами сарматами").
Ті праслов’яни з великого археологічного конгломерату Лука-Райковецької культури (VIII-X ст.), які безпосередньо успадкували пшеворсько-черняхівську релігійно-світоглядну доктрину, стали визначатися власне як "тиверці" (пор.: топонім Тиврів Вінницької обл.): від дв.-герм. taufr, taubr — "червона фарба, вохра, кров" > "магічна сила (написаного) заклинання" (руни, які видряпувалися, для набуття "сили", затиралися червоною фарбою), дв.-ісл. taufr — "чародійство", дв.-сакс. tover — "чародіяти", дв.-англ. tiber, tifr — "жертва", дв.-сканд. tiffur — "бог", нім. zaubern — "чародіяти", англ.діал. tiver — "вохра, фарба" (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була вільха, яку "Книга захоплення Ірландії" називає ro-eim "та, що робить обличчя червоним"). Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були відомі як „розфарбовуючі (себе) агатірси” (picti Agathyrsі, де Тірас – грецька назва Дністра).
Комментариев нет:
Отправить комментарий